За ри­бу гро­ші-7

Ukrainskiy Tyzhden - - P. S. - Юрій Макаров

Ви по­мі­ча­ли? Де­да­лі біль­ше лю­дей у роз­мо­ві уни­ка­ють сло­ва «остан­ній». Ка­жуть «край­ній» (як на ме­не, не­до­лу­го за фор­мою і змі­стом): во­че­видь, вій­на за­го­стри­ла по­бу­то­ві за­бо­бо­ни. Я не під­да­ва­ти­му­ся спо­ку­сі й на­пи­шу «на­ра­зі оста­н­ня». От­же, це на­ра­зі оста­н­ня ко­лон­ка з дов­же­ле­зно­го ма­ра­фо­ну, при­свя­че­но­го мов­но­му пи­тан­ню в Укра­ї­ні ( див. Ти­ждень, № 1­2, 4, 6, 7, 9, 10/2016).

Ко­ро­тень­ко пі­діб’ю під­сум­ки: мир­но­го спів­існу­ва­н­ня двох мов не спо­сте­рі­га­є­ться ані в нас, ані де­ін­де у сві­ті; під ти­ском інер­ції ба­га­то­ві­ко­вих ути­сків і су­ча­сно­го спо­тво­ре­но­го ме­дій­но­го ква­зі­рин­ку аб­со­лю­тна біль­шість но­сі­їв укра­їн­ської мо­ви й на­да­лі за­знає фа­кти­чної дис­кри­мі­на­ції, і цей ре­аль­ний, хоч і ла­тен­тний (у сен­сі його пу­блі­чно­го усві­дом­ле­н­ня) кон­флікт не­ми­ну­че ви­йде на по­верх­ню в не­спо­ді­ва­ний мо­мент і в не­спо­ді­ва­них про­я­вах. Від­нов­ле­н­ня спра­ве­дли­во­сті й ви­рі­ше­н­ня пи­та­н­ня рів­ня на­ціо­наль­ної без­пе­ки за сво­їм зна­че­н­ням мо­жли­ве че­рез ді­є­ві, а не де­ко­ра­тив­ні кро­ки в дер­жав­ній по­лі­ти­ці.

Іде­ться про низ­ку як за­ко­но­дав­чих змін, так і за­хо­дів із їх пра­кти­чно­го за­про­ва­дже­н­ня з ме­тою за­без­пе­чи­ти дер­жав­ній мо­ві ста­тус до­мі­ну­ю­чої (High Language) пе­ред­усім у пу­блі­чно­му про­сто­рі, да­ти змо­гу укра­ї­но­мов­ним гро­ма­дя­нам, на­при­клад, під час пе­ре­їзду в ро­сій­сько­мов­ні ве­ли­кі мі­ста (ціл­ком ти­по­ва си­ту­а­ція, ко­тра від­тво­рю­є­ться де­ся­ти­лі­т­тя­ми) як мі­ні­мум не по­збу­ва­ти­ся в до­бро­віль­но-при­му­со­во­му по­ряд­ку сво­єї пер­шої мо­ви під ти­ском се­ре­до­ви­ща. А ще по­лег­ши­ти по­вер­не­н­ня до за­бу­тих мов­них пра­ктик тим, хто від­чу­ває та­ке ба­жа­н­ня, спри­я­ти ви­вчен­ню або від­нов­лен­ню укра­їн­ської ро­сій­сько­мов­ни­ми гро­ма­дя­на­ми — ма­со­во й у ме­жах пі­шої дося­жно­сті. Па­ра­лель­но роз­ро­би­ти ме­ха­ні­зми за­до­во­ле­н­ня по­треб мов­них мен­шин, пе­ред­усім ро­сій­ської (так-так, ро­сій­ської!), але й ін­ших: крим­сько­та­тар­ської, угор­ської, бол­гар­ської, гре­цької, єв­рей­ської... Я сам усві­дом­люю, на­скіль­ки іде­а­лі­сти­чний ви­гляд має до­ро­жня кар­та, однак ін­ших спосо­бів до­ся­гне­н­ня на­ціо­наль­ної зла­го­ди в цьо­му де­лі­ка­тно­му, вель­ми ін­тим­но­му бу­кваль­но для ко­жно­го з нас пи­тан­ні не існує.

А те­пер тро­хи хо­ло­дно­го ду­шу, хо­ча, зда­ва­ло­ся б, ку­ди ще... При­пу­сті­мо, що всіх квот до­три­ма­но, всі нор­ми ви­ко­ну­ю­ться, всі не­по­доб­ства, зокре­ма у ви­гля­ді без­пе­ре­шко­дно­го фун­кціо­ну­ва­н­ня во­ро­жо­го іде­о­ло­гі­чно­го кон­тен­ту, бло­ку­ю­ться. Ста­не вам лег­ше?

Ось, вла­сне, у цей мо­мент не­ми­ну­че по­ста­не кри­ти­чне й у чо­мусь не­при­єм­не пи­та­н­ня: щó са­ме бу­де озву­че­но українською мо­вою? Які сенси во­на пе­ре­да­ва­ти­ме? Які цін­но­сті за її до­по­мо­гою транс­лю­ва­ти­му­ться? Яка есте­ти­ка? На сьо­го­дні укра­ї­но­мов­ний шар на­ціо­наль­ної куль­ту­ри силь­но за­ра­же­ний ба­ци­лою про­він­цій­но­сті. Па­ра­докс: ми зав­дя­чу­є­мо по­ко­лін­ню, умов­но ка­жу­чи, «до 1991 ро­ку», яке в не­люд­ських умо­вах збе­ре­гло мо­ву й куль­ту­ру, про­те ба­га­то в чо­му йо­му це вда­ло­ся зав­дя­ки своє­рі­дно­му за­ляль­ко­ву­ван­ню, до­бро­віль­ній або при­му­со­вій ізо­ля­ції від світових куль­тур­них про­це­сів. У його стій­ко­сті хо­ва­є­ться вра­зли­вість: не­с­прийня­т­тя куль­тур­них про­тя­гів, які ві­ють ззов­ні, ква­зі­ре­лі­гій­не став­ле­н­ня до пев­них сим­во­лів, під­ви­ще­на ри­гі­дність.

Не­зру­чно по­вто­рю­ва­ти­ся всо­те, але на­по­ля­гаю: укра­їн­ська куль­ту­ра як та­ка за­ря­дже­на на но­ва­тор­ство, про­рив­ність, аван­гард. А ча­сти­на на­ціо­наль­но­го куль­тур­но­го істе­блі­шмен­ту, з то­чні­стю до нав­па­ки, кон­се­рва­тив­на, со­ром’язли­ва, во­ро­жа до всьо­го не­спо­ді­ва­но­го. Це його представники цен­зу­ру­ють ли­сти Шев­чен­ка в пов­но­му ака­де­мі­чно­му зі­бран­ні тво­рів. Це вони пи­шуть ли­сти про­те­сту проти при­су­дже­н­ня на­ціо­наль­ної пре­мії над­то, на їхню дум­ку, роз­ку­то­му «іно­зем­но­му» про­фе­со­ру. Лю­блять Гон­ча­ра й не лю­блять Жа­да­на. Рад­ше го­то­ві спри­йма­ти без алер­гії По­плав­сько­го, аніж Dakh Daughters.

Я свя­то по­ва­жаю ви­бір мо­їх спів­ві­тчи­зни­ків, які за­хо­плю­ю­ться Іво Бо­бу­лом, Пав­лом Зі­бро­вим і по­друж­жям Бі­ло­нож­ків, але, всу­пе­реч Воль­те­ру, не го­то­вий від­да­ти за ньо­го жи­т­тя. Бу­дьмо вже зов­сім від­вер­ті: ма­со­ва­на іво­бо­бу­лі­за­ція кра­ї­ни ні­чим не кра­ща за то­таль­ну фі­лі­по­кір­ко­ро­ві­за­цію. Ме­ха­ні­чна за­мі­на одно­го кон­се­рва­ти­зму на ін­ший, одні­єї по­пси на ін­шу не вря­тує ані укра­їн­ської куль­ту­ри, ані укра­їн­ської мо­ви.

Тож по­трі­бне щось ді­є­ві­ше за кво­ту­ва­н­ня, по­зи­тив­ні­ше за «чор­ні спи­ски», кре­а­тив­ні­ше за адмі­ні­стру­ва­н­ня. На ща­стя, за остан­ні чверть сто­лі­т­тя ви­ро­сло ці­ле по­ко­лі­н­ня гу­ма­ні­та­рі­їв, що за­ну­ре­не в су­ча­сні кон­текс­ти й ко­му­ні­кує зі сві­том без про­мі­жної станції у ви­гля­ді ро­сій­ської мо­ви. Якщо «по­ко­лі­н­ня Мо­ги­лян­ки» візьме го­ру над «по­ко­лі­н­ням куль­т­про­сві­ту­чи­ли­ща», укра­їн­ська мо­ва не­о­дмін­но й не­ми­ну­че про­де­мон­струє свою кон­ку­рен­то­спро­мо­жність. Зві­сно, коли їй бу­дуть за­без­пе­че­ні спра­ве­дли­ві умо­ви зма­га­н­ня. Усе за­ле­жить від нас. Не від Мо­скви, не від Брюсселя, не від Ва­шинг­то­на. Від нас. Від нас.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.