Сер­гій Ку­зан: «Ми по­вин­ні пе­ре­жи­ти мо­мент ста­нов­ле­н­ня на­ції, а по­тім мо­жна го­во­ри­ти про муль­ти­куль­ту­ра­лізм»

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Інтерв’ю - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Ча­ба­рай

Ро­змо­ва з во­лон­те­ром, за­сту­пни­ком го­ло­ви ГО «Віль­ні лю­ди» Сер­гі­єм Ку­за­ном про здо­ро­ве па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня, по­до­ла­н­ня ра­дян­ських тра­ди­цій і по­тен­ці­ал но­во­го укра­їн­ця.

— Ра­ні­ше вій­сько­во-па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня у шко­лі по­ля­га­ло у свя­тко­вих ве­чо­рах із ра­дян­ськи­ми пі­сня­ми во­єн­них ча­сів. Ми­ну­ли ро­ки, ста­ла­ся ре­во­лю­ція, вій­на, ді­тей пе­ре­в­дя­гли у ви­ши­ван­ки й змі­ни­ли ре­пер­ту­ар. Але ме­то­ди ли­ши­ли­ся ста­рі — зде­біль­шо­го це від­бу­валь­щи­на, яка ста­но­вить за­гро­зу не­с­прийня­т­тя. Чи не зга­сить це хви­лю па­трі­о­ти­зму, яка під­ня­ла­ся при­ро­дним шля­хом пі­сля вій­ни?

— Гу­ма­ні­тар­на осві­та, її змі­сто­ве на­пов­не­н­ня є одним із клю­чо­вих чин­ни­ків фор­му­ва­н­ня на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті. Не має зна­че­н­ня, про яку кра­ї­ну ми го­во­ри­мо — це пра­кти­чно уні­вер­саль­не пра­ви­ло для всіх. Хто кон­тро­лює гу­ма­ні­тар­ну осві­ту, той за­дає тон у роз­ви­тку спіль­но­ти, ство­рює сен­си та кар­ди­наль­ним чи­ном впли­ває на опір­ність спіль­но­ти чу­жо­рі­дним впли­вам.

Я очо­лю­вав гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію «Мо­ло­ді­жний На­ціо­на­лі­сти­чний Ко­нґрес», яка за­йма­є­ться ви­хо­ва­н­ням мо­ло­ді на ви­шкіль­ній си­сте­мі, ство­ре­ній в ОУН (б) і зго­дом збе­ре­же­ній в укра­їн­ських гро­ма­дах аме­ри­кан­ської ді­а­спо­ри. У них уже три по­ко­лі­н­ня пле­ка­ють мо­ву, тра­ди­ції й уза­га­лі лю­бов до Укра­ї­ни, по­при те, що во­ни гро­ма­дя­ни США, тож у по­бу­ті роз­мов­ля­ють ан­глій­ською. Але зав­дя­ки си­сте­мі ви­хо­ва­н­ня мо­ло­ді ді­а­спо­ра се­бе ду­же чі­тко іден­ти­фі­кує укра­їн­ця­ми. Во­ни впро­ва­джу­ва­ли рі­зні но­ві­тні ме­то­ди ви­хо­ва­н­ня, щоб ця си­сте­ма бу­ла са­мо­до­ста­тньою й го­то­вою до са­мо­від­тво­ре­н­ня. То­му ми взя­ли їх на­пра­цю­ва­н­ня і, по­ки вла­да ще не бу­ла на­ша, на­ма­га­ли­ся фа­кти­чно тво­ри­ти аль­тер­на­тив­ну ви­хов­ну си­сте­му. Сю­ди мо­жна від­не­сти ска­ут­ську ідею, яка збе­рі­га­є­ться і в «Пла­сті», і Спіл­ці Укра­їн­ської Мо­ло­ді — це ідей­но най­ближ­чі до нас ор­га­ні­за­ції.

Екс­мі­ністр осві­ти Та­ба­чник був пов­ні­стю ро­сій­ською кре­а­ту­рою. Ро­сія ро­зумі­ла, що гу­ма­ні­тар­на сфе­ра — це зброя. Зре­штою, усе це обер­ну­ло­ся на вій­ну. Я сам із Хар­ко­ва, як юрист ча­сто їздив Укра­ї­ною, мав на­го­ду спіл­ку­ва­ти­ся, роз­бу­до­ву­ва­ти осе­ред­ки на­шої ор­га­ні­за­ції, тож мо­жу на­пев­не ска­за­ти: як­би ми не від­да­ли гу­ма­ні­тар­ну сфе­ру, то не бу­ло б вій­ни на Дон­ба­сі. То­му що во­ю­ють не ба­бу­сі з ді­ду­ся­ми, які но­сталь­гу­ють за Ра­дян­ським Со­ю­зом, — це ли­шень ма­сов­ка, яка ви­хо­дить на пло­щі. Во­ю­ють мої одно­лі­тки, які ви­ро­сли в не­за­ле­жній Укра­ї­ні.

На па­ра­ді до Дня не­за­ле­жно­сті ми по­ба­чи­ли три­зуб УНР, по­чу­ли гімн ОУН, ві­та­н­ня «Сла­ва Укра­ї­ні». Ця со­ці­аль­на кон­це­пція ду­же близь­ка для укра­їн­ців. Га­сла й ідеї жи­ві й ро­бо­чі, не ка­жу­чи про чер­во­но­чор­ний пра­пор, який є всю­ди на фрон­ті. Та­ка ви­хов­на си­сте­ма, мо­жли­во, і не дає швид­ко­го ре­ зуль­та­ту, але в час бо­роть­би пе­ре­за­пу­ска­є­ться і пра­цює.

Щоб ви­хо­ва­ти та­ку мо­лодь, нам був по­трі­бен час, ре­сур­си, ба­га­то книг, і все це в умо­вах за­си­л­ля ро­сій­ської про­па­ган­ди. Ко­ли до вла­ди при­йшов Яну­ко­вич, ми ви­рі­ши­ли, що тре­ба йти в опо­зи­цію й фор­му­ва­ти па­ра­лель­ну ви­хов­ну си­сте­му з роз­ра­хун­ком на те, що мо­лодь під­ро­сте, отри­має зна­н­ня і на­ви­чки та змо­же бу­ду­ва­ти но­ву дер­жа­ву. Це прав­да, все на­ше член­ство бу­ло на Май­да­ні, хтось во­лон­те­рив, хтось пе­ре­бу­вав у вій­ську, до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нах, ба­га­то хто не по­вер­нув­ся.

Ни­ні ті, хто отри­мав ці зна­н­ня, пра­цю­ють, у то­му чи­слі в ко­ман­ді Уля­ни Су­прун. Усі во­ни одно­дум­ці у по­гля­ді на те, якою має бу­ти но­ва кра­ї­на, мо­лодь. То­му так ва­жли­во не ско­ти­ти­ся у «со­вок», який нам весь час ін­ту­ї­тив­но на­ма­га­ю­ться нав’яза­ти. На шко­лах за­мість пра­по­рів УССР по­ста­ви­ли си­ньо­жов­ті, за­мість ра­дян­сько­го гім­ну ви­ко­ну­ва­ли укра­їн­ський, ви­ши­ку­ва­ли мо­лодь у ви­ши­ван­ках, ша­ро­ва­рах — спів­ай­те пі­сень! Ні, це не те, чо­го ми хо­че­мо. Но­ва кра­ї­на — це кра­ї­на віль­них лю­дей, ми по­стій­но по­вто­рю­є­мо це на на­ших ви­хов­них се­мі­на­рах. По­трі­бно за­без­пе­чи­ти роз­ви­ток осо­би­сто­сті, за­про­ва­джу­ва­ти за­хі­дні ме­то­ди­ки, істо­ри­чну тра­ди­цію. Це ви­хо­вує мо­лодь, для якої Укра­ї­на — ви­ща на­віть за осо­би­стий до­бро­бут. Ми пра­гне­мо, щоб ко­жна мо­ло­да лю­ди­на, яка при­хо­дить у гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію, від­чу­ла се­бе осо­би­сті­стю. Ко­жен із нас рів­ний, ко­жен від­по­від­ає за те, в чо­му він най­кра­щий. На на­ших мо­ло­ді­жних та­бо­рах діє прин­цип: «Бу­ду­є­мо та­кий та­бір, якою хо­че­мо ба­чи­ти на­шу ор­га­ні­за­цію, і бу­ду­є­мо ор­га­ні­за­цію та­кою, якою хо­че­мо ба­чи­ти на­шу кра­ї­ну». Це те, що на­зи­ва­є­ться «кра­ї­на по­чи­на­є­ться з те­бе». Укра­ї­на — це не про­сто со­ня­хи і си­нє не­бо, це лю­ди, пра­пор, гімн, ко­жна ін­фра­стру­ктур­на оди­ни­ця. Хо­ро­ша, по­га­на, з без­ха­тька­ми чи не­при­бра­ни­ми по­двір’ями — але це твоя Укра­ї­на і ти за неї від­по­від­а­єш.

У си­сте­мі шкіль­ної осві­ти з нас зав­жди ви­хо­ву­ва­ли ди­сци­плі­но­ва­них гвин­ти­ків. Во­ни те­пер не ра­дян­ські, а укра­їн­ські, однак мен­таль­ність у ді­тей не змі­ни­ла­ся. За­мість то­го, щоб роз­ви­ва­ти ди­ти­ну, її ро­би­ли ча­стин­кою «го­су­дар­ства». На­ше зав­да­н­ня — за­лу­чи­ти істо­рію, при­ще­пи­ти лю­бов до Ба­тьків­щи­ни — але не ра­дян­ської, а на­ба­га­то глиб­шої, — пі­зна­ти її, щоб нор­маль­но ди­ви­ти­ся у май­бу­тнє.

— На­ціо­на­лі­сти зав­жди бу­ли в хо­ро­ших від­но­си­нах з укра­їн­ською цер­квою, во­дно­час існує Мо­сков­ський Па­трі­ар­хат, не за­ці­кав­ле­ний в укра­їн­ській дер­жав­но­сті й на­ції. Офі­цій­но цер­ква від­ді­ле­на від дер­жа­ви, про­те час від ча­су в пар­ла­мен­ті лу­на­ють ініціативи вве­сти до шкіль­ної про­гра­ми уро­ки хри­сти­ян­ської ети­ки, і це при то­му, що се­ред учнів да­ле­ко не са­мі ли­ше хри­сти­я­ни. Яке мі­сце цер­кви в па­трі­о­ти­чно­му ви­хо­ван­ні?

— Кон­сти­ту­ція — це пра­ви­ла гри для су­спіль­ства. Згі­дно з Основ­ним за­ко­ном цер­ква від­ді­ле­на від дер­жа­ви. Якщо мі­сце­ва гро­ма­да за­сну­ва­ла цер­ков­ну шко­лу, лю­ди хо­чуть її від­ві­ду­ва­ти — це нор­маль­но. Якщо гро­ма­ді це не по­трі­бне, то й нав’язу­ва­ти ні­чо­го не мо­жна. По­ру­ше­н­ня прав будь­якої со­ці­аль­ної гру­пи не­при­пу­сти­ме. Має бу­ти кон­сен­сус. Укра­їн­ці зав­жди до­мов­ля­ли­ся. У ме­не чи­ма­ло дру­зів — та­та­ри й вір­ме­ни, гре­ко­ка­то­ли­ки й пра­во­слав­ні, — і ми зав­жди зна­хо­ди­ли спіль­ну мо­ву в пи­та­н­нях ре­лі­гії. Я ба­чу єди­ну про­бле­му — це цер­ква Мо­сков­сько­го Па­трі­ар­ха­ту, яка на­ма­га­є­ться ви­бу­ду­ва­ти си­сте­му, ана­ло­гі­чну ро­сій­ській, тоб­то ко­ли цер­ква й дер­жа­ва зро­сли­ся і сто­ять на за­са­дах во­жди­зму. За Яну­ко­ви­ча на те­ри­то­рі­ях мі­ні­стерств у нас ста­ви­ли роз­кі­шні ка­пли­ці, мо­жно­влад­ці їх бу­ду­ва­ли на вла­сних по­двір’ях на по­каз. Це озна­ка ті­єї са­мої ра­дян­щи­ни, ко­ли справ­жню ві­ру під­мі­ню­ють ікон­ка­ми й обря­да­ми. Бо справ­жня цер­ква йде за сво­ї­ми лю­дьми. Я знаю ка­пе­ла­нів на фрон­ті, які не бо­я­ли­ся пря­мо в око­пі пра­ви­ти для тих, хто по­тре­бу­вав ду­хов­но­го спіл­ку­ва­н­ня. Ось це жи­ва цер­ква, яка йде за лю­дьми! Як­би ми ви­ко­рі­ни­ли ро­сій­ський вплив у цер­ков­ній сфе­рі — бо та­ка цер­ква є ін­стру­мен­том вій­сько­вої агре­сії, — то в нас ду­же швид­ко все ста­ло б на свої мі­сця і з’явив­ся б кон­сен­сус між ві­ро­спо­віда­н­ня­ми.

— На­скіль­ки за остан­ні ро­ки зро­сла по­пу­ляр­ність вій­сько­во­па­трі­о­ти­чних ви­шко­лів се­ред мо­ло­ді? Як ви їх по­пу­ля­ри­зу­є­те й чи є цей спо­сіб ви­хо­ва­н­ня аль­тер­на­ти­вою шкіль­но­му?

— Сьо­го­дні ми взя­ли за ме­ту яко­мо­га біль­ше спів­пра­цю­ва­ти з Мі­ні­стер­ством мо­ло­ді та спор­ту. Від­по­від­аль­ні в цій стру­кту­рі за на­ціо­наль­но­па­трі­о­ти­чне ви­хо­ва­н­ня — це чу­до­ва ко­ман­да, яка ла­має ста­ру си­сте­му цін­но­стей. На жаль, це займе ро­ки. Це при­ро­дно, бо якщо ви 25 ро­ків вчи­те­лю­є­те в шко­лі й ви­хо­ву­є­те ді­тей за уста­ле­ною схе­мою, а те­пер вам по­ка­зу­ють аль­тер­на­тив­ні ме­то­ди ви­хо­ва­н­ня, то є ви­бір: або ви­зна­ти вла­сну по­мил­ку й узя­ти­ся за но­ві ме­то­ди, або ска­за­ти «я кра­ще знаю» і про­дов­жи­ти ро­би­ти по­ста­ро­му. Це нор­маль­но, ко­ли лю­ди­на не хо­че ви­зна­ва­ти, що пів­жи­т­тя бу­ла обду­ре­ною, це вну­трі­шній люд­ський спро­тив. Зла­ма­ти цей спро­тив — на­ше зав­да­н­ня на най­ближ­чі ро­ки.

Ви­шко­ли, які про­ва­дять гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції, як на­ша, по­трі­бні та му­сять бу­ти аль­тер­на­тив­ною си­сте­мою ви­хо­ва­н­ня. Адже пе­ре­сі­чна вчи­тель­ка не ви­ве­де ді­тей у го­ри, в ліс. А в нас діє прин­цип: ко­жен член ко­ман­ди, не­за­ле­жно від по­са­ди в ор­га­ні­за­ції, жи­ве в то­му ж на­ме­ті, бі­гає, мо­кне під до­щем, їсть ту са­му їжу, що й уча­сник, який впер­ше при­їхав на та­бір. Тіль­ки вла­сний при­клад ви­хо­вує мо­лодь.

Ва­жли­вим є та­кож вій­сько­вий ком­по­нент, як па­рад до Дня не­за­ле­жно­сті. За­раз ми не мо­же­мо оці­ни­ти йо­го, ра­ху­є­мо, скіль­ки гро­шей пі­шло на це, але на мо­лодь ці кіль­ка го­дин па­ра­ду вже спра­ви­ли враження і че­рез 5­10 ро­ків ще ві­ді­гра­ють свою роль.

— Із ді­тьми з па­трі­о­ти­чних ро­дин пра­цю­ва­ти лег­ко. А як за­лу­чи­ти про­ро­сій­ські, про­ра­дян­ські чи про­сто бай­ду­жі сім’ї?

— Пі­сля по­ча­тку вій­ни існу­ва­ла та­ка кон­це­пція змі­ни Лу­ган­ської обла­сті — ви­ко­рі­не­н­ня се­па­ра­ти­зму че­рез ді­тей. Ді­ти йшли до шко­ли, во­дно­час їхнім учи­те­лям при­ді­ля­ли ду­же ве­ли­ку ува­гу, щоб во­ни роз­по­від­а­ли нор­маль­ні ре­чі про Укра­ї­ну, щоб при­мі­ще­н­ня бу­ли від­ре­мон­то­ва­ні, учні на­го­до­ва­ні. По­тім шко­ля­рів по­ча­ли ви­во­зи­ти в за­хі­дні ре­ґіо­ни кра­ї­ни, щоб во­ни спіл­ку­ва­ли­ся з мі­сце­ви­ми, по­ба­чи­ли біль­ше, ніж їхні ба­тьки. Во­ни по­їха­ли раз, дві­чі, при­йшли на па­рад у ви­ши­ван­ках, а то­ді по­вер­ну­ли­ся до сво­їх ба­тьків і по­ка­за­ли їм, що це до­бре, що не­має хун­ти, ні­хто ні­ко­го не гно­бить. То­ді ба­тьки ро­зу­мі­ють, що ди­ти­на хо­че кра­що­го жи­т­тя, по­чи­на­ють ре­фле­ктор­но під­ла­што­ву­ва­ти­ся під неї. Будь­які ба­тьки ба­жа­ють кра­що­го сво­їм ді­тям. Чо­мусь я не знаю лю­дей, які від­пра­ви­ли б сво­їх ді­тей на­вча­ти­ся у «ДНР­ЛНР».

Одра­зу пі­сля по­ча­тку вій­ни бу­ли на­рі­ка­н­ня на пе­ре­се­лен­ців, що во­ни агре­сив­ні, не со­ці­а­лі­зо­ва­ні. Щой­но їхні ді­ти 1 ве­ре­сня пі­шли до шкіл у но­вих гро­ма­дах, по­тра­пи­ли в но­ві ком­па­нії, по­ро­зумі­ли­ся — не­с­прийня­т­тя різ­ко спа­ло. Че­рез ді­тей ми пе­ре­ви­хо­ву­є­мо до­ро­слих. Усіх, хто ба­жає сво­їм ді­тям нор­маль­но­го май­бу­тньо­го, пе­ре­ви­хо­ва­ти ре­аль­но.

— Де вже за­раз бра­ти ка­дри, які ви­хо­ву­ва­ти­муть ді­тей не ра­дян­ськи­ми, а су­ча­сни­ми, пе­ре­до­ви­ми ме­то­да­ми?

— На жаль, не­має «за­па­сної» Укра­ї­ни з та­ки­ми ка­дра­ми. Ве­ли­ку ро­бо­ту зро­би­ли на­ші лю­ди, пред­став­ни­ки укра­їн­ської гро­ма­ди. Та­кі, як Уля­на Су­прун, мо­гли б спо­кій­но жи­ти будь­де, але при­їха­ли в Укра­ї­ну. Її ко­ман­да зро­би­ла став­ку на мо­лодь, від­кри­то за­про­шує лю­дей на по­са­ди, які ра­ні­ше «рі­ша­ли­ся». Ця мо­лодь ви­хо­ву­є­ться в бою. Але та­ких — ли­ше оди­ни­ці. То­му ми по­вин­ні ро­зу­мі­ти, якою є укра­їн­ська на­ція: ми ска­лі­че­ні сім­де­ся­тьма ро­ка­ми «сов­ка», за ча­сом це два сві­до­мих по­ко­лі­н­ня. Але від не­ве­ли­кої гру­пи во­лон­те­рів за­ле­жа­ти­ме до­ля кра­ї­ни. То­му та­кі ре­чі, як Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті, цін­но­сті Май­да­ну, не ма­ють за­бу­ва­ти­ся.

Під час Май­да­ну ми ство­ри­ли свою Укра­ї­ну. Ко­ли вся ве­ли­че­зна те­ри­то­рія кра­ї­ни бу­ла ко­рум­по­ва­на, то на Май­да­ні існу­вав острі­вець но­вої дер­жав­но­сті, де па­ну­ва­ла вза­є­мо­до­по­мо­га. Че­рез цей ма­лень­кий май­дан­чик про­йшли ти­ся­чі лю­дей і зро­зумі­ли: ми мо­ же­мо це ро­би­ти, ми по­вин­ні по­ві­ри­ти в се­бе, по­вин­ні зро­зу­мі­ти, що наш Май­дан роз­ши­рив­ся до роз­мі­рів ці­лої кра­ї­ни. На­ші ба­ри­ка­ди ми пе­ре­не­сли на Схід, де вій­на, а тут, усе­ре­ди­ні, ми по­вин­ні ро­би­ти Май­дан. Як тіль­ки ми хоч на се­кун­ду за­бу­де­мо по­дії чо­ти­ри­рі­чної дав­ни­ни й усю на­шу істо­рію — це крах. Але ми по­ка­за­ли, що хо­че­мо й мо­же­мо змі­ню­ва­ти­ся. Ми са­мі зро­би­ли Ре­во­лю­цію Гі­дно­сті — не хтось ін­ший, а ми жер­тву­ва­ли хто ко­пій­ку, а хто й жи­т­тя за­ра­ди Укра­ї­ни. Тре­ба піджив­лю­ва­ти той дух, не да­ти йо­му зга­сну­ти, спо­ну­ка­ти лю­дей ор­га­ні­зо­ву­ва­ти­ся, і це бу­де змі­ню­ва­ти. Ми не ма­є­мо ін­шо­го шля­ху, нам ні­хто не за­ве­зе де­сять ти­сяч Су­прун, які щось змі­нять.

— Що для Вас озна­чає «ви­ши­ва­тни­цтво» й чим во­но мо­же за­гро­жу­ва­ти но­вій ге­не­ра­ції?

— Це аб­со­лю­тно ро­сій­ський тер­мін, яким на­ма­га­ю­ться нас при­ни­зи­ти. Я йо­го ні­ко­ли не вжи­вав би. Лю­ди, які на­ма­га­ю­ться дис­кре­ди­ту­ва­ти укра­їн­ські сим­во­ли, при­ду­ма­ли це сло­во за ана­ло­гі­єю до сло­ва «ва­тник». Але ви­ши­ван­ка — це свя­те, це на­ша істо­рія. Нам не тре­ба ве­сти­ся на ці вки­да­н­ня і пе­ре­хо­ди­ти на їхню мо­ву.

А са­ме яви­ще — це чи­стий «со­вок», ко­ли на­ма­га­ю­ться зов­ні­шні­ми атри­бу­та­ми під­мі­ни­ти суть. Бо суть ви­ши­ван­ки — це тра­ди­ція. Не мо­жна на­тяг­ти її на се­бе й спо­ді­ва­ти­ся на ін­дуль­ген­цію. Не мо­жна бу­ти п’яним у ви­ши­ван­ці, бо це на­че фор­ма для вій­сько­во­го. То­му не мо­же бу­ти фор­маль­но­го став­ле­н­ня до сим­во­лу. Ви­ши­ван­ка — це гар­но, акту­аль­но й при­стой­но. Але во­на не са­мо­ціль. Ви­ши­ван­ка озна­чає, що ти не­сеш у со­бі Укра­ї­ну і її куль­ту­ру. Я про­ти фор­ма­лі­зму: він за­гро­жує тим, що, при­мі­ром, ди­ти­ну про­сто від­вер­не від Укра­ї­ни. Якщо пі­сня, та­нець, со­ро­чка бу­дуть по­да­ні при­мі­тив­но, не­су­ча­сно, то ди­ти­на їх не сприйме. У нас май­же ні­хто не хо­дить на го­пак і ко­ло­мий­ку, бо це від­го­нить ре­тро­гра­дні­стю. Але як­би ви ба­чи­ли, як їх тан­цю­ють ді­ти з укра­їн­ських гро­мад на ди­ско­те­ках за кор­до­ном! Це справ­ді су­ча­сно й гар­но, во­дно­час пов­ні­стю збе­ре­же­на тра­ди­ція. Ми ма­є­мо сте­жи­ти за пуль­сом, щоб на­ша тра­ди­ція бу­ла ціл­ко­ви­то ада­пто­ва­на до су­ча­сно­сті, бу­ла мо­дною. Так має бу­ти в усьо­му. Ви­ши­ван­ка ада­пту­ва­ла­ся до но­во­го ча­су, на За­хо­ді не со­ром­но в ній хо­ди­ти. Су­ча­сна еле­ктрон­на чи рок­му­зи­ка ви­тя­гує з гли­бин укра­їн­ську ав­тен­ти­ку, аж усі ди­ву­ю­ться, що в нас та­ке є. Тре­ба про­сто да­ти укра­їн­ській мо­ло­ді мо­жли­вість ро­би­ти в Укра­їн­ській дер­жа­ві укра­їн­ську му­зи­ку, і все пі­де са­ме со­бою. У нас ти­ся­чо­лі­тня істо­рія, ми мо­же­мо пласт за пла­стом ді­ста­ва­ти тво­ри, ми­сте­цтво, які до­сту­ка­ю­ться до будь­ко­го. Тре­ба тіль­ки не бо­я­ти­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.