«Го­ти­чна епі­гра­ма» на всень­ке ХХІ сто­лі­т­тя, або «Во врем’я ра­до­сти»

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Історія - Ро­сти­слав Мар­ти­нюк, с. Го­лін­ка При­лу­цько­го пол­ку Над Яром За­лі­зняк ви­тає І на Гу­мань по­зи­рає Гон­ту ви­гля­дає…

Ба­ро­ко­ві ча­си у нас бу­ли ві­до­ми­ми рі­зно­жан­ро­ви­ми ду­хов­ни­ми тво­ра­ми, які ґрун­ту­ва­ли­ся на пев­ній іде­о­ло­гії. Про­те «мер­тві уми» бу­ло важ­ко роз­бу­ди­ти в ча­си Ру­ї­ни на­віть іме­нем Бо­га. То­му «во­ло­да­рі дум» то­ді­шньої Укра­ї­ни озбро­ю­ва­ли­ся тон­ким і, ра­зом із цим, не­без­пе­чним ін­стру­мен­том — епі­гра­мою.

Епі­гра­мі­чним є по­ча­ток і ці­єї книж­ки. І це ін­три­гує. Про­те по­стать са­мо­го Ві­кто­ра Ро­га та йо­го по­ва­жний іде­о­ло­гі­чний твір — да­ле­ко не епі­гра­ма. Ско­рі­ше го­ти­ка — з до­мі­шка­ми прав­ди­во­го ли­цар­сько­го епо­су з по­си­ла­н­ня­ми на скла­дні дис­ку­сії у те­пе­рі­шніх со­ці­аль­них ме­ре­жах.

У цьо­му по­ля­гає один із чи­слен­них па­ра­до­ксів твор­чо­го порт­ре­ту ав­то­ра. Він лег­ко до­лає ча­со­ві рам­ки, від­ки­дає умов­ність сти­лів і тво­рить но­вий тип по­лі­ти­чної пу­блі­ци­сти­ки. Де не­має мі­сця фей­кам чи на­віть ко­ке­тли­вим при­пу­ще­н­ням, але ра­зом із тим — він ді­ли­ться до­сто­ту смі­ли­ви­ми ві­зі­я­ми й ри­зи­кує «за­зи­ра­ти за обрій», ні­би це йо­го вла­сна ко­мо­ра.

О, ні! Ві­ктор Рог — лю­ди­на, яка за все своє жи­т­тя не вда­ва­ла­ся до жо­дних мі­сти­фі­ка­цій. Хо­ча на­при­кін­ці 1980-х йо­му не раз до­во­ди­ло­ся ви­го­ло­шу­ва­ти, ска­за­ти б, фу­ту­ри­сти­чні га­сла, ді­ли­ти­ся за­ма­шни­ми про­гно­за­ми про май­бу­тнє Укра­ї­ни. Ка­жуть, біль­шо­сті з них не по­та­ла­ни­ло спов­ни­ти­ся че­рез пов­них 30 ро­ків — до­ста­тній тер­мін.

Хо­ча чо­му ж не та­ла­ни­ло? На одно­му з мі­тин­гів у ще со­вєт­ських Су­мах — мі­сті, яке ма­ло до 1990 ро­ку ста­тус «на­пів­за­кри­то­го» че­рез низ­ку стра­те­гі­чних під­при­ємств ВПК, — він го­во­рив сло­ва­ми, які ста­нуть «од­кро­ве­н­ня­ми» для ба­га­тьох су­ча­сних по­лі­ти­ків під час Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті: Укра­ї­на — для укра­їн­ців; ли­ше на­ціо­на­лі­сти зда­тні чи­ни­ти опір двом руй­нів­ним си­лам су­ча­сно­го сві­ту — мо­сков­сько­му ім­пе­рі­а­лі­зму та за­хі­дно­му лі­бе­ра­лі­зму; збу­ду­ва­ти на­ціо­наль­ну дер­жа­ву по­кли­ка­ні не ком­со­моль­ці й олі­гар­хат, а но­ва бан­де­рів­ська мо­лодь, озбро­є­на струн­кою, ви­про­бу­ва­ною в гор­ни­лах двох сві­то­вих во­єн іде­о­ло­гі­єю.

Зре­штою, «ек­зо­ти­чний» чер­во­но-чор­ний пра­пор ОУН, під яким ви­сту­пав 20-рі­чний сту­дент Сум­сько­го пе­да­го­гі­чно­го ін­сти­ту­ту бі­ля стіп ще не де­мон­то­ва­но­го пам’ятни­ка Ле­ні­ну, че­рез 30 ро­ків став офі­цій­ним у то­му мі­сті — рі­ше­н­ням ще да­ле­ко не бан­де­рів­ської му­ні­ци­паль­ної вла­ди. Але вла­ди, що вже не спро­мо­жна чи­ни­ти опір ві­зії укра­їн­ської на­ції, за­про­по­но­ва­ної їй 30 ро­ків то­му лі­де­ра­ми мі­сце­во­го осе­ред­ку Спіл­ки Укра­їн­ської Мо­ло­ді «Сум­щи­на».

Але да­мо спо­кій свя­тим пра­по­рам… Сам Рог ні­ко­ли не пе­ре- біль­шу­вав зна­че­н­ня зна­ків i ри­ту­а­лів — мо­же, то­му він не вча­щає до цер­кви. Про­те, хай там як, скіль­ки йо­го знаю — по­во­дить се­бе як свя­ще­ник. Або вла­сне як ко­зак.

До­сте­мен­ний код цьо­го по­ня­т­тя — ко­зак — до­сі не роз­кри­то. І мо­ва не про якесь ха­ра­ктер­ни­цтво, над­при­ро­дні зді­бно­сті, за­хо­ва­ні у вда­чі «лю­ди­ни зі ста­рої Ге­тьман­щи­ни». А про мі­ру від­по­від­аль­но­сті й уні­каль­ної ду­хов­ної ла­біль­но­сті, яка при­та­ман­на лю­дям із те­пер не­ясно окре­сле­ної те­ри­то­рії — Ге­тьман­щи­ни.

Цей те­рен і йо­го лю­ди не на­да­ю­ться до лег­ко­го про­чи­та­н­ня — зокре­ма, й на­про­чуд не­по­ру­шний «адмі­ні­стра­тив­ний ди­зайн», в яко­му до­сі жи­ве дер­жа­ва Укра­ї­на — «450 ра­йо­нів, 25 обла­стей, 2 мі­ста на­ціо­наль­но­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня — Ки­їв і Се­ва­сто­поль». Це, так би мо­ви­ти, пов­ні­стю від­тво­ре­на ре­аль­ність «УССР».

Ві­ктор Рог — не на­ро­дже­ний в «УССР». Він по­ба­чив світ у ро­ди­ні, яка — ра­зом і дво­ма міль­йо­на­ми ста­но­вих ко­за­ків — бу­ла ло­ка­лі­зо­ва­на у ме­жах Пол­тав­ської й Чер­ні­гів­ської гу­бер­ній Ро­сій­ської ім­пе­рії, а во­ни, в свою чер­гу, від­тво­рю­ва­ли кор­до­ни Ге­тьман­щи­ни, яка ма­ла отой вла­сний «адмі­ні­стра­тив­ний ди­зайн» — 10 пол­ків, по­над 200 со­тень і Мі­сто­Мо­на­стир — Ки­їв.

Лю­ди ті­єї пол­ко­вої кра­ї­ни, які збе­ре­гли свої при­ві­леї аж до ле­нін­ської оку­па­ції 1921 ро­ку, ма­ли при­ві­лей віль­но пе­ре­хо­ди­ти із то­го ко­за­цько­го ста­ну — в свя­ще­ни­чий. І це бу­ла не про­сто «ста­но­ва те­хно­ло­гія». А щось де­що біль­ше.

Рід Ві­кто­ра Ро­га ся­гає ко­рі­н­ням са­ме у це вій­сько­ве ли­цар­ство — лі­в­обе­ре­жне nobility 18 сто­лі­т­тя. Йо­го пра­ді­ди за­сну­ва­ли ху­то­ри на те­ри­то­рії одно­го з де­ся­ти адмі­ні­стра­тив­них пол­ків Ге­тьман­щи­ни — Лу­бен­сько­го. До йо­го скла­ду вхо­ди­ли й око­ли­ці мі­ста Ро­мен (те­пер Ро­мен­ський ра­йон — за­хі­дна око­ли­ця Сум­ської обла­сті, але ча­сти­на ста­рої Ге­тьман­щи­ни — на від­мі­ну від обла­сно­го цен­тру, який був «за ме­жею» — на Сло­бо­жан­щи­ні).

Це бу­ли ста­ро­світ­ські гні­зда, де до­бре мо­ло­ти­ли хліб, зна­ли як йо­го про­да­ти че­рез пор­ти Схі­дної Прус­сії, як ви­хо­ва­ти чем­ну дів­чи­ну для свя­то­го шлю­бу, як три­ма­ти зброю — во­гне­паль­ну й хо­ло­дну — ша­блю з гли­бо­ким кро­во­сто­ком, і як ПОЯСНЮВАТИ світ нав­ко­ло се­бе.

Віль­не во­ло­ді­н­ня збро­єю — це ці­ла фі­ло­со­фія ко­за­цько­го ста­ну, в яко­му ви­хо­ва­ні пред­ки Ві­кто­ра Ро­га. При­ва­тна вла­сність на зем­лю — ґрунт, на яко­му бу­ду- ва­ли­ся і се­ре­дньо­ві­чні, й мо­дер­ні дер­жа­ви Шля­хе­тної Єв­ро­пи. І до ко­ла та­ких до­сте­мен­них лен­длор­дів на­ле­жа­ли й ко­за­ки Ро­ги. І от вмі­н­ня го­во­ри­ти ПОЛІТИЧНО — про дов­ко­ли­шню ре­аль­ність — це бу­ло ви­ня­тко­ве ми­сте­цтво са­ме ці­єї вер­стви Укра­ї­ни. Ко­за­ків. Упев­не­ний, пу­блі­ци­сти­чний дар Ві­кто­ра Ро­га ви­пли­ває са­ме із цих ро­до­вих пра­ктик.

Ба­тько й ма­ти Ві­кто­ра Ро­га — лю­ди вже Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Для Укра­ї­ни це був час не ли­ше пря­мої втра­ти во­сьми міль­йо­нів ци­віль­но­го на­се­ле­н­ня. Це був ков­ток па­ра­до­ксаль­ної сво­бо­ди: два пов­них ро­ки — 1941-1943 — про­жи­то без всю­ди­су­щої боль­ше­ви­цької сквер­ни, яка за­то­пи­ла бу­ла Ге­тьман­щи­ну зга­да­но­го 1921 ро­ку.

При­су­тність озбро­є­них нім­ців у рі­дних Га­лен­ках, Яро­шен­ко­во­му ху­то­рі, в око­ли­цях Ром­на до­по­мо­гла да­ле­ко зго­дом да­ти мо­ло­ді 1970-х не­лу­ка­вий за­по­віт: що нім­ці, що мо­ска­лі — чу­жі лю­ди. З ким бу­ло лі­пше — з Гі­тле­ром чи зі Ста­лі­ним — роз­би­ра­ти­ся не­до­стой­но.

Бо пе­ред­усім тре­ба бу­ло Укра­ї­ни. На­су­щної. Сво­єї. Ли­цар­ської. Пов­но­справ­ної і Без­за­сте­ре­жної. Без по­да­чок нім­ця, без ла­ски ска­же­но­го мо­ска­ля.

Це ка­лі­брує. Це дає ка­мер­тон. Ним у ду­ші «по­кол­го­спле­но­го ко­за­цтва» пі­сля­во­єн­ної до­би мав за­зву­ча­ти ріг до Хре­сто­во­го По­хо­ду — як тіль­ки ста­не на­го­да. І во­на ста­ла­ся. У тих-та­ки сло­бо­жан­ських Су­мах, які Ста­лін 1939 ро­ку зро­бив адмі­ні­стра­тив­них цен­тром для геть­ман­сько­го Ром­на і Глу­хо­ва, Глин­ська й Ко­но­то­па, Кур­ма­нів та Ко­стян­ти­но­ва — в на­дії «де­по­лі­ти­зу­ва­ти» Ста­ру Укра­ї­ну.

По­ми­ли­ли­ся. Су­ми вста­ли під чер­во­но-чор­ний пра­пор ре­во­лю­цій­ної ОУН на­при­кін­ці вже 1980-х. І то бу­ла сту­дент­ська мо­лодь. На їх чо­лі був Ві­ктор Рог.

Але то все ж та­ки був мо­ло­дик. Як бу­ло спо­лу­чи­ти ста­ро­світ­ську тра­ди­цію Ге­тьман­щи­ни із зна­н­ням про ге­ро­ї­чний чин по­ко­лі­н­ня Бан­де­ри та Шу­хе­ви­ча? Як ста­ти спів­при­ча­сни­ком тих цін­но­стей? Як ство­ри­ти те, що зго­дом сам Ав­тор на­зве «шка­лою на­ціо­наль­них ав­то­ри­те­тів»?

Ро­го­ві ще 1991 ро­ку по­та­ла­ни­ло по­тра­пи­ти на кіль­ка ти­жнів у ро­ди­ни пов­стан­ців, у Ка­на­ді. Са­ме там він по­чне від­кри­ва­ти для се­бе огро­ми укра­їн­ської на­ціо­на­лі­сти­чної кла­си­ки. Осо­бли­во ж за­ко­ха­є­ться у тво­ри Юрія Ли­пи — лю­ди­ни, що та­кож ма­ла по­хо­дже­н­ня з ко­за­цько­го ста­ну Ге­тьман­щи­ни, а за­ги­ну­ла на во­ю­ю­чій Га­ли­чи­ні. Не по­ба­чив­ши, до ре­чі, са­мо­стій­ної Укра­ї­ни.

Рог — як і Ли­па, Бже­ський, Лен­кав­ський, Бан­де­ра — го­то­вий че­ка­ти трив­ко­го ре­зуль­та­ту — й са­мої побі­ди! — ро­ка­ми. Або й про­тя­гом всьо­го сво­го жи­т­тя. Мо­же, са­ме в цьо­му від­мін­ність Ро­га від мо­єї, по­ки що не до кін­ця ви­шко­ле­ної, вда­чі.

Я пра­гну ре­зуль­та­ту ви­ди­мо­го від­ра­зу — «по мо­ли­тві» до Отця Не­бе­сно­го. Дай Укра­ї­ну! По­ка­жи на­шу до­блесть! Від­шко­дуй крив­дни­кам!

Рог же «по мо­ли­тві» — мов­чить. І ку­рить…

Ко­ли він ще сам був фа­кти­чно юна­ком, сту­ден­том — шу­кав по на­вчаль­них за­кла­дах Сум­щи­ни — у те­хні­чних учи­ли­щах, ви­со­ких і се­ре­дніх шко­лах — «ясно­чо­лої мо­ло­ді». Отих Оль­жи­че­вих ли­ца­рів, які б мо­гли взя­ти до рук свя­то­го ме­ча. А вже то­ді, на по­ча­тку 1990-х, у пос­тсо­вєт­сько­му мо­ро­ці, на ту мо­лодь на­пли­ва­ла за­ду­шли­ва лі­бе­раль­на тінь — «но­ва прав­да», яка, по су­ті, бу­ла но­вим мен­таль­ним раб­ством, що за­ґел­ґо­ті­ла сьо­го­дні так стра­шно — дво­є­ми­слі­єм, пор­но­гра­фі­єю, на­пів­прав­да­ми.

У ті ча­си я на­віть не усві­дом­лю­вав, ЧО­МУ Ві­ктор Рог так ба­га­то тра­тить ча­су на блу­ка­н­ня по тих шкіль­них кла­сах? Оті роз­мо­ви із не­о­пе­ре­ним хлоп’яцтвом … Що за те­ре­ве­ні? Що за бі­сер у но­ги не­зда­тних?

Так, бі­сер. Але в то­му не­о­гра­не­но­му, спан­те­ли­че­но­му юна­цтві він ЗАВСІГДИ зна­хо­див кіль­ка сві­тлих го­лів, вра­же­них «па­ра­до­ксом лю­бо­ві» до Ве­ли­кої Укра­ї­ни. Чи на­віть про­сто сум’ят­тям і ма­ре­н­ням — у від­чут­ті чо­гось за­по­ві­тно­го, ко­ли про Спра­ву го­во­рив чу­ба­тий Рог.

Ті ви­прям­ля­ли хреб­та. Ві­дна­хо­ди­ли свій стиль. Ба­чи­ли се­бе на сто­рін­ках ові­я­но­го ча­ром га­сла «Укра­ї­на по­над усе!» сум­сько­го ча­со­пи­су «Гро­но». Зго­дом — пов­но­фор­ма­тно­го ти­жне­ви­ка «Шлях Пе­ре­мо­ги» та ака­де­мі­чно­го «Ви­зволь­но­го шля­ху». Во­ни ро­сли, ту­жа­ві­ли, ушля­хе­тню­ва­ли­ся, вко­за­чу­ва­ли­ся.

— А от за та­ки­ми я й по­лю­вав! Са­ме так ви­гу­кнув ав­тор ці­єї книж­ки, ко­ли ми кіль­ка мі­ся­ців то­му ви­їха­ли ра­зом у ман­дри на йо­го ба­тьків­щи­ну — до Ром­на Лу­бен­сько­го пол­ку. І го­во­ри­ли, го­во­ри­ли про оті «ран­ні дні».

То ти, ви­хо­дить, як той За­лі­зняк? Над за­бу­тим Яром, який за­са­ди­ли лі­сом, ви­та­єш. На Умань по­зи­ра­єш? Гон­ту ви­гля­да­єш…

І от то­ді я ще раз при­га­дав про ту «ста­но­ву при­ро­ду» лю­дей, з яких ви­йшов Рог — пра­во на пе­ре­хід із ко­за­цько­го ста­ну в свя­ще­ни­чий. Із кша­трі­їв — у бра­хма­ни. Лю­дей, що десь всу­пе­реч гра­ма­ти­ці зав­жди пи­са­ли з ве­ли­кої лі­те­ри тро­їсте: Зем­ля, Зброя, Сло­во.

Зре­штою, пра­во при­кли­ку­ва­ти до Во­ло­ді­н­ня Спад­ком ко­за­чих ді­тей. Пра­во На­ка­зу­ва­ти. Ста­ти до лав.

…Ви­хо­ван­ці Ро­га те­пер є фа­хів­ця­ми з кон­сти­ту­цій­но­го пра­ва, де­пу­та­та­ми пар­ла­мен­ту, очіль­ни­ка­ми но­вих жур­на­ліст­ських шкіл, те­ле­ві­зій­ни­ми ме­не­дже­ра­ми, спе­ці­а­лі­ста­ми з дер­жав­ної по­лі­ти­ки у ре­лі­гій­них пи­та­н­нях, ви­дав­ця­ми, лі­де­ра­ми мо­ло­ді­жних та гро­мад­ських се­ре­до­вищ, во­ї­на­ми і… так, ма­те­ря­ми нового по­ко­лі­н­ня на­ціо­на­лі­стів.

І от те­пер один із йо­го ви­хо­ван­ців — Ле­он­тій Ши­пі­лов — на­пи­сав пе­ред­мо­ву до най­біль­шо­го тво­ру сво­го вчи­те­ля — Ві­кто­ра Ро­га. А дру­гий йо­го ви­хо­ва­нець — Ро­сти­слав Мар­ти­нюк (чи то пак Рой Мо­гил­ко та Ожо­ма­сонь Кір­дя) — оцю пі­сля­мо­ву.

У ній я хо­тів би зга­да­ти та­кож про най­до­рож­чий скарб ці­єї лю­ди­ни — на­ціо­на­ліс­тку Мар’яну Рог. Її сві­тлу пам’ять бе­рег­ти­му в ду­ші пов­ся­кчас. На­го­во­ри­ти­ся до­схо­чу з ці­єю лю­ди­ною ме­ні вда­ло­ся ли­ше раз — одра­зу пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, до­ро­гою з Ки­є­ва до тих та­ки Глин­ська й Ром­на. У тій Мар’яні я по­ба­чив усміх ба­тька й по­свя­ту ма­те­рі. Їх ро­зум і їх ве­ли­ке сер­це.

Тож, пе­ре­гор­нув­ши остан­ню сто­рін­ку цьо­го за­хо­пли­во­го й, во­дно­час, на­су­щно­го тво­ру, спро­буй­те уяви­ти усміх Ав­то­ра. Ра­зом із ним, ми всі, укра­їн­ська на­ція, ство­ри­мо ще не одну не­по­втор­ну епі­гра­му.

Яка обер­не­ться пе­ред­чу­т­тям Від­пла­ти. Во врем’я ра­до­сти…

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.