20 Як ви­мі­рю­ва­ти си­лу?

Чо­му в су­ча­сно­му сві­ті ура­зли­ви­ми за­ли­ша­ю­ться на­віть ро­зви­не­ні кра­ї­ни

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Ігор Лосєв

Не­об­хі­дно зро­зу­мі­ти, коли йде­ться про дер­жа­ву, що та­ке си­ла і як її ви­мі­рю­ва­ти. Що ма­ють на ува­зі, ка­жу­чи про силь­ну дер­жа­ву: еко­но­мі­чну по­ту­гу, вій­сько­ву міць, вплив на між­на­ро­дній аре­ні, со­ці­аль­не бла­го­по­луч­чя, рі­шу­чі дії в бо­роть­бі проти за­гроз? Чи все во­дно­час? На­скіль­ки для мо­гу­тно­сті по­трі­бні всі еле­мен­ти ра­зом? Чи ви­ста­чить окре­мих і яких са­ме? Ва­га цих пи­тань ве­ли­ка, і не ли­ше ака­де­мі­чна. Не­рід­ко від­по­віді на них ви­зна­ча­ють са­мé існу­ва­н­ня то­го чи то­го су­спіль­ства, пра­виль­ність його стра­те­гі­чно­го й та­кти­чно­го пла­ну­ва­н­ня.

Ін­ко­ли роз­ви­ток одних еле­мен­тів си­ли мо­же від­бу­ва­ти­ся на тлі за­не­па­ду ін­ших. При­мі­ром, За­хі­дну Ні­меч­чи­ну (до возз’єд­на­н­ня зі Схо­дом кра­ї­ни) три­ва­лий час на­зи­ва­ли ве­ле­тнем в еко­но­мі­ці й кар­ли­ком у по­лі­ти­ці. Справ­ді, ба­га­то обме­жень, на­кла­де­них на цю дер­жа­ву після 1945 ро­ку, за­ва­жа­ли їй кон­вер­ту­ва­ти еко­но­мі­чну мо­гу­тність у по­лі­ти­чну. Ни­ні си­ту­а­ція змі­ню­є­ться, ви­кли­ка­ю­чи пев­не не­вдо­во­ле­н­ня ко­лег по Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зу. Те са­ме сто­су­є­ться Япо­нії з її кон­сти­ту­цій­ним па­ци­фі­змом. Будучи про­тя­гом де­ся­ти­літь дру­гою еко­но­мі­кою сві­ту, Кра­ї­на Вра­ні­шньо­го Сон­ця від­чу­ва­ла брак су­то фі­зи­чної по­ту­жно­сті, бо ж ма­ла так зва­ні си­ли са­мо­обо­ро­ни за­мість пов­но­цін­ної ар­мії. Ура­зли­вість та­кої по­зи­ції стала оче­ви­дною на тлі актив­но­сті то­та­лі­тар­но­го режиму Пів­ні­чної Ко­реї з його ра­ке­тно-ядер­ни­ми ам­бі­ці­я­ми й пра­гне­н­ням Ки­таю вста­но­ви­ти свою ге­ге­мо­нію в ре­гіо­ні. Еко­но­мі­чний, те­хно­ло­гі­чний, ін­фор­ма­цій­ний і куль­тур­ний по­тен­ці­ал (усе те, що об’єд­ну­ють по­ня­т­тям «м’яка си­ла») не зав­жди є до­ста­тнім. Не мо­же бу­ти мо­гу­тно­сті дер­жа­ви без ва­го­мої скла­до­вої її си­ло­во­го бло­ку. Жо­дні но­во­мо­дні кон­це­пції не за­пе­ре­чать цьо­го про­сто­го й на­о­чно­го фа­кту. Са­ме то­му ни­ні єв­ро­пей­ські кра­ї­ни вже по­тро­ху ви­хо­дять зі ста­ну гли­бо­ко­го па­ци­фі­зму, змі­цню­ю­чи обо­ро­ну, а Япо­нія пе­ре­пи­сує де­що у сво­є­му за­ко­но­дав­стві, розв’язу­ю­чи со­бі ру­ки для ви­ко­ри­ста­н­ня військ у ра­зі «не­шта­тної» си­ту­а­ції в ре­гіо­ні.

Об’єктив­на си­ла дер­жа­ви са­ма со­бою не змо­же ви­сту­пи­ти ви­рі­шаль­ним чин­ни­ком, не по­єд­ну­ю­чись із суб’єктив­ною зда­тні­стю елі­ти її ре­а­лі­зу­ва­ти, вті­лю­ва­ти в жи­т­тя, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти й ді­я­ти рі­шу­че та смі­ли­во.

Чи­ма­ло ана­лі­ти­ків по­мі­ча­ють оче­ви­дний факт су­ча­сної сві­то­вої по­лі­ти­ки: За­хід, будучи об’єктив­но в ба­га­то ра­зів силь­ні­шим від Ро­сії, по­стій­но та­кти­чно про­грає Пу­ті­ну, який змушує його ді­я­ти «дру­гим но­ме­ром», нав­здо­гін ли­ше ре­а­гу­ю­чи на крем­лів­ські акції. Це пов’яза­но з тим, що за­хі­дні по­лі­ти­чні елі­ти, роз­по­ря­джа­ю­чись ве­ли­че­зним по­тен­ці­а­лом, про який го­спо­дар Крем­ля й не мріє, геть по­збав­ле­ні то­го над­зви­чай­но ва­жли­во­го куль­тур­но-пси­хо­ло­гі­чно­го ком­пле­ксу, який ви­сту­пає ру­ші­єм по­лі­ти­чної па­сіо­нар­но­сті і який го­ди­ло­ся б на­зва­ти «ме­сі­а­ні­змом».

«Ме­сі­а­нізм» — це гли­бо­ка пе­ре­ко­на­ність у спра­ве­дли­во­сті об­сто­ю­ва­ної по­зи­ції, ві­ра в по­кли­ка­н­ня сво­єї ци­ві­лі­за­ції, щи­ра від­да­ність власним цін­но­стям, прин­ци­по­ве за­пе­ре­че­н­ня во­ро­жих, пра­гне­н­ня не ли­ше де­кла­ру­ва­ти свої ду­хов­ні за­са­ди, а й обов’яз­ко­во уті­лю­ва­ти їх. Та­кою ри­сою бу­ли ма­кси­маль­но на­ді­ле­ні президент США Ро­нальд Рейґан (його без­ком­про­мі­сна по­лі­ти­ка що­до ім­пе­рії зла) та прем’єр Ве­ли­кої Бри­та­нії Мар­ґа­рет Те­тчер (Фол­кленд­ська вій­на)…

Без та­ко­го «ме­сі­а­ні­зму» на­віть най­біль­ша об’єктив­на си­ла за­ли­ши­ться не­ре­а­лі­зо­ва­ною, чи­стою по­тен­ці­єю і не ста­не ді­є­вим чин­ни­ком. От­же, ни­ні­шня фе­но­ме­наль­на ду­хов­на слаб­кість за­хі­дних ке­рів­ни­ків, брак лі­дер­ства в цих лідерів, де­фі­цит ві­ри в ті цін­но­сті, які вони фор­маль­но де­кла­ру­ють, не ли­ше зрів­ню­ють шан­си то­та­лі­тар­но­го ди­кта­то­ра в Крем­лі з мо­жли­во­стя­ми де­мо­кра­ти­чно­го сві­ту, а й сут­тє­во їх під­ви­щу­ють. На­віть на по­бу­то­во­му рівні ми бу­ва­є­мо свідками то­го, що у дво­бої пе­ре­ма­гає ча­сто не силь­ні­ший, а на­ха­бні­ший, зу­хва­лі­ший та аван­тюр­ні­ший. У цьо­му сен­сі Вла­ді­мір Пу­тін має сьо­го­дні ве­ли­ку пе­ре­ва­гу над сво­ї­ми опо­нен­та­ми, як і ко­лись Адольф Гі­тлер. То­ді де­мо­кра­ти­чній спіль­но­ті до­ве­ло­ся ви­тра­ти­ти кіль­ка ро­ків на мо­бі­лі­за­цію сво­їх ре­сур­сів, що бу­ли об’єктив­но біль­ши­ми, але в ті ро­ки ще не існу­ва­ло чин­ни­ка ядер­ної зброї.

Однак і рі­шу­чість дій са­ма со­бою, без по­ту­жно­го фун­да­мен­ту об’єктив­ної си­ли, навряд чи щось прин­ци­по­во змі­нить у су­спіль­стві.

У 1980-ті ро­ки в Пе­ру актив­но ді­я­ли уль­тра­лі­ві бо­йо­ви­ки ру­ху «Сен­де­ро лу­мі­но­со». Ко­рум­по­ва­на пе­ру­ан­ська вла­да бу­ла не в змо­зі їм про­ти­сто­я­ти, й екс­тре­мі­сти по­сту­по­во узя­ли під кон­троль три чвер­ті те­ри­то­рії кра­ї­ни. То­ді но­во­обра­ний президент Пе­ру Аль­бер­то Фу­хі­мо­рі з до­по­мо­гою ар­мії, що за­ли­ши­ла­ся єди­ною здо­ро­вою ча­сти­ною су­спіль­ства, ро­зі­гнав на­пів­ма­фі­о­зний пар­ла­мент і геть під­ку­пле­ні ви­щі су­до­ві ор­га­ни. Зброй­ні си­ли ді­ста­ли від­по­від­ний на­каз, і за кіль­ка мі­ся­ців вождь сен­де­ри­стів Абі­ма­ель Ґу­сман уже си­дів за ґра­та­ми, а уль­тра­лі­ва стру­кту­ра при­пи­ни­ла своє існу­ва­н­ня. А коли чле­ни ще одні­єї ор­га­ні-

за­ції та­ко­го шти­бу — Ру­ху іме­ні Ту­па­ка Ама­ру — за­хо­пи­ли 500 за­ру­чни­ків у япон­сько­му по­соль­стві в Лі­мі, пе­ру­ан­ська гвар­дія штур­мом узя­ла ре­зи­ден­ці­єю по­сла Япо­нії, всі за­ру­чни­ки бу­ли звіль­не­ні, а всі те­ро­ри­сти за­ги­ну­ли. Та­кі рі­шу­чі й смі­ли­ві дії ви­щої дер­жав­ної вла­ди врятували Пе­ру від до­лі Кам­пу­чії під ди­кта­том чер­во­них кхме­рів. Однак не по­зба­ви­ли про­блем, пов’яза­них із за­галь­ною слаб­кі­стю су­спіль­ства та дер­жа­ви, з бі­дні­стю й роз­ко­лом на дві ци­ві­лі­за­ції (єв­ро­пе­ї­зо­ва­них міст та ар­ха­ї­чної се­лян­сько-ін­ді­ан­ської пе­ри­фе­рії), з то­таль­ною ко­ру­пці­єю, ти­по­вою для кра­їн, що роз­ви­ва­ю­ться.

Ча­сто зов­ні­шня, імі­дже­ва, пі­ар­на по­ту­га дер­жа­ви по­єд­ну­є­ться з ре­аль­ною вну­трі­шньою слаб­кі­стю (ві­до­мий фе­но­мен «ко­ло­са на гли­ня­них но­гах»). У XVII столітті та­кою бу­ла Осман­ська ім­пе­рія. То­ді пе­ред нею ще трем­ті­ла вся Єв­ро­па, але вже бу­ли по­мі­тні пер­ші озна­ки ті­єї уні­вер­саль­ної кри­зи, що по­чне­ться у XVIII столітті, а в XIX пе­ре­тво­рить її на «хво­ро­го Єв­ро­пи» (по­ши­ре­на на­зва Осяй­ної Пор­ти в то­го­ча­сній за­хі­дній пре­сі). Тур­ки все ще за­гро­жу­ва­ли Ві­дню і пра­гну­ли ви­йти на бе­ре­ги Бал­тій­сько­го мо­ря, про­те му­дрі спо­сте­рі­га­чі ба­чи­ли ін­ше. Як-от ан­глій­ський по­сол у Стам­бу­лі сер То­мас Ро, ко­трий був свід­ком зу­хва­лих де­сан­тів укра­їн­ських ко­за­ків у сто­ли­цю сул­та­нів й аку­ра­тно по­ві­дом­ляв про них Лон­дон. Так, він пи­сав сво­їм ке­рів­ни­кам про по­дії 9 черв­ня 1624 ро­ку: «Ці­лий день до за­хо­ду сон­ця смі­ли­во сто­я­ли вони й за­гро­жу­ва­ли ве­ли­кій, але стри­во­же­ній сто­ли­ці сві­ту та всій її мо­гу­тно­сті, на­ре­шті зі сво­єю здо­бич­чю, з роз­гор­ну­ти­ми пра­по­ра­ми ко­за­ки ві­ді­йшли, що­прав­да, без пе­ре­мо­ги, але й без від­сі­чі тур­ків. Ця не та­ка вже й зна­чна об­ста­ви­на, ця дер­зно­вен­на акція роз­кри­ла ди­во­ви­жну істи­ну про цю ве­ли­ку дер­жа­ву: во­на, зда­ю­чись та­кою грі­зною і мо­гу­тньою, на­справ­ді слаб­ка і без­за­хи­сна». А в трав­ні 1626-го То­мас Ро на­ді­слав та­ку ці­ка­ву ре­ля­цію: «Вони (ко­за­ки. — Ред.) по­гро­жу­ють всту­пи­ти в бій з усім ту­ре­цьким фло­том і да­ли кля­тву, що за­хо­плять ко­ра­бель адмі­ра­ла. Усі мі­ста й се­ла на Бо­сфо­рі до са­мо­го Кон­стан­ти­но­по­ля охо­пле­ні ве­ли­ким жа­хом…» Справ­ді, на той час це бу­ло сен­са­цій­ним від­кри­т­тям, що дер­жа­ва, яку зви­кли вва­жа­ти ма­ло не ета­ло­ном мо­гу­тно­сті, на­справ­ді слаб­ка й без­за­хи­сна…

Ще кіль­ка ро­ків то­му Єв­ро­со­юз теж спри­ймав­ся як зра­зок вну­трі­шньої си­ли, ор­га­ні­зо­ва­но­сті й бла­го­по­луч­чя. Те­пер уже не спри­йма­є­ться. Бо ж оче­ви­дною є слаб­кість єв­ро­пей­ських дер­жав пе­ред ек­зи­стен­цій­ни­ми ви­кли­ка­ми іслам­сько­го сві­ту й Ро­сії, яка стає то­та­лі­тар­ною швидше, ніж За­хід усти­гає по­мі­ча­ти в ній змі­ни. Чо­го вар­ті всі ін­сти­ту­ти де­мо­кра­ти­чних кра­їн, якщо вони та­ких за­гроз не ви­три­му­ють і зму­ше­ні пе­ред ни­ми від­сту­па­ти? Зга­дай­мо по­дії в Кель­ні (Ні­меч­чи­на), коли ви­хід­ці з Пів­ні­чної Афри­ки та Близь­ко­го Схо­ду, на­па­да­ю­чи на ні­ме­цьких жінок, про­де­мон­стру­ва­ли, що за­ко­нів ФРН для них не існує і що ци­ві­лі­за­ція Єв­ро­пи з її зви­ча­я­ми і тра­ди­ці­я­ми жо­дної по­ва­ги в них не ви­кли­кає. Во­дно­час стру­кту­ри пра­во­по­ряд­ку ви­яви­ли­ся па­ра­лі­зо­ва­ни­ми, не го­то­ви­ми до рі­шу­чої від­сі­чі вар­вар­ській ата­ці. А гро­ма­дян­ське су­спіль­ство по­ка­за­ло нев­мі­н­ня ді­я­ти са­мо­стій­но у ви­пад­ку не­фун­кціо­наль­но­сті офі­цій­них ін­сти­ту­тів. Сьо­го­дні ми спо­сте­рі­га­є­мо пев­ні озна­ки ка­пі­ту­ля­ції кла­си­чних лі­бе­раль­них дер­жав пе­ред ви­кли­ка­ми во­йов­ни­чо­го ісла­мі­зму та пу­тін­ської «гі­бри­дної» екс­пан­сії. Єв­ро­пей­ська ци­ві­лі­за­ція пе­ред цими про­це­са­ми по­ки що стра­те­гі­чно від­сту­пає.

Пра­кти­ка XXI сто­лі­т­тя за­свід­чує, що силь­ною дер­жа­вою є та, де ви­со­ко­фун­кціо­наль­ні ін­сти­ту­ти по­єд­на­ні з по­ту­жним гро­ма­дян­ським су­спіль­ством і де вони ді­ють на осно­ві спіль­них цін­но­стей та прин­ци­пів.

Во­на му­сить про­во­ди­ти енер­гій­ну та прин­ци­по­ву зов­ні­шню по­лі­ти­ку: не хо­ва­ти­ся від ви­кли­ків і за­гроз, а зна­хо­ди­ти ефе­ктив­ні й пе­ре­кон­ли­ві від­по­віді, до­три­му­ю­чи єд­но­сті сво­їх де­кла­ра­цій та дій. Чи має сьо­го­дні за­хі­дний світ та­кі дер­жа­ви? Практично ні, і це є при­чи­ною криз та глу­хих ку­тів, у яких ни­ні по­тер­па­ють Єв­ро­па й Аме­ри­ка.

Якщо спи­та­ти се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно­го укра­їн­сько­го ви­бор­ця, яку дер­жа­ву він хо­че, то, згі­дно із со­ціо­ло­гі­чни­ми да­ни­ми, по­чу­є­мо щось та­ке: щоб дер­жа­ва все да­ва­ла й ні­чо­го не про­си­ла вза­мін. Тоб­то ви­бу­хо­ву су­міш па­тер­на­лі­зму ра­дян­сько­го шти­бу з ба­наль­ним ін­фан­ти­лі­змом. Укра­їн­ці, з одно­го бо­ку, не лю­блять усьо­го дер­жав­но­го, а з дру­го­го — са­кра­лі­зу­ють пред­став­ни­ків вла­ди. Вони хо­чуть силь­ну дер­жа­ву, але пе­ре­ти­на­ти­ся з нею якомога мен­ше. Дер­жа­ва — це ні­би якась окре­ма ре­аль­ність, що існує по­руч, але впли­ва­ти на неї зась — хі­ба що тіль­ки коли ха­ба­ра тре­ба да­ти або на ку­хні на неї по­ма­тю­ка­ти­ся. Біль­шість ви­бор­ців до­сі не мо­жуть зро­зу­мі­ти, що дер­жа­ва — це ли­ше ве­ли­че­зна ма­ши­на з пе­ре­роз­по­ді­лу ре­сур­сів у су­спіль­стві. І го­лов­не її зав­да­н­ня — роз­по­ді­ля­ти їх ефе­ктив­но, від­кри­то та з якнай­біль­шою су­спіль­ною ко­ри­стю.

Зай­вий раз на­га­ду­ва­ти про то­таль­ну не­ефе­ктив­ність Укра­їн­ської дер­жа­ви не­має сен­су. При цьо­му за всі­ма фор­маль­ни­ми озна­ка­ми, як-от кіль­кість держ­слу­жбов­ців, ор­га­нів чи всі­ля­ких за­ко­нів, що ре­гу­лю­ють усе й уся, ми по­пе­ре­ду пла­не­ти всі­єї. У нас чи не най­біль­ше чи­нов­ни­ків — понад 250 тис. У нас близь­ко 500 тис. за­ко­но­дав­чих до­ку­мен­тів у ба­зі Вер­хов­ної Ра­ди. Між цими до­ку­мен­та­ми понад 1 млн (!) зв’яз­ків, тоб­то по­си­лань один на ін­ший, ви­но­сок, до­пов­нень то­що. У дер­жав­них ор­га­нів офі­цій­но до 9 тис. фун­кцій, із них понад 1 тис. — су­то кон­тро­лю­ю­чі та ре­гу­лю­ю­чі. Зда­ва­ло­ся б, ку­ди вже бу­ти силь­ні­шою та­кій ве­ли­че­зній за кіль­кі­стю та фун­кці­я­ми дер­жа­ві.

Однак, як ба­чи­мо, кіль­кість зов­сім не озна­чає якість. І те, що в нас 10 лю­дей, як в анек­до­ті, не мо­жуть вкру­ти­ти одну лам­по­чку, зов­сім не озна­чає, що так має бу­ти зав­жди. І зро­зумі­ло це ста­ло аж ні­як не сьо­го­дні, а ще ро­ків 20 то­му. Ось тіль­ки про­бле­ма в то­му, що всі вла­ди ре­фор­ми обме­жу­ва­ли змі­ною або ко­льо­ру лам­по­чки, або її фор­ми, або фор­ми стіль­чи­ка, на який тре­ба ста­ти, щоб ді­ста­ти до лам­по­чки.

А взя­ти й звіль­ни­ти тих 10 не­про­фе­сіо­на­лів чи, що ще гір­ше, ко­ру­пціо­не­рів, яким ви­гі­дна та­ка си­ту­а­ція, і на­то­мість найня­ти одно­го че­сно­го еле­ктри­ка ні­ко­му й на дум­ку не спа­да­ло. По-пер­ше, бо са­ме ці 10 не­про­фе­сіо­на­лів при­йдуть на ви­бо­ри. По-дру­ге, бо си­ту­а­ція, коли на ро­бо­ті три­ма­ють не­ефе­ктив­ну лю­ди­ну, дає ро­бо­то­дав­це­ві величезні мо­жли­во­сті для впли­ву. Так, ти не вмі­єш пра­цю­ва­ти, так, ти кра­деш, за­те я про це все знаю, і то­му ти бу­деш від­да­ний, хай на­віть і че­рез страх, ме­ні й тіль­ки ме­ні. По-тре­тє, бо за ку­пів­лю лам­по­чки на­ба­га­то до­рож­че від її ре­аль­ної вар­то­сті я отри­мав від­кат. Не ка­жу­чи вже про те, що ме­ні на­ле­жить під­стан­ція, яка по­дає струм до неї.

Ось і весь ре­цепт реформ по-укра­їн­ськи. І за остан­ні два ро­ки май­же ні­чо­го не змі­ни­ло­ся. Ну хі­ба що кіль­кість вкру­чу­ва­чів тро­хи змен­ши­ли, а стіль­чик ста­ли на­зи­ва­ти по-ан­глій­ськи — chair. Про­вод­ку мі­ня­ти ні­хто не зби­ра­є­ться, тим біль­ше при­вча­ти пла­ти­ти за сві­тло чи за­пи­та­ти вла­сни­ка під­стан­ції про дже­ре­ла його до­хо­дів. Ось тіль­ки є одна про­бле­ма: так да­лі жи­ти не мо­жна. Не че­рез якісь кра­си­ві ло­зун­ги, ні. Про­сто си­сте­ма ва­ли­ться на очах. Дер­жа­ва як зга­да­ний ме­ха­нізм пе­ре­роз­по­ді­лу ре­сур­сів та до­ся­гне­н­ня бо­дай яко­їсь со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті вза­га­лі пе­ре­стає ви­ко­ну­ва­ти свої фун­кції. Ді­я­ти як ула­мок си­сте­ми СРСР во­на вже не зда­тна, не зда­тна во­на й ні на що ін­ше. Укра­ї­на на­ра­зі є кра­ї­ною пе­ре­мо­жно силь­ної бю­ро­кра­тії, яка підзві­тна го­спо­да­рям-олі­гар­хам. От­же, якщо дер­жа­ва не є силь­ною, то що ж ро­би­ти?

Зно­ву ж та­ки, щоб від­по­ві­сти на це за­пи­та­н­ня, зов­сім не обов’яз­ко­во

від­кри­ва­ти Аме­ри­ку че­рез хвір­тку. Укра­їн­ці не кра­щі й не гір­ші за ре­шту на­ро­дів сві­ту, то­му ціл­ком мо­же­мо по­слу­го­ву­ва­ти­ся вда­ли­ми ре­це­пта­ми ін­ших. Осо­бли­во сві­ту за­хі­дно­го, який ми зви­кли на­зи­ва­ти роз­ви­не­ним. А прин­цип його існу­ва­н­ня ду­же про­стий. Май­же все по­бу­до­ва­не на при­ва­тній іні­ці­а­ти­ві та ви­го­ді. Тоб­то дай­те людям усе зро­би­ти са­мим. Го­лов­не, щоб їм це бу­ло ви­гі­дно. І то­ді не по­трі­бні на­тов­пи на­гля­да­чів із дрю­чка­ми чи бю­ро­кра­тів із ру­чка­ми. Адже ні­що не мо­ти­вує кра­ще, ніж чі­тке ро­зу­мі­н­ня вла­сно­го ін­те­ре­су в спра­ві.

Тоб­то ми до­хо­ди­мо до геть про­сто­го ви­снов­ку. Силь­на дер­жа­ва — це ефе­ктив­на дер­жа­ва, тоб­то та­ка, що ви­гі­дна для всіх, ко­го во­на об’єд­нує. А ви­го­да мо­же бу­ти до­ся­гну­та тіль­ки че­рез при­ва­тну іні­ці­а­ти­ву та до­три­ма­н­ня чи на­віть при­мат при­ва­тних ін­те­ре­сів гро­ма­дян. Коли гро­ма­дя­ни за­до­во­ле­ні, то­ді до­бре й дер­жа­ві. Адже, зре­штою, будь-яка ви­со­ка гео­по­лі­ти­ка зво­ди­ться до то­го, щоб ство­ри­ти для сво­їх гро­ма­дян умо­ви, коли їхні ін­те­ре­си за­до­воль­ня­ю­ться кра­ще, ніж гро­ма­дян ін­ших дер­жав. Ре­шта кон­це­пцій — це ли­ше на­ма­га­н­ня при­хо­ва­ти свої ди­тя­чі ком­пле­кси гу­чни­ми, але пу­сти­ми сло­ва­ми про «ве­ли­ку істо­рію», «ве­ли­ку ра­су» чи «рус­скій мір». Дер­жа­ва апрі­о­рі не­ефе­ктив­ний вла­сник, бо во­на не є кон­кре­тною осо­бою. Те, що в нас по­стій­но зна­хо­ди­ться хтось у вла­ді, хто по­чи­нає плу­та­ти свої ін­те­ре­си з дер­жав­ни­ми, ні­чо­го на­справ­ді не змі­нює.

Ви­кла­де­ну ви­ще кон­це­пцію прийня­то на­зи­ва­ти сло­вом «лі­бе­ра­лізм», який, сво­єю чер­гою, на­ма­га­н­ня­ми ро­сій­ської про­па­ган­ди та й вла­сних го­ре-ре­фор­ма­то­рів ви­кли­кає в більшості укра­їн­ців вель­ми не­га­тив­ні асо­ці­а­ції з роз­ру­хою та не­ви­зна­че­ні­стю 1990-х. О’кей, не дра­ту­ва­ти­ме­мо лю­дей тер­мі­на­ми. Але без ньо­го нам не обі­йти­ся ну ні­як. Не че­рез якусь по­лі­ти­ку. Про­сто лі­бе­раль­ні прин­ци­пи ве­де­н­ня справ — це пе­ред­усім го­лос ро­зу­му та вмі­н­ня ка­за­ти со­бі прав­ду. Як­би не до­три­ма­н­ня цих прин­ци­пів, навряд чи США ста­ли б тим, ким вони є за­раз.

Прав­да та­ка. Си­ту­а­ція в Укра­ї­ні на­стіль­ки за­пу­ще­на, що ре­фор­ми, а не те, що ма­ють на ува­зі під ни­ми па­ни Яце­нюк і По­ро­шен­ко, — це ду­же бо­ля­че. Так, ви­гі­дно бу­ти по­пу­лі­стом й обі­ця­ти під­ви­ще­н­ня пен­сій і зар­плат, на­віть коли дер­жа­ва пе­ре­тво­рю­є­ться на якісь май­же се­ре­дньо­ві­чні це­хи за ін­те­ре­са­ми, що дба­ють тіль­ки про свою та сво­го го­спо­да­ря ки­ше­ню.

У нас не­має ви­хо­ду, окрім як різ­ко, втри­чівп’яте­ро, змен­ши­ти кіль­кість дер­жав­них слу­жбов­ців і вза­га­лі дер­жав­ний се­ктор вклю­чно з кіль­кі­стю со­ці­аль­них пільг/ви­плат. І про­да­ти май­же все, що є на ба­лан­сі дер­жа­ви. Так, со­тні ти­сяч лю­дей втра­тять ро­бо­ту. За­те мільйони змо­жуть на­ре­шті роз­по­ча­ти вла­сну спра­ву. І роз­по­чнуть. Обов’яз­ко­во. Як показують ті ж та­ки 1890-ті, лю­ди зав­жди зна­хо­дять ви­хід із си­ту­а­ції. А ку­па стратегічних під­при­ємств ді­ста­нуть мо­жли­вість пра­цю­ва­ти нор­маль­но. Так, тре­ба сте­жи­ти, щоб продаж не здій­сню­вав­ся в одні ру­ки. Осо­бли­во в ру­ки на­ших олі­гар­хів.

Якщо ж дер­жа­ва ще й пе­ре­ста­не за­ва­жа­ти ти­ся­ча­ми за­бо­рон, ре­гу­лю­ю­чих до­ку­мен­тів, ука­зів, ін­стру­кцій то­що, то ви не по­ві­ри­те, як швид­ко кра­ї­на обро­сте са­ме тим най­ва­жли­ві­шим про­шар­ком: се­ре­днім кла­сом. Щоб вла­сник, на­при­клад, ма­лень­ко­го по­двір’я на Оде­щи­ні мав пра­во ви­пу­ска­ти своє ви­но й про­да­ва­ти його без опла­ти ідіот­ської, то­чні­ше ло­біст­ської, лі­цен­зії вар­ті­стю 500 тис. грн за рік.

От­же, пер­ші два кро­ки зро­зумі­лі: то­таль­ний пе­ре­за­пуск (а не ле­гень­ке по­гла­джу­ва­н­ня, як за­раз) усьо­го дер­жав­но­го апа­ра­ту, то­таль­на де­ре­гу­ля­ція, тоб­то якнай­біль­ша при­ва­ти­за­ція та пе­ре­да­ча всіх мо­жли­вих фун­кцій у при­ва­тні ру­ки, та на­да­н­ня по­да­тко­вій по­лі­ти­ці ста­біль­но­го ви­гля­ду. Іна­кше ка­жу­чи, по­да­тків ма­ло, вони не­ви­со­кі, але пла­тять їх усі. Дер­жа­ва має бу­ти сер­ві­сним цен­тром і кон­тро­лю­ю­чим ор­га­ном, що сте­жи­ти­ме за до­три­ма­н­ням пра­вил гри всі­ма її уча­сни­ка­ми, а не цер­бе­ром і най­біль­шим вла­сни­ком. Ви вва­жа­є­те, що не мо­жна зни­жу­ва­ти, бо пен­сії не бу­де чим пла­ти­ти? А за­раз, коли по­да­тки чи не най­ви­щі в Єв­ро­пі, це ду­же до­по­ма­гає? Чи в нас що­рі­чний де­фі­цит пен­сій­но­го фон­ду не об­чи­слю­є­ться де­ся­тка­ми мі­льяр­дів гри­вень?

А хо­че­те ма­ти ве­ли­ку пен­сію, то від­кла­дай­те на неї на вла­сний ра­ху­нок чи в дер­жав­но­му, чи в при­ва­тно­му, якщо ви ро­зум­ні­ший, бан­ку, а не пе­ре­кла­дай­те це на дер­жа­ву, яка про­сто пе­ре­роз­по­ді­лить ва­ші гро­ші між усі­ма гро­ма­дя­на­ми не­за­ле­жно від їхньо­го ре­аль­но­го вне­ску в еко­но­мі­ку. Отак на­ші ба­бу­сі та ді­ду­сі й отри­му­ють жа­лю­гі­дну ти­ся­чу гри­вень на ру­ки.

О’кей, звіль­ни­ли дві тре­ти­ни держ­слу­жбов­ців, зла­ма­ли хре­бет бю­ро­кра­тії. Що да­лі? А да­лі тре­ба зно­ву ж та­ки ка­за­ти со­бі прав­ду: не мо­же мі­ністр пра­цю­ва­ти за зар­пла­ту 5 тис. грн, що­дня під­пи­су­ю­чи до­ку­мен­ти на де­ся­тки міль­йо­нів. Не мо­же на­ро­дний обра­нець ма­ти ті ж та­ки 5 тис. грн на мі­сяць, бо його то­ді ні­що не обме­жує від ко­ру­пції чи ту­шку­ва­н­ня. Бу­дьмо ков­бо­я­ми до кін­ця. Якщо всім ви­гі­дно, от­же, і дер­жав­ним слу­жбов­цям має бу­ти ви­гі­дно. Тоб­то ви­со­ка, удві­чі-втри­чі біль­ша, ніж за­раз, зар­пла­та плюс па­ра­лель­не жорс­тке, якщо не жор­сто­ке, ан­ти­ко­ру­пцій­не за­ко­но­дав­ство. За прин­ци­пом що ви­щий по­са­до­вець, то біль­ша відповідальність за ко­ру­пцій­ну дію. І ще й пре­мія в розмірі кіль­ка від­со­тків ха­ба­ра чи від­ка­ту то­му, хто цьо­го ко­ру­пціо­не­ра здасть. І всім ви­гі­дно, еге ж?

І остан­нє. Хо­чу звер­ну­ти­ся до сво­їх ко­лег-де­пу­та­тів, ни­ні­шніх і ко­ли­шніх, до лідерів гро­мад­ської дум­ки, екс­пер­тів, бі­зне­сме­нів, «кре­а­клів» — до всіх тих, ко­го прийня­то на­зи­ва­ти сло­вом «елі­та». Па­ні та па­но­ве, у нас не­має ча­су. Ми не ма­є­мо біль­ше пра­ва на по­пу­лізм. Бу­дьмо на­ре­шті че­сни­ми хо­ча б із са­ми­ми со­бою. Біль­ше не мо­жна бре­ха­ти та від­кла­да­ти ре­фор­ми, бо ско­ро не бу­де вже що ре­фор­му­ва­ти. Вва­жаю, що всім, хто має про­гре­сив­ні по­гля­ди та ро­зу­мі­н­ня, що в бе­зо­дні, у яку ми па­да­є­мо, дна не­має, тре­ба об’єд­ну­ва­ти­ся. З ма­кси­маль­но че­сним по­ряд­ком ден­ним. Тре­ба ка­за­ти прав­ду й бо­ро­ти­ся за ре­фор­ми. Ко­жно­му на сво­є­му мі­сці й ра­зом, у скла­ді гро­мад­ських стру­ктур, бо іна­кше Укра­ї­на має всі шан­си пе­ре­тво­ри­ти­ся з кра­ї­ни пе­ре­мо­жно силь­ної бю­ро­кра­тії на цвин­тар, де бу­де по­хо­ва­на не бю­ро­кра­тія, яка зна­йде ко­му слу­жи­ти за будь-якої вла­ди, а са­ме ми, актив су­спіль­ства. Ну й дер­жа­ва як та­ка.

За сло­ва­ми мі­ні­стра обо­ро­ни Фран­ції Жа­на­Іва Ле Дрі­а­на, кра­ї­на ви­тра­ти­ла за рік €171 млн на за­сто­су­ва­н­ня ар­мій­ських під­роз­ді­лів на те­ри­то­рії ма­те­ри­ко­вої Фран­ції. Но­ві ви­кли­ки по­ста­ли після роз­стрі­лу журналістів у ти­жне­ви­ку Charlie Hebdo в сі­чні 2015-го. «Не те щоб до цьо­го те­ро­ри­сти­чної за­гро­зи не існу­ва­ло, — за­зна­чив у роз­мо­ві з Ти­жнем П’єр, офі­цер фран­цузь­кої ар­мії, — але не бу­ло та­ко­го со­ці­аль­но­го за­пи­ту на без­пе­ку. Ко­ле­ктив­но фран­цу­зи до­сить без­тур­бо­тні. Як­би не те­ра­кти спо­ча­тку в сі­чні, а по­тім у ли­сто­па­ді минулого ро­ку, вони не стер­пі­ли б стіль­ки озбро­є­них вій­сько­вих на ву­ли­цях».

З екра­на те­ле­ві­зо­ра над стій­кою в ма­лень­кій кав’яр­ні транс­лю­є­ться репортаж із Кот-д’іву­а­ру, де внаслідок теракту не­що­дав­но за­ги­ну­ло че­тве­ро фран­цу­зів. Пляж, мо­ре, паль­ми й та­кі не­до­ре­чні в цьо­му іди­лі­чно­му пей­за­жі тру­пи, на­кри­ті бі­ли­ми про­сти­ра­дла­ми... Відповідальність за роз­стріл зви­чай­них ци­віль­них пля­жни­ків взя­ла на себе «Аль-ка­ї­да». «Це бу­ло жа­хли­во, — не стри­мує сліз вдо­ва одно­го із загиблих. — Вони ви­стрі­ли­ли йо­му про­сто в го­ло­ву. Най­кра­щий друг мо­го чо­ло­ві­ка також по­мер на мі­сці»... Жін­ка опа­но­вує себе й не­спо­ді­ва­но твер­дим го­ло­сом про­мов­ляє: «Ці те­ра­кти зов­сім не ви­пад­ко­вість. Кот-д’іву­ар — за­мо­жна кра­ї­на, со­ю­зни­ця Фран­ції».

У кав’яр­ні тіль­ки й роз­мов про те, що зов­сім не­без­пе­чних місць на Зем­лі не ли­ши­ло­ся ні­де, на­віть на за­гу­бле­них в оке­а­ні остро­вах. «По­трі­бна твер­да ру­ка! — пе­ре­ко­на­ний ко­ле­га П’єра, теж ка­дро­вий вій­сько­вий. — Іди­лі­чна «дер­жа­ва загального до­бро­бу­ту», улю­бле­ний на­ціо­наль­ний міф фран­цу­зів, у ни­ні­шніх по­лі­ти­чних умо­вах не­д­ося­жна. Ці­лі квар­та­ли ве­ли­ких міст пе­ре­тво­ри­ли­ся на по­за­пра­во­ві зо­ни, і це в дер­жа­ві, що вхо­дить до де­ся­тки еко­но­мі­чно най­по­ту­жні­ших кра­їн сві­ту. Тре­ба не про­сто збіль­ши­ти кіль­кість по­лі­цей­ських і спец­слу­жбов­ців. Не­об­хі­дно від­но­ви­ти спеціальні під­роз­ді­ли вну­трі­шньої без­пе­ки, ство­ри­ти від­по­від­ні стру­кту­ри з на­гля­ду за ра­ди­каль­ни­ми ісла­мі­ста­ми в тюр­мах... Дер­жа­ва зо­бов’яза­на не за­би­ра­ти в ба­га­тих, щоб від­да­ва­ти бі­дним, на чо­му во­на в нас пе­ре­ва­жно зо­се­ре­дже­на, а на­сам­пе­ред га­ран­ту­ва­ти без­пе­ку сво­їм гро­ма­дя­нам. Без­пе­ка — най­пер­ша га­ран­тія сво­бо­ди, як лю­бить ка­за­ти наш прем’єр-мі­ністр Ма­ну­ель Вальс».

Повз ка­фе кро­ку­ють озбро­є­ні ав­то­ма­та­ми сол­да­ти. У не­ба­га­то­му квар­та­лі, де біль­шість ме­шкан­ців — не­дав­ні ім­мі­гран­ти з кра­їн тре­тьо­го сві­ту, це но­во­вве­де­н­ня з’яви­ло­ся ра­зом із над­зви­чай­ним ста­ном. «Я ща­сли­вий, що вони тут, — щи­ро всмі­ха­є­ться вла­сник кав’яр­ні. — Ні­ко­ли не ду­мав, що ра­ді­ти­му лю­ди­ні зі збро­єю, але, по­вір­те, за 40 ро­ків, що три­маю цей за­клад, я рі­зне ба­чив. І роз­бор­ки нар­ко­ди­ле­рів, ні від ко­го не хо­ва­ю­чись, серед бі­ло­го дня, і по­гра­бу­ва­н­ня на очах у ку­пи на­ро­ду... Фран­ція ни­ні зов­сім не та, що бу­ла в ро­ки мо­єї мо­ло­до­сті. Ота по­хму­ра атмо­сфе­ра філь­мів Трюф­фо, що ви­да­ва­ла­ся хи­мер­ною, див­ною в 1960-ті, те­пер що­ден­на ре­аль­ність на­шо­го жи­т­тя. Він був ге­ні­аль­ним про­вид­цем, цей Фран­суа Трюф­фо»...

П’єр із ко­ле­гою спе­ре­ча­ю­ться про но­ві ви­мі­ри ци­ві­лі­за­цій­них ви­кли­ків. «На­сам­пе­ред на­ша не­без­пе­ка мі­лі­та­ри­зо­ва­на, — ка­же. — Про­те ще ва­жли­ві­ше прийня­ти той факт, що во­на існує для

фран­цу­зів як у са­мій кра­ї­ні, так і за її ме­жа­ми. Час при­пи­ни­ти ба­ви­ти­ся в ан­ти­а­ме­ри­ка­нізм та актив­ні­ше ви­ма­га­ти ре­фор­ми НАТО. Тре­ба до­би­ва­ти­ся роз­бу­до­ви єв­ро­пей­сько­го крила Альян­су, по­ста­ви­ти до дії вла­сні єв­ро­пей­ські си­ли швид­ко­го ре­а­гу­ва­н­ня...» Його то­ва­риш не з усім по­го­джу­є­ться. «Розумієш, — ка­же він, — Аме­ри­ка сьо­го­дні май­же не ці­ка­ви­ться Єв­ро­пою. Цей пар­тнер був ефе­ктив­ним дав­ні­ше. За­раз тре­ба роз­ра­хо­ву­ва­ти на себе, як учив де Голль. Бу­ду­ва­ти силь­ну дер­жа­ву. На­ве­сти лад. Ви­ки­ну­ти за ме­жі Фран­ції ра­ди­каль­них іма­мів...»

Ви­ра­зни­ком і кон­це­пто­ло­гом мо­дер­но­го фран­цузь­ко­го про­е­кту силь­ної дер­жа­ви є мер Бор­до, ко­ли­шній прем’єр-мі­ністр та мо­жли­вий кан­ди­дат у пре­зи­ден­ти від пар­тії «Ре­спу­блі­кан­ці» Ален Жуп­пе. Його книж­ка з від­по­від­ною на­звою «За силь­ну дер­жа­ву» ви­йшла пів­ро­ку то­му. За сим­во­лі­чним збі­гом об­ста­вин він від­дав до дру­кар­ні ви­чи­та­ний ру­ко­пис вран­ці 13 ли­сто­па­да. Вве­че­рі то­го са­мо­го дня сталися те­ра­кти в Па­ри­жі у те­а­трі «Ба­та­клан», по­бли­зу «Стад де Франс» і в кіль­кох не­до­ро­гих ре­сто­ра­нах не­по­да­лік пло­щі Ре­спу­блі­ки.

У книж­ці Жуп­пе на­дає сло­во су­д­дям, по­лі­цей­ським, спец­слу­жбов­цям, які є ав­то­ра­ми роз­ді­лів про те­ро­ризм, без­пе­ку, ім­мі­гра­цію, су­до­чин­ство, ре­лі­гію... З-по­між ін­шо­го мер Бор­до про­по­нує ство­ри­ти до­да­тко­вих 10 тис. но­вих місць у в’язни­цях, ускла­дни­ти ре­а­лі­за­цію пра­ва на об’єд­на­н­ня ро­дин для іно­зем­ців, але во­дно­час спро­сти­ти про­це­ду­ру на­да­н­ня по­лі­ти­чно­го при­тул­ку. «Тюр­ми пе­ре­пов­не­ні, але ж це не при­від ні­ко­го не за­су­джу­ва­ти, бо ні­де роз­мі­сти­ти зло­чин­ців, — за­явив Жуп­пе в одно­му з те­ле­ві­зій­них інтерв’ю. — Стра­у­си­на по­лі­ти­ка ли­ше по­гли­блює про­бле­ми. Тре­ба, нав­па­ки, без­жаль­но ви­ко­рі­ню­ва­ти ли­хо скрізь, де во­но вгні­зди­ло­ся».

Силь­на дер­жа­ва, за Але­ном Жуп­пе, — це ефе­ктив­не су­до­чин­ство, ді­є­ва по­лі­ція, чі­тка ім­мі­гра­цій­на по­лі­ти­ка, мо­дер­на на­ціо­наль­на ар­мія, вправ­ні ре­гу­ля­тив­ні дер­жав­ні фун­кції... Тро­хи біль­ше су­ве­ре­ні­те­ту, тро­хи мен­ше Брюсселя. Але за­га­лом актив­не член­ство в НАТО, ЄС, ін­ших між­на­ро­дних ін­сти­ту­ці­ях із чі­тким озву­чу­ва­н­ням фран­цузь­кої по­зи­ції. «Ни­ні дер­жа­ви за­ба­га­то там, де її не тре­ба, на­при­клад в еко­но­мі­ці, й за­ма­ло там, де во­на му­сить бу­ти при­су­тня», — ча­сто ка­же жур­на­лі­стам Жуп­пе.

Чи ба­га­то в ме­ра Бор­до при­хиль­ни­ків? До­ста­тньо, до то­го ж він ру­ха­є­ться по ви­схі­дній еле­кто­раль­них сим­па­тій. За ре­зуль­та­та­ми со­ціо­ло­гі­чно­го опитування IFOP Fiducial на за­мов­ле­н­ня Се­на­ту та фун­да­ції «Кон­корд», Ален Жуп­пе має «ста­біль­ний і по­зи­тив­ний» імідж. 63% опи­та­них вва­жа­ють його смі­ли­вим, 62% — ав­то­ри­те­тним, 57% — ди­на­мі­чним, 52% — на­дій­ним. 64% фран­цу­зів вва­жа­ють, що са­ме в цьо­го кан­ди­да­та від пра­вих, якщо він бу­де під­три­ма­ний на прай­ме­риз ре­спу­блі­кан­ців, най­біль­ше шан­сів пе­ре­мог­ти на пре­зи­дент­ських ви­бо­рах, які ма­ють від­бу­ти­ся на­сту­пно­го ро­ку.

У про­е­кції на Укра­ї­ну це зов­сім не­по­га­на пер­спе­кти­ва, оскіль­ки Жуп­пе сво­го ча­су пу­блі­чно засудив ане­ксію Кри­му й ви­сту­пив проти по­став­ки Mistral до Ро­сії. Пе­ре­шко­дою для його кан­ди­дат­ства є ана­ло­гі­чні ам­бі­ції Ні­ко­ля Сар­ко­зі. Ко­ли­шній президент тіль­ки й мріє по­вер­ну­ти­ся до Єли­сей­сько­го па­ла­цу. Про­те його по­лі­ти­чний про­ект де­що ін­ший. Зма­га­ю­чись із Ма­рін Ле Пен за ра­ди­каль­ний пра­вий і кон­се­рва­тив­ний еле­кто­рат, Сар­ко­зі, як і очіль­ни­ця «На­ціо­наль­но­го фрон­ту», також ви­ко­ри­сто­вує тер­мін «силь­на дер­жа­ва». Але обоє від­вер­то про­су­ва­ють від­нов­ле­н­ня актив­но­го пар­тнер­ства з Мо­сквою, а Ма­рін Ле Пен ще й ви­сту­пає за ви­хід із єв­ро­зо­ни, ЄС і НАТО.

Є у Фран­ції й актив­ні опо­нен­ти кон­це­пту силь­ної дер­жа­ви, які пе­ре­ко­на­ні, що від силь­ної до по­лі­цей­ської дер­жа­ви один крок. Зокре­ма, ця ка­те­го­рія гро­ма­дян актив­но ви­сту­пає проти над­зви­чай­но­го ста­ну, що за­про­ва­дже­ний у кра­ї­ні від ли­сто­па­до­вих терактів. Йде­ться пе­ре­дов­сім про крайніх лі­вих, на­сам­пе­ред із «Лі­во­го фрон­ту», та про ча­сти­ну еко­ло­гів. Ми­ну­лої суботи вони на­віть про­ве­ли про­те­стну акцію, що пла­ну­ва­ла­ся як за­галь­но­на­ціо­наль­на. Де­мон­стра­ція ве­ли­ко­го успі­ху не ма­ла. Най­біль­ше во­на зі­бра­ла лю­дей у Па­ри­жі — до ти­ся­чі осіб, за да­ни­ми по­лі­ції. Уча­сни­ки про­те­сту ка­за­ли про «сво­бо­до­вбив­чі про­це­ду­ри», що нібито ви­ни­кли ра­зом із над­зви­чай­ним ста­ном. «Це чи­ста демагогія, — вва­жає П’єр, який брав участь у ми­ро­твор­чо­му фран­цузь­ко­му кон­тин­ген­ті в Аф­га­ні­ста­ні, Ма­лі та Ча­ді. — Я ба­чив дер­жа­ви, де сво­бо­да — при­мар­на ка­те­го­рія. На­справ­ді над­зви­чай­ний стан ли­ше дає змо­гу по­са­ди­ти під до­ма­шній арешт тих, хто сво­єю по­ве­дін­кою ви­кли­кає оче­ви­дні пі­до­зри. Це не аж так жор­сто­ко й уза­га­лі не сто­су­є­ться тих, хто до те­ро­ри­сти­чних угру­по­вань не має сто­сун­ку».

Чи спра­ве­дли­во бу­де зро­би­ти ви­сно­вок, що Фран­ція у сво­їх су­спіль­них сим­па­ті­ях по­сту­по­во дрей­фує від обо­жне­н­ня дер­жа­ви загального до­бро­бу­ту до пер­спе­кти­ви силь­ної дер­жа­ви? І так, і ні. З одно­го бо­ку, трав­ма­тизм від терактів ми­не не швид­ко. Це зро­зумі­ло хо­ча б із то­го, на­скіль­ки фран­цу­зи про­е­кту­ють на себе по­дії в Кот-д’іву­а­рі, як нер­во­во ози­ра­ю­ться на ко­жний не­зро­зумі­ло чим за­пов­не­ний па­кет без го­спо­да­ря, як пі­до­зрі­ло при­див­ля­ю­ться до згра­йок мо­ло­дих чо­ло­ві­ків ви­ра­зно схі­дної зов­ні­шно­сті. А з дру­го­го бо­ку, ті са­мі фран­цу­зи над­зви­чай­но три­ма­ю­ться за свою си­сте­му со­ці­аль­но­го за­хи­сту. Це також га­ран­то­ва­ний спо­кій, але ін­шо­го ґа­тун­ку. «Так, у Фран­ції зна­чно ви­щі, ніж у Ні­меч­чи­ні, со­ці­аль­ні ви­тра­ти, по­да­тки та бю­дже­тний де­фі­цит, — охо­че ви­зна­ють усі, з ким за­хо­дить роз­мо­ва на від­по­від­ні те­ми. — Але ж у нас не стра­шно за­хво­рі­ти й не так тра­гі­чно втра­ти­ти ро­бо­ту».

Люд­ська на­ту­ра су­пе­ре­чли­ва, тож ста­ном на сьо­го­дні не мо­жна спро­гно­зу­ва­ти не ли­ше ре­зуль­та­ти пре­зи­дент­ських ви­бо­рів у Фран­ції, а й на­віть ре­зуль­та­ти прай­ме­риз у со­ці­а­лі­стів та ре­спу­блі­кан­ців. На­пев­не, най­че­сні­ше бу­ло б ви­зна­ти, що від­чу­т­тя ко­ле­ктив­ної три­во­ги кра­пля за кра­плею ро­бить свою спра­ву. «Фірмова» фран­цузь­ка без­жур­ність де­да­лі біль­ше стає згад­кою про філь­ми за уча­стю мо­ло­дої Брі­житт Бар­до. Ни­ні по­ши­ре­ні ін­ші на­строї: по­сту­по­ве усві­дом­ле­н­ня спіль­но­го чов­на, у яко­му опи­ни­ли­ся не тіль­ки жи­те­лі За­хі­дної Єв­ро­пи. Ку­ди цей чо­вен по­пли­ве, по­ки що не­зро­зумі­ло. Та зро­зумі­ло одне: по­тре­ба в пе­ре­за­ван­та­жен­ні ор­га­ні­за­ції дер­жав­но­го жи­т­тя на­зрі­ла.

Фран­ція не та, що ко­лись. Атмо­сфе­ру в кра­ї­ні ча­сто по­рів­ню­ють із по­хму­ри­ми філь­ма­ми Фран­суа Трюф­фо. На фото кадр зі стрі­чки «На­ре­че­на бу­ла в чор­но­му» (1968)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.