Як бу­ду­ва­ли «Ма­ло­ан­глію»

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Об’єктив -

Уві­тчи­зня­но­му на­у­ко­во­му та по­лі­ти­чно­му про­сто­рі не при­пи­ня­ю­ться дис­ку­сії що­до ста­ту­су Укра­ї­ни в Ро­сій­ській ім­пе­рії та Ра­дян­сько­му Со­ю­зі. Во­на бу­ла ко­ло­ні­єю, про­те­кто­ра­том чи ор­га­ні­чною те­ри­то­рі­єю ім­пе­рії на кшталт Там­бов­щи­ни, Ря­зан­щи­ни, Са­ра­тов­щи­ни? Ві­тчи­зня­ні істо­ри­ки ра­дян­ської шко­ли або ра­дян­сько­го гар­ту одно­зна­чно за­пе­ре­чу­ють ко­ло­ні­аль­ність Укра­ї­ни. Про­те не ду­же по­спі­ша­ють по­ясни­ти, а чим то­ді, якщо не ко­ло­ні­єю, бу­ла ця кра­ї­на кіль­ка остан­ніх сто­літь сво­го існу­ва­н­ня. Хо­ча зна­хо­ди­ли­ся й ті, хто без ва­гань ого­ло­шу­вав Укра­ї­ну при­найм­ні еко­но­мі­чною ко­ло­ні­єю со­ю­зно­го цен­тру, як це в ран­ньо­ра­дян­ський пе­рі­од зро­бив укра­їн­ський еко­но­міст Ми­хай­ло Во­ло­бу­єв. То­ді він став ма­ло не за­снов­ни­ком ві­тчи­зня­но­го еко­но­мі­чно­го на­ціо­на­лі­зму, а в ле­кси­ко­ні че­кі­стів і пар­тій­них ін­кві­зи­то­рів з’яви­ло­ся по­ня­т­тя «во­ло­бу­єв­щи­на».

Так уже скла­ло­ся, що ко­ло­ні­я­ми зви­кли на­зи­ва­ти за­ле­жні те­ри­то­рії, які гео­гра­фі­чно від­да­ле­ні від ме­тро­по­лії, за­се­ле­ні геть ін­шим у ра­со­во­му ро­зу­мін­ні на­се­ле­н­ням, яке на­ле­жить до чу­жої ци­ві­лі­за­ції. От­же, та­ка со­бі «за­мор­ська те­ри­то­рія», не­зна­йо­ма й ек­зо­ти­чна. Три­ва­лий час у ба­га­тьох єв­ро­пей­ських кра­ї­нах фун­кціо­ну­ва­ли «крам­ни­ці ко­ло­ні­аль­них то­ва­рів», де «ко­ло­ні­аль­ний» бу­ло си­но­ні­мом до слів «не­зви­чай­ний», «ек­зо­ти­чний». Ось чо­му й до­сі в під­сві­до­мо­сті до­слі­дни­ків па­нує схе­ма, що ко­ло­ні­а­лізм там, де бі­лий гно­бить чор­но­го, де є ра­со­ві від­мін­но­сті між ко­ло­ні­за­то­ром і ко­ло­ні­зо­ва­ним. А якщо та­ко­го ко­льо­ро­во­го роз­по­ді­лу не бу­ло, то яка це ко­ло­нія? Однак цим під­хо­дом на­у­ков­ці са­мі за­га­ня­ють се­бе до фа­кто­ло­гі­чної та ме­то­до­ло­гі­чної пас­тки. Спи­ра­ю­чись на та­кі уяв­ле­н­ня, во­ни бу­дуть зму­ше­ні за­пе­ре­чу­ва­ти ко­ло­ні­аль­ність бри­тан­ських за­ле­жних те­ри­то­рій у Пів­ні­чній Аме­ри­ці. Адже тут не ли­ше ра­со­вих, а не­зрід­ка й етні­чних від­мін­но­стей пра­кти­чно не бу­ло. Чи ду­же від­рі­зняв­ся етні­чно Джон Сміт із Бо­сто­на або Фі­ла­дель­фії від Джо­на Смі­та з Ман­че­сте­ра або Лі­вер­пу­ля? То­ді цим на­у­ков­цям до­ве­де­ться на­віть вій­ну за не­за­ле­жність пів­ні­чно­а­ме­ри­кан­ських ко­ло­ній Бри­та­нії ви­зна­ти та­ким со­бі за­ко­ло­том се­па­ра­ти­стів.

Ко­ло­ні­аль­ність пов’яза­на пе­ред­усім з еко­но­мі­чним ви­зи­ском пев­ної те­ри­то­рії та її на­се­ле­н­ня, із чу­жо­зем­ним по­лі­ти­чним па­ну­ва­н­ням, із нав’язу­ва­н­ням ту­біль­цям чу­жої їм іден­ти­чно­сті (але й це бу­ває не зав­жди), мо­ви, куль­ту­ри, ін­ко­ли ре­лі­гії. Ра­со­вий чин­ник тут фа­куль­та­тив­ний: він мо­же бу­ти, але йо­го мо­же й не бу­ти.

До ре­чі, ра­сизм по­бу­то­во­го шти­бу па­ну­вав пе­ре­ва­жно в ко­ло­ні­ях про­те­стант­ських єв­ро­пей­ських дер­жав (Бри­та­нія, Ні­дер­лан­ди), де пе­ре­мо­гли спе­ци­фі­чні ре­лі­гій­ні уяв­ле­н­ня про спіл­ку­ва­н­ня люд­ських рас. Ри­мо­ка­то­ли­ки (Іспа­нія, Пор­ту­га­лія, Фран­ція) ча­сто тим чин­ни­ком не­хту­ва­ли, не від­мов­ля­ю­чись від вла­сної уча­сті в про­це­сах збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті му­ла­тів і ме­ти­сів у ко­ло­ні­ях.

При­хиль­ни­ки не­ко­ло­ні­аль­но­сті Укра­ї­ни в Ро­сії та СРСР як ар­гу­мент на­во­дять факт ши­ро­кої уча­сті етні­чних укра­їн­ців у рі­зних фор­мах управ­лі­н­ня ім­пе­рі­я­ми, їхньої пред­став­ле­но­сті в істе­блі­шмен­ті цих утво­рень. Але та­ке тра­пля­ло­ся та­кож в ін­ших ко­ло­ні­аль­них ім­пе­рі­ях і за­ле­жа­ло від осо­би­стих «кон­ди­цій» фі­гу­ран­тів (осві­тніх, фа­хо­вих, від­да­но­сті ім­пе­рії то­що). До­сить зга­да­ти кар’єру на­щад­ка ім­пе­ра­то­рів ін­ді­ан­ців-ін­ків Ґар­сі­ла­со де ла Ве­га, який став дер­жав­ним ді­я­чем Іспа­нії та ве­ли­ким іспан­ським по­е­том, а бу­ли ще ви­хід­ці з Фі­ліп­пін, Ку­би, Ме­кси­ки...

Ір­ланд­ці зро­би­ли чи­ма­лий вне­сок до скар­бни­ці ан­гло­мов­ної лі­те­ра­ту­ри, бра­ли актив­ну участь у по­лі­ти­чно­му жит­ті Бри­та­нії, у роз­бу­до­ві Бри­тан­ської ім­пе­рії, чи­ма­ло ір­ланд­ців на­ле­жа­ло до елі­тних фор­му­вань бри­тан­ської ар­мії. Однак це ні­чо­го не змі­ню­ва­ло в ко­ло­ні­аль­но­му ста­но­ви­щі Ір­лан­дії. Уста­ле­ні тра­ди­цій­ні кон­це­пції ко­ло­ні­а­лі­зму справ­ді де­що за­зна­ють кон­фу­зу, ко­ли йде­ться про «бі­лі» ко­ло­нії, та­кі як Ір­лан­дія, Пів­ні­чна Аме­ри­ка, Укра­ї­на то­що. Адже тут бі­ли­ми є і ко­ло­ні­за­то­ри, і ко­ло­ні­зо­ва­ні. Ці­ка­во, що за­снов­ни­ки мар­кси­зму на­зи­ва­ли Ір­лан­дію «пер­шою ко­ло­ні­єю Бри­та­нії». Во­ни та­кож вва­жа­ли, що чи­ма­ло най­гір­ших рис бри­тан­ської ко­ло­ні­аль­ної си­сте­ми сфор­му­ва­ли­ся в ір­ланд­сько­му Пей­лі. Пейл — це пер­вин­на те­ри­то­рія, осно­ва й по­ча­ток ан­глій­ської ко­ло­ні­аль­ної екс­пан­сії в Ір­лан­дії. Як по­яснює істо­рик Джон Мак­кор­мак: «У 1494 ро­ці пар­ла­мент, який зі­брав­ся в Дро­ге­ді на чо­лі з на­мі­сни­ком Пой­ні­нґсом, по­ста­но­вив, що те­ри­то­рія, яка за­ли­ша­є­ться під кон­тро­лем Ан­глії, має бу­ти ото­че­на по­двій­ним дво­ме­тро­вим ро­вом із бо­ку, «що ме­жує з ір­ланд­ця­ми». Це озна­ча­ло спо­ру­ди­ти два ро­ви з ви­со­ким ва­лом між ни­ми. Ме­тою то­го бу­дів­ни­цтва бу­ло пе­ре­шко­ди­ти кра­діж­кам ху­до­би, а не ство­ри­ти не­при­сту­пний за­хист… Та те­ри­то­рія ді­ста­ла на­зву «Пейл». (Сло­во «пейл» по­хо­дить від ла­тин­сько­го «стовп».) Пі­сля то­го як фран­ко­нор­ма­ни, що в ХІ сто­літ­ті за­хо­пи­ли Ан­глію, за­хо­ди­ли­ся ко­ло­ні­зу­ва­ти Ір­лан­дію, ту­ди ри­ну­ли хви­лі ан­глій­ських по­се­лен­ців-ко­ло­ні­за­то­рів. Мо­жна ска­за­ти, що Ан­глія ско­ри­ста­ла­ся ре­зуль­та­том зу­силь нор­ма­нів. Про­те ан­глій­ці в Ір­лан­дії в цей пе­рі­од ма­ли слаб­кий аси­мі­ля­цій­ний ре­сурс і не­зрід­ка са­мі аси­мі­льо­ву­ва­ли­ся в кельт­сько­му се­ре­до­ви­щі, одру­жу­ва­ли­ся з ір­ланд­ськи­ми жін­ка­ми, пе­ре­йма­ли ір­ланд­ську мо­ву, одяг та куль­ту­ру, себ­то ста­ва­ли ір­ланд­ця­ми.

Однак на­се­ле­н­ня Пей­лу, ци­та­де­лі Ан­глії в Ір­лан­дії, за­ли­ша­ло­ся від­да­ним Лон­до­ну. За­га­лом він мав близь­ко 50 км у дов­жи­ну і 30 км у ши­ри­ну. За­гро­за аси­мі­ля­ції са­мих ан­глій­ців стри­во­жи­ла про­від­ни­ків ко­ло­ні­за­ції, то­му в 1367-му бу­ло за­твер­дже­но «Ста­тут Кіл­кен­ні», згі­дно з яким у будь-яко­го ан­глій­ця, що брав со­бі ір­ланд­ське ім’я, роз­мов­ляв ір­ланд­ською мо­вою, но­сив мі­сце­вий одяг, кон­фі­ско­ву­ва­ли всі зем­лі, а йо­го са­мо­го мо­гли по­са­ди­ти у в’язни­цю. Ко­ло­ні­за­тор по­ви­нен аси­мі­льо­ву­ва­ти, а не роз­чи­ня­ти­ся в ко­рін­но­му на­се­лен­ні. «Ста­тут Кіл­кен­ні» чі­тко про це на­га­ду­вав, мов­ляв: ви що, хло­пці, за­бу­ли, для чо­го вас сю­ди від­пра­ви­ли?

Са­мим ір­ланд­цям за­бо­ро­ня­ли роз­мов­ля­ти ір­ланд­ською, а ан­глій­ським ко­ло­ні­стам — слу­ха­ти ір­ланд­ських бар­дів, ду­да­рів та каз­ка­рів. Ко­ло­ні­аль­на вла­да на­ма­га­ла­ся яко­мо­га швид­ше стер­ти етні­чні від­мін­но­сті між сво­їм і чу­жим на­се­ле­н­ням. Від 1447 ро­ку ко­жен в Ір­лан­дії мав го­ли­ти верх­ню гу­бу, іна­кше вва­жав­ся «ір­ланд­ським злов­ми­сни­ком». У 1565-му ви­йшов на­каз про те, що ко­жен ір­лан­дець му­сить го­ли­ти­ся та одя­га­ти­ся, як ан­глі­єць, узя­ти ан­глій­ське прі­зви­ще, в осно­ві яко­го, на­при­клад, мо­же бу­ти на­зва мі­ста (Сат­тон, Трім), ко­лір (Бра­ун, Блек) чи вид ді­яль­но­сті (Сміт, Кар­пен­тер).

Не мо­жна ска­за­ти, що всі про­це­си над­то прин­ци­по­во від­рі­зня­ли­ся від тих, які пе­ре­жи­ва­ла Укра­ї­на від 1654-го до 1917 ро- ків: пе­ре­фор­ма­ту­ва­н­ня мі­сце­вої ари­сто­кра­тії, при­плив ко­ло­ні­а­лі­стів (за за­охо­че­н­ням із бо­ку ім­пер­ської вла­ди), етно­куль­тур­ні обме­же­н­ня на­се­ле­н­ня, во­ро­жа по­лі­ти­ка що­до мо­ви ту­біль­ців і та­ке ін­ше.

Ан­глій­сько­му ко­ро­лю Яко­ву І вда­ло­ся ґрун­тов­но ко­ло­ні­зу­ва­ти ча­сти­ну Ір­лан­дії ан­глій­ця­ми й шо­тланд­ця­ми-про­те­стан­та­ми, пе­ре­тво­рив­ши ту ча­сти­ну на кри­ва­ву й бо­лі­сну про­бле­му для ір­ланд­ців. Мо­ва про Оль­стер. Оль­стер­ську про­бле­му не розв’яза­но й до­те­пер. Най­успі­шні­шою ан­глій­ська ко­ло­ні­за­ція бу­ла за ча­сів Кром­ве­ля, бо пра­кти­чно всі зе­мель­ні угі­д­дя Ір­лан­дії бу­ло взя­то під кон­троль за­во­йов­ни­ків. Дві тре­ти­ни зем­лі ді­ста­ло­ся про­те­стан­там (аб­со­лю­тна мен­шість в Ір­лан­дії), а тіль­ки одна тре­ти­на — ка­то­ли­кам (аб­со­лю­тна біль­шість на­се­ле­н­ня).

На те­ре­нах Ір­лан­дії від­бу­ва­ли­ся вій­ни між рі­зни­ми ан­глій­ськи­ми по­лі­ти­чни­ми ру­ха­ми. Зокре­ма, ко­ли то­чи­ли­ся бої між вій­ська­ми двох пре­тен­ден­тів на ан­глій­ський пре­стол Віль­гель­ма Оран­сько­го та Яко­ва ІІ, пол­ко­во­дець остан­ньо­го жор­сто­ко роз­пра­вив­ся з мир­ним на­се­ле­н­ням обло­же­но­го мі­ста. То­ді Яків ІІ роз­лю­че­но про­ко­мен­ту­вав дії сво­го ге­не­ра­ла: «Так міг учи­ни­ти ли­ше ди­кий мо­скаль!». До­бра ре­пу­та­ція бу­ла в на­ших су­сі­дів ще в ХVII сто­літ­ті. «Ки­шень­ко­вий» пар­ла­мент Ір­лан­дії, сфор­мо­ва­ний май­же ви­клю­чно з ко­ло­ні­за­то­рів, нев­пин­но штам­пу­вав за­ко­ни, спря­мо­ва­ні про­ти етні­чних ір­ланд­ців. Їх до­пов­ню­ва­ли по­ста­но­ва­ми. Ось най­ва­жли­ві­ші з них зраз­ка 1695-го та 1697-го.

1. Учи­те­лям-ка­то­ли­кам за­бо­ро­не­но ви­кла­да­ти в шко­лах.

2. Ка­то­ли­ки ма­ють зда­ти всю зброю.

3. Якщо ка­то­лик мав до­ро­го­го ко­ня, то му­сив йо­го від­да­ти про­те­стан­ту, який за­про­по­нує за ньо­го хо­ча б £5.

4. Ка­то­ли­цьке ду­хо­вен­ство по­вин­не по­ки­ну­ти Ір­лан­дію до 1 трав­ня 1698-го.

5. Будь-який ка­то­ли­цький свя­ще­ник, який при­бу­де до кра­ї­ни, має бу­ти стра­че­ний.

6. Ка­то­ли­кам за­бо­ро­не­но по­до­ро­жу­ва­ти за більш ніж 5 км від до­му й звер­та­ти­ся до су­ду.

Ці за­хо­ди при­зве­ли до то­го, що ір­ланд­ці по­ча­ли ігно­ру­ва­ти вза­га­лі всі ан­глій­ські за­ко­ни, кра­ї­на пе­ре­жи­ва­ла по­стій­ні пов­ста­н­ня.

До ХVIII сто­лі­т­тя в Ір­лан­дії сфор­му­ва­ла­ся спе­ци­фі­чна гру­па на­се­ле­н­ня. То бу­ли ан­гло­ір­ланд­ці (до яких на­ле­жа­ли й ко­ло­ні­за­то­ри, що бу­ли ви­хід­ця­ми з Шо­тлан­дії), які пра­гну­ли ве­ли­ко­го сту­пе­ня са­мо­стій­но­сті в усіх вну­трі­шніх спра­вах, ав­то­но­мії від бри­тан­ської ко­ро­ни. Во­дно­час во­ни ігно­ру­ва­ли пра­ва та ін­те­ре­си ко­рін­них ір­ланд­ців при­бли­зно так, як у Пів­ні­чній Аме­ри­ці бри­тан­ські чи­нов­ни­ки й бі­лі пе­ре­се­лен­ці ра­зом ігно­ру­ва­ли пра­ва ін­ді­ан­ців, хо­ча ко­рін­ні ір­ланд­ці бу­ли на остро­ві в аб­со­лю­тній біль­шо­сті.

Справ­жні­ми в юри­ди­чно­му сен­сі ір­ланд­ця­ми ан­гло-шот- ланд­ські ко­ло­ні­за­то­ри-про­те­стан­ти вва­жа­ли тіль­ки се­бе. Мо­раль­ним лі­де­ром цьо­го ру­ху був ві­до­мий пи­сьмен­ник Джо­на­тан Свіфт. Їм бу­ла по­трі­бна, мо­же, і са­мо­стій­на, але геть по­збав­ле­на ір­ланд­ської мо­ви, куль­ту­ри й ві­ри Ір­лан­дія. Во­ни хо­ті­ли, щоб Лон­дон мен­ше втру­чав­ся в їхні по­то­чні спра­ви, але в ра­зі по­тре­би за­хи­щав їх як ча­сти­ну «ан­глій­сько­го сві­ту». У жов­тні 1724 ро­ку з’явив­ся че­твер­тий лист, що при­пи­су­ва­ли Сві­фто­ві, у яко­му він об­сто­ю­вав пра­ва сво­єї Ір­лан­дії. Лист був адре­со­ва­ний «усьо­му ір­ланд­сько­му на­ро­ду», однак ма­ли­ся на ува­зі ли­ше ан­гло-шо­тланд­ські ко­ло­ні­за­то­ри, які сва­ри­ли­ся зі сво­єю рі­дною ме­тро­по­лі­єю. Це ду­же своє­рі­дна фор­ма «кре­оль­ської сві­до­мо­сті», яку до­во­лі то­чно й до­кла­дно опи­сав сто­сов­но Укра­ї­ни пу­блі­цист Ми­ко­ла Ряб­чук. Та­ка сві­до­мість вель­ми по­ши­ре­на по­між ро­сій­сько­го й ма­ло­ро­сій­сько­го на­се­ле­н­ня Укра­ї­ни. Во­но ще мо­же по­го­ди­ти­ся на фор­маль­но не­за­ле­жний ста­тус ро­сій­ської за мо­вою, куль­ту­рою та мен­таль­ні­стю дер­жа­ви, але стра­шен­но бо­ї­ться фа­кти­чної, ре­аль­ної не­за­ле­жно­сті укра­їн­ської Укра­ї­ни. Ось і Джо­на­тан Свіфт був па­трі­о­том ан­глій­ської, але ні в яко­му ра­зі не ір­ланд­ської Ір­лан­дії.

До ре­чі, ко­ли бри­тан­ський прем’єр Ві­льям Пітт до­міг­ся унії Ан­глії з Ір­лан­ді­єю та ска­су­ва­н­ня пар­ла­мен­ту Ір­лан­дії, ко­рін­ні жи­те­лі кра­ї­ни не ду­же пе­ре­йма­ли­ся до­лею цьо­го чу­жо­го для них ко­ло­ні­за­тор­сько­го за­ко­но­дав­чо­го ор­га­ну. Хо­ча су­то те­хні­чно та акція бу­ла пов’яза­на з на­силь­ством, звіль­не­н­ням зі слу­жби не­зго­дних і по­гро­за­ми. А ще з ва­кха­на­лі­єю ко­ру­пції, під­ку­пу й так да­лі. Ха­ба­рі від Бри­та­нії ся­га­ли до £15 тис. ко­жно­му де­пу­та­то­ві. Астро­но­мі­чні су­ми на той час. Де­я­кі де­пу­та­ти, отри­мав­ши гро­ші від Лон­до­на, по­спі­ша­ли взя­ти ко­шти ще й в опо­зи­ції за про­ти­ле­жне го­ло­су­ва­н­ня. А ко­рін­ні жи­те­лі Зе­ле­но­го Ері­на да­лі про­ли­ва­ли свою кров у чи­слен­них пов­ста­н­нях і бе­ре­гли те, що ще мо­жна бу­ло, в аси­мі­ля­цій­но­му ка­за­ні. Чин­ни­ком етні­чної іден­ти­чно­сті для них бу­ла мо­ва (яка за­зна­ла важ­ко­го уда­ру під час Ве­ли­ко­го ір­ланд­сько­го го­ло­ду 1845-го) і ри­мо-ка­то­ли­цька ре­лі­гія. Ір­ланд­ці зре­штою від­ро­ди­ли свою дер­жа­ву, але мо­ву ще ні, і пер­спе­кти­ви в цьо­му не ду­же опти­мі­сти­чні. Ви­яв­ля­є­ться, ги­ну­ти за на­ціо­наль­ну сво­бо­ду лег­ше, ніж ро­би­ти над со­бою пов­сяк­ден­ні зу­си­л­ля про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су. Про­те це вже ін­ша про­бле­ма, яка по­тре­бує окре­мо­го роз­гля­ду. А в 1922 ро­ці ко­ло­ні­аль­ний пе­рі­од в істо­рії Ір­лан­дії за­кін­чив­ся і роз­по­чав­ся пос­тко­ло­ні­аль­ний. Йо­му офі­цій­но по­клав край прем’єр кра­ї­ни Джон Ко­стел­ло в 1948-му, ко­ли за­явив про про­го­ло­ше­н­ня ре­спу­блі­ки й ви­хід Ір­лан­дії зі скла­ду Бри­тан­ської спів­дру­жно­сті на­цій.

От­же, Ір­лан­дія, без­пе­ре­чно, бу­ла ко­ло­ні­єю. Чи є під­ста­ви за­пе­ре­чу­ва­ти схо­жий стан що­до Укра­ї­ни?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.