Із жи­т­тя ве­ли­ких бал­тій­ців: дві істо­рії

Ле­о­ні­дас Дон­скіс про істо­рію на­ро­дже­н­ня п’єси «Für Alina»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Ле­о­ні­дас Дон­скіс

АРВО ПЯРТ

Естон­ський ком­по­зи­тор Арво Пярт на­ро­див­ся 11 ве­ре­сня 1935 ро­ку. Це один із най­ви­зна­чні­ших ав­то­рів су­ча­сної ака­де­мі­чної му­зи­ки. Його на­зи­ва­ють кла­си­чним по­стмо­дер­ні­стом і мі­ні­ма­лі­стом. Він ча­сто спо­ну­кає му­зи­ко­знав­ців за­про­ва­джу­ва­ти но­ві тер­мі­ни («мі­сти­чний мі­ні­ма­лізм», «са­краль­ний мі­ні­ма­лізм»). 1980 ро­ку ма­е­стро емі­гру­вав із Ра­дян­сько­го Со­ю­зу до Ав­стрії. Спер­шу ме­шкав у Ві­дні, а за­тим обла­шту­вавсь у Бер­лі­ні. Пярт, по­за сум­ні­вом, за­слу­жив зва­н­ня жи­вої ле­ген­ди.

Кон­та­кти з Ли­твою на­ди­хну­ли його на на­пи­са­н­ня бли­ску­чої фор­те­пі­ан­ної п’єси «Für Alina» («Для Алі­ни», 1976). Упер­ше по­чув­ши її в Бу­да­пе­шті, я був вра­же­ний. Про­те до­сить дов­го не знав, що ком­по­зи­ція не­ймо­вір­ної кра­си при­свя­че­на жін­ці, з якою я зна­йо­мий, — Алі­ні Сла­він­ській, до­чці про­фе­со­ра Іре­ни Вей­сай­те, ли­тов­ської до­слі­дни­ці те­а­траль­но­го ми­сте­цтва, гро­мад­ської та куль­тур­ної ді­я­чки. Три­ва­лий час Сла­він­ська ме­шка­ла в Лон­до­ні. Цю му­зи­ку Пярт ство­рив сво­їм осо­би­стим ме­то­дом tintinnabuli, що за­без­пе­чує осо­бли­ве ви­ко­на­н­ня на кла­ві­шних, гар­мо­ній­не й ри­тмі­чне.

П’єсу «Для Алі­ни» вір­ту­о­зно зі­грав ли­тов­ський пі­а­ніст Пя­трас Ґе­ню­шас під час між­на­ро­дно­го куль­тур­но­го се­мі­на­ру на те­му ідентичності в Ан­твер­пе­ні. По­ки я дис­ку­ту­вав про са­мо­то­то­жність, ди­ле­ми й на­пру­же­н­ня, му­зи­кант ви­ко­ну­вав кла­си­чні та су­ча­сні ком­по­зи­ції. Одне з його спо­сте­ре­жень що­до Пяр­то­вої му­зи­ки на­ди­хну­ло ме­не на фі­ло­соф­ську те­о­рію про іден­ти­чність. Ґе­ню­шас звер­нув ува­гу на еле­мен­тар­ні фа­кти, які до­по­мо­гли по­ба­чи­ти гли­би­ну й про­сто­ту су­ча­сно­го зв’яз­ку між лю­дьми.

Арво Пярт — пра­во­слав­ний есто­нець, який ме­шкає в Ні­меч­чи­ні; його твір при­свя­че­ний до­чці ли­тов­ської єв­рей­ки, що осе­ли­ла­ся в Ан­глії. І, вре­шті-решт, та­ким чи­ном усі хи­тро­спле­ті­н­ня ідентичності по­єд­ну­ю­ться й на­бу­ва­ють зна­че­н­ня в не­ймо­вір­но на­тхнен­ній му­зи­чній мо­ві, що ви­хо­дить за ме­жі етні­чної на­ле­жно­сті, пов­сяк­ден­но­го спіл­ку­ва­н­ня та на­еле­ктри­зо­ва­ної са­мо­сві­до­мо­сті.

«Для Алі­ни» Арво Пяр­та, ви­ко­на­на в істо­ри­чній ка­то­ли­цькій цер­кві Ан­твер­пе­на для бель­гій­ських ли­тов­ців на ве­чо­рі, де лу­на­ли ли­тов­ська мо­ва й му­зи­ка, ви­да­ла­ся ме­ні одні­єю з най­по­е­ти­чні­ших і на­йопти­мі­сти­чні­ших аль­тер­на­тив по­хму­ро­сті на­шої до­би, плу­та­ни­ні в оче­ви­дних ре­чах і но­во­му на­сту­по­ві без­ду­шно­сті й жор­сто­ко­сті у сві­ті.

ІРЕНА ВЕЙ­САЙ­ТЕ

Ірена Вей­сай­те на­ро­ди­ла­ся 9 сі­чня 1928 ро­ку. На осно­ві не­ймо­вір­но­го сю­же­ту її жи­т­тя мо­жна пи­са­ти істо­рію ХХ сто­лі­т­тя. По­ді­бно до сво­го ку­зе­на Але­ксан­дра­са Штро­ма­са (1931–1999), бри­тан­сько­а­ме­ри­кан­сько­го по­лі­то­ло­га ли­тов­сько­го по­хо­дже­н­ня та ра­дян­сько­го ди­си­ден­та, ко­трий був їй як брат, во­на по­ба­чи­ла світ і ви­хо­ву­ва­лась у не­за­ле­жній до­во­єн­ній Ли­тві, а в до­ро­сло­му ві­ці опи­ни­ла­ся в ін­шій, ра­дян­ській, ізо­льо­ва­ній кра­ї­ні.

Обоє ди­вом пе­ре­жи­ли Го­ло­кост. Штро­мас, якого дру­зі ла­ска­во на­зи­ва­ли Алі­ком, став ти­та­ном у по­лі­то­ло­гії, при­я­те­лю­вав із най­ви­да­тні­ши­ми ро­сій­ськи­ми ди­си­ден­та­ми. Че­слав Мі­лош най­ме­ну­вав його одним із двох по­лі­ти­чних про­ро­ків, що пе­ред­ба­чи­ли роз­пад Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Дру­гим був російський пи­сьмен­ник і ди­си­дент Ан­дрєй Амаль­рік. Історія ви­жи­ва­н­ня та бо­роть­би Іре­ни й Алі­ка схо­жа на за­хо­пли­вий при­го­дни­цький ро­ман.

Вей­сай­те до­жи­ла до від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті сво­єї кра­ї­ни, історія звіль­не­н­ня й ре­ін­те­гра­ції ко­трої з Єв­ро­пою не­ро­зрив­но пов’яза­на з її вла­сною ді­яль­ні­стю як гро­мад­ської акти­віс­тки та бор­ця за пра­во­ве су­спіль­ство. У со­ці­аль­ній і по­лі­ти­чній ді­яль­но­сті во­на зав­жди ви­пе­ре­джає свій час: зав­дя­ки не ли­ше не­ймо­вір­ній то­ле­ран­тно­сті, до­бро­ті та фі­лан­тро­пії, а й умін­ню про­ща­ти як лю­ди­на, що пе­ре­жи­ла Го­ло­кост і не за­та­ї­ла не­на­ви­сті чи лю­ті, а ще зав­дя­ки про­зор­ли­во­сті. Ірена щи­ро ві­рить у при­ми­ре­н­ня й ве­ли­че­зний твор­чий по­тен­ці­ал у Єв­ро­пі.

Її за­слу­же­но про­го­ло­си­ли най­то­ле­ран­тні­шою лю­ди­ною в рі­дній дер­жа­ві й на­го­ро­ди­ли ме­да­л­лю Ґе­те в Ні­меч­чи­ні. Вей­сай­те за­хо­плю­ю­ться всю­ди, во­на має чи­ма­ло дру­зів і стала сим­во­лом су­ча­сної Ли­тви. Пев­ною мі­рою ця жін­ка уосо­блює най­кра­ще, що є в кра­ї­ні та її ба­га­то­куль­тур­но­му ми­ну­ло­му, і во­дно­час за­ли­ша­є­ться на­про­чуд ува­жною та чу­тли­вою до тра­ге­дій і ви­кли­ків сучасності.

Во­на бу­ла одру­же­на з Ґрі­ґо­рі­єм Кро­ма­но­вим (1926–1984) — естон­ським ре­жи­се­ром те­а­тру й кі­но, який ство­рив, окрім ін­шо­го, зна­ме­ни­ті філь­ми «Оста­н­ня ре­лі­квія» та «Го­тель «У за­ги­бло­го аль­пі­ні­ста». Він і Пярт бу­ли близь­ки­ми дру­зя­ми, то­му Ірена стала «членом їхньо­го клу­бу», до якого, коли су­ди­ти з му­зи­чної ком­по­зи­ції, бу­ла сим­во­лі­чно за­лу­че­на і її до­чка Алі­на.

Ось так — зав­дя­ки двом бал­тій­ським істо­рі­ям — на­ро­ди­ла­ся ча­рів­на «Für Alina».

На ву­ли­цях Ма­ні­ли серед пе­ре­хо­жих мар­но ви­гля­да­ти мо­на­хинь чи свя­ще­ни­ків, як в ек­заль­то­ва­ній Польщі, а пе­ред Рі­здвом практично не по­ба­чиш він­ків, яр­мар­ків, яли­нок або чо­го-не­будь, що їх на­га­ду­ва­ло б. Бо тут Азія. І цим ска­за­но все.

За ста­ти­сти­кою, вір­них ри­мо-ка­то­ли­цької цер­кви на Фі­ліп­пі­нах близь­ко 70 млн осіб, при­бли­зно 4/5 на­се­ле­н­ня ар­хі­пе­ла­гу. Та­ким чи­ном, кра­ї­на по­сі­дає тре­тє мі­сце у сві­ті за їх кіль­кі­стю, по­сту­па­ю­чись ли­ше Бра­зи­лії з Ме­кси­кою.

Окрім ка­то­ли­ків жи­ве тут і чи­ма­ло хри­сти­ян ін­ших ві­ро­ви­знань. Му­суль­ман теж не бра­кує: вони ста­нов­лять по­ту­жну мен­ши­ну, яка на­лі­чує близь­ко 5% гро­ма­дян ре­спу­блі­ки.

ІСПАНСЬКИЙ ВПЛИВ

Зре­штою, ще за­дов­го до то­го, як сю­ди при­бу­ли єв­ро­пей­ські ко­ра­блі Фер­на­на Ма­ґел­ла­на в по­шу­ках спе­цій, на Фі­ліп­пі­нах уже ме­шка­ла ве­ли­ка іслам­ська гро­ма­да (ум­ма). На остро­ві Лу­сон, у гир­лі рі­чки Па­сіг, ко­тра впа­дає в Ма­ніль­ську за­то­ку, роз­ви­ва­ла­ся му­суль­ман­ська дер­жа­ва, а пра­вив у ній ра­джа Су­ла­йман. Йо­му ду­же не спо­до­ба­ло­ся втор­гне­н­ня іспан­ців, тож у 1521-му він очо­лив си­ли острів’ян і пі­шов вій­ною на ко­ло­ні­за­то­рів. Та пе­ред міц­цю ко­ро­лів­сько­го фло­ту не всто­яв. Єв­ро­пей­ці під­ко­ри­ли Лу­сон, зму­си­ли місцевих во­ждів пла­ти­ти да­ни­ну іспан­ській ко­ро­ні. За кіль­ка ро­ків біль­шість мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня пе­ре­йшла в хри­сти­ян­ство. Ка­то­ли­ки при­бра­ли до рук й ін­ші остро­ви.

Що­прав­да, су­ти­чки із се­бу­ан­ськи­ми пле­ме­на­ми для са­мо­го Ма­ґел­ла­на за­кін­чи­ли­ся тра­гі­чно. Якщо пра­ви­те­лів ве­ли­ко­го острова Се­бу вда­ло­ся схи­ли­ти до під­по­ряд­ку­ва­н­ня іспан­ській ко­ро­ні, то з Ла­пу­Ла­пу, во­ждем ма­лень­ко­го Ма­кта­ну, роз­мо­ва ні­як не йшла.

Та іспан­цям кор­ті­ло зму­си­ти до ми­ру всіх фі­ліп­пін­ців, а то­му 27 кві­тня 1571 ро­ку вони ви­са­ди­ли­ся на Ма­кта­ні. А що мі­сце­ві бу­ли не ду­же при­я­зні до при­буль­ців, то єв­ро­пей­ці за­сто­су­ва­ли си­лу. Вони за­над­то по­кла­да­ли­ся на во­гне­паль­ну зброю. Однак Ла­пу-ла­пу та його лю­ди ви­яви­ли­ся спри­тні­ши­ми у во­ло­дін­ні но­жа­ми й отри­ма­ли пе­ре­мо­гу. У су­ти­чці за­ги­ну­ли сам Ма­ґел­лан та ча­сти­на його то­ва­ри­шів.

Із пли­ном ча­су, зви­чай­но, ка­то­ли­цтво за­по­ло­ни­ло й цей не­по­кір­ний кла­птик су­хо­до­лу, як практично й ре­шту Фі­ліп­пін. Ли­ше на най­пів­ден­ні­шо­му остро­ві Мін­да­нао з на­вер­не­н­ням му­суль­ман в іспан­ців ви­ни­ка­ли тру­дно­щі. Там до­ни­ні збе­ре­гла­ся ве­ли­ка іслам­ська спіль­но­та.

Коли на ар­хі­пе­ла­зі з’яви­ли­ся пер­ші єзу­ї­ти, фран­ци­скан­ці, ав­гу­стин­ці, по­ча­ло­ся бу­дів­ни­цтво цер­ков та мо­на­сти­рів. Мі­сіо­не­ри де­да­лі ви­ра­зні­ше де­мон­стру­ва­ли при­су­тність і вла­ду на Фі­ліп­пі­нах, по­ши­рю­ю­чи свій вплив на від­да­ле­ні пле­ме­на.

Кіль­ка сто­літь на­ро­ди остро­вів тер­пі­ли іспан­ське во­ло­да­рю­ва­н­ня. Однак у 1898 ро­ці ви­рі­ши­ли по­кла­сти цьо­му край і пов­ста­ли. Ко­ло­ні­сти про­гра­ли, і їм ра­зом із ча­сти­ною клі­ру не за­ли­ша­ло­ся ні­чо­го ін­шо­го, як зі­бра­ти свої ва­лі­зи й по­вер­ну­ти­ся до Єв­ро­пи.

Те пов­ста­н­ня час­тко­во бу­ло спря­мо­ва­не й проти ка­то­ли­ци­зму, який ото­то­жню­ва­ли з іспан­ця­ми та їхнім прав­лі­н­ням. Са­ме то­ді й з’яви­ла­ся спе­ци­фі­чна на­ро­дна цер­ква, ко­тру очо­лив свя­ще­ник-фі­ліп­пі­нець Ґре­ґо­ріо Аґлі­пай. Ця не­за­ле­жна фі­ліп­пін­ська хри­сти­ян­ська гро­ма­да існує до­сі та є дру­гою за чи­сель­ні­стю в кра­ї­ні після ри­мо-ка­то­ли­ків. Кон­фе­сія по­єд­нує фі­ліп­пін­ський на­ціо­на­лізм із ка­то­ли­цьки­ми пра­кти­ка­ми, не при­йма­ю­чи до­гма­та про вер­хо­вен­ство Па­пи та рішення ІІ Ва­ти­кан­сько­го Со­бо­ру.

Із са­мо­го по­ча­тку іспан­ські мі­сіо­не­ри бу­ли вра­же­ні рів­нем розвитку фі­ліп­пін­ських на­ро­дів. По­ряд із дав­ні­ми ду­хов­ни­ми тра­ди­ці­я­ми в них існу­ва­ла на­віть вла­сна пи­сем­ність — бай­ба­їн, і гра­мо­тни­ми бу­ли практично всі. То­му іспан­ці ви­рі­ши­ли пе­ре­кла­сти ка­те­хі­зис та­галь­ською мо­вою, яка зав­жди на остро­вах ма­ла ста­тус lingua franca, що по­лег­ши­ло на­вер­не­н­ня місцевих пле­мен у ка­то­ли­цизм. Бай­ба­їн за­ли­шав­ся в ужи­тку на Фі­ліп­пі­нах аж до ХІХ сто­лі­т­тя, коли для там­те­шніх мов за­про­ва­ди­ли ла­тин­ську абе­тку.

За цей час в усіх місцевих мо­вах з’яви­ло­ся ба­га­то слів з іспан­ської на по­зна­че­н­ня най­про­сті­ших ре­чей. На­віть на­зви чи­сел у де­яких із них ви­клю­чно звід­ти. Зре­штою, про ко­ло­ні­аль­ний пе­рі­од в істо­рії кра­ї­ни свід­чать іме­на й прі­зви­ща фі­ліп­пін­ців.

Ра­зом із цим у пов­сяк­ден­не жи­т­тя острів’ян по­тра­пи­ли рі­зно­ма­ні­тні ка­то­ли­цькі пра­кти­ки. Як і будь-де, тут у на­ро­ді жва­во вша­но­ву­ють Ді­ву Марію. Ча­сом її обра­зи мо­жна по­ба­чи­ти в най­не­спо­ді­ва­ні­ших мі­сцях, ска­жі­мо, на по­ли­ці крам­ни­чки між чи­пса­ми й ци­гар­ка­ми. Так са­мо як і в ін­ших кра­ї­нах, ли­ком Бо­го­ро­ди­ці при­кра­ша­ють за­со­би ко­му­наль­но­го транс­пор­ту, тож мі­сце для па­са­жи­ра у велорикші мо­же ски­да­ти­ся на якийсь вів­тар.

ВІ­РА Й ВИДОВИЩА

Осо­бли­во фі­ліп­пін­ці по­ша­но­ву­ють Ди­тя­тко Ісу­са, фі­гур­ку якого ко­лись Ма­ґел­лан по­да­ру­вав одно­му із се­бу­ан­ських во­ждів, що без­за­сте­ре­жно пе­ре­йшов у хри­сти­ян­ство. Ма­лень­кий Спа­си­тель із Се­бу є те­пер одним із най­більш упі­зна­ва­них куль­тур­них обра­зів ар­хі­пе­ла­гу. Як й іко­ни Ді­ви Ма­рії, його мо­жна по­ба­чи­ти скрізь, по­чи­на­ю­чи з ха­луп і за­кін­чу­ю­чи по­лі­цій­ни­ми від­діл­ка­ми. Свя­то на честь цьо­го образа при­па­дає на тре­тю не­ді­лю сі­чня. Во­но пе­ре­тво­ри­ло­ся на на­ціо­наль­ну по­дію і має на­зву translasyon, що по­хо­дить з іспан­ської і озна­чає «пе­ре­не­се­н­ня». Адже са­ма ста­ту­е­тка впро­довж усьо­го ро­ку збе­рі­га­є­ться в мі­сте­чку Ман­да­уе. Во­но ме­жує з ме­тро­по­лі­єю острова, ку­ди ста­ту­е­тку ще тре­ба до­ста­ви­ти. Від­бу­ва­є­ться все ду­же уро­чи­сто. Ра­но-вран­ці Ди­тя­тко Ісус, при­кра­ше­не ти­ся­чею сві­чок та кві­та­ми, ви­ру­шає чов­ном у мі­сто Се­бу. За­тим про­це­сія не­се ста­ту­е­тку до ба­зи­лі­ки Ди­тя­тка Ісу­са, де й слу­жать ме­су.

Але це ли­ше по­ча­ток свя­та. Упро­довж на­сту­пних кіль­кох днів тут тан­цю­ва­ти­муть на­ро­дний та­нок си­ну­лог (два кро­ки впе­ред, крок на­зад), який сим­во­лі­чно від­обра­жає той до­ле­но­сний пе­ре­хід фі­ліп­пін­ців до но­вої ре­лі­гії. Тан­цю­ри­сти в най­яскра­ві­шо­му вбран­ні ру­ха­ти­му­ться ву­ли­ця­ми мі­ста в ри­тмі, за­да­но­му ба­ра­ба­на­ми, гон­га­ми й ду­хо­ви­ми ін­стру­мен­та­ми.

Упер­ше си­ну­лог бу­ло по­ка­за­но 1980 ро­ку. Тож тра­ди­ція ця зов­сім но­ва, хо­ча во­на що­ро­ку на­би­рає обер­тів. Ри­ту­ал час­тко­во за­по­зи­чи­ли з ін­ших остро­вів, де на честь Ди­тя­тка Ісу­са вла­што­ву­ють гу­чні свя­та з кар­на­ва­ла­ми. Єв­ро­пей­це­ві це мо­же зда­ти­ся ди­кун­ством, про­те на­справ­ді ре­лі­гій­на скла­до­ва дій­ства за­ли­ша­є­ться у фі­ліп­пін­ців на пер­шо­му пла­ні.

Ка­то­ли­цька ре­лі­гій­ність за­ко­рі­ни­лась у рі­зних фор­мах упро­довж усьо­го лі­тур­гій­но­го ро­ку. Справ­ді, у пе­рі­од Рі­здвя­но­го по­сту тут не стрі­неш зви­чай­них для єв­ро­пей­ських міст ба­за­рів та яли­нок. Однак є ін­ше. За дев’ять днів до свя­та вір­ні ка­то­ли­ки під­ні­ма­ю­ться о че­твер­тій ранку, щоб по­да­ти­ся до цер­кви на так зва­ну ме­су о пер­ших пів­нях (misa de gallo). Бо го­мо­ну тор­га­шів фі­ліп­пін­цям і так ви­ста­чає, а го­ту­ва­ти­ся до свя­та го­ди­ться в ти­ші.

Ну і як тут не зга­да­ти кри­ва­вих зви­ча­їв, що по­бу­ту­ють у Стра­сну п’ятни­цю! Цер­ква не схва­лює цьо­го, але на ву­ли­цях Ма­ні­ли та ін­ших міст у день розп’ят­тя Спа­си­те­ля мо­жна по­ба­чи­ти про­це­сії лю­дей, які по­справ­жньо­му шма­га­ють себе ба­то­га­ми на знак ка­я­т­тя — як у се­ре­дньо­ві­чній Єв­ро­пі. У де­яких мі­сцях Фі­ліп­пін, осо­бли­во в ре­гіо­ні Пам­пан­га, до на­ших днів до­жив зви­чай при­би­ва­н­ня до хре­ста. Хоч до цих ме­то­дів по­ку­ти ка­то­ли­цьке свя­щен­ство ста­ви­ться теж украй кри­ти­чно, охо­чих по­ви­сі­ти що­ро­ку на­зби­ру­є­ться чи­ма­ло. І якщо в си­ву дав­ни­ну лю­ди справ­ді да­ва­ли себе ро­зіп’яти, ви­хо­дя­чи з ре­лі­гій­них мо­ти­вів, то остан­ні­ми ро­ка­ми тра­ди­ція пе­ре­тво­рю­є­ться на ви­до­ви­ще для при­вер­та­н­ня ува­ги ту­ри­стів. Хоч би які див­ні бу­ли ка­то­ли­цькі традиції фі­ліп­пін­ців, вони не зру­ши­ли усто­їв, яки­ми спо­кон­ві­ку ке­ру­ва­лись острів’яни. Мо­ва про кла­но­вість та ро­дин­ні зв’яз­ки. І хоч ка­то­ли­цька цер­ква по­стій­но під­кре­слює ве­ли­ке зна­че­н­ня цих зв’яз­ків та ва­жли­вість ро­ди­ни, на жаль, са­ме кла­но­ва си­сте­ма стала при­чи­ною не­га­ра­здів на­ро­дів Фі­ліп­пін. Адже во­на по­ро­джує ку­мів­ство та ко­ру­пцій­ні схе­ми. Тож не див­но, що кра­ї­на, яка за­га­лом має не­по­га­ну еко­но­мі­ку, зде­біль­шо­го на­се­ле­на лю­дьми, що жи­вуть за ме­жа­ми бі­дно­сті. Серед тих, хто ме­шкає в не­трях, чи­ма­ло ка­то­ли­ків. Та не ду­май­мо, що вся ця бі­дно­та на­справ­ді до­брі християни. Про­гу­лян­ка бі­дни­ми квар­та­ла­ми Ма­ні­ли в тем­ну по­ру до­би мо­же обер­ну­ти­ся по­гра­бу­ва­н­ням або не­ща­сним ви­пад­ком. По­при це, ка­то­ли­цькі мі­сії на­по­ле­гли­во пра­цю­ють і серед цих лю­дей, на­вча­ю­чи їх За­ко­ну Бо­жо­го та роз­да­ю­чи гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу.

Ве­ли­ким зав­да­н­ням мі­сіо­не­рів є також за­охо­ти­ти ба­тьків із бі­дних по­се­лень від­пра­ви­ти сво­їх ді­тей у шко­лу. Бо, хоч осві­та на Фі­ліп­пі­нах і без­пла­тна, ме­шкан­ці не­трів швидше за­ли­шать ди­ти­ну зро­ста­ти на ву­ли­ці, щоб во­на вже змал­ку при­но­си­ла якусь ко­пій­чи­ну до­до­му: зби­ра­ла пля­шки чи кра­ла.

Пер­ші на­вчаль­ні за­кла­ди на ар­хі­пе­ла­зі бу­ли за­сно­ва­ні са­ме ри­мо-ка­то­ли­цькою цер­квою. Ни­ні серед при­ва­тних осві­тніх уста­нов при­бли­зно тре­ти­на під її па­тро­на­том. Ка­то­ли­цькі ви­ші фун­кціо­ну­ють практично в усіх про­він­ці­ях кра­ї­ни, однак біль­шість із них у сто­ли­ці — Ма­ні­лі. До­сі пре­стиж збе­рі­гає ка­то­ли­цький Університет Св. То­ми, за­сно­ва­ний іспан­ськи­ми отця­ми-до­мі­ні­кан­ця­ми 1611 ро­ку. Спер­шу він звав­ся Ко­ле­гі­єю Ді­ви Пре­свя­то­го Ро­за­рія. Ранг уні­вер­си­те­ту з’явив­ся тро­хи зго­дом, 1645 ро­ку, щó бу­ло під­крі­пле­но від­по­від­ною бул­лою Па­пи Іно­кен­тія Х. Університет «Сан­то-то­мáс», як його тут на­зи­ва­ють, най­ста­рі­ший із на­яв­них сьо­го­дні ви­шів Азії. Та й уза­га­лі це най­біль­ший ка­то­ли­цький університет у сві­ті.

ХРИ­СТИ­ЯН­СЬКА ТО­ЛЕ­РАН­ТНІСТЬ

Цер­ква хоч і від­ді­ле­на від дер­жа­ви, одна­че впли­ває на по­лі­ти­кум. Ва­жли­ву роль во­на ві­ді­гра­ла під час без­кров­ної ре­во­лю­ції 1986 ро­ку, коли ар­хі­єпис­коп острова Се­бу Рі­кар­до Ві­даль та ар­хі­єпис­коп Ма­ні­ли Хай­ме Сін ста­ли дво­ма основ­ни­ми стов­па­ми пов­ста­н­ня проти ди­кта­то­ра Мар­ко­са.

За ча­сів сво­го прав­лі­н­ня ав­то­ри­те­том цер­кви за­лу­чи­лась і Ко­ра­сон Акі­но, по­про­сив­ши кар­ди­на­ла Ві­да­ля пе­ре­ко­на­ти ге­не­ра­ла Хо­се Ко­мен­да­до­ра, який бо­ров­ся то­ді проти уря­ду, мир­но скла­сти зброю. Та­ким чи­ном вда­ло­ся уни­кну­ти кри­ва­вих су­ти­чок.

У на­ші дні свя­ще­ни­ки зде­біль­шо­го ста­ють на бік про­сто­го лю­ду, зви­ну­ва­чу­ю­чи політиків у ко­ру­пції. Зви­чай­но, та­ка по­зи­ція не мо­гла не охо­ло­ди­ти їхні сто­сун­ки з уря­дом. Утім, Фі­ліп­пі­ни за­ли­ша­ю­ться ка­то­ли­цькою кра­ї­ною. На за­ко­но­дав­чо­му рівні тут за­бо­ро­не­но роз­лу­че­н­ня й абор­ти. Це одна з при­чин то­го, що на­ро­джу­ва­ність на остро­вах над­зви­чай­но ви­со­ка.

Во­дно­час ка­то­ли­цька гро­ма­да не ви­яв­ляє ве­ли­кої во­ро­жо­сті до ге­їв. Острів’яни вва­жа­ють, що ста­те­ва орі­єн­та­ція — осо­би­ста спра­ва ко­жно­го. З ін­ших кра­їн ре­гіо­ну сю­ди ді­йшла ку­ме­дна мо­да на

ле­ді-бо­їв. Су­мир­ні жи­те­лі спри­йма­ють їх як зви­чай­них чле­нів сво­єї гро­ма­ди. Бо не зав­жди ді­яль­ність фі­ліп­пін­ських ле­ді-бо­їв пов’яза­на з на­да­н­ням секс­по­слуг. На остро­ві Бо­голь, пев­но, ко­жен роз­по­вість про Ма­рі­ма­ра — ве­се­ло­го до­гля­да­ча не­ве­ли­чко­го зоо­пар­ку. До його обов’яз­ків окрім про­ве­де­н­ня екс­кур­сій на­ле­жить до­гляд за ве­ли­че­зни­ми пі­то­на­ми, яких він ду­же лю­бить. Фі­ліп­пін­ська біль­шість мир­но спів­і­снує з най­чи­слен­ні­шою не­хри­сти­ян­ською мен­ши­ною ар­хі­пе­ла­гу — му­суль­ма­на­ми. Від­чу­тним є на­ма­га­н­ня якнай­швид­ше за­бу­ти ті стра­шні те­ра­кти остан­ніх ро­ків, що їх ско­ї­ли іслам­ські бо­йо­ви­ки на Мін­да­нао.

Цей острів ду­же по­пу­ляр­ний серед дай­ве­рів. Та че­рез силь­ний вплив ісла­му ни­ні ре­гіон вва­жа­є­ться чи не най­не­без­пе­чні­шим в ар­хі­пе­ла­зі. Ко­лись те­ро­ри­сти, що про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків до­ма­га­ли­ся ав­то­но­мії, бу­ли пов’яза­ні з «Аль-ка­ї­дою». Те­пер ви­сту­па­ють на бо­ці те­ро­ри­сти­чної «Іслам­ської дер­жа­ви».

Однак це не за­ва­жає фі­ліп­пін­цям під­три­му­ва­ти до­бро­су­сід­ські сто­сун­ки з му­суль­ма­на­ми на ін­ших остро­вах. У Ма­ні­лі, яка пер­ві­сно бу­ла іслам­ською, ці­лий квар­тал К’япо по­зна­че­но пів­мі­ся­цем. Са­ме тут діє одна з го­лов­них ме­че­тей фі­ліп­пін­ської сто­ли­ці — Зо­ло­та. Як і ка­то­ли­ки, ма­го­ме­та­ни Фі­ліп­пін на­ле­жать до рі­зних на­ро­дів, що го­во­рять різними мо­ва­ми. То­му про­по­відь у ме­че­ті ви­го­ло­шу­є­ться ви­клю­чно та­галь­ською — більш-менш зро­зумі­лою для всіх.

По­при весь силь­ний вплив ка­то­ли­цької цер­кви на жи­т­тя зви­чай­но­го фі­ліп­пін­ця, ста­ро­дав­ні ві­ру­ва­н­ня ви­ко­рі­ни­ти практично не­мо­жли­во. Осо­бли­во це сто­су­є­ться сіль­ської мі­сце­во­сті, де до­сі пра­кти­ку­ють рі­зно­ма­ні­тні ри­ту­а­ли, пов’яза­ні з ви­ро­щу­ва­н­ням агро­куль­тур. Ось як чи­нять, ви­са­джу­ю­чи ямс.

Спри­я­тли­вим для цьо­го ча­сом вва­жа­є­ться ніч із пов­ним мі­ся­цем. Для ритуалу оби­ра­ють най­кра­щу з дів­чат се­ла. Її зав­да­н­ня — ви­йти го­лою в по­ле і, при­кла­да­ю­чи роз­са­ду до гру­дей, співати ри­ту­аль­ну пі­сень­ку: «Мі­ся­цю до­ро­гень­кий, по­ди­ви­сьно на мої при­на­ди й ви­ро­сти наш ямс та­ким са­мим ве­ли­ким».

Під час спіл­ку­ва­н­ня з фі­ліп­пін­ця­ми не раз ви­ри­на­ли опо­від­ки про острів ша­ма­нів Сі­кі­хор. Одна жі­но­чка зга­ду­ва­ла, як іще ма­лень­кою хво­рі­ла на якусь див­ну не­ду­гу, від ко­трої ма­ма не мо­гла знай­ти лі­ки. У ка­то­ли­цькій ро­ди­ні то­ді ви­рі­ши­ли: по­їде­мо-та­ки на той відьма­чий острів. Ця жін­ка й до­сі пам’ятає, як сі­кі­хор­ський ша­ман чи­тав над нею якісь мо­ли­тво­чки, роз­би­вав яй­це на го­ло­ві, ви­кли­кав ду­ші по­мер­лих. Зре­штою, її зму­си­ли ви­пи­ти не­сма­чний від­вар і че­рез два ти­жні хво­ро­ба від­сту­пи­ла.

Ці ві­ру­ва­н­ня на­стіль­ки ті­сно спів­і­сну­ють із хри­сти­ян­ством, що не­вдов­зі пе­ре­ста­єш ди­ву­ва­ти­ся роз­по­від­ям про ва­гі­тних, які бояться по­ка­за­ти­ся на ву­ли­цю після за­хо­ду сон­ця. Бо мо­жуть на­тра­пи­ти на ду­ші по­мер­лих. Але це не най­гір­ше.

На Бо­го­лі, ка­жуть, вони мо­жуть на­рва­ти­ся на Ма­на­на­нґаль — та­ке со­бі ба­би­сько з кри­ла­ми, що з’їдає не­на­ро­дже­них ді­ток. Аби від­ва­ди­ти цю по­тво­ру, бо­го­лян­ки роз­кла­да­ють на по­ро­зі сво­го будинку ча­сник, а ві­кна, на­віть у най­силь­ні­шу спе­ку, три­ма­ють за­чи­не­ни­ми. По­ді­бне сусідство на­ро­дних ві­ру­вань та хри­сти­ян­ства мо­жна по­ба­чи­ти і в ін­ших кра­ї­нах. Про­сто на Фі­ліп­пі­нах во­но має своє по­лі­не­зій­ське за­барв­ле­н­ня, з ха­ра­ктер­ним спо­кій­ним сприйня­т­тям дій­сно­сті. А як іна­кше бу­ти ме­шкан­ця­ми остро­вів, які по­стій­но по­тер­па­ють від жа­хли­вих тай­фу­нів і при­ро­дних ка­та­клі­змів? Два ро­ки то­му на то­му ж та­ки Бо­го­лі зем­ле­трус ма­гні­ту­дою 7,3 ба­ла за пів­хви­ли­ни по­зба­вив да­ху ти­ся­чі ме­шкан­ців. Руй­ну­ва­н­ня за­зна­ли і ста­ро­вин­ні іспан­ські цер­кви, і су­ча­сні мо­сти — ла­го­ди­ти не пе­ре­ла­го­ди­ти.

За що ж пер­ше із цих ру­їн узя­ли­ся бла­го­че­сти­ві фі­ліп­пін­ські ка­то­ли­ки? За від­нов­ле­н­ня доріг, мо­стів та по­бу­до­ву но­вих осель для по­тер­пі­лих. Те­пер про стра­хі­тли­ву по­дію на­га­ду­ють хі­ба що на­пів­зруй­но­ва­ні хра­ми, які до­сі сто­ять у ри­што­ван­ні. Фі­ліп­пін­ці ду­же лю­блять свої цер­кви й ко­лись їх від­нов­лять. Але по­трі­бен час, і це не пер­шо­чер­го­ве.

Рі­звя­ні при­кра­си у Та­лі­сай, острів Се­бу

Свя­та Мо­ні­ка. Так фі­ліп­пін­ці при­кра­ша­ють ста­туї у сво­їх хра­мах

Ба­кла­йон на о. Бо­голь Від­нов­ле­н­ня цер­кви в мі­сте­чку

Цер­ков­на дво­мов­ність. У хра­мі Св. Ав­гу­сти­на ме­са пра­ви­ться дер­жав­ни­ми мо­ва­ми: ан­глій­ською і та­галь­ською

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.