Фарс стає

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Погляд - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

«По­трі­бні но­ві облич­чя» — ста­лий мем укра­їн­ської по­лі­ти­ки. Та й не ли­ше укра­їн­ської. Але са­ме в на­ших ре­а­лі­ях він на­бу­ває не­ймо­вір­них і ча­сом про­сто по­твор­них форм.

Уса­мо­му за­пи­ті не­має чо­гось див­но­го чи про­ти­при­ро­дно­го. Кіль­ка по­ко­лінь мо­жно­влад­ців до­ста­тньо ском­про­ме­ту­ва­ли се­бе, щоб ма­ти чи­ма­лий рі­вень не­до­ві­ри в су­спіль­стві, а на їхньо­му мі­сці ду­же хо­че­ться ба­чи­ти лю­дей якщо не з без­до­ган­ною, то бо­дай про­сто не над­то за­пля­мо­ва­ною ре­пу­та­ці­єю. Тож укра­їн­ські (і за­про­ше­ні з-за кор­до­ну) ал­хі­мі­ки-по­літ­те­хно­ло­ги ста­ран­но на­ма­га­ю­ться лі­пи­ти но­ві по­лі­ти­чні облич­чя з усіх під­ру­чних за­со­бів.

Іно­ді на­ше но­ве — це до­бре за­бу­те ста­ре. Пре­зи­дент­ські ви­бо­ри-2010 зов­сім не­да­ле­ка істо­рія. При­га­ду­є­те, хто мав тре­тє мі­сце на тих зма­га­н­нях? Сер­гій Ті­гі­пко на­брав по­над 13% не в остан­ню чер­гу то­му, що по­зи­ціо­ну­вав се­бе як но­ве облич­чя. Зна­чній ча­сти­ні еле­кто­ра­ту чо­мусь не ви­да­ли­ся див­ни­ми ті фа­кти, що «мо­ло­дий лі­дер» є ро­ве­сни­ком ін­шої то­по­вої уча­сни­ці цих ви­бо­рів — Юлії Ти­мо­шен­ко, а у 2004-му очо­лю­вав ви­бор­чий штаб Ві­кто­ра Яну­ко­ви­ча. І вза­га­лі по­лі­ти­чна кар’єра «аль­тер­на­тив­но­го кан­ди­да­та» ве­де свій по­ча­ток від Дні­про­пе­тров­сько­го об­ко­му ком­со­мо­лу.

Не­спра­ве­дли­во вва­жа­ти, що но­ві облич­чя до укра­їн­ської по­лі­ти­ки не по­тра­пля­ють вза­га­лі, со­ці­аль­ні лі­фти геть не пра­цю­ють і всі мо­ло­ді й іні­ці­а­тив­ні за­ли­ша­ю­ться на мар­гі­не­сі. Су­то за ві­ко­вим кри­те­рі­єм ни­ні­шні вла­дні стру­кту­ри є до­во­лі сві­жень­ки­ми. Ін­ша річ, що но­ва ге­не­ра­ція йде до рад і дер­ж­уста­нов, як пра­ви­ло, у су­про­во­ді «по­че­сних, за­слу­же­них» і про­сто сум­нів­них пер­со­на­жів, що на­за­гал ство­рює вра­же­н­ня не­змін­но­сті й роз­па­лює в су­спіль­стві не­при­ми­рен­ні на­строї та на­хил до, ска­жі­мо так, ек­зо­ти­чних еле­кто­раль­них упо­до­бань.

Остан­ні со­ціо­ло­гі­чні опи­ту­ва­н­ня де­да­лі біль­ше по­чи­на­ють ски­да­ти­ся на хіт-па­ра­ди. По­я­ва се­ред лі­де­рів ви­бор­чих сим­па­тій спів­а­ка Свя­то­сла­ва Ва­кар­чу­ка та шо­у­ме­на Во­ло­ди­ми­ра Зе­лен­сько­го вка­зу­ють на те, що ме­жі аб­сур­ду в укра­їн­ській по­лі­ти­ці до­во­лі уяв­ні. І хо­ча оби­два «но­ві облич­чя» зде­біль­шо­го да­лі за­йма­ю­ться сво­ї­ми зви­чни­ми спра­ва­ми та про вла­сні по­лі­ти­чні ам­бі­ції го­во­рять до­во­лі стри­ма­но, со­ціо­ло­ги не втом­лю­ю­ться ста­ви­ти їх у ко­жне на­сту­пне опи­ту­ва­н­ня.

Оче­ви­дно, що цьо­го ра­зу по­літ­те­хно­ло­ги ро­блять став­ку на від­чай: «Та хто зав­го­дно, аби не ЦІ» (себ­то лю­ди, які вже є в укра­їн­ські по­лі­ти­ці). І без фа­хо­вих за­мі­рів ві­до­мо, що та­кий на­стрій у на­ро­ді до­во­лі по­пу­ляр­ний, тож спе­ку­лю­ва­ти й здо­бу­ва­ти на ньо­му по­лі­ти­чний ка­пі­тал до­сить про­сто, осо­бли­во якщо ма­ти на ме­ті бо­ро­ти­ся за еле­кто­рат по­пу­ліст­ських пар­тій, лю­дей, що схиль­ні ві­ри­ти в ди­ва та про­сті ре­це­пти.

Вла­сне, ви­зна­че­н­ня «про­фе­сій­ний по­лі­тик» має в со­бі щось хи­бне. Ні­хто не на­ро­джу­є­ться із на­ви­чка­ми дер­жав­но­го ме­не­джмен­ту й не здо­бу­ває від­по­від­ну ква­лі­фі­ка­цію ра­зом з уні­вер­си­тет­ським ди­пло­мом. Жит­тє­вий до­свід, який дає змо­гу лю­дям за- во­йо­ву­ва­ти ав­то­ри­тет у су­спіль­стві, мо­же бу­ти рі­зним, і сві­то­вий до­свід вчить, що із шо­у­ме­нів ви­хо­дять успі­шні по­лі­ти­ки.

Але слід зга­да­ти бо­дай кіль­ка епі­зо­дів із жи­т­тя «но­вих облич». Свя­то­слав Ва­кар­чук уже встиг по­бу­ва­ти на­ро­дним де­пу­та­том і швид­ко роз­ча­ру­ва­ти­ся у по­лі­ти­чній кар’єрі, а ан­ти­укра­їн­ські ви­тів­ки Зе­лен­сько­го (чо­го вар­те хо­ча б юрод­ство «Квар­та­лу 95» у Юр­ма­лі) ви­ка­зу­ють на­яв­ність у ньо­го не­аби­яких ім­пер­ських сен­ти­мен­тів. Ро­зум­но­му ви­бор­це­ві на­віть ці­єї ін­фор­ма­ції бу­ло б до­ста­тньо, щоб по­ста­ви­ти під сум­нів якість та­кої по­лі­ти­чної аль­тер­на­ти­ви. Але, як ба­чи­мо, спів­гро­ма­дян, що ке­ру­ю­ться емо­ці­я­ми, не бра­кує, і го­во­ри­ти про спів­а­ків та шо­у­ме­нів як акту­аль­них по­лі­ти­ків що­ра­зу до­во­ди­ться на­ба­га­то сер­йо­зні­ше.

Хоч би хто був бе­не­фі­ці­а­ром ті­єї гри на ме­жі шоу-бі­зне­су та по­лі­ти­ки: ро­сій­ський, за­хі­дний чи укра­їн­ський олі­гар­хі­чні ка­пі­та­ли, ве­те­ра­ни на­шої по­лі­ти­ки, які сво­ї­ми фей­са­ми вже ні­ко­ли не «на­ко­ля­ду­ють» про­хі­дний бал, уся ця істо­рія до­дає ха­о­су в кра­ї­ні. Кра­ї­ні, яка й без то­го не ви­рі­зня­є­ться спо­ко­єм і до­бро­бу­том. Кра­ї­ні, де по­лі­ти­чні чва­ри — на­ціо­наль­ний вид спор­ту. Кра­ї­ні, яка ве­де вій­ну та по кіль­ка ра­зів на ти­ждень хо­ває за­ги­блих бій­ців. В усій цій атмо­сфе­рі чо­мусь жит­тє­зда­тною ви­яв­ля­є­ться те­хно­ло­гія, що, мов­ляв, тре­ба «ви­бра­ти при­коль­но­го чу­ва­ка» — і ось то­ді жи­т­тя на­ла­го­ди­ться.

Ще одна ме­та, яку мо­жуть ма­ти іні­ці­а­то­ри цьо­го ба­ла­га­на, — дис­кре­ди­ту­ва­ти раз і на­зав­жди ідею онов­ле­н­ня вла­ди. Якщо змо­де­лю­ва­ти со­бі си­ту­а­цію, що умов­ний шо­у­мен про­би­ва­є­ться на вер­хів­ку вла­дно­го Олім­пу, то нав­ряд чи подаль­ший пе­ре­біг по­дій бу­де схо­жим на ко­ме­дій­ний се­рі­ал. Ото­че­н­ня (а в роз­бір­ли­ву ка­дро­ву по­лі­ти­ку лю­дей сце­ни важ­ко по­ві­ри­ти) по­чне за­до­воль­ня­ти свої ам­бі­тні апе­ти­ти, а спон­со­ри (ні­хто ж не має ілю­зій, що спів­ак чи те­ле­ве­ду­чий ве­сти­муть кам­па­нію вла­сним ко­штом) — від­би­ва­ти вла­сні ви­тра­ти, то­ді роз­ча­ру­ва­н­ня й апа­тія в укра­їн­сько­му су­спіль­стві по­дво­я­ться та по­тро­я­ться. Й ось тут на аре­ну мо­жуть ви­йти ті упи­рі та вов­ку­ла­ки ві­тчи­зня­ної по­лі­ти­ки, про яких наш ви­бо­рець остан­нім ча­сом став за­бу­ва­ти, — «мі­цні го­спо­дар­ни­ки» до­би Яну­ко­ви­ча, про­ро­сій­ські си­ли рі­зно­го ка­лі­бру.

Їхня ри­то­ри­ка бу­де при­бли­зно та­кою: «Ну що, до­стри­ба­ли­ся на Май­да­ні та без­пла­тних кон­цер­тах, втя­гну­ли кра­ї­ну в ще біль­ший ха­ос і зу­бо­жі­н­ня, по­ра вже на­ре­шті й про ста­біль­ність по­ду­ма­ти». Плюс до то­го но­сталь­гія за при­єм­ні­шим кур­сом до­ла­ра, акцент на нев­да­чах остан­ніх ро­ків — і сце­на­рій ре­ван­шу май­же го­то­вий.

Ймо­вір­ний і сце­на­рій «лайт»: ви­су­ва­н­ня шо­у­бі­зо­вих кан­ди­да­тів мо­же ма­ти на ме­ті зби­ти зро­ста­ю­чу по­пу­ляр­ність гро­мад­ських акти­ві­стів, во­лон­тер­ських і ве­те­ран­ських ру­хів, не да­ти їм об’єд­на­ти­ся та ви­су­ну­ти вла­сних пре­тен­ден­тів, на­то­мість по­то­пи­ти ви­бо­ри-2019 у ви­до­ви­щах і кон­цер­тах. Та­ким чи­ном стри­ма­ти не­вдо­во­ле­н­ня плюс пе­ре­ко­на­ти ви­бор­ця у то­му, що па­трі­о­ти ні­ко­ли не об’єд­на­ю­ться та кра­щий ви­бір — про­го­ло­су­ва­ти або за чин­ні по­лі­ти­чні си­ли, або за до­бре ві­до­мі з роз­ва­жаль­них про­грам облич­чя.

Утім, хоч би що там му­дру­ва­ли по­літ­те­хно­ло­ги, укра­їн­ські гро­ма­дя­ни ча­сом умі­ють ди­ву­ва­ти, і не зав­жди в не­га­тив­но­му сен­сі. Якщо на­ма­га­ти­ся стри­му­ва­ти енер­гію про­тив­сіх­ства й не ке­ру­ва­ти­ся кри­те­рі­я­ми «мій ви­бір — сим­па­ти­чний хло­пець зі сце­ни», то всіх на­ве­де­них ви­ще й ін­ших не­га­тив­них сце­на­рі­їв ще мо­жна уни­кну­ти. Стри­ма­но спри­йма­ти ре­зуль­та­ти со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань, не під­да­ва­ти­ся ма­со­вій істе­рії — усе це до­во­лі про­сто. І то­чно «де­шев­ше», ніж по­тім че­рез кіль­ка ро­ків по­би­ва­ти­ся зно­ву: «Бо­же мій, ко­го ми ви­бра­ли, та во­ни ж усі одна­ко­ві!». Не фор­му­ва­ти по­пит на про­сті ре­це­пти, то­ді й про­по­зи­ція зни­кне са­ма со­бою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.