ПАМ’ЯТАЄ ВСІ 109 РО­КІВ ЖИ­Т­ТЯ

Опти­мізм, ці­ка­вість до жи­т­тя і дру­жба із до­бри­ми лю­дьми — ре­цепт дов­го­лі­т­тя 109-рі­чної Ган­ни На­ко­не­чної із се­ла Пав­лів­ка Ка­ли­нів­сько­го ра­йо­ну

RIA (Vinnytsya) - - 20 ХВИЛИН - ВІ­КТОР СКРИПНИК, (067)1079091

–Явам мо­жу роз­по­ві­сти про своє жи­т­тя день у день,— ка­же 109-рі­чна Ган­на На­ко­не­чна з се­ла Пав­лів­ка Ка­ли­нів­сько­го ра­йо­ну.— Все пам’ятаю…

Жи­т­тя її бу­ло ду­же важ­ке, хар­чу­ва­н­ня не з кра­щих, пе­ре­жи­ла два го­ло­ди 33-го і 47-го ро­ків. А що нам най­пер­ше ра­дить ме­ди­ци­на для дов­го­лі­т­тя? Не за­бу­ва­ти про від­по­чи­нок і ма­ти зба­лан­со­ва­не хар­чу­ва­н­ня. Ні­ко­ли не бу­ло цьо­го у дов­го­жи­тель­ки з Пав­лів­ки. На до­да­чу в Ган­ни Се­ме­нів­ни до­те­пер гарна пам’ять. Її ці­ка­во слу­ха­ти ще й то­му, що мо­ва пе­ре­си­па­на ста­ро­дав­ні­ми сло­ва­ми, яких ни­ні не по­чу­єш.

ГАР­НІ ЛЮ­ДИ І ЦІ­КА­ВІСТЬ ДО ЖИ­Т­ТЯ — РЕ­ЦЕПТ ДОВ­ГО­ЛІ­Т­ТЯ. Є у Ган­ни Се­ме­нів­ни свій ре­цепт дов­го­жи­тель­ства.

— Я ще ма­лень­кою аж на-

У дов­го­жи­тель­ки до цих пір гарна пам’ять: роз­по­від­ає про все, що від­бу­ва­ло­ся у неї в жит­ті. Пам’ятає на­віть, як ще у 1906 ро­ці пла­ка­ла на похо­ро­ні сво­го ба­тька, який по­мер, ко­ли їй бу­ло ли­ше три ро­ки

вшпинь­ки при­па­да­ла до жи­т­тя, так хо­ті­ло­ся зна­ти про все, що від­бу­ва­є­ться в сві­ті, — ка­же ба­бу­ся. — А як мо­жна жи­ти із за­чи­не­ни­ми ві­кна­ми і две­ри­ма? Як мо­жна не пу­ска­ти в сер­це те, що ро­би­ться нав­ко­ло те­бе? Це не­пра­виль­но! Бай­ду­жих не лю­блю. Від них не че­кай ні­чо­го до­бро­го. Я від та­ких три­ма­ла­ся по­да­лі. Як зу­стрі­ча­ла та­ку лю­ди­ну, то по­ма­лень­ку-по­ма­лень­ку від­су­ва­ла­ся. Мо­же, то­му ні­ко­ли не бу­ло у ме­не во­ро­гів. Не по­ві­ри­те, але не во­ро­гу­ва­ла ні з ким. Бо зав­жди гор­ну­ла­ся до до­брих лю­дей. Гарна лю­ди­на і роз­ра­дить, і пле­че під­ста­вить, а по­га­на — но­гу. Ду­маю, що са­ме це да­ло ме­ні мо­жли­вість так дов­го хо­ди­ти по зем­лі — гар­ні лю­ди і по­стій­на ці­ка­вість до жи­т­тя. На­тру­ди­ла­ся я ду­же ба­га­то. Ру­чень­ки мої зна­ють, як тяж­ко пра­цю­ва­ла уже змал­ку.

ЗАЛИШИВСЯ РА­ДЯН­СЬКИЙ ПА­СПОРТ. У її па­спор­ті в гра­фі «Да­та на­ро­дже­н­ня» за­пи­са­но 17 ли­пня 1903 ро­ку. Па­спорт отри­ма­ла у 1978 ро­ці. Вже то­ді їй бу­ло 75. То­му мо­ро­чи­ти го­ло­ву з обмі­ном до­ку­мен­та на укра­їн­ський не ста­ли.

— На пе­чі мо­жна си­ді­ти й без па­спор­та, — жар­тує ба­бу­ся. — Їха­ти ні­ку­ди не зби­ра­ю­ся. На­ро­ди­ла­ся тут, у Пав­лів­ці, все своє жи­т­тя про­ве­ла тут, ме­не тут зна­ють, то­му ві­рять мо­є­му до­ку­мен­ту. На ви­бо­рах го­ло­су­ва­ла з цим са­мим паспортом.

Як ми вже роз­по­від­а­ли в «20 хви­лин» № 129 від 2.09.2012, ба­бу­ся не пропу­сти­ла жо­дних ви­бо­рів. Зав­жди са­ма хо­ди­ла на діль­ни­цю. Крім остан­ніх ви­бо­рів. Бо остан­ні ро­ки, як ка­же Ган­на Се­ме­нів­на, но­ги її вже не слу­ха­ю­ться.

— Я б мо­же ще хо­ди­ла, як­би не впа­ла і са­ма со­бі не на­ро­би­ла бі­ди. Очі вже по­га­но ба­чать. Ко­лись «Штір­лі­ца» ди­ви­ла­ся, від те­ле­ві­зо­ра не від­хо­ди­ла. Те­пер кі­но вже не для ме­не. А го­во­ри­ти мо­жу ба­га­то. Ду­же лю­блю з ки­мось по­бе­сі­ду­ва­ти. Від то­го у ме­не ні­би сил при­бу­ває.

НАВШПИНЬКИ ПРИПАДАЮ ДО ЖИ­Т­ТЯ. У Ган­ни Се­ме­нів­ни є до­чка й син. До­чці 72 ро­ки, син на три ро­ки стар­ший. Ще двох си­нів по­хо­ва­ла. У дов­го­жи­тель­ки 9 вну­ків, 15 прав­ну­ків і 6 пра­прав­ну­ків. Про­жи­ває во­на ра­зом з ве­ли­кою ро­ди­ною в бу­дин­ку з до­чкою Оль­гою, її си­ном Ва­ле­рі­єм, йо­го дру­жи­ною Та­ма­рою, ще з ни­ми ра­зом ма­ма Та­ма­ри. Всі во­ни зна­ють до­пи­тли­вість ба­бу­сі. То­му по чер­зі обов’яз­ко­во за­хо­дять до її кім­на­ти і ді­ля­ться но­ви­на­ми.

— Ма­ма та­бле­тки мо­же не по­про­си­ти, але без но­вин не за­сне, — ка­же її до­чка Оль­га. — Їй про все хо­че­ться зна­ти — чи по­са­ди­ли го­род, як са­ме са­ди­ли, хто ко­пав, а хто мі­шки но­сив. На­ші роз­мо­ви для неї, як ко­ли­ско­ва для ди­ти­ни.

ДО ШКО­ЛИ ХО­ДИ­ЛА ДВІ ЗИМИ. — Мій та­то по­мер­ли, ко­ли ме­ні бу­ло тіль­ки три ро­ки, — зга­дує дов­го­жи­тель­ка. — Ма­ма ду­же пла­ка­ла. На ру­ках у неї за­ли­ши­ло­ся че­тве­ро ді­тей. Пам’ятаю, та­то ле­жа­ли на лав­ці, у по­ло­тня­но­му одя­зі, під­пе­ре­за­ні чер­во­ним по­ясом. Так йо­го хо­ва­ли. Як і ма­ма, я вми­ва­ла­ся слі­зьми, але сльо­за­ми го­рю не по­мо­жеш. Че­рез на­ше бі­ду­ва­н­ня я й шко­лу не за­кін­чи­ла. Дві зими хо­ди­ла. А ко­ли роз­ве­сни­ло­ся, сніг по­чав та­ну­ти, у ме­не по­рвав­ся чо­біт. Я йо­го мо­ту­зо­чком зв’яза­ла, бо ду­же хо­ті­ла йти до шко­ли. На­у­ка да­ва­ла­ся лег­ко, все схо­плю­ва­ла. Ме­ні бу­ло ці­ка­во ді­зна­ва­ти­ся про те, що го­во­рить вчи­тель. При­йшла у та­ко­му чо­бо­ті, а ді­ти смі­ю­ться. До­до­му по­вер­ну­ла­ся з мо­кри­ми но­га­ми. На цьо­му

— Ба­бу­ся їсть все по­тро­ху, — ка­же дру­жи­на ба­бу­си­но­го

вну­ка Та­ма­ра. — Ду­же по­лю­бляє са­ла­ти. Нам з нею ні­ко­ли не бу­ває сум­но. Мо­ло­ді мо­жуть по­за­здри­ти її по­чу­т­тю гу­мо­ру. Вміє так до­те­пно жар­ту­ва­ти,

що дня у нас не об­хо­ди­ться без жар­тів ба­бу­сі

мої уро­ки за­кін­чи­ли­ся. Спер­шу ма­ма обі­ця­ла якось за­ла­го­ди­ти не­при­єм­ність з чо­бі­тьми. Але як? Гро­шей у неї на но­ве взу­т­тя не бу­ло. Не хо­ди­ти ж бо­сою. Чи я одна та­ка бу­ла? Не всі до­вча­ли­ся до че­твер­то­го кла­су. У нас бу­ла цер­ков­но-при­ход­ська шко­ла на чо­ти­ри кла­си. А пі­сля то­го ді­ти з ба­тька­ми ста­ва­ли до ро­бо­ти.

Ган­на пі­шла пра­цю­ва­ти ще ра­ні­ше.

Пі­зні­ше у її жит­ті по­вто­рив­ся фра­гмент ма­ми­ної біо­гра­фії. Ко­ли Ган­ні ви­пов­ни­ло­ся 27 ро­ків, у неї по­мер чо­ло­вік. На той час во­на вже ма­ла че­тве­ро ді­тей.

— Де­я­кі мої то­ва­ри­шки ще ді­ву­ва­ли, але то їхня до­ля, а в ме­не — своя, — зга­дує Ган­на Се­ме­нів­на. — Ме­не ра­но ви­да­ли за­між. Без та­та нам бу­ло ду­же важ­ко. У 16 ро­ків при­йшов сва­та­ти­ся хло­пець, то ма­ма від­да­ла ме­не за ньо­го. Я ще хо­ті­ла по­бу­ти в дів­ках. Але ма­ми­не сло­во — за­кон. Чо­ло­вік був стар­ший на 10 ро­ків. Яка там бу­ла лю­бов при та­ких зли­днях? Але ме­ні бу­ло до­бре з ним, ду­же жа­лу­вав ме­не. Ха­ту по­ста­ви­ли. У йо­го ба­тька бу­ло сім де­ся­тин лі­су. Мій чо­ло­вік ру­бав ліс і ро­бив бо­ро­ни де­рев'яні і про­да­вав їх. На той час ми до­бре жи­ли. У нас з чо­ло­ві­ком бу­ло чо­ти­ри де­ся­ти­ни зем­лі, па­ра ко­ней, ко­ро­ва. Аж одно­го ра­зу чо­ло­вік при­хо­дить і ка­же: «Кін­чи­ло­ся на­ше ха­зяй­ну­ва­н­ня, тре­ба йти в кол­госп…»

ЛЮ­ДИ ПЛАКАЛИ, БО НЕ ХОТІЛИ ЙТИ В КОЛ­ГОСП. — Як я пла­ка­ла, щоб не йти в той кол­госп, — про­дов­жує Ган­на Се­ме­нів­на.— І не одна я не хо­ті­ла про­ща­ти­ся зі сво­їм го­спо­дар­ством. Уя­віть, як це від­да­ти все, що ма­єш. От ви за­раз змо­гли б від­да­ти, що за­ро­би­ли тяж­ким тру­дом? Так і нам то­ді бу­ло ду­же шко­да. Ті кол­го­спи, ре­во­лю­ції, вій­ни — то бі­да ве­ли­ка. Я до­те­пер ба­чу, як у ре­во­лю­цію роз­тя­гу­ва­ли все пан­ське. Бо­же, що то­ді ро­би­ло­ся! У нас в се­лі бу­ли па­ни Драб­ков­ські, Су­по­тні­цькі, Кір­ков­ські. Ще бу­ла па­ні Ти­хо­ми­ри­ха. То во­ни зра­зу пов­ті­ка­ли. А їхнє до­бро роз­тя­гу­ва­ли день і ніч. А нам дід ка­зав, щоб не йшли ту­ди. Бо то все люд­ська пра­ця. А чу­жо­го не мо­жна бра­ти. Але як ми мо­гли не пі­ти? Якось за­бра­ли­ся із стар­шим бра­том Фі­лі­мо­ном у ма­є­ток до Ти­хо­ми­ри­хи. Там вже, зда­є­ться, ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся. Але я все одно зна­йшла ма­лень­ку ко­ро­бо­чку. Та­ка гарна! На кри­шці пан на­ма­льо­ва­ний. А все­ре­ди­ні шма­то­чки ма­те­рії рі­зно­ко­льо­ро­вої. Брат ні­чо­го не взяв, бо ді­да бо­яв­ся. А я че­рез день при­зна­ла­ся ді­до­ві. Ка­жу, ви бу­де­те ме­не сва­ри­ти, що я хо­ди­ла у ма­є­ток Ти­хо­ми­ри­хи. А він так по­ди­вив­ся на ме­не і від­по­вів: «Не­пра­виль­но зро­би­ла, але як ти так че­сно про все роз­по­ві­ла і так ра­ді­єш тій ко­ро­бо­чці, то не­хай уже так і бу­де, за­ли­ши її со­бі».

— А про 33-й рік, лю­донь­ки, не пи­тай­те, то ду­же ве­ли­ке го­ре, зга­ду­ва­ти стра­шно. І вій­на з нім­цем стра­шна. Скіль­ки лю­дей про­па­ло ні за що!

У 1936-му на мо­ло­ду вдо­ву звер­нув ува­гу чо­ло­вік з Жи­то­мир­ської обла­сті. Гнат пра­цю­вав на за­лі­зни­ці. Став з нею жи­ти. Її ді­тей по­лю­бив, як сво­їх. Че­рез три ро­ки у них на­ро­ди­ла­ся донь­ка Оль­га, з якою ни­ні про­жи­ває Ган­на Се­ме­нів­на.

Ба­бу­ся по­чу­ва­є­ться ща­сли­вою. Ка­же, не знає, за ким ще так гар­но хо­дять, як за нею.

— А що вам з їжі сма­кує най­біль­ше? — за­пи­тую. — Що до­бре, те й сма­кує. — А що до­бре? — Що є на сто­лі, те й до­бре. Я в хар­чах не пе­ре­би­раю.

— Ба­бу­ся їсть все по­тро­ху, — ка­же па­ні Та­ма­ра.— Ду­же по­лю­бляє са­ла­ти. Нам з нею ні­ко­ли не бу­ває сум­но. Мо­ло­ді мо­жуть по­за­здри­ти її по­чу­т­тю гу­мо­ру. Вміє так до­те­пно жар­ту­ва­ти, що дня у нас не об­хо­ди­ться без жар­тів ба­бу­сі.

Ган­на На­ко­не­чна (109). — Не по­ві­ри­те, але не во­ро­гу­ва­ла ні з ким. Бо зав­жди гор­ну­ла­ся до до­брих лю­дей

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.