Ку­бинсь­ка мрія

Два ро­ки то­му ве­ду­ча «Вік­на-но­ви­ни» на СТБ Оль­га Ку­чер здійс­ни­ла мрію ди­тин­ства: по­тра­пи­ла на Ку­бу – острів, який сво­го ча­су на­дих­нув Ге­мінґ­вея...

Polina - - Содержание -

Це бу­ла мрія з ро­манів Ге­мінґ­вея. Де сма­раг­до­ва во­да, бі­лий пі­сок, одвіч­ні паль­ми, а по­віт­ря – со­лоне і вод­но­час ні­би має при­смак улюб­ле­но­го кок­тей­лю пись­мен­ни­ка. Ром плюс лайм з цукро­вим си­ро­пом. «Дай­кірі» по­да­ють бук­валь­но у кож­но­му за­кла­ді Ку­би. Ге­мінґ­вей тут – іко­на, ге­рой і ту­ри­стич­на при­на­да.

Шля­ха­ми улюб­ле­но­го ав­то­ра

«Про­чи­тав­ши впер­ше «Ост­ро­ви в оке­ані» Ер­не­ста Ге­мінґ­вея ще в школі, я по­ста­ви­ла собі за ме­ту будь-що по­тра­пи­ти на Ку­бу. Тра­гіч­ний ро­ман, який Ге­мінґ­вей так і не встиг за­кін­чи­ти, один із моїх най­у­люб­лені­ших. Пись­мен­ник опи­сує свою історію. Ми­те­ць, що на­ди­хаєть­ся фар­ба­ми острів­но­го жит­тя. Жін­ки, які без­жаль­но роз­би­ва­ють йо­му сер­це. Без­кі­неч­ні по­си­день­ки у міс­це­во­му барі. По­лю­ван­ня на фа­шистсь­кі суб­ма­ри­ни під час Дру­гої світо­вої. Це все сам Ге­мінґ­вей (він для цьо­го на­віть спе­ціаль­но осна­стив зброєю свій улюб­ле­ний ка­тер «Пілар»). Один із ост­ро­вів в оке­ані – са­ме Ку­ба. І з то­го ча­су я ма­ри­ла поїзд­кою ту­ди.

Од­нак цю по­до­рож до­ве­ло­ся від­кла­сти на дов­гі де­сять ро­ків. Ек­зо­тич­на і каз­ко­ва, Ку­ба ли­ша­ла­ся для мене недо­сяж­ною. Спо­чат­ку за­ва­жа­ло нав­чан­ня в універ­си­теті, по­тім – ба­га­то ро­бо­ти, а ще – це да­ле­ко і квит­ки не з най­де­шев­ших. До моєї мрії мене по­вер­нув мій май­бут­ній чо­ло­вік.

Сам ве­ли­кий при­хиль­ник Ге­мінґ­вея, він несподі­ва­но за­про­по­ну­вав про­ве­сти ме­до­вий мі­ся­ць са­ме на Ост­ро­ві Сво­бо­ди. Чи вар­то опи­су­ва­ти мій за­хват?

Ней­мо­вір­ні при­го­ди

Ми швид­ко ку­пи­ли квит­ки, а от із жит­лом там все не так про­сто. Оскіль­ки Ку­ба

«Ча­сом те, про що ми мріє­мо, зна­хо­дить­ся зов­сім по­руч, але ми не здат­ні це роз­г­ледіти. По­до­рож з близь­кою лю­ди­ною до­по­ма­гає по­ди­ви­ти­ся на звич­ні речі під ін­шим ку­том».

зна­хо­дить­ся під ан­ти­аме­ри­кансь­ки­ми санк­ція­ми, там не ді­ють тра­ди­цій­ні серві­си бро­ню­ван­ня го­телів. Тож ми леті­ли на Ку­бу, по­нят­тя не ма­ю­чи, де зу­пи­ни­мо­ся і в ко­го бу­де­мо жи­ти.

По­до­рож із са­мо­го по­чат­ку ви­яви­ла­ся схо­жою на кла­сич­ну аме­ри­кансь­ку ро­ман­тич­ну ко­медію. Ми леті­ли ду­же дов­го, а на­ші валі­зи по­леті­ли в ін­ший кі­не­ць світу. І всі два тиж­ні (пер­ші тиж­ні!) на­шо­го спіль­но­го по­друж­ньо­го жит­тя ми з чо­ло­віком про­ве­ли без ре­чей. У країні, що за рів­нем роз­вит­ку на­га­дує Ра­дянсь­кий Со­юз 70-х ро­ків: ку­пи­ти якіс­ний (або бо­дай якийсь) одяг – місія з немож­ли­вих. Тож на­гріб­ши ту­ри­стич­них фут­бо­лок із піст­ря­вим на­пи­сом «КУ­БА», ми бу­ли рад­ше схо­жі на двох тор­гов­ців су­веніра­ми, аніж на па­роч­ку мо­ло­дят.

Але при­ро­да!.. За цю при­ро­ду

Кубі про­ба­чаєш все. Я ні­де не ба­чи­ла та­ких пля­жів. Та­кої во­ди. Її не мож­на опи­са­ти. Во­на і ла­зур­на, і го­лу­ба, і зе­ле­но-про­зо­ра. Во­на по­гли­нає. Під­сві­до­мо по­чи­наєш ро­зу­міти, чо­му Ге­мінґ­вей ви­рі­шив жи­ти са­ме тут.

Не­од­но­знач­ні вра­жен­ня

Та, по­при роз­кіш нав­ко­лиш­ньої при­ро­ди, я зро­зу­мі­ла, що у моєї мрії ку­па недоліків.

Їжа там про­сто жах. Страш­ний сон гур­ма­на чи про­сто ку­ха­ря. Без­кі­неч­ний рис і сма­жені ба­на­ни. Єдине, що ро­з­ра­джу­ва­ло, – лоб­сте­ри.

Зву­чить па­фос­но, але це одне, що тут мож­на їсти. Ку­ря­ти­на і те­ля­ти­на – як гу­ма. А от лоб­стерів на Кубі ма­со­во лов­лять і не доз­во­ля­ють екс­пор­ту- ва­ти (міс­це­вим їх теж не про­да­ють – все ли­ше для ту­ри­стів). Тож ту­ри­стам їх по­да­ють у кож­но­му ре­сто­рані. Су­пер!

І це, схо­же, єди­на пе­ре­ва­га. При­міром, ав­то­бу­сів тут кур­сує ду­же ма­ло. Аби пе­реї­ха­ти між міста­ми, тре­ба орен­ду­ва­ти ав­то. Про­те во­ни тут всі пе­ре­важ­но старі. На фо­то ма­ють клас­ний вигляд: ав­тів­ки 60-х ро­ків. Але прої­ха­ти чо­ти­ри го­ди­ни у 40-гра­дус­ну спе­ку в та­кій бля­шан­ці – це справж­ня му­ка. А ще ва­лю­та. На ост­ро­ві ді­ють дві ва­лю­ти – для міс­це­вих і ту­ри­стів. Ці­ни від­по­від­но поді­ле­но теж. Як­що порів­ня­ти з віт­чиз­ня­ною ва­лю­тою, то схо­же на те, що міс­цеві пла­тять за все в грив­нях, а ми, ту­ри­сти, – ні­би у єв­ро.

Для міс­це­вих ці­ле кі­ло ман­го ко­штує 5 гри­вень, для ту­ри­стів за та­кі ж гро­ші – ли­ше одинє­ди­ний фрукт. А ще зви­чай­ним ку­бин­цям не доз­во­ле­но ма­ти ін­тер­нет. До­ступ по карт­ках є ли­ше у го­те­лях (а їх тут, м’яко ка­жу­чи, ма­лу­ва­то).

Ро­би­мо вис­нов­ки

До чо­го я все це ве­ду. Іноді на­ші мрії – це на­справ­ді не те, про що ми мріє­мо. Я ма­ри­ла Ку­бою. Та, по­ба­чив­ши на влас­ні очі «за­по­від­ник ко­муніз­му», я зро­зу­мі­ла, в якій роз­кіш­ній країні ми жи­ве­мо. Так, в Україні немає оке­а­ну, бі­ло­го уз­бе­ре­ж­жя, пальм, лоб­стерів і без­кі­неч­них кок­тей­лів, але у нас я мо­жу вий­ти до най­б­лиж­чо­го ма­га­зи­ну і ку­пи­ти будь­що: від шам­пансь­ко­го до сук­ні. Для мене від­кри­тий увесь світ. Будь-якої ми­ті я мо­жу обра­ти марш­рут й на­прям і пої­ха­ти. Го­ловне – за­хо­тіти. Тож тре­ба бу­ти обе­реж­ни­ми з мрія­ми. Во­ни мо­жуть збу­ва­ти­ся. Од­нак чи це са­ме те, що ти хо­ті­ла? Ви­рі­шуй са­ма».

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.