Гра на чу­жо­му по­лі

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Об’єктив - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

По-пер­ше, до цьо­го під­штов­ху­ють го­ло­дні до осво­є­н­ня бю­дже­тів ра­дни­ки та по­літ­те­хно­ло­ги, мов­ляв, кон­ку­рен­ти вже роз­ві­шу­ють біл­бор­ди, акти­ві­зу­ють агі­та­цію, а ми ж не гір­ші? По-дру­ге, попереду три­ва­ла еле­кто­раль­на ди­стан­ція: між пре­зи­дент­ськи­ми й пар­ла­мент­ськи­ми ви­бо­ра­ми ду­же ма­лий про­мі­жок ча­су, тож тре­ба і яй­ця по ко­ши­ках по­роз­кла­да­ти, і по­шу­ка­ти со­ю­зни­ків, і всти­гну­ти пе­ре­сва­ри­ти­ся із ни­ми. По-тре­тє, і цей ар­гу­мент, ма­буть, най­ва­го­мі­ший, по­трі­бно бо­ро­ти­ся за ті по­над 30% не­ви­зна­че­них, які бо­зна за ко­го вре­шті-решт го­ло­су­ва­ти­муть. Ядер­ний еле­кто­рат ні­де не ді­не­ться, а от як за­лу­чи­ти но­вень­ких? Тож ро­бля­ться спро­би гра­ти на чу­жо­му по­лі. На­ра­зі ви­хо­дить до­во­лі ку­ме­дно. Юлія Ти­мо­шен­ко, яка до­сі бу­ду­ва­ла свій по­лі­ти­чний імідж на кри­ти­ці «та­ри­фно­го ге­но­ци­ду та зу­бо­жі­н­ня на­се­ле­н­ня», спро­бу­ва­ла се­бе в но­во­му ам­плуа. Ну від­но­сно но­во­му. 2007-го ве­те­ран­ка укра­їн­ської по­лі­ти­ки вже пре­зен­ту­ва­ла про­гра­му «Укра­їн­ський про­рив», ви­ко­на­ну в ди­зай­ні hi-tech із від­по­від­ни­ми га­сла­ми. Пре­зен­то­ва­ний 15 черв­ня цьо­го ро­ку ам­бі­тний «но­вий курс» — спро­ба зі­гра­ти роль лі­де­ра-ін­те­ле­кту­а­ла, що пе­ре­йма­є­ться не так пен­сі­я­ми та суб­си­ді­я­ми, як че­твер­тою про­ми­сло­вою ре­во­лю­ці­єю і то­таль­ною мо­дер­ні­за­ці­єю кра­ї­ни.

Спро­ба, тре­ба ви­зна­ти, не над­то вда­ла. Те­хно­кра­ти­чна ри­то­ри­ка не та­ка зви­чна для Юлії Ти­мо­шен­ко, як со­ці­аль­но-по­пу­лі­сти­чна, тож кан­ди­да­тка в пре­зи­ден­ти при­пу­сти­ла­ся кіль­кох по­мі­тних по­ми­лок: на­зва­ла 3D-прин­те­ри IT-прин­те­ра­ми, си­сте­му «Лі­нукс» «Лі­но­ксом» і за­кли­ка­ла до­ла­ти ко­ру­пцію

Укра­їн­ський по­лі­ти­кум очі­ку­ва­но по­чи­нає го­ту­ва­ти сан­ки з лі­та, тоб­то по­ри­нає у

ви­бор­чу кам­па­нію до її офі­цій­но­го стар­ту. Є кіль­ка при­чин.

бло­кчей­на­ми й шту­чним ін­те­ле­ктом. На ста­лий ти­мо­шен­ків­ський еле­кто­рат та­кий спіч, мо­жли­во, і спра­вить враження «ро­зум­на, аж стра­шно», а от для се­ре­дньо­го кла­су, рі­зних там гі­ків і хіп­сте­рів, це ли­ше при­від по­ре­го­та­ти в со­цме­ре­жах. Яну­ко­ви­чу, що­прав­да, ви­бор­ці про­ба­ча­ли й не та­кі сло­ве­сні ля­пи, але він і не пра­гнув бу­ти президентом ро­зум­них гро­ма­дян.

Обов’яз­ко­вим атри­бу­том су­ча­сно­го укра­їн­сько­го по­лі­ти­ка є ша­ну­ва­н­ня сін­га­пур­сько­го лі­де­ра Лі Ку­ан Ю. Він став чи­мось на кшталт Ле­ні­на за ра­дян­ських ча­сів: жо­ден ви­ступ дер­жав­но­го ді­я­ча не об­хо­див­ся без ци­ту­ва­н­ня «во­ждя». Те са­ме те­пер від­бу­ва­є­ться і з ба­тьком «сін­га­пур­сько­го еко­но­мі­чно­го ди­ва», який ви­ро­стив із від­ста­лої пос­тко­ло­ні­аль­ної аграр­ної кра­ї­ни «азій­сько­го ти­гра». Сло­ва­ми Лі Ку­ан Ю Пе­тро По­ро­шен­ко по­вчає під­ле­глих. Орі­єн­ти­ром сво­го «но­во­го кур­су» Ти­мо­шен­ко на­зи­ває Сін­га­пур.

Ши­ро­ко ци­тує сін­га­пур­сько­го лі­де­ра й «справ­жній пол­ков­ник» Ана­то­лій Гри­цен­ко. На­ціо­на­ліст Ан­дрій Бі­ле­цький теж сим­па­ти­зує шля­ху по­лі­ти­ка, який жорс­ткою ру­кою успі­шно пра­вив без по­рад «гар­вард­ських хло­пчи­ків». «Ка­но­ні­за­ція» сін­га­пур­сько­го прем’єра, що від­бу­ва­є­ться, має два оче­ви­дних по­ясне­н­ня: по­пер­ше, є істо­рія успі­ху, по-дру­ге, це істо­рія «силь­ної ру­ки», за­пит на яку об’єктив­но існує в укра­їн­сько­му су­спіль­стві. Тре­тє по­ясне­н­ня чи­та­є­мо між ряд­ків: ко­жен укра­їн­ський по­лі­тик хо­тів би, як Лі Ку­ан Ю, пра­ви­ти сво­єю кра­ї­ною 30 ро­ків без пе­ре­р­ви. За­ра­ди цьо­го во­ни ла­дні уві­ру­ва­ти в будь-який культ.

На­ма­га­ю­ться роз­ши­ри­ти своє еле­кто­раль­не по­ле й учо­ра­шні «ре­ґіо­на­ли». Га­сла про ін­те­гра­цію з Ро­сі­єю при­хо­ва­ли до кра­щих ча­сів, за­ма­ску­ва­ли їх ми­ро­лю­бною ри­то­ри­кою («Ми­ру — мир» — бу­ло та­ке га­сло в СРСР, що не цу­рав­ся під­три­му­ва­ти ло­каль­ні кон­флі­кти по всьо­му сві­ту й ске­ро­ву­ва­ти свої тан­ко­ві ко­ло­ни то на Пра­гу, то на Ка­бул). Але цьо­го во­че­видь не­до­ста­тньо. Є про­те­стний еле­кто­рат, тож пар­тія ве­ли­ко­го ка­пі­та­лу і ро­сій­ських аген­тів, якою є «Опо­блок» і йо­го са­те­лі­ти, спро­бує пе­ре­тяг­ти йо­го на свій бік. У те­о­рії ні­би все пра­виль­но: лі­вий фланг укра­їн­ської по­лі­ти­ки ого­ле­ний, со­ці­аль­них про­блем хоч гре­блю га­ти, тож хто пер­ший ки­не га­сло за­хи­сни­ка зне­до­ле­них, той і по­жи­на­ти­ме ще­дрий еле­кто­раль­ний уро­жай. Що­прав­да, у цій ні­ші не так віль­но, як мо­же зда­ти­ся на пер­ший погляд: лі­во­по­пу­лі­сти­чною ри­то­ри­кою бав­ля­ться Олег Ля­шко і Юлія Ти­мо­шен­ко, але є свій ре­сурс й у вчо­ра­шніх «ре­ґіо­на­лів». У кра­щі ча­си во­ни роз­ста­ви­ли сво­їх лю­дей у без­ліч проф­спі­лок, чим ко­ри­ста­ю­ться і сьо­го­дні.

Про­тест ве­те­ра­нів Аф­га­ні­ста­ну, чор­но­биль­ців і ша­хта­рів від­бу­вав­ся під про­во­дом ві­до­мо­го сво­єю спів­пра­цею з «ре­ґіо­на­ла­ми» Сер­гія Чер­во­но­пи­сько­го та ахме­тов­сько­го проф­бо­са Ми­хай­ла Во­лин­ця. Де­мон­стра­ція на­ро­дно­го гні­ву вда­ла­ся — бу­ли на­віть су­ти­чки під Ра­дою. Але вщу­хло все так са­мо, як і по­ча­ло­ся. «Ре­ґіо­на­ли» — по­га­ні ре­жи­се­ри ма­со­вих про­те­стів. Усі їхні «ан­ти­май­да­ни», акції про­те­сту — це за­зви­чай до­бре спла­но­ва­ні, про­фі­нан­со­ва­ні за­хо­ди, при­ре­че­ні на управ­лі­н­ня зго­ри. Зі справ­жнім бун­том це має стіль­ки ж спіль­но­го, скіль­ки й ра­дян­ські «ви­бо­ри» з пов­но­цін­ним во­ле­ви­яв­ле­н­ням гро­ма­дян.

Ко­ман­да По­ро­шен­ка не ри­зи­кує по­вто­рю­ва­ти свої по­мил­ки. Тут чі­тко за­сво­ї­ли урок, що гра­ти на чу­жо­му по­лі со­бі до­рож­че. За­гра­ва­ти з мов­ним пи­та­н­ням, під­ку­па­ти про­ро­сій­ський еле­кто­рат не­має сен­су, бо це обер­не­ться втра­та­ми се­ред сво­їх тра­ди­цій- них ви­бор­ців. На Бан­ко­вій на­ра­зі пра­цю­ють за ста­ри­ми сце­на­рі­я­ми пар­тії вла­ди: по­їзд­ки ре­ґіо­на­ми, ви­хва­ля­н­ня до­ся­гне­н­ня­ми з біл­бор­дів, під­ви­ще­н­ня пен­сій, но­вий за­кон про соц­за­хист вій­сько­во­слу­жбов­ців, за­ко­но­про­ект, що має ле­га­лі­зу­ва­ти «єв­ро­бля­хи». Для зов­ні­шніх пар­тне­рів теж є «цу­кер­ка» — Ан­ти­ко­ру­пцій­ний суд. Робота на по­зи­тив­ний імідж три­ває, але всі від­чу­ва­ють, що її не­до­ста­тньо.

Бу­ла на­дія на «вун­дер­ваф­фе» у ви­гля­ді то­мо­су Все­лен­сько­го Па­трі­ар­ха. Але ні­хто впев­не­но не мо­же ска­за­ти, що цей до­ку­мент бу­де і, го­лов­не, чи дасть старт ство­ре­н­ня по­мі­сної Цер­кви той еле­кто­раль­ний ефект, на який роз­ра­хо­ву­ють на Бан­ко­вій? Вліз­ти на по­ле по­пу­лі­стів мо­жна ли­ше час­тко­во: під­ви­щу­ва­ти со­цви­пла­ти в ме­жах мо­жли­во­го — це зов­сім не те са­ме, що обі­ця­ти за­хмар­ні зар­пла­ти й пен­сії. Так са­мо як і на по­ле «ястру­бів»: опе­ра­ція об’єд­на­них сил де­що по­жва­ви­ла про­су­ва­н­ня укра­їн­ських військ на схо­ді, але в ме­жах стра­те­гії «пов­зу­чо­го на­сту­пу», що не над­то ски­да­є­ться на вій­ну до пе­ре­мо­жно­го кін­ця. Зма­га­ти­ся з Ти­мо­шен­ко в те­хно­кра­ти­чній ри­то­ри­ці теж слід обе­ре­жно: обі­ця­ний мі­ні­стром транс­пор­ту Во­ло­ди­ми­ром Оме­ля­ном «Гі­пер­луп» на­ра­зі ви­кли­кає біль­ше ске­пси­су й на­смі­шок, ніж мо­раль­ної під­трим­ки.

Як­би мо­жна бу­ло, як у спор­ті, ве­сти ра­ху­нок між основ­ни­ми по­лі­ти­чни­ми грав­ця­ми, то ни­ні­шній стан оха­ра­кте­ри­зу­ва­ли б як «ні­чию». Ні­хто не хо­че ло­ви­ти ґав і по­сту­па­ти­ся про­тив­ни­кам у тем­пах агі­та­ції, однак ни­ні­шні спро­би зво­ру­ши­ти «не­ви­зна­че­ний» еле­кто­рат ве­ли­ко­го успі­ху не за­без­пе­чи­ли. А це дає про­стір як для но­вих грав­ців, так і для вдо­ско­на­ле­н­ня сил і за­со­бів тим, хто вже ви­ку­пив мі­сця на біл­бор­дах.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.