18 Дер­жа­ва і гро­ма­дя­ни(н)

Фі­ло­соф­ський екс­курс у кла­си­ку по­лі­ти­чної дум­ки

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Та­рас Лю­тий

Ву­мо­вах сьогодення не раз до­во­ди­ться спо­сте­рі­га­ти за обо­піль­ною не­до­ві­рою гро­ма­дян і дер­жа­ви. Цю си­ту­а­цію за умов­ча­н­ням мо­жна за­га­лом опи­са­ти так: дер­жа­ва, мов­ляв, є ре­пре­сив­ним апа­ра­том, який об­кла­дає здир­ни­цьким по­да­тком і по­вин­ні­стю, на що лю­ди­на ре­а­гує ухи­ля­н­ням і зне­ва­гою. І ця си­ту­а­ція вже дав­но стала зви­чною. Але ко­жен мо­же спі­йма­ти себе на дум­ці, що тра­пля­ю­ться ви­пад­ки, коли вза­єм­ність і до­по­мо­га над­зви­чай­но ва­жли­ві.

Са­ме то­му, ма­буть, до­ве­де­ться роз­по­ча­ти з пов­сяк­ден­но­го при­кла­ду… Ви­кли­кав­ши не­що­дав­но до­до­му не­від­кла­дну ме­ди­чну до­по­мо­гу для не­ду­жо­го па­ці­єн­та, я по­чув, що до ка­ре­ти його про­сто ні­ко­му транс­пор­ту­ва­ти… Тоб­то є ли­ше по­мі­чник лі­кар­ки й ти сам, а от­же, бра­кує ще при­найм­ні одні­єї людини, ко­тра до­по­мо­гла б спу­сти­ти ле­жа­чо­го хво­ро­го схо­да­ми ба­га­то­по­вер­хів­ки до­ни­зу. І тіль­ки зго­дом, що­прав­да, коли впо­ра­ли­ся так-сяк са­мо­туж­ки, зга­да­ла­ся но­ва по­лі­ція, до якої мо­жна бу­ло б спо­кій­но звер­ну­ти­ся, бо після Ре­во­лю­ції гі­дно­сті ви­ник са­ме той мо­мент, коли між гро­ма­дя­на­ми й дер­жа­вою нібито «під­пи­са­на» но­ва су­спіль­на уго­да, згі­дно з якою вони ма­ють по­чу­ва­ти нав­за­єм до­ві­ру й під­трим­ку.

Дум­ка про до­по­мо­гу си­ло­ви­ків ви­ни­кла не від­ра­зу, по­за­як іще рік то­му (у ви­пад­ку з мі­лі­ці­єю) це бу­ло б не­здій­снен­но. Чо­му? Бо мо­жна, на­при­клад, при­га­да­ти, що пост­ра­дян­ську лю­ди­ну ще до­не­дав­на ди­ву­ва­ло, коли во­на по­мі­ча­ла або ді­зна­ва­лась, як нім­ці чи по­ля­ки у сво­їх кра­ї­нах від­ра­зу ви­кли­ка­ють по­лі­цію, тіль­ки-но по­трі­бно ви­рі­ши­ти про­бле­ми чи вла­дна­ти не­по­ро­зу­мі­н­ня, якщо тра­пля­ю­ться за­го­стре­ні фор­ми ло­каль­них кон­флі­ктів, як-от га­ла­су­ють су­сі­ди в пі­зній час або чу­ю­ться див­ні кри­ки. Для то­та­лі­тар­ної дер­жа­ви зру­чно, коли гро­ма­дя­ни сте­жать одне за одним, як у Па­но­пти­ку­мі Єре­мії Бен­та­ма, мо­дель якого до­слі­джу­вав Мі­шель Фу­ко в пра­ці «На­гля­да­ти й ка­ра­ти», а його лі­те­ра­тур­ні ва­рі­ан­ти всім зна­йо­мі з «1984» Джор­джа Ор­вел­ла та «Ми» Євґє­нія За­мя­ті­на. Але це в то­му ви­пад­ку, коли дер­жа­ва не за­охо­чує до тво­ре­н­ня су­спіль­них ін­сти­ту­тів, а вста­нов­лює їх са­ма. Зро­зумі­ло, чо­му, жи­ву­чи в ра­дян­ський час, лю­ди­на зви­ка­ла, що спів­пра­ця з дер­жа­вою ду­же швид­ко за­кін­чу­є­ться та­ким со­бі «ін­сти­ту­том сту­ка­чів»: до­но­ся­чи на сво­го бли­жньо­го, ти спри­я­єш бу­дів­ни­цтву яко­гось там чергового «Бє­ло­мор­ка­на­ла» в си­сте­мі ГУЛАГУ. Мо­жли­во, звід­си й та­ка ро­ман­ти­за­ція зло­дій­сько­го сві­ту, яка ще й до­сі ви­ли­ва­є­ться в то­ле­ран­тність до мар­шру­тко­во­го зву­ча­н­ня «бла­тно­го шан­со­ну». Бо ж кри­мі­наль­ний світ яка-не-яка, а та­ки аль­тер­на­ти­ва дер­жа­ві.

Тож за­пи­тай­мо себе, ким має бу­ти дер­жа­ва: силь­ним мон­стром чи кво­лим по­бор­ни­ком, кмі­тли­вим пра­гма­ти­ком чи пар­тне­ром? Чо­му нам і на­да­лі сфе­ру по­лі­ти­чно­го до­во­лі ча­сто до­во­ди­ться сприй- ма­ти за по­лі­гон «тре­ну­ва­н­ня вла­ди»? Від пов­сяк­де­н­ня хо­че­ться від­ра­зу за­ну­ри­ти­ся в те­о­рію, аби по­ди­ви­ти­ся на те, що вба­ча­ли в дер­жа­ві ми­сли­те­лі рі­зних ча­сів і куль­тур.

Пер­ше-лі­пше ро­зу­мі­н­ня до­сві­ду по­лі­ти­чно­го зра­зу-та­ки від­си­лає нас до ан­ти­чно­сті. А го­лов­на те­за, яка впа­дає в око: те, що має зна­че­н­ня для окремої людини, є ва­жли­вим і для по­лі­са. Та­ке ви­зна­че­н­ня вза­є­мозв’яз­ку між дер­жа­вою та гро­ма­дя­ни­ном на­ле­жить Пла­то­ну. І во­но пе­ред­ба­чає не ста­ти­чне, а ді­яль­не тлу­ма­че­н­ня ро­лі людини. До­ся­гну­ти чо­гось у су­спіль­стві озна­ча­ло б ма­ти су­го­ло­сність з ін­ши­ми гро­ма­дя­на­ми. Хо­ча це аж ні­як не пе­ред­ба­чає то­го, що по­лі­ти­чне й люд­ське бла­га збі­га­ю­ться бу­кваль­но. У то­го, хто звик до тра­фа­ре­тно­го по­лі­ти­чно­го ми­сле­н­ня, на­ве­де­ні те­зи мо­гли б ви­кли­ка­ти кіль­ка ра­ди­каль­них ви­снов­ків: Пла­тон або гра­є­ться в по­пу­ліст­ську де­мо­кра­тію, або ж зва­блює то­та­лі­тар­ним дер­жав­ним ке­ру­ва­н­ням.

Справ­ді, для Пла­то­на окре­ма лю­ди­на є ча­сти­ною ці­ло­го, а бла­го по­лі­са ва­жли­ві­ше за при­ва­тне бла­го. Че­рез це дер­жа­ва мо­же по­тре­бу­ва­ти ста­тків, зу­силь і на­віть са­мо­го жи­т­тя гро­ма­дя­ни­на. Так, Со­крат не ухи­ля­є­ться від сво­го смер­тно­го вироку, хоч і вва­жає його не­спра­ве­дли­вим. Але ви­сно­вок про то­та­лі­тар­ність та­кої дер­жа­ви мо­жна бу­ло б зро­би­ти, як­би роз­бу­до­ва по­лі­са не бу­ла спра­вою то­го ж та­ки гро­ма­дя­ни­на, чия ді­яль­ність ске­ро­ва­на на ство­ре­н­ня су­спіль­них ін­сти­ту­цій. То­му й не див­но, коли Пла­тон на­зи­ває по­лі­ти­ку ми­сте­цтвом, для ре­а­лі­за­ції якого по­трі­бні тур­бо­та й ви­хо­ва­н­ня. Ми­сте­цтво управ­лі­н­ня при­рів­ню­є­ться до ін­ших ми­стецтв, адже спря­мо­ва­не на до­бро для людини. Дер­жа­ва вва­жа­є­ться тим ща­сли­ві­шою, чим біль­ше її гро­ма­дя­ни за­до­во­ле­ні (від чо­го гур­то­вим по­ряд­ком спри­я­ють її тво­рен­ню). От то­ді, щоб збе­рі­га­ти­ся, во­на має ста­ва­ти ви­хов­ною та осві­тньою ін­сти­ту­ці­єю, все­ре­ди­ні якої дер­жа­вець ді­стає мо­жли­вість пі­зна­ва­ти до­бро, без чо­го він тіль­ки по­тра­пля­ти­ме в за­ле­жність. Адже, збіль­шу­ю­чи вла­сні за­ба­ган­ки, він нев­пин­но по­ро­джу­ва­ти­ме кон­флі­кти все­ре­ди­ні й зов­ні дер­жа­ви.

Са­ме то­му Пла­тон на­по­ля­гає на по­єд­нан­ні дер­жав­ної вла­ди та фі­ло­со­фії. Пра­виль­ний по­ря­док вла­да­рю­ва­н­ня за­ле­жить від ро­зу­му, яко­му під си­лу втри­ма­ти стер­но. На­віть не по­трі­бно шу­ка­ти

при­кла­дів, щоб уяви­ти, до чо­го при­зве­де до­мі­ну­ва­н­ня при вла­ді че­сто­люб­ства, на­ко­пи­че­н­ня ма­є­тно­стей і ба­га­тьох ін­ших зваб, по­зна­че­них без­ла­дні­стю дум­ки. Від­так по­шук і здій­сне­н­ня спра­ве­дли­во­сті для Пла­то­на — це до­бро, гі­дне пра­гне­н­ня не за­ра­ди ре­зуль­та­тів, а са­ме со­бою.

Те­зу про існу­ва­н­ня по­лі­са на під­ста­вах ети­чно­го пі­зна­н­ня ви­во­дить і Арі­сто­тель. Коли гро­ма­дя­ни ма­ють спіль­ну ме­ту, вони ста­нов­лять спіль­но­ту, що на­бу­ває ви­ра­зно­го по­лі­ти­чно­го устрою. Хи­бним є устрій, де пра­ви­те­лі оби­ра­ють за ме­ту дба­н­ня про вла­сну ко­ристь. Якщо при­ро­да людини й зда­тна ре­а­лі­зу­ва­ти­ся в ро­зум­но­му пра­гнен­ні, то це бу­де стрем­лі­н­ня до най­кра­що­го дер­жав­но­го укла­ду. Втім, Арі­сто­тель не схиль­ний вва­жа­ти, що в дер­жа­ві усі гро­ма­дя­ни одна­ко­ві. Він ба­чить лю­дей із рі­зним ти­пом і сту­пе­нем акту­а­лі­за­ції їхніх зда­тно­стей. То­му ва­жли­вим стає ро­зу­мі­н­ня впли­ву на по­лі­ти­ку са­ме ра­ціо­наль­но­го чин­ни­ка як ви­зна­чаль­ної си­ли со­ці­аль­но­го бу­т­тя. На сьо­го­дні дум­ка Арі­сто­те­ля про не­об­хі­дність ін­сти­ту­ту раб­ства, зви­чай­но, за­ста­рі­ла, по­за­як уже не­мо­жли­во не ра­ху­ва­ти­ся із тра­ди­ці­єю, яка про­го­ло­шує гі­дність і не­до­тор­кан­ність людини, що ґрун­то­ва­ні не на її фун­кціо­наль­но­му при­зна­чен­ні в су­спіль­стві, а на уні­каль­но­сті й не­по­втор­но­сті ко­жної істо­ти. Одна­че кон­це­пція дав­ньо­гре­цько­го фі­ло­со­фа й до­ни­ні не втра­ти­ла цін­но­сті ра­ціо­наль­но­го взір­ця під час по­бу­до­ви дер­жа­ви.

До ре­чі, по­гля­нув­ши на се­ре­дньо­ві­чну хри­сти­ян­ську дер­жав­ну те­о­рію, спо­сте­рі­га­є­мо не менш по­ва­бні мо­де­лі. Так, Ав­гу­стин Бла­жен­ний на­по­ля­гає на ми­ну­що­сті «зем­ної дер­жа­ви», за­кли­ка­ю­чи очі­ку­ва­ти «цар­ства не­бе­сно­го», хо­ча свя­те жи­т­тя, на його дум­ку, мо­же ціл­ком пов’язу­ва­ти­ся зі світ­ською вла­дою. Ва­жли­ве тут ін­ше: зем­ний пре­стол не за­слу­го­вує на куль­то­ве по­кло­ні­н­ня. Роль ети­чно­го стри­жня то­ді ві­ді­гра­ва­ла ідея Бо­га, який за­без­пе­чу­вав сві­то­вий, а от­же, і по­лі­ти­чний по­ря­док. Та лю­ди, як за­зна­чає вже То­ма Аквін­ський, об’єд­ну­ю­ться не ли­ше за­ра­ди ви­жи­ва­н­ня, а й пе­ред­усім для гі­дно­го жи­т­тя. Дер­жав­на єд­ність по­ряд­ку спря­мо­вує пра­гне­н­ня окре­мих гро­ма­дян на за­галь­не бла­го. Ав­то­ри­тет по­лі­ти­чної вла­ди, зви­чай­но ж, пе­ред­ба­чає пра­во за­ко­но­дав­чо­го на­ка­зу й при­му­су. Однак То­ма не за­бу­ває і про осо­би­стість, яка зда­тна пе­ре­вер­шу­ва­ти дер­жа­ву. По­лі­ти­чний мир, згі­дно з його по­гля­да­ми, ні­ко­ли не по­ви­нен спи­ра­ти­ся на на­силь­ство при­ва­тно­го его­ї­зму, бо ж є на­слід­ком осми­сле­н­ня спра­ве­дли­во­сті. Як ба­чи­мо, ви­мо­ги до по­лі­ти­ка до­сить ви­со­кі.

Смі­ли­ві­ше про по­лі­ти­ку за­го­во­ри­ли, по­чи­на­ю­чи з Нік­ко­ло Ма­кі­а­вел­лі. Са­ме він, став­ля­чи пи­та­н­ня про те, у який спо­сіб здо­бу­ва­є­ться вла­да, щи­ро від­по­від­ає: вла­сни­ми за­слу­га­ми, за ща­сли­во­го збі­гу об­ста­вин, зло­чи­ном або при­хиль­ні­стю гро­ма­дян. Його та­кти­ка отри­ма­н­ня кер­ма дер­жав­цем пе­ред­ба­чає бла­го­ді­я­н­ня, м’якість, вір­ність і лю­дя­ність, які за що­най­мен­шої не­об­хі­дно­сті зда­тні вмить пе­ре­тво­ри­ти­ся на жор­сто­кість, під­сту­пність і ві­ро­лом­ство. Пра­во й си­ла — два чин­ни­ки, ко­три­ми не вар­то не­хту­ва­ти. Але та­ка по­ве­дін­ка до­ціль­на тіль­ки то­ді, коли її за­сто­со­ву­ють ли­шень зрід­ка. Хо­ча, за пе­ре­ка­за­ми, ще до­не­дав­на представники укра­їн­сько­го по­лі­ти­ку­му лю­би­ли зі­зна­ва­ти­ся, що чер­па­ють на­сна­гу у тво­рах фло­рен­тій­ця.

У но­во­ча­сну до­бу вла­да оста­то­чно пе­ре­да­є­ться во­ло­да­ре­ві, у ко­тро­го спо­сте­рі­га­ю­ться всі озна­ки бо­же­ствен­но­сті. По­ка­зо­вою в цьо­му сен­сі є кон­це­пція То­ма­са Гобб­са. По­чу­ва­ю­чи від­ра­зу до вчень, які акцен­ту­ють на зна­чен­ні сум­лі­н­ня чи по­той­бі­чно­му збав­лен­ні, він за­ле­две не пер­шим зо­бра­зив дер­жа­ву ре­гу­ля­то­ром со­ці­аль­но­го жи­т­тя. Чо­му Гоббс на­дає їй обра­зу бі­блій­но­го стра­хі­тли­во­го Ле­ві­а­фа­на, іро­ні­чно це ро­бить чи із за­сте­ре­же­н­ням, до­сте­мен­но не­ві­до­мо. На­то­мість він ствер­дно го­во­рить про пра­во людини за­хи­сти­ти себе. Про ви­хід із при­ро­дно­го ста­ну й пе­ре­хід до по­лі­ти­чно­го жи­т­тя, коли по­трі­бно де­ле­гу­ва­ти гро­ма­ді най­сут­тє­ві­ші рі­зно­ви­ди вла­ди в обмін на збе­ре­же­н­ня сво­го жи­т­тя та вла­сно­сті, за­зна­чає і Джон Локк. Хо­ча лю­ди­на за­ли­шає за со­бою пра­во опи­ра­ти­ся за­ко­но­дав­чій і ви­ко­нав­чій вла­ді, коли та втра­чає до­ві­ру.

Про рі­зни­цю між мо­ра­л­лю та по­лі­ти­кою як між те­о­рі­єю та пра­кти­кою на свій лад мір­кує й Ім­ма­ну­їл Кант. Будучи від природи злою, лю­ди­на зму­ше­на ста­ва­ти до­брим гро­ма­дя­ни­ном, поважати бли­жніх і за­ко­ни про­сто за­ра­ди са­мої себе. Та­ким чи­ном здо­бу­ва­є­ться на­сам­пе­ред са­мо­по­ва­га, а от­же, гі­дність. За­пи­ту­ю­чи, «щó є лю­ди­на», Кант має на ува­зі, «щó во­на із себе мо­же ство­ри­ти». У то­му, що в дер­жа­ві по­лі­ти­чна дій­сність про­ни­за­на мо­раль­ною іде­єю, пе­ре­ко­на­ний і Ге­ґель. Те, що все ро­зум­не є дій­сним і нав­па­ки, від­бу­ва­є­ться са­ме зав­дя­ки дер­жа­ві. Тоб­то її ме­та — ре­а­лі­за­ція ро­зу­му. Дер­жа­ва та гро­ма­дя­ни утво­рю­ють ор­га­ні­чну єд­ність. Мо­нарх в уяв­лен­ні фі­ло­со­фа по­стає вер­ши­ною ро­зу­му та сво­бо­ди, однак зав­да­н­ня вла­ди ще й у то­му, щоб про­я­ви­ла­ся суб’єктив­ність, пов’яза­на з єд­ні­стю.

І, на­ре­шті, на по­ро­зі ХХ сто­лі­т­тя з’яви­ла­ся по­стать Фрі­дрі­ха Ні­цше, ко­трий пра­гнув ство­ре­н­ня мо­гу­тньої «куль­тур­дер­жа­ви»: у цьо­му дво­скла­до­во­му утво­рен­ні жо­дна з ча­стин не­мо­жли­ва без ін­шої. Смисл та­ко­го ви­тво­ру для ньо­го здій­снен­ний за еко­но­мі­чно­го й по­лі­ти­чно­го об’єд­на­н­ня Єв­ро­пи, ба на­віть до­мі­ну­ва­н­ня її у сві­ті. Та­ке зав­да­н­ня він на­зи­ває «ве­ли­кою по­лі­ти­кою». По­при спро­би ре­во­лю­цій­них змін у су­спіль­стві, Ні­цше віддає пе­ре­ва­гу змі­нам в осві­ті й са­мов­до­ско­на­лен­ню людини. У цьо­му ко­ро­тко­му огля­ді ва­жли­вих віх кла­си­чної по­лі­ти­чної дум­ки ми тіль­ки при­вер­та­є­мо ува­гу до на­шої укра­їн­ської сучасності: не­хай по­лі­ти­ка й не стає го­ри­зон­том май­бу­тньо­го, про­те бай­ду­жість до пе­ре­о­сми­сле­н­ня те­о­рій дер­жа­ви не­о­дмін­но обер­та­є­ться пра­дав­ні­ми мі­фо­ло­гі­я­ми при­мар­но­го дер­жа­во­тво­ре­н­ня, ни­ще­н­ням ака­де­мі­чних ін­сти­ту­цій і не­хту­ва­н­ням кри­ти­кою.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.