ДОСЬЄ

Natali - - Откровенные Беседы -

Де­бю­ту­ва­ла як по­е­те­са в 9 ро­ків. Справж­нє ро­до­ве пріз­ви­ще пись­мен­ни­ці — За­бузь­ко. Ро­ман-лонг­сел­лер “По­льо­ві до­слід­жен­ня українсь­ко­го сек­су” пе­ре­кла­де­ний на 20 мов, зо­кре­ма на ефіопсь­ку. У 2006 ро­ці він був на­зва­ний найвп­ли­во­ві­шою українсь­кою кни­гою. Пись­мен­ни­ця ви­кла­да­ла в Гар­вардсь­ко­му, Піттс­бурзь­ко­му, Пен­силь­вансь­ко­му універ­си­те­тах США. Є ав­тор­кою вір­шів, ху­дож­ньої лі­те­ра­ту­ри, бе­ле­три­сти­ки. Ви­да­ла 20 книг. на­по­лег­ли­во­сті, що в ре­зуль­таті роз­квіта­ють оди­ни­ці. І то­му ми ду­має­мо, ні­би та­лант — це ве­ли­ка рід­кість. Ні, рід­кість — це збіг осо­би­сто­сті й долі.

Од­нак є дум­ка, що кож­на лю­ди­на но­сить в собі що­най­мен­ше один ро­ман. ...і ні­би кож­на лю­ди­на по­тен­цій­но мо­же пи­са­ти... Шту­ка в то­му, щоб від­кри­ти, що про ін­ших пи­са­ти ці­каві­ше. У пер­шо­му ро­мані пись­мен­ник ще кра­ще знає се­бе, ніж ін­ших лю­дей. То­му в своїх “По­льо­вих до­слід­жен­нях...” я ви­ко­ри­ста­ла ба­га­то ав­то­біо­гра­фіч­но­го ма­теріа­лу. Це бу­ло за­над­то смі­ли­во для то­діш­ньої по­стра­дянсь­кої куль­ту­ри. Фільм “Зи­мо­ву виш­ню” пам’ятає­те? І ще, як там Ал­ла Куд­лай спі­ва­ла: “Кра­си­ва жін­ка неза­між­ня стоїть, за­ду­мав­шись, в мет­ро...” Ін­шої куль­тур­ної ролі для жін­ки то­ді, в 1996 ро­ці, ко­ли вий­шли “По­льо­ві до­слід­жен­ня...”, не бу­ло. Нас­прав­ді вже ро­ків п’ять-шість ці жін­ки з кар­та­ти­ми тор­ба­ми по всіх схід­но­єв­ро­пейсь­ких ба­за­рах три­ма­ли не тіль­ки ро­ди­ну, а й усю Украї­ну. Книж­ка, де мож­на бу­ло по­чу­ти го­лос мо­ло­дої жін­ки, впев­не­ної в собі, яка ка­чає пра­ва і не со­ро­мить­ся, ста­ла справ­ді бест­се­ле­ром. Ба­га­то хто ска­зав: “Це про мене”. Але бу­ли й ін­ші від­гу­ки, ре­цен­зії, прок­льо­ни — то був крик по­ра­не­ної патріар­халь­ної куль­ту­ри. То­му що за­вжди є го­ловне пи­тан­ня про вла­ду... ...хто, так би мо­ви­ти, має бу­ти “звер­ху”? Дивіть­ся, як за­раз кон­тро­лю­ють­ся знан­ня, ін­фор­ма­ція. Ось ци­та­та в Ін­тер­неті: “Го­ловне при­зна­чен­ня жін­ки — по­до­ба­ти­ся чо­ло­ві­ко­ві. Йо­го в сім’ї при­ва­блює чи­стий

ПОКОЛІННЯ ПАТРІАРХАЛЬНИХ РАДЯНСЬКИХ ТАТ ВИРОСТИЛО ФЕМІНІСТИЧНО ЗОРІЄНТОВАНИХ ДОЧОК

одяг, до­ступ­ний секс, смач­на їжа”. Ку­па пан­но­чок на­пи­са­ла: “Ну, то­ді я чо­ло­вік”. До речі, го­ту­ва­ти їжу — пре­красне чо­ло­ві­че за­нят­тя. Звер­ніть ува­гу, у ре­сто­ра­нах ше­фи — тра­ди­цій­но чо­ло­віки. У них ін­ший під­хід до ку­хо­вар­ства. Ко­ли щось має бу­ти гарне і смачне, я здаю кух­ню чо­ло­ві­ко­ві. То­му що це для них сво­го ро­ду ре­мес­ло, як сто­ля­ру­ван­ня... У нас ін­ша пси­хо­ло­гіч­на орієн­та­ція. Ми ку­хо­ва­ри­мо, щоб на­го­ду­ва­ти рідне лич­ко нав­про­ти. А во­ни ку­хо­ва­рять “на ма­теріал”. Ось як це кру­то — я тут до­дав цьо­го, і ось цьо­го, і ви­на, і спе­цій. Мені бай­ду­же ці спе­ції, а йо­му ні, він фан­та­зує. Я ви­рос­ла в патріар­халь­ній ро­дині, де все ви­рі­шу­вав та­то... О, це ці­ка­вий мо­мент! Як патріар­халь­ні та­та, люб­ля­чи своїх до­ньок, пе­ре­да­ва­ли їм ті умін­ня, які б пе­ре­да­ва­ли си­нам. Тоб­то та­то не вчив вас знай­ти чо­ло­віка, за яким мож­на схо­ва­тись, як за кам’яною сті­ною? Па­ра­докс: покоління ні­би патріар­халь­но зорієнтованих радянських тат нас­прав­ді, са­мі то­го не ро­зу­мі­ю­чи, ви­ро­сти­ли аб­со­лют­но фе­мі­ни­стич­но орієн­то­ва­них дочок. Са­мо­стій­них жі­нок, які при­в­чені бу­ли з ди­тин­ства по­кла­да­тись на влас­ні си­ли. Аме­ри­кан­ці ли­ше на по­чат­ку 2000-х про­ве­ли до­слід­жен­ня і ви­яви­ли, що за­га­лом усі успіш­ні жін­ки — та­то­ві донь­ки. Це та шко­ла, яку ма­ма не мог­ла да­ти.

У моїй ро­дині теж вий­шло ці­ка­во. Моя ба­бу­ся дев’яти­річ­ною втра­ти­ла маму. Але та­то і улюб­лені стар­ші бра­ти вчи­ли її за свої­ми стан­дар­та­ми. Що по­тім в жит­ті зго­ди­ло­ся, ко­ли братів роз­стрі­ля­ли, а чо­ло­вік по­мер, і во­на в трид­цять третьо­му — трид­цять чет­вер­то­му ро­ках за­ли­ши­лась вдо­вою з ма­лень­ки­ми дітьми. Всім да­ла освіту, усіх ви­ро­сти­ла, бу­ла і еко­но­мі­стом, і стра­те­гом, і бан­кіром. Ко­ли мені го­во­рять про жі­но­чу успіш­ність, я й на­по­ло­ви­ну не змо­жу бу­ти на­стіль­ки успіш­ною, як моя ба­бу­ся. Про­те вся­кі ми­лі жі­ночі штуч­ки — пляц­ки, пи­ріж­ки во­на не вмі­ла ро­би­ти. Чи вва­жає­те ви, що бу­ло б доб­ре, як­би дів­ча­там ви­кла­да­ли гос­по­дарсь­кі пре­муд­ро­сті... Вся ця ма­яч­ня, ко­т­ру го­во­рять про стан­дар­ти до­мо­строю... В Україні ніко­ли не бу­ло нія­ко­го до­мо­строю. У нас ін­ший ге­но­тип. “Бо­яри­ню” Лесі Україн­ки по­чи­тай­те, де во­на рап­том від­кри­ває: як­що дів­ча­та за­вжди си­дять по те­ре­мах, як же во­ни знай­ом­лять­ся з чо­ло­ві­ка­ми, як одру­жу­ють­ся? До речі, в Україні жін­ка тра­ди­цій­но ще в XІХ століт­ті збері­га­ла пра­во на влас­ність. Якось я чи­та­ла во­линсь­кі гра­мо­ти XIV століт­тя, де бу­ло на­пи­са­но: “Я, та­кий і та­кий, по­зи­чаю у своєї ко­ха­ної жон­ки ду­ка­ти...” Він по­зи­чає і роз­пи­суєть­ся. Бо це її влас­ність. Є глиб­ша про­шив­ка, яка на­зи­ваєть­ся ко­лек­тивне несві­до­ме. Ми ба­га­то чо­го не знає­мо, але діє­мо за певни­ми ри­ту­а­ла­ми, за яки­ми дія­ли на­ші пред­ки. На на­шій те­ри­торії, по­чи­на­ю­чи з XV століт­тя, весь час во­ю­ва­ли. Чо­ло­вік пі­шов на Січ. Да­руй­те, а хто гос­по­дар­ство вів? Ось той са­мий хутір, на яко­му тре­ба ви­ко­ну­ва­ти сільсь­ко­гос­по­дарсь­кі ро­бо­ти? У нас єди­на в Єв­ро­пі куль­ту­ра, в якій збе­рег­ли­ся пріз­ви­ща по ма­тері. Пав­ли­шин, Гри­го­ри­шин, Іва­ни­шин — це син Іва­ни­хи, Пав­ли­хи, Гри­го­ри­хи. Це її люди пам’ята­ли. З нею ма­ли спра­ву, як з са­мо­стій­ним гос­по­дарсь­ким суб’єк­том. Це во­на ве­ла біз­нес. Ми за­вжди чи­тає­мо про якісь ге­роїч­ні чо­ло­вічі дії: во­ни політи­ки, пол­ко­вод­ці. А хто три­має на собі ос­но­ву жит­тя? Ці­ка­во, а хто три­мав “ос­но­ву жит­тя” у ва­шій ро­дині — бать­ко чи ма­ти? Вза­галі, бать­ків по­чи­наєш ро­зу­міти у до­рос­ло­му ві­ці, але по-справж­ньо­му — тіль­ки ко­ли їх втра­чаєш. І щоб по­ба­чи­ти їх та­ки­ми, яки­ми во­ни бу­ли, тре­ба ро­зу­міти ту епо­ху. Та­то по­мер, ко­ли мені бу­ло два­дцять два ро­ки. Піс­ля йо­го смер­ті ма­ма го­во­ри­ла зі мною, як з до­рос­лою жін­кою. Але ска­за­ла важ­ли­ву річ, яка за­пам’ята­лась на дов­гі ро­ки. “Як­би мені за­про­по­ну­ва­ли: по­вер­тай­ся в свою мо­лодість і ви­бе­ри собі чо­ло­віка, я б вибра­ла тво­го бать­ка. Нам ніко­ли, жод­ної хви­ли­ни не бу­ло нуд­но ра­зом”. Їм за­вжди бу­ло про що не про­сто по­го­во­ри­ти. По­мов­ча­ти. Це бу­ло парт­нер­ство — ду­же ак­тивне, з жа­діб­ним ін­те­ре­сом до лю­дей і світу, по­стій­ним зрос­тан­ням над со­бою. Ну і лю­бов. Це єди­на де­фіні­ція щас­ли­во­го шлю­бу, яку я знаю. Сто­сун­ки бать­ків бу­ли для вас взір­цем. Як во­ни впли­ну­ли на вас, на ва­ші сто­сун­ки з чо­ло­ві­ка­ми? В прин­ци­пі, ту мо­дель сто­сун­ків, яку я ви­нес­ла з до­му, мені вда­ло­ся від­тво­ри­ти в шлю­бі вже піс­ля со­ро­ка ро­ків... Чи прав­да, що ви про­ти оформ­лен­ня офі­цій­но­го шлю­бу? Як вам ска­за­ти. Мене на­стіль­ки гли­бо­ко трав­му­вав загс, цей “бер­мудсь­кий три­кут­ник”, дім, де роз­би­ва­ють­ся сер­ця і де роз­би­ло­ся моє сер­це в пер­шо­му шлю­бі... По­при те, що ми з ко­лиш­нім чо­ло­віком хо­ті­ли все зро­би­ти скром­но, без ра­дянсь­ко­го об­ря­ду. В то­му є мо­мент при­низ­ли­во­сті. Ти ні­би всту­паєш у від­но­си­ни з дер­жа­вою. Куль­ту­ра ра­дянсь­ко­го шлю­бу од­ра­зу на вас двох па­дає всією ва­гою зі всі­ма при­пи­са­ми. І за­раз з моїм ниніш­нім чо­ло­віком ми шіст­на­дця­тий рік жи­ве­мо в то­му, що на­зи­ваєть­ся ци­віль­ним шлю­бом.

На­го­род­же­на по­е­тич­ною пре­мією

пре­мією Фон­ду Рок­фел­ле­ра, пер­шою пре­мією лі­те­ра­ту­ри Со­ю­зу украї­нок Аме­ри­ки, Ор­де­ном кня­гині Оль­ги III сту­пе­ня, ла­у­ре­ат лі­те­ра­тур­ної пре­мії Angelus. По­езія Ок­са­ни За­буж­ко по­кла­де­на на му­зи­ку Ле­сем Тель­ню­ком і Вір­ко Ба­лей. Один раз бу­ла в офі­цій­но­му шлю­бі, двічі — в ци­віль­но­му, в од­но­му з яких за­ли­шаєть­ся й нині. Ко­лек­ціо­нує ке­ра­міку, улюб­ле­на квіт­ка — орхі­дея, улюб­ле­ний лі­те­ра­тур­ний ге­рой — Він­ні-пух. Знає ан­глійсь­ку та польсь­ку, чи­тає фран­цузь­кою, ні­ме­ць­кою, тро­хи італійсь­кою. У 2014 ро­ці по­тра­пи­ла до рей­тин­гу жур­на­лу Forbes як од­на з 10 най­знач­ні­ших пись­мен­ни­ків Украї­ни (4-е міс­це).

історія. Від­штох­ту­ю­чись від каз­ки, яку во­на мені роз­по­ві­да­ла, ко­ли я бу­ла ма­лень­кою, хо­чу по­ба­чи­ти де­я­кі те­ми... Це бу­ло, як серіал. З ве­чо­ра у вечір пе­ред сном я слу­ха­ла про дів­чин­ку, пі­до­зрі­ло схо­жу на мене, з іме­нем Да­рин­ка, яка по­трап­ляє у якусь фан­та­стич­ну краї­ну. Я ціл­ко­ви­то цю каз­ку лю­би­ла. Ма­ма де­що з то­го за­пи­са­ла в 2000-ні ро­ки, збе­рег­ли­ся мої дитячі ілюстра­ції. По­чи­тав­ши за­пи­си піс­ля то­го, як ма­ми не ста­ло, я ба­чу 60–70-ті, я ба­чу її, рід­ну епо­ху. Я ба­чу, як ін­телі­гент­на жін­ка роз­по­ві­дає своїй ди­тині те, що ін­шим чи­ном в куль­турі то­ді вис­ло­ви­ти не мож­на бу­ло. Умов­на наз­ва но­во­го ро­ма­ну “Дів­чин­ка в країні бла­кит­них лілей”. Оскіль­ки наше ін­терв’ю бу­де опуб­лі­ко­ване в різдвя­но­му но­мері, хо­чу за­пи­та­ти про ва­ші тра­ди­ції. Що є для вас до­ро­гим, що пе­рей­шло від бать­ків, що від чо­ло­віка, що да­ло вам мож­ливість ство­ри­ти про­сте щастя, яке б мог­ло ста­ти взір­цем для жі­нок? Я ду­маю, що щастя трош­ки в ін­шо­му фор­маті: або є, або нема. Але те, що ри­ту­а­ли при­кра­ша­ють жит­тя, — без­умов­но. Но­воріч­на ялин­ка, яка вби­раєть­ся всією ро­ди­ною, необ­хід­на. Щоб пах­ла хвоєю, сні­гом і ман­да­ри­на­ми. І са­ма без­сон­на ніч — ко­ли мож­на дов­го не ля­га­ти спа­ти, че­ка­ю­чи ото­го пе­ре­ло­му, че­ка­ю­чи Різ­два. Різ­дво важ­ли­ве. Свят­вечір у ра­дянсь­кі ча­си мав пев­ний при­смак за­бо­ро­не­но­го ри­ту­а­лу. Ду­же по­до­ба­лась ця кон­спіра­ція, ку­тя, свіч­ка, ду­хи пред­ків. Чо­му ра­дянсь­кі люди за­губ­лені з тим са­мим Но­вим ро­ком?

Ок­са­на За­буж­ко має в своє­му ак­тиві не тіль­ки ху­дож­ні лі­те­ра­тур­ні тво­ри, а й со­рок на­у­ко­вих робіт.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.