Гро­ма­дя­ни без гро­ма­дян­ства

Про му­та­цію ра­дян­ської ідентичності

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Ста­ні­слав Ва­сін

Після роз­па­ду СРСР ба­га­то ще вчо­ра­шніх ра­дян­ських лю­дей так і не мо­гли зро­зу­мі­ти, хто вони те­пер у но­вій дій­сно­сті. Ця не­ви­зна­че­ність тлі­ла в го­ло­вах тим дов­ше, чим слаб­шою бу­ла на­ціо­наль­на по­лі­ти­ка дер­жа­ви, осо­бли­во в ре­гіо­нах, де на­ціо­на­лізм був чу­жо­рі­дним ті­лом на тлі ве­ли­че­зної кіль­ко­сті на­ціо­наль­них мен­шин. Зві­сно, у на­шій, укра­їн­ській дер­жа­ві та­ким ре­гіо­ном ви­явив­ся Дон­бас.

На Дон­ба­сі на­віть че­рез понад 20 ро­ків укра­їн­ська са­мо­сві­до­мість так і не пу­сти­ла мі­цно­го ко­рі­н­ня, став­ши по­мі­тною пе­ре­ва­жно в умах но­во­го, на­ро­дже­но­го вже в Укра­ї­ні по­ко­лі­н­ня, як ра­птом за­ся­яв три­ко­лор. І не­хай би російський — із цим па­злом орі­єн­то­ва­на на ще ста­ру ідей­ну лам­по­чку «ра­дян­ських лю­дей» мі­сце­ва сві­до­мість впо­ра­ла­ся б, десь у сво­їх гли­би­нах при­га­ду­ю­чи, що «ра­дян­ський» на­справ­ді все ж та­ки зав­жди озна­чав «російський». Але за­ся­яв ні­який не російський, а «ре­спу­блі­кан­ський» три­ко­лор, до то­го ж роз­бав­ле­ний не­зро­зумі­лим пра­пор­цем аме­ри­кан­ських кон­фе­де­ра­тів, тіль­ки без зви­чних зі­рок на хре­сті. На та­кий сти­мул ре­а­кції не бу­ло, і зви­чна сли­на па­трі­о­ти­зму за­стря­гла десь між ім­пер­ськи­ми ам­бі­ці­я­ми Стрєл­ко­ва, який мрі­яв чи не про Росію ча­сів Ні­ко­лая II, і ка­ди­ров­ця­ми, що кри­ча­ли на а пло­щі­лощ Лє­ні­на­Лє ал «Ля іля­ха іл­ля Ллах!».

І все ж та­ки сьо­го­дні, че­рез з пів­то­ра ро­ку, ці лю­ди до­сі ми­слять себе ким зав­го­дно,ав­го­дно, тіль­ки не укра­їн­ця­ми. Я ка­жу «ці лю­ди», , бо маю на ува­зі ви­клю­чно при­бі­чни­ків «ДНР»,, до яких не на­ле­жу ні сам, ні ба­га­то з тих, хто все ще пе­ре­бу­ває зі мною тут, у До­не­цьку. Я ка­жу у «ким зав­го­дно», бо пи­та­н­ня про те, хто ж вони та­кі — де­е­не­рів­ці, но­во­ро­сів­ці, а мо­же, но­во­ро­сі­я­ни­сі­я­ни чи про­сто жи­те­лі аб­стра­ктної кра­ї­ни — ще ли­ша­є­ться від­кри­тим.

Ні, на­ша кра­ї­на не бу­ла Шве­ці­єю ці­єю чи Да­ні­єю, і до «ДНР» тут ви­ста­ча­ло про­блем. ро­блем. Але під час роз­мов із ни­ні­шні­ми «ре­спу­блі­кан­ре­спу­блі­кан­ця­ми», мир­ни­ми жи­те­ля­ми, які ні­ко­ли не бра­ли до рук зброї, ви­ни­кає є вра­же­н­ня, що за­мість «ра­дян­ських лю­дей»дей» був створений аб­со­лю­тно ін­ший тип ип—— тип осо­би­сто­стей, чия іде­о­ло­гія — та­ка­ка со­бі не­ва­ля­шка, що по­вер­та­є­ться в те е са­ме по­ло­же­н­ня, хоч би якою бу­ла си­ла ззов­ні. Ти ка­жеш їм: «По­глянь­те, те, Но­во­ро­сії біль­ше не­має, її на­шив­ки и за­бо­ро­ня­ють на­віть но­си­ти. Де ва­ша ша ве­ли­ка кра­ї­на від Оде­си до Хар- ко­ва? Де тан­ки, які бе­руть Ма­рі­у­поль? Де Ро­сія і бра­тній на­род, який тіль­ки те й ро­бить, що роз­пи­лює на брухт ще не роз­гра­бо­ва­ні за­во­ди, і де на Дон­ба­сі «Крим­наш»?

Ні, ка­жуть вони, не­хай «Но­во­ро­сію зли­ли». Не­хай у нас мі­зер­ні пен­сії та зар­пла­ти, а хар­чі до­рож­чі, ніж в Укра­ї­ні. Не­хай ми не зна­є­мо, як то­чно на­зва­ти­ся: ре­спу­блі­кан­ця­ми, ро­сі­я­на­ми чи но­во­ро­сів­ця­ми, тіль­ки б не так, як у них, укра­їн­ців, то­му що ми не вони. Це «не вони» при­ви­ва­ло­ся тут дов­го. Го­во­ря­чи про дон­ба­ську іден­ти­чність, вар­то зга­да­ти не ли­ше ар­хе­ти­пи ко­ле­ктив­ної пси­хо­ло­гії ра­дян­ської епо­хи, а й Пар­тію ре­гіо­нів, і пра­кти­чну від­мо­ву від на­ціо­наль­ної по­лі­ти­ки всьо­го пе­рі­о­ду не­за­ле­жно­сті, коли у Льво­ві ні­ко­му не тре­ба бу­ло роз’ясню­ва­ти, хто вони та­кі, бо ж це вга­ду­ва­ло­ся в яскра­вих ви­ши­ван­ках, а Донецьк по­тре­бу­вав їх, як ков­тка во­ди. Це, зві­сно, не озна­чає, що образа, по­мно­же­на на глуп­ство, зні­має з ко­гось ви­ну. Зре­штою, я й сам маю без­ліч пре­тен­зій до сво­єї дер­жа­ви й ча­сом зов­сім не ро­зу­мію, що від­бу­ва­є­ться в го­ло­вах у лю­дей, які ді­лять зі мною ті са­мі жов­то-бла­ки­тні ко­льо­ри. А втім, жи­ву­чи вже пів­то­ра ро­ку під ве­ли­че­зним ма­си­вом про­па­ган­ди, пе­ре­жив­ши кіль­ка потужних об­стрі­лів та від­чув­ши на со­бі всю зли­ден­ність на­шо­го ко­лись ба­га­то­го краю, я не до­зво­лив со­бі взя­ти в ру­ки зброю й пі­ти вби­ва­ти тих, у ко­го в па­спор­ті сто­їть та са­ма кра­ї­на.

До ре­чі, па­спор­ти «ці лю­ди» також не змі­ни­ли, хо­ча один час і бу­ла мо­да на три­ко­лір­ні ту­гі об­кла­дин­кид в пе­ред­чут­тір­ду швид­ко­го звіль­не­н­ня всі­єї «ре­спу­блі­кан­ської» зе зем­лі. За­хар­чен­ко вже вко­тре анон­су­вав ви­да­чу пер пер­ших па­спор­тів «ре­спу­блі­ки», на­мі­че­ну те­пер на кі­нець бе­ре­зня, але осо­бли­ва ей­фо­рія від їх отри­ма­н­ня навряд чи очік очі­ку­є­ться на­віть за умо­ви, що з ни­ми ста­не мо­жли­вий в’їзд до РФ. На остан­нє, во­че­видь, ця за­ява й роз­ра­хо­ва­на, оскіль­ки ще не­дав­но очіль­ник «ДНР» де­що іро­ні­зу­вав над па­спор­ти­за­ці­єю сво­їх не­пов­но­цін­них ко­лег і із «ЛНР», ствер­джу­ю­чи, що не ви­тра­ча­ти­ме «на­ро­дні» гро гро­ші на до­ку­мент, який ні­хто не ви­знає.в І ось те­пер та­кий по­спіх. Хай там як, а ва­жли­вий не фор­ма формаль­ний, а су­тні­сний бік пи­та­н­ня, адже отри­ма­н­ня «ре­спу­блі­кан­ськог кан­сько­го» па­спор­та — це чер­го­ве це­мен­ту­ван мен­ту­ва­н­ня ма­ра­зму й ха­о­су в го­ло­вах лю­дей.

З ко­жн ко­жним днем ідея «ре­спу­блі­ки» де­да­лі ефе­ме ефе­мер­ні­ша. І з ко­жним днем все біль­ше вра­же вра­же­н­ня, що це оne way ticket для тих, хто по­ки щ що сми­кає за ни­тки до­лі лю­дей, які все ще ли ли­ша­ю­ться на цій зем­лі. У бу­дья­ко­му ра­зі по­літ ко­ли­ськол за­кін­чи­ться, мо­ги­ли, як за­зви­чай, по­ро­стуть тра­вою,т а ті, хто сьо­го­дні все ще хо­дить до­не­цьки­ми ву­ли­ця­ми з дум­кою «Ро­сія, при­йди», зно­ву ста­ну­ть­ста­ну всо­ту­ва­ти «во­ро­жий» їм світ: з українською пен­сі­єю,пен з бур­ча­н­ням про пре­зи­ден­та-зра­дни­ка та з н нор­маль­ни­ми ці­на­ми за­мість мо­сков­ських у ру­блях.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.