Те­плий ві­тер із Га­ли­ча…

...У чо­му осо­бли­ва «ма­гія» Га­ли­ча? За­раз це мі­сто не­ве­ли­ке, але йо­го вір­ту­аль­ні «обри­си» за­ли­ша­ю­ться мо­гу­тні­ми з дев’ято­го сто­лі­т­тя і до сьо­го­дні. Мо­жли­во, не збе­ре­гло­ся ве­ли­ких ма­те­рі­аль­них до­ка­зів ко­ли­шньої ве­ли­чі, а сла­ва є. От­же, по­трі­бно при­ди­ви­ти­ся

Marshrut №1 - - Тема Випуску: Галич - З лю­бов'ю Ла­ри­са ІВШИНА

Зві­сно, це та­кі від­да­ле­ні ча­си, які ми на­вряд чи мо­же­мо роз­ши­фру­ва­ти в усіх де­та­лях, але як ди­во­ви­жно збі­га­є­ться з тим обра­зом, який справ­ді жи­ве в лі­те­ра­ту­рі. Це вій­сько­ве кон­флі­ктне по­гра­нич­чя гар­ту­ва­ло осо­бли­ві ха­ра­кте­ри... Це озна­чає, на­скіль­ки за­во­ру­ши­ли­ся десь «те­кто­ні­чні пли­ти». Всі на­ро­ди по­ча­ли зга­ду­ва­ти се­бе і при­хо­ди­ти до пам’яті — хто ра­ні­ше, хто пі­зні­ше. То­му аб­со­лю­тно ор­га­ні­чний по­тяг ве­ли­ких (і ма­лих ве­ли­ких) істо­ри­чних міст до то­го, щоб узя­ти оцей цін­ні­сний по­сил із со­бою в май­бу­тнє. Жи­т­тя стає на­ба­га­то змі­стов­ні­шим у та­ких істо­ри­чних «ін­тер’єрах».

Япе­ре­ко­на­на, що лю­ди, ко­трі на­ро­ди­ли­ся в Га­ли­чі, ма­ють щось осо­бли­ве у сво­їх ха­ра­кте­рах. Не­суть це, не пі­до­зрю­ю­чи са­мі, мо­жли­во, не до­ко­пу­ю­чись до гли­бин пред­ків та «рі­чок», які це на­сна­жу­ва­ли. Але я при­га­дую з лі­те­ра­ту­ри, що Га­лич був бун­тів­ний, не­по­кір­ний і зав­да­вав чи­ма­ло кло­по­ту всім кня­зям. Аж до то­го, що бо­я­ри на­стіль­ки «тро­ли­ли» кня­зя Яро­сла­ва Осмо­ми­сла, що при­му­си­ли йо­го спа­ли­ти ко­ха­ну. Лі­то­пи­сці до­не­сли її ім’я — її зва­ли На­стя Ча­гро­вець. Бо­я­ри за­пі­до­зри­ли її в то­му, що во­на ча­клун­ка. По­тім час­тко­во при­бор­ка­ти їх зміг тіль­ки Ро­ман, а Да­ни­ло вже ціл­ком узяв під кон­троль. Це й озна­ча­ло по­бу­до­ву цен­тра­лі­зо­ва­ної дер­жа­ви. Мо­жли­во, то був один із йо­го вне­сків, які й ви­зна­чи­ли йо­му сла­ву, мі­сію та Ко­ро­ну.

...У яких фор­мах сьо­го­де­н­ня по­трі­бно до­рів­ня­ти­ся до ці­єї ви­со­кої сла­ви? Пе­ре­д­усім — осо­бли­вим став­ле­н­ням до са­мо­бу­тно­сті. Вар­то пе­ре­о­сми­слю­ва­ти, бра­ти цін­ні «екс­тра­кти» ми­ну­ло­го. Адже, зви­чай­но, ве­лич ча­сів ко­ро­ля Да­ни­ла має ду­же цін­ний по­сил для су­ча­сни­ків. Да­ни­ло, ко­роль Хол­ма, Во­ло­ди­ми­ра і Га­ли­ча, був тим, хто ре­аль­но зу­пи­нив Ор­ду пе­ред Єв­ро­пою. Оце і є сьо­го­дні­шнє по­сла­н­ня — зро­би­ти мі­сто та­ким, яке ста­ло б твер­ди­нею Укра­ї­ни на за­хі­дно­му кор­до­ні, при­ва­бли­вою ві­три­ною укра­їн­сько­го спосо­бу жи­т­тя. По­ка­за­ти, як це, ко­ли лю­ди пам’ята­ють свою істо­рію і ціл­ком мо­жуть ово­ло­ді­ти всі­ма су­ча­сни­ми ін­стру­мен­та­ми — і за­лу­че­н­ня ін­ве­сти­цій, і роз­ви­ток ту­ри­сти­чної га­лу­зі, і ство­ре­н­ня гу­ма­ні­тар­ної ау­ри. «Тран­зит» із ми­ну­ло­го в май­бу­тнє якраз і є ре­аль­ним ви­кли­ком. Ми­ну­ло­річ Га­лич від­зна­чив 650-річ­чя здо­бу­т­тя Ма­где­бурзь­ко­го пра­ва, тоб­то ще то­ді лю­ди зна­ли, як пра­виль­но уря­ду­ва­ти і що та­ке де­цен­тра­лі­за­ція. І якщо по­тім ми від­хи­ли­ли­ся від цьо­го цен­траль­но­го «мар­шру­ту», то за­раз по­трі­бно по­вер­та­ти­ся. Це й озна­ча­ти­ме наш «но­вий курс». От­же: іден­ти­чність і мо­дер­ні­за­ція. А вже пі­сля цьо­го — і «бло­кчейн», і «кон­сти­ту­ан­та»...

Я ча­сом даю на­шим істо­ри­чним роз­від­кам рі­зні ви­зна­че­н­ня. Ми — ар­хі­те­кто­ри про­сто­ру. Ви­яв­ля­є­ться, про­стір теж мо­жна про­е­кту­ва­ти. Ось на­шо­му глян­цю вже шо­стий рік. Та­ки­ми, мо­жли­во, не зов­сім для су­спіль­ства оче­ви­дни­ми кро­ка­ми ми «за­про­е­кту­ва­ли» по­вер­не­н­ня мі­стам їхньої за­бу­тої сла­ви. Не­хай це не ви­гля­дає пом­пе­зно. Але, як лю­блять го­во­ри­ти фі­ло­со­фи, «все по-справ­жньо­му ва­жли­ве вхо­дить у ва­ше жи­т­тя на «го­лу­би­них ніж­ках».

Дру­ге ви­зна­че­н­ня на­шої ді­яль­но­сті — «ми зні­ма­є­мо пор­чу». І по­вер­та­є­мо від­чу­т­тя «сво­го», спо­рі­дне­но­сті з вла­сною зем­лею, де­ре­ва­ми, рі­чка­ми... То­му що лю­ди зруй­но­ва­ні, і во­ни са­мі по­тре­бу­ють зці­ле­н­ня сво­єю істо­рі­єю.

Тре­тє — ми «за­йма­є­мо­ся на­ві­ю­ва­н­ням». Ві­ри­мо, що це мо­жли­во. По­си­ла­є­мо «до­брий ві­тер», який про­ше­ле­стить, — і лю­ди­на від­чу­ває, що ста­ло лег­ше ди­ха­ти. Не зро­зумі­ло, як змі­ни­ла­ся са­ма атмо­сфе­ра, але ра­птом за­хо­ті­ло­ся вди­ви­ти­ся в цю сті­ну, цей ка­мінь, який, мо­жли­во, в ін­ших кра­ї­нах дав­но взя­ли б у сар­ко­фаг з ку­ле­не­про­бив­но­го скла. Так і збе­рі­га­ю­ться цін­ні улам­ки ци­ві­лі­за­ції — як зра­зок, за до­по­мо­гою яко­го мо­жна від­тво­ри­ти всю ін­фра­стру­кту­ру, куль­ту­ру то­ді­шньо­го жи­т­тя.

До ре­чі, ще одна ку­ме­дна історія. Мій френд у «Фейс­бу­ці», який не­що­дав­но був у Мін­ську, ду­же до­те­пно опи­сав та­кий сю­жет: «Дру­га но­чі, пив­ний під­вал у цен­трі Мін­ська, кра­щі лю­ди мі­ста — всі на осо­бли­во­му облі­ку в мі­сце­вій жан­дар­ме­рії — свя­тку­ють День не­за­ле­жно­сті сво­єї кра­ї­ни від Ро­сії. Час пі­зній, кра­щі лю­ди вто­ми­ли­ся, сі­ли на лав­ки, при­ти­хли. На стіл під­во­ди­ться, від­су­нув­ши по­суд, ху­дий хло­пець у спор­тив­них шта­нях: — А те­пер, ша­нов­нае спа­дар­ства («ясно­вель­мо­жні ка­ба­льє­ро»), вип’ємо за здо­ров’я на­шо­го ко­ро­ля... — хло­пець пе­ре­хо­дить на крик: — Жи­гі­мун­да!!! Тре­тьо­го!!! Ва­зу!!! Кра­щі лю­ди про­ки­ну­ли­ся, пов­ста­ва­ли зі сво­їх ла­вок, кри­чать: — За ко­ро­ля!!! — За Ва­зу!!! — За Тре­тьо­го!!! Пі­дня­ли круж­ки і ви­пи­ли до дна. Бу­ло від­чу­т­тя, що з дна ко­ле­ктив­ної пам’яті під­няв­ся якийсь древ­ній ящір, на мить по­ка­зав свою вузь­ку зе­ле­ну го­ло­ву і пі­шов на­зад до се­бе на гли­би­ну».

У цьо­му, крім бур­ле­скно­сті, був для ме­не ще один штри­шок. На­віть бі­ло­ру­си, ко­трих, як вва­жа­є­ться, за­мо­ро­чи­ли не тіль­ки ра­дян­ський ре­жим, а й Лу­ка­шен­ко, зга­да­ли про сво­го ко­ро­ля (а це ж той са­мий ко­роль, що спро­міг­ся взя­ти Мо­скву!). Мо­жна смі­я­ти­ся як зав­го­дно, але це ве­ли­кий знак.

...Зов­сім не­що­дав­но у «Фейс­бу­ці» я звер­ну­ла ува­гу всіх на те, як у Да­нії свя­тку­ва­ли день на­ро­дже­н­ня сво­го крон­прин­ца. Весь на­род ви­йшов у сто­ли­ці, щоб вша­ну­ва­ти йо­го, це бу­ло так зво­ру­шли­во і пре­кра­сно. За­га­лом бри­тан­ський двір дає зра­зок «нор­ми». А тут при­йшов на під­трим­ку і принц дан­ський. Ме­ні бу­ло ду­же при­єм­но ди­ви­ти­ся на ці фо­то. І я по­ду­ма­ла, що го­лов­ною мі­сі­єю га­зе­ти, на­шої істо­ри­чної Бі­блі­о­те­ки і ко­жної но­вої кни­ги за­ли­ша­є­ться те, що зву­ча­ло в Гам­ле­та, прин­ца Дан­сько­го, як най­біль­ша про­бле­ма, а в нас — як най­біль­ший ви­клик: по­єд­на­ти зв’язок ча­сів. Га­лич — ще одна лан­ка в цьо­му лан­цюж­ку...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.