Спо­га­ди оу­нів­ця з Лоц-Кам’ян­ки Гри­го­рія До­на («Га­ря­чо­го»)

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Погляд - Пі­дго­ту­вав Юрій Щур При­мі­тки:

Гри­го­рій Са­вич Дон на­ро­див­ся 19 кві­тня 1926 ро­ку у се­ли­щі Ло­цман­ська Кам’ян­ка (те­пер — ра­йон на пів­ден­но­му схо­ді Со­бор­но­го ра­йо­ну Дні­пра), ко­ли­шньо­му ко­за­цько­му по­се­лен­ні. Осві­та се­ре­дня, во­дій ав­то­транс­пор­ту. Вла­сно­ру­чно на­пи­са­ні спо­га­ди збе­рі­га­ю­ться у при­ва­тно­му ар­хі­ві Пав­ла Хо­бо­та, да­ту­ю­ться 12 сер­пня 1993 ро­ку.

Зпри­хо­дом нім­ців я пі­шов вчи­ти­ся у фельд­шер­сько­а­ку­шер­ську шко­лу, але по­тім, ба­ча­чи, що з ме­не фельд­ше­ра не ви­йде, — ки­нув її і пі­шов пра­цю­ва­ти. Пра­цю­вав я рі­зно­ро­бо­чим на за­лі­зни­чній стан­ції (там, де за­раз Пів­ден­ний вок­зал) Ло­цман­ка.

На­ціо­наль­на сві­до­мість у ме­не про­бу­ди­ла­ся ще в шко­лі, ко­ли я і мої дру­зі зор­га­ні­зу­ва­ли своє­рі­дну За­по­різь­ку Січ у 6-му кла­сі, під впли­вом за­бо­ро­не­них кни­жок Ка­щен­ка, Грін­чен­ка, Гру­шев­сько­го та ін. зі скри­ні на­шо­го ва­таж­ка Ю.Ясно­го­ра.

Тож, ко­ли при­йшли нім­ці, я і мої дру­зі бу­ли вже го­то­ві для сприйня­т­тя са­мо­стій­ни­цької про­гра­ми ОУН — нас не тре­ба бу­ло агі­ту­ва­ти, і ми са­мі шу­ка­ли зв’яз­ків із на­ціо­на­лі­сти­чним під­пі­л­лям.

Пам’ятаю, як у фельд­шко­лі мої одно­гру­пни­ки Пан­кра­тов і Ро­ма­нов роз­по­ві­ли, що ба­чи­ли бі­ля лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва, як нім­ці ха­па­ли дів­чи­ну, а во­на, ви­ри­ва­ю­чись, спів­а­ла: «Укра­ї­на-ма­ти кли­че нас пов­ста­ти». Ме­не аж стря­сло: «Зна­чить, є тут ор­га­ні­за­ція! Але де ж її зна­йти?».

Че­ка­ти до­ве­ло­ся не­дов­го. Влі­тку 1942 р. Ю.Ясно­гор опо­вів ме­ні про ОУН і по­чав да­ва­ти пер­ші зав­да­н­ня. Я ви­ко­ну­вав най­груб­шу ро­бо­ту: крав па­пір з ко­мор транс­порт­но­го ін­сти­ту­ту, до яко­го нас бра­ли на ро­бо­ту. По­тім пе­ре­да­вав йо­го сво­їм зверх­ни­кам — М.Оле­ни­чу чи М.Ку­зьмен­ку, во­ни ж, у свою чер­гу, від­да­ва­ли йо­го у ти­по­гра­фію на лі­во­му бо­ці Дні­пра (так ка­зав М.Ку­зьмен­ко). Оле­нич при­но­сив ме­ні вже го­то­ві ли­стів­ки, які я роз­кле­ю­вав і в Лоц-Кам’ян­ці і в Ман­дри­ків­ці.

Я за­гі­ту­вав до під­пі­л­ля ОУН та­кож В.Оста­пен­ка і В.Ла­го­ду, які уві­йшли до мо­єї лан­ки. Всі ми то­ді бу­ли пов­ні­стю по­гли­ну­ті під­піль­ною ро­бо­тою, всі на­ші дум­ки і дії бу­ли спря­мо­ва­ні на не­за­ле­жни­цьку ідею.

Зга­ду­є­ться ви­па­док, як я влі­тку 1942 р. їхав на то­вар­но­му по­їзді в За­по­ріж­жя — віз ли­стів­ки Ю.Ясно­го­ру, який пе­ре­бу­вав на пра­кти­ці в одно­му з сіл За­по­різь­кої обл. У Си­нель­ни­ко­ву нім­ці роз­га­ня­ли лю­дей з пла­тфор­ми, але ме­не ні­хто не чі­пав, бо я мав на ру­ці опа­сок «Дой­че рей­хс­бан» — ні­ме­цька дер­жав­на за­лі­зни­ця. Від­пра­цьо­ва­на у ме­не бу­ла зви­чка при­хо­ву­ва­ти острах — і це та­кож до­по­ма­га­ло.

Ли­стів­ки я ща­сли­во до­віз і пе­ре­дав Ясно­го­ру. Але, ко­ли він по­вер­нув­ся з пра­кти­ки, то по­ві­до­мив, що не роз­кле­їв їх, бо по­бо­ю­вав­ся ви­кри­т­тя.

«Про­не­сло» ме­не і ще один раз — взим­ку 1942 р., ко­ли ми з Ясно­го­ром бу­ли за­три­ма­ні під час ко­мен­дант­ської го­ди­ни і за­про­то­ре­ні до бу­дин­ку сіль­ської шко­ли, яку ви­ко­ри­сто­ву­ва­но як тим­ча­со­ву в’язни­цю. Зі мною бу­ло ба­га­то ли­сті­вок, але ви­ки­да­ти чи па­ли­ти їх бу­ло шко­да. По­лі­цаї об­шу­ку не ро­би­ли, а че­рез де­який час вза­га­лі нас від­пу­сти­ли.

У на­шо­му се­лі бу­ла і ком­со­моль­ська ор­га­ні­за­ція, якою ке­ру­вав Ку­па-Тка­чен­ко Ва­силь, який до вій­ни на­вчав­ся в уні­вер­си­те­ті на істо­ри­ко-ар­хе­о­ло­гі­чно­му від­ді­лен­ні (жив на вул. Пе­ре­мо­жній). Він пра­цю­вав ра­зом зі мною, знав мої по­гля­ди і здо­га­ду­вав­ся, чим я за­йма­юсь. Ми з ним ча­сто спе­ре­ча­ли­ся. Се­ред ком­со­моль­ців був ще один мій зна­йо­мий — Ша­по­вал.

Одно­го ра­зу, ко­ли я роз­кле­їв по се­лу ли­стів­ки, він на­сту­пно­го дня від­вів ме­не в бік і ска­зав: «Ви, на­ціо­на­лі­сти, в та­кий спо­сіб ні­чо­го не доб’єте­ся, а ли­ше по­за­ля­ка­є­те лю­дей». Але ж я від­по­вів, що ні­чо­го не знаю про ли­стів­ки (за­ува­жу, що хо­ча я і знав про існу­ва­н­ня ком­со­моль­сько­го під­пі­л­ля, але про йо­го ді­яль­ність ме­ні ні­чо­го не бу­ло ві­до­мо). Пам’ятаю, як ми з Ясно­го­ром ви­рі­ши­ли по­ро­змов­ля­ти з Ку­пою, щоб схи­ли­ти йо­го на наш бік і за­лу­чи­ти до на­ціо­на­лі­сти­чно­го під­пі­л­ля. При­йшли до ньо­го до­до­му, але на­ша роз­мо­ва ні­чим не за­кін­чи­ла­ся — Ку­па був на­ба­га­то кра­ще нас іде­о­ло­гі­чно­го під­го­тов­ле­ний і пе­ре­міг нас у дис­ку­сії, ще й на­да­вав яки­хось ко­му­ні­сти­чних кни­жок. Але він був по­ря­дною лю­ди­ною. Пе­ред при­хо­дом ЧА він ска­зав ме­ні: «Прий­дуть на­ші — не бій­ся, я те­бе ви­ру­чу». Сам Ку­па-Тка­чен­ко з при­хо­дом ЧА пі­шов на фронт і за­ги­нув під Дні­про­пе­тров­ськом.

Пе­ред при­хо­дом чер­во­них був на­каз йти до лі­су, в УПА. На­ша гру­па зі­бра­ла­ся за мі­стом в кіль­ко­сті 40-50 чол. Ра­зом зі мною бу­ли Оста­пен­ко Ва­силь, Ку­зьмен­ко Ми­ко­ла, Пе­че­ний Ми­ко­ла, Дра­ган Пе­тро. Очо­лю­вав гру­пу «Бай­да» — кре­ме­зний, пе­ре­сі­чно­го зро­сту ро­ків 30-ти. Вдя­гну­тий був у чор­ну шкі­рян­ку, озбро­є­ний «валь­те­ром» № 1, а та­кож з ним був ще один під­піль­ник «Мар­тин». По до­ро­зі ми спів­а­ли. До ре­чі, в т. ч. і «Ми укра­їн­ські пов­стан­ці — на­щад­ки слав­них ко­за­ків. Лю­тує край, го­рить пов­ста­н­ня…». А «Бай­да» за­спі­ву­вав «Вже гра­ють сур­ми, близь­ко во­ля, Вже рве­ться сер­це, кли­че кров. В огні ку­є­ться на­ша до­ля, Вста­ють за­ко­ва­ні з оков».

Не­да­ле­ко від с. Знам’ян­ка Кі­ро­во­град­ської обл., де мав, на на­шу дум­ку, по­чи­на­ти­ся Чор­ний Ліс, під’їха­ли до нас на ма­ши­нах нім­ці — СС чи жан­дар­ме­рія. По­ча­ли роз­пи­ту­ва­ти, що ми за лю­ди, бо в цих мі­сцях ді­я­ли чер­во­ні пар­ти­за­ни. По­кли­ка­ли «Бай­ду» — він знав ні­ме­цьку мо­ву. Але ре­шта роз­бі­гла­ся. Я по­вер­нув­ся до­до­му.

З при­хо­дом ЧА ме­не за­бра­ли до вій­ська. Я був остан­ньо­го ро­ку при­зо­ву (1926), і то­му ме­не і мо­їх ро­ве­сни­ків за­три­ма­ли на мі­сяць на на­вча­н­ня. Ре­шта ж но­во­бран­ців стар­шо­го ві­ку, без будь-якої під­го­тов­ки, бу­ли ки­ну­ті на пе­ре­до­ву під Кри­вим Ро­гом і Со­фі­єв­кою, де біль­шість з них за­ги­ну­ла. Як роз­по­від­ав ме­ні уча­сник тих бо­їв — на­чаль­ник шта­бу ті­єї ча­сти­ни, ро­сі­я­нин, ка­зав: «Ізмєн­ні­кі, прє­да­те­лі на­ро­да, іх на­до пє­рє­стрє­лять».

На­при­кін­ці 1943 — по­ча­тку 1944 рр. по­ча­ли за­а­ре­што­ву­ва­ти хло­пців з під­пі­л­ля ОУН. Був за­а­ре­што­ва­ний і Ю.Ясно­гор, який про­хо­див слу­жбу ра­зом зі мною. Але ме­не не чі­па­ли. Прав­да, та­ка «при­хиль­ність» до ме­не по­ясню­ва­ла­ся ін­шим — з ме­не хо­ті­ли зро­би­ти се­ксо­та.

Ще в ар­мії я від­чу­вав, що мною ці­кав­ля­ться. Сол­дат Ар­тьо­мов з Во­ро­ши­лов­гра­да за­про­по­ну­вав обмі­ня­ти­ся фо­то­гра­фі­я­ми, я зро­зу­мів на­ві­що це і не по­го­див­ся. Але він на­по­ля­гав, і до­ве­ло­ся ско­ри­ти­ся. По­тім це фо­то по­ка­зу­ва­ли на слід­стві чи в та­бо­рах хло­пцям.

Пі­сля слу­жби в ар­мії я по­вер­нув­ся до­до­му. У 50-х рр. по­ча­ли по­вер­та­ти­ся з та­бо­рів хло­пці і то­ді ж, з 1954 р., ме­не по­ча­ли ви­кли­ка­ти ка­ґе­бі­сти. Спо­ча­тку я отри­мав по­віс­тку в військ­ко­мат, де на ме­не вже че­кав ка­ґе­біст. На «По­бє­дє» ме­не від­ве­зли в обла­сне управ­лі­н­ня КҐБ. Ка­пі­тан Фі­сун, який за­ймав­ся мною, по­чав роз­пи­ту­ва­ти про зна­йо­мих, рі­дних і т. ін., а по­тім пря­мо за­пи- тав: «Ва­шє отно­шє­ніє к ОУН». Я від­по­вів, що впер­ше чую про неї. Але він все знав про ме­не, і ме­ні до­ве­ло­ся ви­зна­ти: «Що бу­ло, то бу­ло». Ме­не три­ма­ли в КҐБ з 8-ї ран­ку до 10-ї ве­чо­ра. І я, вже ви­смо­кта­ний до­пи­том, ска­зав: «Ве­діть ме­не в тюр­му». Фі­сун від­по­вів, що я мо­жу не бо­я­ти­ся, ме­не не по­са­дять. По­тім по­при­хо­ди­ли ще ка­ґе­бі­сти і по­ча­ли ка­за­ти, щоб я їм до­по­міг. По­міч в їх ро­зу­мін­ні за­клю­ча­ла­ся в то­му, щоб я слід­ку­вав за сво­ї­ми то­ва­ри­ша­ми, що по­вер­ну­ли­ся з та­бо­рів, і до­по­від­ав їм. Тут же я дав роз­пи­ску «про не­ро­зго­ло­ше­н­ня». Але пі­сля ці­єї зу­стрі­чі я одра­зу ж пі­шов до М.Ку­зьмен­ка і про все йо­му те роз­по­вів.

Ка­ґе­бі­сти по­ча­ли при­зна­ча­ти ме­ні зу­стрі­чі — я не при­хо­див. Во­ни дзво­ни­ли на ро­бо­ту. Фі­сун ла­яв­ся. Ко­ли Фі­сун пі­шов на пен­сію, то став ви­кли­ка­ти Кар­пен­ко. Але так по­сту­по­во від­че­пи­ли­ся, адже ко­ри­сті від ме­не їм не бу­ло ні­якої.

1. Юрій Ясно­гор, ке­рів­ник осе­ред­ку ОУН у Лоц-Кам’ян­ці. Ор­га­ні­за­тор оу­нів­ських осе­ред­ків на те­ри­то­рії су­ча­сно­го За­по­різь­ко­го ра­йо­ну (пра­в­обе­ре­жна ча­сти­на) За­по­різь­кої обла­сті.

2. Ми­ко­ла Оле­нич («Сір­ко»), на­дра­йон­ний про­від­ник Аму­рНи­жньо­дні­пров­сько­го ра­йо­ну.

3. Ми­ко­ла Ку­зьмен­ко, ке­рів­ник оу­нів­ської мо­ло­діж­ки у Ло­цКам’ян­ці, до якої на­ле­жав Г.Дон.

4. Ман­дри­ків­ка — ко­за­цьке се­ли­ще й су­ча­сна істо­ри­чна мі­сце­вість м. Дні­про у Со­бор­но­му ра­йо­ні мі­ста.

5. Ва­силь Оста­пен­ко («Гри­ва»), член ОУН, с. Лоц-Кам’ян­ка.

6. Гри­го­рій Ла­го­да («Ске­ля»), член ОУН, с. Лоц-Кам’ян­ка.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.