Сер­гій РИБАЛКА: «МЕ­НІ ПРО­ПО­НУ­ВА­ЛИ ПЕ­РЕ­ЙТИ В «АЙН­ТРАХТ»…»

ГРА­ВЕЦЬ СТО­ЛИ­ЧНО­ГО «ДИ­НА­МО» РОЗ­ПО­ВІВ «УФ» ПРО ЧЕ­СЬКИЙ ПЕ­РІ­ОД КАР’ЄРИ, ДОЛЕНОСНЕ ПРИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ СЕР­ГІЯ РЕ­БРО­ВА ТА ЧИ ЧЕ­КАЄ ДЗВІН­КА ВІД МИ­ХАЙ­ЛА ФО­МЕН­КА

Ukrainskiy Futbol - - Друга ліга - Во­ло­ди­мир БОБИР.

Ли­ше пів­ро­ку то­му, по­вер­нув­шись із орен­ди, Сер­гій на­віть і не здо­га­ду­вав­ся, що вже не­за­ба­ром ста­не одним із основ­них фут­бо­лі­стів ки­їв­сько­го «Ди­на­мо». У та­ких ви­пад­ках прийня­то го­во­ри­ти — це до­ля. Ми по­спіл­ку­ва­ли­ся з та­ла­но­ви­тим грав­цем, аби ді­зна­ти­ся про всі зна­чу­щі змі­ни, які ста­лись у жит­ті ди­на­мів­ця остан­нім ча­сом. До сло­ва, Рибалка люб’язно по­го­див­ся да­ти ін­терв’ю. Від­чу­ва­є­ться, що лю­ди­на по­гра­ла в Єв­ро­пі…

«ПИ­ВО У ЧЕ­ХІЇ ЙДЕ, ЯК ВО­ДА»

— Сер­гію, по­вер­нув­шись улі­тку з орен­ди зі «Сло­ва­на», ви бу­кваль­но за остан­ніх пів­ро­ку ста­ли основ­ним грав­цем сто­ли­чно­го «Ди­на­мо». По­вер­та­ю­чись на­зад, у че­ський пе­рі­од кар’єри, про що зга­ду­є­те най­пер­ше?

— Час, проведений у скла­ді «Сло­ва­на», дав ме­ні ду­же ба­га­то чо­го, по­вір­те. У пер­шу чер­гу, це — ігро­ва пра­кти­ка, якої ме­ні не ви­ста­ча­ло. Ра­зом із цим я зміг від­чу­ти, що та­ке на­справ­ді єв­ро­пей­ський футбол, єв­ро­пей­ський чем­піо­нат. Це бу­ла уні­каль­на мо­жли­вість від­чу­ти се­бе ле­гіо­не­ром у ін­шій дер­жа­ві. Зви­чай­но, одна з най­при­єм­ні­ших зга­док про лі­бе­ре­цький клуб — ду­же хо­ро­ший ко­ле­ктив. Увесь клуб є одним дру­жнім ко­ле­кти­вом, по­чи­на­ю­чи від ди­ре­кто­рів ФК і за­кін­чу­ю­чи ма­са­жи­ста­ми. Ми всі, як єди­на ко­ман­да, зав­жди зби­ра­ли­ся ра­зом пі­сля ко­жно­го ма­тчу, обго­во­рю­ва­ли все, спіл­ку­ва­лись. На­ра­зі мо­жу ска­за­ти, що я ду­же су­мую за ти­ми грав­ця­ми та ті­єю атмо­сфе­рою, яка па­ну­ва­ла в клу­бі.

— Чи не бо­я­лись їха­ти до чу­жої кра­ї­ни? Адже там все ін­ше, по­чи­на­ю­чи з мо­ви…

— Ска­жу від­вер­то — на той час в ме­не й ва­рі­ан­тів осо­бли­вих не бу­ло. Ко­ли ме­ні за­те­ле­фо­ну­вав мій агент В’яче­слав За­хо­вай­ло й за­про­по­ну­вав та­кий ва­рі­ант, я на­віть не роз­ду­му­вав і по­го­див­ся по­їха­ти до Че­хії в орен­ду на пер­ші пів­ро­ку. Я ду­же вдя­чний за це В’яче­сла­во­ві. Що­до са­мої кра­ї­ни, то спо­ча­тку — мі­сяць-пів­то­ра — ме­ні бу­ло тяж­ку­ва­то. Але з по­ча­тком чем­піо­на­ту, ко­ли вже стар­ту­ва­ли офі­цій­ні ма­тчі вну­трі­шньої пер­шо­сті, весь дис­ком­форт ду­же швид­ко ми­нув і я по­чу­вав­ся, мов удома. — Мо­ву зра­зу по­ча­ли вчи­ти? — Зви­чай­но. У ко­ман­ді зра­зу на­йма­ли вчи­те­ля й зму­шу­ва­ли вив­ча­ти мо­ву, що­би я кра­ще ро­зу­мів, про що йде­ться на тих же те­о­ре­ти­чних за­ня­т­тях, тре­ну­ва­н­нях. Пе­ре­кла­да­ча як та­ко­го не бу­ло. Вла­сне, в нас у ко­ман­ді був фут­бо­ліст, який до­бре знає ро­сій­ську, адже до цьо­го ви­сту­пав за мо­сков­ський «Спар­так». Ка­жу про Ра­до­сла­ва Ко­ва­ча, який ме­ні зра­зу у цьо­му до­по­ма­гав, пе­ре­кла­дав, по­ясню­вав. Одне сло­во, на пер­шій по­рі у «Сло­ва­ні» Ра­до­слав ме­ні ду­же до­по­міг.

— Ви, на­пев­не, та­кож три­ма­ли­ся ра­зом у ко­ман­ді й з ін­шим укра­їн­цем — Єв­ге­ном Бу­дни­ком? ( Єв­ген, пра­ва на яко­го на­ле­жать пол­тав­ській «Вор­склі», до­сі пе­ре­бу­ває у «Сло­ва­ні» в орен­ді. — В. Б.).

— Так, це бу­ло остан­ні пів­ро­ку, ко­ли я був у ко­ман­ді, адже Єв­ген при­йшов до клу­бу пі­зні­ше за ме­не. Я за­то­ва­ри­шу­вав з ним, йо­го ро­ди­ною. Але во­ни з дру­жи­ною біль­ше лю­би­ли по­до­ро­жу­ва­ти — їзди­ли до Ні­меч­чи­ни, Іта­лії ледь не пі­сля ко­жної гри. Їм по­до­ба­є­ться ман­дру­ва­ти. Що­до ме­не, то я не над­то ку­дись пра­гнув їзди­ти — май­же по­стій­но за­ли­шав­ся в Лі­бе­ре­ці, іно­ді ви­би­рав­ся до Пра­ги, по­лю­бляв там про­гу­лю­ва­ти­ся. На той мо­мент я вже впев­не­но по­чу­вав­ся в на­шо­му ко­ле­кти­ві й міг спо­кій­но десь по­си­ді­ти, по­спіл­ку­ва­ти­ся з ко­ле­га­ми. До ре­чі, ме­шкав у бу­дин­ку че­ха, який

знав ро­сій­ську, тож він та­кож до­по­міг сво­го ча­су. Ось зараз за­про­шую йо­го до Ки­є­ва в го­сті, має при­їха­ти взим­ку.

— Єв­ген Бу­дник у ін­терв’ю «УФ» якось го­во­рив, що у Че­хії є своє­рі­дна тра­ди­ція — пи­ти пи­во пі­сля ма­тчів…

— Так. Адже пи­во у Че­хії ду­же лю­блять, йо­го по­да­ють і на сні­дан­ки, й на обі­ди… Одне сло­во — пи­во йде в них, як во­да. Пі­сля ко­жно­го ма­тчу, пам’ятаю, ко­ман­да гур­том зби­ра­ла­ся ви­пи­ти пи­ва й по­спіл­ку­ва­ти­ся. Ці­ка­во, що в ту мить бу­ло не ва­жли­во — ви­гра­ли чи про­гра­ли, зби­ра­ли­ся, по­при все.

— Які у вас вза­га­лі за­ли­ши­ли­ся вра­же­н­ня від че­ської куль­ту­ри та по­бу­ту?

— Яко­їсь ве­ли­кої рі­зни­ці між на­ми я не по­ба­чив. Єди­не що: там справ­ді є по­ря­док у всьо­му, до того ж, я ме­шкав у ма­лень­ко­му мі­сте­чку — там усе спо­кій­но, адже це не Ки­їв. Лю­ди в по­бу­ті жи­вуть куль­тур­но й за пра­ви­ла­ми, по-справ­жньо­му від­чу­ва­є­ться Єв­ро­па. По­стій­но по­чу­ва­є­шся в без­пе­ці. Зі­зна­ю­ся, ме­ні бу­ло не­ймо­вір­но ці­ка­во це все від­чу­ти та спро­бу­ва­ти си­ли у че­сько­му чем­піо­на­ті.

— Але ж че­ська пер­шість зна­чно по­сту­па­є­ться укра­їн­ській прем’єр­лі­зі, осо­бли­во в пла­ні зар­пла­тні фут­бо­лі­стів…

— Зви­чай­но, це, най­пер­ше, сто­су­є­ться са­ме зар­пла­тних ві­до­мо­стей. Біль­ше того, у Че­хії та­ких зар­плат, як в Укра­ї­ні, й близь­ко не­має — все ду­же аде­ква­тно. Якщо хтось із грав­ців се­бе ду­же до­бре зу­мів про­я­ви­ти, йо­го ні­хто не три­ма­ти­ме в ко­ман­ді, йо­го про­да­дуть до чем­піо­на­ту Ні­меч­чи­ни, Іта­лії, що­би хло­пці за­ро­бля­ли та гра­ли. У пев­но­му сен­сі чем­піо­нат Че­хії — це як трам­плін до силь­ні­ших пер­шо­стей, адже там (у Че­хії) гра­ють мо­ло­ді че­ські хло­пці, во­дно­час ле­гіо­не­рів не ду­же ба­га­то. Якщо ле­гіо­нер, то він та­кож є мо­ло­дим, що­би йо­го мо­жна бу­ло про­да­ти. Са­ме то­му зар­пла­тня у Че­хії ду­же ма­лень­ка. Зви­чай­но, на цьо­му тлі окре­мо сто­ять празь­ка «Спар­та» та «Ві­кто­рія» (Пл­зень) — там нор­маль­ні, в прин­ци­пі, зар­пла­тні. Ре­шта клу­бів ма­ють ду­же аде­ква­тні зар­пла­тні ві­до­мо­сті.

«КО­ЛИ Я ЙШОВ У ОРЕН­ДУ, БЛО­ХІН КА­ЗАВ: «ПО­ЇДЬ, ПОГРАЙ В ОРЕН­ДІ, ЧО­ГО ГРА­ЄШ ЗА ДУБЛЬ ІЗ ДІ­ТЬМИ. ПО­ЇДЬ, ПОГРАЙ ІЗ МУ­ЖИ­КА­МИ…»

— Ска­жіть, ва­шо­му рі­шен­ню по­вер­ну­ти­ся до «Ди­на­мо» по­с­при­я­ло при­зна­че­н­ня Сер­гія Ре­бро­ва но­вим го­лов­ним кер­ма­ни­чем ки­їв­сько­го клу­бу?

— Так, це при­зна­че­н­ня ві­ді­гра­ло ве­ли­че­зну роль. Я до­сі йо­му ду­же вдя­чний, що він по­ві­рив у ме­не. Бу­ду від­вер­тим: як­би Сер­гій Ста­ні­сла­во­вич не став до кер­ма ко­ман­ди (я не хо­тів біль­ше ве­шта­ти­ся по орен­дах, однак у ме­не ще за­ли­шав­ся кон­тракт із «бі­ло-си­ні­ми» на два ро­ки), я би мав роз­мо­ву з Іго­рем Сур­кі­сом із про­ха­н­ням ме­не про­да­ти. Ро­зу­мі­є­те, я хо­тів уже на по­стій­ній осно­ві десь гра­ти, а не мі­ня­ти ко­жні пів­ро­ку ко­ман­ду, ко­чу­ю­чи по орен­дах. Са­ме то­му, ко­ли Ре­бров очо­лив «Ди­на­мо» й дав ін­терв’ю, що хо­че ме­не по­вер­ну­ти до скла­ду ки­ян, я зра­зу по­ду­мав: «Це — остан­ній шанс, і якщо я зараз не бу­ду в «Ди­на­мо», то мо­жна йти оста­то­чно». Іще раз хо­чу по­дя­ку­ва­ти Сер­гію Ста­ні­сла­во­ви­чу за ту до­ві­ру до ме­не. Я на­ма­га­юсь і надалі ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти свій шанс.

— А з Оле­гом Бло­хі­ним бу­ли якісь роз­мо­ви що­до ва­шо­го май­бу­тньо­го у скла­ді «Ди­на­мо»?

— Ко­ли я йшов у орен­ду, він ка­зав: «По­їдь, пограй в орен­ді, чо­го гра­єш за дубль із ді­тьми. По­їдь, пограй із му­жи­ка­ми. Ми бу­де­мо за то­бою спо­сте­рі­га­ти, за пів­ро­ку, влі­тку, те­бе по­вер­не­мо, якщо се­бе там про­я­виш. По­вер­не­мо, й бу­деш у ко­ман­ді». Ці пів­ро­ку, на­чеб­то, нор­маль­но про­йшли, але біль­ше ні­хто зі мною не роз­мов­ляв. По­тім ска­за­ли: «Їдь іще». По­їхав іще, встиг по­гра­ти й у Лі­зі Європи, але пі­сля по­вер­не­н­ня до Ки­є­ва на ме­не осо­бли­во ні­хто не роз­ра­хо­ву­вав і не роз­мов­ляв зі мною. Са­ме то­му ме­ні до­во­ди­ло­ся шу­ка­ти ін­ші ва­рі­ан­ти. Ігор Ми­хай­ло­вич ка­зав: «Я на те­бе роз­ра­хо­вую, але по­ки що тре­нер­ський штаб на те­бе не роз­ра­хо­вує, то­му йди ще в орен­ду». До­во­ди­ло­ся йти в орен­ду.

— Чи бу­ли на той мо­мент у вас про­по­зи­ції від ін­ших клу­бів? На­при­клад, із Ні­меч­чи­ни…

— Узим­ку, ко­ли вже рік як пе­ре­бу­вав у Че­хії, ме­ні про­по­ну­ва­ли пе­ре­йти в «Айн­трахт» із Фран­кфур­та на пів­ро­ку на пра­вах орен­ди. Але там уже йшов чем­піо­нат у бун­де­слі­зі, а в нас бу­ла від­пус­тка, то­му я не був го­то­вий. Ви­рі­шив, що ме­ні бу­де скла­дно на­би­ра­ти фор­му впро­довж се­зо­ну, і, че­сно ка­жу­чи, не хо­ті­ло­ся си­ді­ти там на за­мі­ні. То­му ви­рі­шив іще на пів­ро­ку по­їха­ти до «Сло­ва­на». Ва­рі­ан­ти бу­ли, знаю, що мною ці­ка­ви­ли­ся де­які клуби, які хо­ті­ли ви­ку­пи­ти мій кон­тракт.

— Десь зу­стрі­чав ін­фор­ма­цію, що ва­ми ці­ка­ви­лось і «Шаль­ке». Це прав­да?

— Че­сно — не знаю. Про це пи­са­ли й у Че­хії, але на ме­не ні­хто не ви­хо­див. Мо­жли­во, хтось звер­тав­ся до Іго­ря Ми­хай­ло­ви­ча, але я ці­єю ін­фор­ма­ці­єю не во­ло­дію. Ду­маю, це бу­ли ли­ше чу­тки. У одно­му з ін­терв’ю на­шо­го пре­зи­ден­та я чи­тав, що якісь клуби ви­хо­ди­ли на ньо­го, але ме­ні про це ні­хто не го­во­рив.

— Спо­сте­рі­га­ю­чи за ма­тча­ми «Сло­ва­на» за ва­шої уча­сті, по­мі­тив, що ви гра­ли біль­ше на ата­ку. На­то­мість, зараз у «Ди­на­мо» гра­є­те опор­ним пів­за­хи­сни­ком. Уже зви­кли до ці­єї ро­лі?

— Ли­ше звикаю. Ко­ли ви­сту­пав у «Сло­ва­ні», ме­ні по­стій­но го­во­ри­ли, що я не від­би­раю м’ячі, а біль­ше граю са­ме на ата­ку. Че­сно ка­жу­чи, зараз сам од се­бе в та­ко­му сер­йо­зно­му зди­ву­ван­ні, що я від­би­раю м’ячі. Зві­сно, змі­ни­ла­ся моя по­зи­ція, а від­так і мої фун­кції на по­лі. У че­сько­му клу­бі ми гра­ли в два опор­них пів­за­хи­сни­ки. Одним із них був ка­ме­рун­ський гра­вець Ай­зек Са­кі — ду­же кре­ме­зний хло­пець. Він за­зви­чай ві­дби­рав м’ячі й від­да­вав одра­зу ме­ні. То­му справ­ді, я біль­ше пра­цю­вав на ата­ку. У «Ди­на­мо» ж я скон­цен­тро­ва­ний са­ме на від­бір, на­ма­га­юсь які­сно ви­ко­ну­ва­ти свою ро­бо­ту на цій по­зи­ції.

— Якщо не се­крет, ска­жіть, із ким вам зараз най­зру­чні­ше гра­ти у цен­трі по­ля в «Ди­на­мо» — із Си­дор­чу­ком, Ве­ло­зу чи Гар­ма­шем?

— Скла­дне пи­та­н­ня. Ли­ше тре­нер­ський штаб ви­рі­шує, ко­го са­ме ви­пу­ска­ти на по­ле. У нас чу­до­вий ко­ле­ктив, ма­є­мо на­гра­ні ком­бі­на­ції, є гра. Ко­жен із нас, хто ви­хо­дить на матч, на­ма­га­є­ться ви­ко­ну­ва­ти тре­нер­ські на­ста­но­ви, ро­зу­міє, що са­ме від ньо­го ви­ма­га­є­ться. До ре­чі, сто­сов­но Де­ни­са Гармаша, то я з ним зі­грав ли­ше одну гру — про­ти «Іл­лі­чів­ця». Ни­ні в ко­ман­ді всі ду­же роз­ча­ро­ва­ні, що йо­му ні­як не вда­є­ться ви­дер­ти­ся із ці­єї се­рії травм. Хо­че­ться йо­му по­ба­жа­ти ли­ше уда­чі, щоб якнай­швид­ше ви­лі­ку­вав­ся від ушко­джень і по­вер­нув­ся до скла­ду «Ди­на­мо».

«МИ­НУ­ЛО­ГО СЕ­ЗО­НУ БУ­ЛИ ПО­СТІЙ­НІ НА­ВІ­СИ, УДА­РИ ВПЕ­РЕД… ЗАРАЗ ЖЕ МИ СТА­РА­Є­МО­СЯ ГРА­ТИ У ФУТБОЛ»

— На ва­шу дум­ку, чим ни­ні­шнє «Ди­на­мо» від­рі­зня­є­ться від «Ди­на­мо» ми­ну­ло­го се­зо­ну?

— Ко­ли ще ви­сту­пав за «Сло­ван», по­стій­но слід­ку­вав за ко­жною грою «Ди­на­мо». Як на ме­не, ми­ну­ло­го се­зо­ну бу­ли, в основ­но­му, по­стій­ні на­ві­си, уда­ри впе­ред… Зараз же ми намагаємося гра­ти ни­зом у швид­кий пас, стрім­кий пе­ре­хід до ата­ки. Це, зві­сно, за­слу­га на­шо­го тре­нер­сько­го шта­бу, який по­ста­вив нам са­ме цю гру. На мою дум­ку, ни­ні в «Ди­на­мо» ду­же дру­жній ко­ле­ктив, а не так, як ра­ні­ше. Зараз ми всі ра­зом, об’єд­на­ні одною ме­тою — хо­че­мо ста­ти чем­піо­на­ми кра­ї­ни. Ду­маю, са­ме це й дає ре­зуль­тат, ко­ли всі грав­ці згур­то­ва­ні. Не­має та­ко­го, що хтось окре­мо йде сво­єю до­ро­гою, нав­па­ки, всі ра­зом намагаємося чо­гось до­сяг­ти.

— До того ж, Сер­гій Ре­бров біль­ше до­ві­ряє мо­ло­ді, укра­їн­ським фут­бо­лі­стам…

— Зви­чай­но, ви і са­мі ба­чи­те, що зараз грає ба­га­то укра­їн­ців, які на­ма­га­ю­ться ви­прав­да­ти йо­го спо­ді­ва­н­ня. Мо­жли­во, десь щось і не ви­хо­дить ча­сом, але те, що ми спов­на від­да­є­мо­ся клу­бу й ви­гри­за­є­мо, б’ємо­ся до кін­ця — це сто­від­со­тко­во. Фут­бо­лі­сти й надалі ро­би­ти­муть усе мо­жли­ве, що­би до­ся­га­ти ма­кси­маль­них ре­зуль­та­тів.

— А осо­би­сто які зараз ста­ви­те пе­ред со­бою ці­лі? Чо­го, най­пер­ше, пра­гне­те до­би­ти­ся?

— Хо­че­ться за­крі­пи­ти­ся у скла­ді «Ди­на­мо» і ста­ти чем­піо­на­ми Укра­ї­ни. Ду­же хо­че­ться, що­би ки­я­ни по­вер­ну­ли со­бі зо­ло­ті ме­да­лі. Зві­сно, й у Лі­зі Європи вда­ло ви­сту­пи­ти. Пе­ре­слі­дую ли­ше за­галь­но­ко­ман­дні ці­лі.

— Од Ми­хай­ла Фо­мен­ка спо­ді­ва­є­те­ся дзвін­ка?

— Так, зви­чай­но. Ко­жен фут­бо­ліст мріє ви­сту­па­ти за свою на­ціо­наль­ну збір­ну. Го­лов­не зараз — до­бре гра­ти у сво­є­му клу­бі. Якщо гра­ти­му у сво­їй ко­ман­ді до­стой­но, то, спо­ді­ва­ю­ся, ра­но чи пі­зно ме­не ви­кли­чуть у збір­ну Укра­ї­ни. Без­пе­ре­чно, ме­ні ду­же хо­че­ться ви­сту­па­ти за на­шу на­ціо­наль­ну ко­ман­ду.

— Що мо­же­те по­ра­ди­ти мо­ло­дим грав­цям, які сум­ні­ва­ю­ться, чи вар­то їм іти в орен­ду, осо­бли­во у за­кор­дон­ний чем­піо­нат?

— Мо­жу по­ра­ди­ти ли­ше, що­би во­ни в жо­дно­му ра­зі не бо­я­ли­ся про­я­ви­ти се­бе. Аби во­ни не ду­ма­ли про гро­ші, мо­жли­во, зараз щось і втра­ча­єш, але, во­дно­час, ти на­дба­єш ба­га­то чо­го ін­шо­го ко­ри­сно­го для се­бе. Це як трам­плін — за то­бою спо­сте­рі­га­ють із ні­ме­цько­го, ні­дер­ланд­сько­го, іта­лій­сько­го чем­піо­на­тів, і, мо­жли­во, ти про­дов­жиш кар’єру в одній із цих єв­ро­пей­ських пер­шо­стей. То­му ра­джу не­о­дмін­но йти в та­кі клуби й про­яв­ля­ти се­бе.

«Час, проведений у скла­ді «Сло­ва­на», дав ме­ні ду­же ба­га­то чо­го».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.