Нем’яка си­ла

Ukrainskiy Tyzhden - - НА ЧАСІ - Дми­тро Кра­пи­вен­ко

Єо­дна каз­ка, яку лю­блять пе­ре­по­від­а­ти всі­ля­кі на­бли­же­ні до ви­що­го по­лі­ти­чно­го кла­су пер­со­ни. Хо­тів, мов­ляв, та­кий со­бі Іван Пе­тро­вич змі­ни­ти кра­ї­ну. І все в ньо­го бу­ло для цьо­го: не­ку­пле­ний ди­плом, ба на­віть два, хо­ро­ша ре­пу­та­ція й ав­то­ри­тет, мі­цна ро­ди­на, не раз ви­гра­вав ви­бо­ри, до­по­ма­гав людям, ви­вчив ан­глій­ську, по­бу­ду­вав цер­кву, спіл­ку­ва­н­ням із зем­ля­ка­ми не гор­ду­вав, че­сно за­ро­бив ка­пі­тал на без­бі­дне жи­т­тя. Аж ось пі­шов наш ге­рой ви­со­ко-ви­со­ко вго­ру (цей сю­жет роз­ка­зу­ють на­віть осо­би з по­чту всіх п’ятьох пре­зи­ден­тів), а да­лі са­мі зна­є­те… То один скан­дал, то дру­гий, рей­тинг па­дає, а ви­нен хто? Ну зві­сно ж, на­ші лю­ди. Бо, по-пер­ше, не ці­ну­ють і не ша­ну­ють на­по­ле­гли­вої пра­ці оди­на­ків-ре­фор­ма­то­рів. А чо­му оди­на­ків? То­му що є «по-дру­ге»: а з ким ро­би­ти ре­фор­ми? От де до­бра­ти команду, на яку мо­жна по­кла­стись і бу­ти пев­ним, що не вкра­дуть і не обду­рять? Та ще й на всіх рів­нях: від сіль­рад і до АП… Не­має та­ких? Тож і не су­діть суворо на­шо­го умов­но­го Іва­на Пе­тро­ви­ча: він та­ки хоч щось зро­бив, а ви?..

Каз­ка ця акту­аль­на й для на­шо­го мо­ло­до­го гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Хі­ба що го­лов­на ді­йо­ва осо­ба менш пер­со­ні­фі­ко­ва­на. Де взя­ти акти­ві­стів, щоб ді­я­ти в на­ціо­наль­но­му мас­шта­бі? О’кей, є мі­ста-міль­йон­ни­ки, є обла­сні цен­три, є де-не-де акти­ві­сти й у ра­йо­нах, але вони там біль­ше в ро­лі місцевих бо­же­віль­них, аніж як ре­аль­на ру­шій­на си­ла змін. За якою озна­кою вар­то шу­ка­ти го­то­вих до дії? Бло­ге­ри — це не па­на­цея, ін­те­ле­кту­а­ли швид­ко пе­ре­сва­ря­ться, по­ка­зні па­трі­о­ти й по­го­тів… Ло­гі­чно бу­ло б, як­би про­вай­де­ра­ми змін ста­ли ве­те­ра­ни АТО. Ці вже до­ве­ли, що є не­бай­ду­жи­ми, їм лег­ко зна­хо­ди­ти спіль­ну мо­ву одне з одним, вони ма­ють чи­ма­лий ав­то­ри­тет серед гро­ма­ди і, що чи не найісто­тні­ше, їх ува­жно слу­ха­ти­муть чи­нов­ни­ки. Одна річ, коли в ка­бі­нет за­хо­дить двоє-троє хіп­сте­рів зі смар­тфо­на­ми чи не­вдо­во­ле­них, але тра­ди­цій­но роз­гу­бле­них у та­ких ін­тер’єрах се­лян, ін­ша — коли з де­ся­ток за­гар­то­ва­них фрон­том бій­ців, ігно­ру­ва­ти яких, ду­ри­ти чи, не дай Бо­же, під­ви­щу­ва­ти на них го­лос про­сто не­без­пе­чно. Ін­стинкт са­мо­збе­ре­же­н­ня в по­са­дов­ців за­зви­чай роз­ви­не­ний не­аби­як, от­же, хо­да­ків слу­ха­ти­муть. І, швидше за все, по­чу­ють.

Я да­ле­кий від дум­ки, що ка­му­фляж чи на­віть на­яв­ність ор­де­на-ме­да­лі є га­ран­ті­єю по­ря­дно­сті. Охо­чих по­спе­ку­лю­ва­ти на сво­є­му бо­йо­во­му ми­ну­ло­му не бра­кує. Так са­мо зро­зумі­ло, що ча­сти­на фрон­то­ви­ків не змо­же до­лу­чи­ти­ся до гро­мад­ської ро­бо­ти: ма­ти­ме ва­жли­ві­ші спра­ви, хтось, як ка­жуть у на­ро­ді, впа­де на ста­кан, хтось кри­мі­на­лі­зу­є­ться. Усе це під­твер­дже­но со­ціо­ло­гі­єю війн у рі­зних кра­ї­нах. Утім, як по­ка­зав до­свід «аф­ган­ців», ве­те­ран­ські ор­га­ні­за­ції стій­кі, чи­слен­ні й жит­тє­зда­тні, го­лов­не — вбе­рег­ти вер­хів­ку цих стру­ктур від флір­тів із ве­ли­кою по­лі­ти­кою та вхо­дже­н­ня на чіль­ні мі­сця пар­тій­них спи­сків. То­ді бу­де ефект.

Мо­жна за­пе­ре­чи­ти: для чо­го в ти­лу ця гра м’яза­ми, ви­хва­ля­н­ня ма­ску­лін­ною бру­таль­ні­стю, коли кра­ї­на по­тре­бує те­хно­кра­тів та ін­те­ле­кту­а­лів? Так, по­тре­бує. Але не за­бу­вай­мо, що че­рез фронт про­йшли ти­ся­чі й ти­ся­чі лю­дей з аб­со­лю­тно рі­зних со­ці­аль­них про­шар­ків, і не­спра­ве­дли­во вва­жа­ти, ні­би во­їн АТО — це обов’яз­ко­во су­во­рий де­сан­тник, ко­трий не зв’яже двох слів без ма­тю­ка. Та­кі якраз ма­ли б за­ли­ша­тись у вій­ську. На­ле­жність до бо­йо­во­го брат­ства — це рад­ше фор­маль­на озна­ка, за якою мо­жна бу­ло б ін­те­гру­ва­ти лю­дей у гро­мад­ське жи­т­тя. Ве­те­ран­ські спіль­но­ти — най­ко­ро­тший шлях для ство­ре­н­ня роз­га­лу­же­но­го гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства.

Зві­сно, не по­вин­но бу­ти се­гре­га­ції, мов­ляв, гро­ма­дян­ська актив­ність по­вин­на ста- ти ви­клю­чно спра­вою вчо­ра­шніх бій­ців, а ре­шта су­спіль­ства має роз­сла­би­ти­ся, не­хай хло­пці за нас іще й тут по­во­ю­ють. Йде­ться рад­ше про під­си­ле­н­ня вже на­яв­них, але роз­рі­зне­них стру­ктур, ство­ре­н­ня по-справ­жньо­му за­галь­но­на­ціо­наль­них і роз­га­лу­же­них ру­хів та ор­га­ні­за­цій. Са­мих за­кли­ків у со­цме­ре­жах, як ми вже пе­ре­ко­на­ли­ся, за­ма­ло. Бу­ти по­чу­тим че­рез ве­те­ра­нів на мі­сцях ку­ди біль­ше шан­сів, аніж че­рез Facebook, зна­чу­щість якого ча­сто про­сто пе­ре­оці­ню­ють.

Ефект бу­де. За­раз мі­сце­ва ста­ра й но­ва елі­та, осо­бли­во у від­да­ле­них ре­гіо­нах, ма­ло ко­го бо­ї­ться: ну при­їде пе­ре­вір­ка з Ки­є­ва — «по­рє­ша­єм», на­ві­да­є­ться в го­сті Ав­то­май­дан чи ще якийсь де­сант акти­ві­стів — по­обі­ця­є­мо вжи­ти за­хо­дів, все одно не на­їздя­ться. А коли во­на від­чує по­стій­ну пиль­ну ува­гу гро­ма­ди, ре­чни­ка­ми якої ви­сту­па­ти­муть мі­сце­ві ве­те­ра­ни, від­ма­ху­ва­ти­ся ста­не важ­че, от­же, до­ве­де­ться пра­цю­ва­ти. Не­хай із при­му­су. Не­хай че­рез скан­да­ли й від­став­ки со­ра­тни­ків. Але іна­кше в на­ших чи­нов­ни­ків до­сі не ви­хо­ди­ло.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.