«Стра­шні­шим за смерть є її очі­ку­ва­н­ня»

Не від­чув­ши на вла­сній шку­рі, що та­ке по­лон, важ­ко зро­зу­мі­ти всю гли­би­ну цьо­го жа­хі­т­тя. Біль­шість укра­їн­ців, як і дер­жа­ва за­га­лом, усе ще ма­ло уяв­ляє мас­шта­би тра­ге­дії, з якою до­ве­ло­ся зі­ткну­ти­ся

Ukrainskiy Tyzhden - - ТЕМА НОМЕРА - Ро­ман Мал­ко, На­тал­ка Дрозд

Сло­ва, ви­не­се­ні в за­го­ло­вок текс­ту, на­ле­жать укра­їн­це­ві з Донбасу Сер­гі­є­ві, який був у по­ло­ні те­ро­ри­стів, ди­вом зу­мів уте­кти й ви­бра­ти­ся з ро­ди­ною з оку­по­ва­них те­ри­то­рій. До камери смер­тни­ків він по­тра­пив за до­но­са­ми сво­їх зем­ля­ків, яких не вла­што­ву­ва­ла йо­го проукраїнська по­зи­ція, від­так про­йшов усі ко­ла пе­кла, був свід­ком ка­ту­вань та роз­стрі­лів спів­ка­мер­ни­ків, а во­дно­час об’єктом тор­гу ла­сих до гро­шей са­ди­стів. Та­ких, як він, ба­га­то...

По­лон. Це стра­шне сло­во, не так дав­но вдер­шись у на­шу дій­сність, уже всти­гло на­бу­ти ціл­ком кон­кре­тної не­кни­жної стра­шної су­ті. «Му­ки від не­ста­чі во­ди, спе­ка й смо­рід не бу­ли та­ки­ми жа­хли­ви­ми, як усві­дом­ле­н­ня то­го, що в будь-який мо­мент від­чи­ня­ться две­рі й при­йдуть убив­ці, — ка­же Сер­гій. — Усе, ти вже не во­ло­ді­єш сво­єю до­лею! Мо­жна скіль­ки зав­го­дно сти­ска­ти ку­ла­ки, три­ма­ти се­бе в ру­ках си­лою во­лі, але від те­бе ні­чо­го вже не за­ле­жить. Відчуття та­ке, ні­би­то під но­га­ми роз­кри­ла­ся бе­зо­дня, жах не­ві­до­мо­сті здав­лює сер­це й під­штов­хує бла­га­ти про по­ща­ду».

(ВІЙ­СЬКО­ВО)ПО­ЛО­НЕ­НІ БЕЗ ВІЙ­НИ

За офі­цій­ни­ми да­ни­ми, у по­ло­ні оку­пан­тів за­ли­ша­ю­ться 123 укра­їн­ці, з них тре­ти­на ци­віль­ні. Ще 690 вва­жа­ю­ться зни­кли­ми без­ві­сти, і ціл­ком мо­жли­во, що ча­сти­на з них іще жи­ві. У то­чно­сті озву­че­них цифр мо­жна і тре­ба сум­ні­ва­ти­ся, бо з бар­да­ком, який ба­чи­мо в усіх без ви­ня­тку дер­жав­них ор­га­нах вклю­чно з ти­ми, що за­йма­ю­ться обмі­ном по­ло­не­них, на ін­ше сподіватися не вар­то. Зре­штою, за­яв­ле­на кіль­кість звіль­не­них — 3,2 тис. осіб — теж на­вряд чи то­чна. Справ­жньо­го мо­ні­то­рин­гу ні­хто не ро­бив, при­найм­ні по­пер­вах, ко­ли си­ту­а­ція на­га­ду­ва­ла рад­ше вза­є­мо­ви­гі­дний не­кон­тро­льо­ва­ний бар­тер лю­дей і тру­пів.

По­при на­яв­ність і по­стій­не та­су­ва­н­ня пев­них цифр, та­ко­го по­ня­т­тя, як по­ло­не­ні, в Укра­ї­ні офі­цій­но не існує. Не­має вій­ни, а от­же, і по­ло­не­них — є ли­ше за­ру­чни­ки в те­ро­ри­стів, не­за­кон­но по­збав­ле­ні во­лі осо­би. Цей ню­анс ду­же ва­жли­вий, адже ки­дає свою тінь на всі пов’яза­ні із цим про­це­си: утри­ма­н­ня, на­да­н­ня ме­ди­чної та ін­шої до­по­мо­ги, звільнення та ре­а­бі­лі­та­ції.

Опи­ни­ти­ся в по­ло­ні з по­ча­тком кон­флі­кту на Дон­ба­сі міг май­же ко­жен, ко­му до­ве­ло­ся там ме­шка­ти чи ви­пад­ко­во пе­ре­бу­ва­ти. Для цьо­го не кон­че бу­ло бра­ти­ся до зброї та їха­ти за­хи­ща­ти Ба­тьків­щи­ну. Як роз­по­від­ає Ти­жню Сер­гій, при­во­дів мо­гло бу­ти без­ліч. У 2014 ро­ці скла­лась об­ста­нов­ка за­галь­ної пі­до­зрі­ло­сті. Па­тру­лі ха­па­ли на ву­ли­ці всіх, хто без па­спор­та. А він мав бу­ти з мі­сце­вою ре­є­стра­ці­єю. Всі приїжджі ав­то­ма­ти­чно по­тра­пля­ли до ко­ла пі­до­зрю­ва­них у шпи­гун­стві й опи­ня­лись у під­ва­лах. Якщо не бу­ло до­ку­мен­тів, да­ва­ли го­ди­ну, щоб ро­ди­чі їх при­ве­зли. То­ді по­ка­ра­н­ня обме­жу­ва­ло­ся ти­жнем­дво­ма ко­па­н­ня шан­ців. Цих лю­дей три­ма­ли окре­мо й зго­дом від­пу­ска­ли. Та, якщо па­пе­рів ні­хто не на­да­вав, це зра­зу вва­жа­ли до­ка­зом ди­вер­сій­ної ді­яль­но­сті й за­три­ма­них від­прав­ля­ли на «роз­мі­ну­ва­н­ня», ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи як жи­вий мін­ний трал. Жи­вих май­же не за­ли­ша­ло­ся. Поранених та ска­лі­че­них до­би­ва­ли на мі­сці... «Ме­ні осо­би­сто кіль­ка ра­зів по­гро­жу­ва­ли та­ким роз­мі­ну­ва­н­ням», — ка­же Сер­гій.

Зві­сно, по­тен­цій­ни­ми по­ло­не­ни­ми бу­ли жур­на­лі­сти, чле­ни чи ке­рів­ни­ки всіх без ви­ня­тку, окрім УПЦ МП, ре­лі­гій­них гро­мад та ор­га­ні­за­цій, ті, хто ра­ні­ше ви­яв­ляв па­трі­о­ти­чну по­зи­цію, брав участь у про­укра­їн­ських мі­тин­гах або не­га­тив­но від­гу­ку­вав­ся про «ДНР-ЛНР». На та­ких обов’яз­ко­во пи­са­ли до­но­си й за­би­ра­ли їх про­сто з до­му чи мі­сця пра­ці. Шан­сів ви­жи­ти в цих за­ру­чни­ків бу­ло 50 на 50 за­ле­жно від на­строю ка­тів та вбивць і спри­тно­сті тих, хто на­ма­гав­ся ви­тя­гну­ти їх із по­ло­ну.

Тре­тя чи­слен­на ка­те­го­рія — мі­сце­ві під­при­єм­ці. Їхні бу­дин­ки гра­бу­ва­ли, вла­што­ву­ю­чи там ба­зи, а са­мих го­спо­да­рів ки­да­ли в підвал, ви­ма­га­ю­чи ви­ку­пу. Хто хо­тів жити, пла­тив. Та­кса ко­ли­ва­ла­ся в екві­ва­лен­ті 1 млн грн у твер­дій ва­лю­ті. За Сер­гія та­кож ви­ма­га­ли гро­шей. Зна­ю­чи, що йо­го ро­ди­чі за кор­до­ном ма­ють не­по­га­ні ста­тки, хо­ті­ли $400 тис., по­тім зби­ли ці­ну до $100 тис., але чо­ло­ві­ко­ві по­ща­сти­ло вте­кти. Ка­же, не ві­рить, що від­пу­сти­ли б, на­віть як­би рі­дня пе­ре­да­ла ко­шти. Ко­ли бран­це­ві по­ка­за­ли до­но­си на ньо­го й він за­пи­тав на­ві­що, то по­чув за­пев­не­н­ня, що жи­вим усе одно звід­ти не ви­йде.

Опи­ня­ли­ся в ка­зе­ма­тах і ціл­ком ло­яль­ні до те­ро­ри­стів гро­ма­дя­ни, схо­пле­ні на яки­хось дріб’яз­ко­вих кри­мі­наль­них про­сту­пках. Їхня до­ля, як роз­по­від­ає Сер­гій, мо­гла бу­ти зов­сім не­пе­ре­дба­чу­ва­ною. Якось він став свід­ком до­пи­ту хло­пця, що по­пав­ся на кра­діж­ці мо­біль­но­го те­ле­фо­ну: у про­це­сі ді­зна­н­ня то­го за­би­ли до смер­ті.

Най­біль­шу і, зві­сно, осо­бли­ву ка­те­го­рію по­ло­не­них ста­нов­лять за­хи­сни­ки Укра­їн­ської дер­жа­ви: бій­ці до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів, сол­да­ти ЗСУ, пра­ців­ни­ки спец­служб та во­лон­те­ри. У ко­жно­го своя істо­рія, і цих істо­рій ти­ся­чі. Бе­зу­мов­но, на­йма­со­ві­ші втра­ти бу­ли під час чи­слен­них бо­йо­вих су­ти­чок, ви­хо­ду з Іло­вай­сько­го ко­тла, бо­їв за Са­вур-мо­ги­лу чи Де­баль­ців­сько­го від­сту­пу. Чи­ма­ло тих, хто опи­нив­ся в ла­бе­тах во­ро­га, мо­жуть ціл­ком зав­дя­чу­ва­ти сво­ї­ми по­ла­ма­ни­ми до­ля­ми не­про­фе­сій­но­сті або, що вже грі­ха та­ї­ти, зра­ді вла­сно­го ке­рів­ни­цтва. Десь не при­йшло обі­ця­не під­крі­пле­н­ня, десь не спра­цю­ва­ла ар­та, десь у най­від­по­від­аль­ні­ший мо­мент зла­ма­ла­ся те­хні­ка, десь про­лу­нав на­каз без під­го­тов­ки та на­ле­жної роз­від­ки ку­дись ви­су­ва­ти­ся чи щось ата­ку­ва­ти… Аб­сур­ду й за­га­док ви­ста­чає. Во­лон­те­ри розповідають, що пе­ред сум­но­зві­сним па­ра­дом по­ло­не­них у До­не­цьку гру­пу на­ших вій­сько­вих бу­ло від­прав­ле­но на під­си­ле­н­ня одно­го з блок­по­стів на лі­нії зі­ткне­н­ня. Ко­ли во­ни ту­ди при­їха­ли, блок­пост ви­явив­ся пу­стим, без жо­дних слі­дів бою, а з ти­лу їх на­кри­ли че­чен­ці. По­тім цих не­ща­сних про­ве­ли па­ра­дом і по­ка­за­ли по ТБ, та не це най­бо­лю­чі­ше. Ко­ли по­ло­не­них би­ли, то на­тя­ка­ли, що їх зда­ли свої. І ця вер­сія, на жаль, мо­же бу­ти прав­дою, твер­дять во­лон­те­ри. Мо­же й не бу­ти, але ді­зна­ти­ся, як ста­ло­ся на­справ­ді, скла­дно.

«НА ПІДВАЛІ»

У по­ло­ні те­ро­ри­стів уже більш ніж 19 мі­ся­ців пе­ре­бу­ває пол­ков­ник роз­від­ки Іван Без’язи­ков. Йо­го істо­рія — яскра­вий при­клад без­глу­здя або від­вер­то­го не­про­фе­сіо­на­лі­зму вій­сько­во­го ке­рів­ни­цтва, про зра­ду по­ки що про­мов­чи­мо. Без’язи­ков по­тра­пив у по­лон по­бли­зу се­ла Сте­па­нів­ка До­не­цької обла­сті. Йо­го від­пра­ви­ли до бо­йо­ви­ків, щоб за­бра­ти поранених і вби­тих. Існує при­пу­ще­н­ня, що офі­це­ра «зли­ли». А якщо й ні, то яв­но не по­ду­ма­ли, від­прав­ля­ю­чи ке­рів­ни­ка роз­від­ки в ла­пи во­ро­га. Утім, даль­ша епо­пея з йо­го звіль­не­н­ням усе- та­ки на­штов­хує на дум­ку, що вер­сія про зра­ду й про чи­єсь не­ба­жа­н­ня, щоб він по­вер­нув­ся, не­без­під­став­на. Над­то ба­га­то зу­силь спря­мо­ва­но на ком­про­ме­та­цію та очор­не­н­ня пол­ков­ни­ка, ко­трий, як свід­чать ті, хто зу­стрі­чав­ся з ним у ка­тів­нях те­ро­ри­стів, три­ма­є­ться на «від­мін­но» та ще й під­ба­дьо­рює по­бра­ти­мів.

Не­рід­ко при­чи­ни по­ло­ну та­кі без­глу­зді, що в них май­же не хо­че­ться ві­ри­ти. Десь по­ми­ли­ли­ся до­ро­гою, десь не спра­цю­вав GPS, хтось по­пав­ся зду­ру, а хтось на­віть че­рез пи­я­ти­ку. За два ро­ки вій­ни тра­пля­ло­ся рі­зне, але зно­ву-та­ки не це най­стра­шні­ше. Оскіль­ки на­ші по­ло­не­ні де-юре вва­жа­ю­ться за­ру­чни­ка­ми, на них не по­ши­рю­є­ться між­на­ро­дне пра­во, а то­му те, чи ви­жи­вуть во­ни й чи по­вер­ну­ться до­до­му, за­ле­жить ви­клю­чно від до­брої во­лі та лю­дя­но­сті во­ро­га. Ну ще від рів­ня йо­го жа­ді­бно­сті й про­да­жно­сті.

Умо­ви утри­му­ва­н­ня за­ру­чни­ків-по­ло­не­них важ­ко на­зва­ти люд­ськи­ми. Біль­шість за­знає жор­сто­ких до­пи­тів, по­би­т­тя або про­сто зну­щань. Не­рід­ко лю­дей зму­шу­ють пра­цю­ва­ти на важ­ких шкі­дли­вих ро­бо­тах, дов­ший час утри­му­ють у не­при­сто­со­ва­них при­мі­ще­н­нях, по­збав­ля­ю­чи мо­жли­во­сті за­до­воль­ня­ти зви­чай­ні по­тре­би, а на знак по­ка­ра­н­ня по­збав­ля­ють їжі, во­ди, не на­да­ють най­не­об­хі­дні­шої ме­ди­чної до­по­мо­ги. Во­ли­ня­нин Ро­ман Ла­но­вий, який по­тра­пив у по­лон бі­ля Са­вур-мо­ги­ли і про­вів у не­во­лі по­над мі­сяць, ка­же, що став­ле­н­ня до укра­їн­ських по­ло­не­них спо­ча­тку бу­ло не­о­дно­зна­чне. Ча­сто до­во­лі ско­ти­ня­че, хо­ча тра­пля­лось і ба­га­то лю­дей, які на­ма­га­ли­ся по­лег­ши­ти ста­но­ви­ще бран­ців.

Спер­шу сол­дат опи­нив­ся в ла­пах ка­ди­ров­ців. Ті від­ра­зу ки­ну­ли­ся всіх бити, ві­ді­бра­ли взу­т­тя, але за­сту­пив­ся російський офі­цер. На­ка­зав не чі­па­ти, бо по­ло­не­ні по­трі­бні жи­ви­ми. Як ви­я­ви­ло­ся, бій­ців го­ту­ва­ли до спіл­ку­ва­н­ня з жур­на­лі­ста­ми. Кар­тин­ка ви­йшла не­аби­яка. Про­па­ган­ди­сти по­ка­за­ли не­ща­сних бо­сих та обдер­тих укра­їн­ських сол­да­тів, яким до­брі кон­во­ї­ри з «ДНР» да­ру­ють но­вий одяг і че­ре­ви­ки. По­тім пі­сля па­ра­ду всі ці обнов­ки, зві­сно, за­бе­руть, дав­ши вза­мін якесь ла­хмі­т­тя, але то вже бу­де по­тім. Як при­га­дує Ро­ман,

спо­ча­тку їхню гру­пу ки­ну­ли в підвал до­не­цько­го СБУ, але зго­дом пе­ре­ве­ли в архів. Там бу­ли за­лі­зні сте­ла­жі, що ма­ли слу­жи­ти за на­ри. «Ми сте­ли­ли кар­тон­ки, щоб не спа­ти на за­лі­зі, під го­ло­ву кла­ли па­пки. Ли­ше зго­дом, ко­ли при­їха­ли якісь ре­пор­те­ри й обу­ри­ли­ся по­ба­че­ним, нам ви­ді­ли­ли тро­хи гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги. Го­ду­ва­ли дві­чі на день: ма­лень­ке гор­ня­тко ка­ші й ку­сок хлі­ба. У ту­а­лет во­ди­ли по 10–20 осіб три­чі на день і дві­чі вно­чі. Ми­ти­ся не да­ва­ли, хі­ба що ли­це й ру­ки. По­чнеш ми­ти но­ги — мо­жеш бу­ти по­ка­ра­ний за за­трим­ку. Нас бу­ло 200, тож це за­йма­ло ба­га­то ча­су. Кіль­ка ра­зів від­про­ва­джу­ва­ли в душ, але пе­ре­ста­ли. Ми­ли­ся тіль­ки на ро­бо­ті. Там спо­ча­тку бу­ла хо­ро­ша зав­скла­ду, яка й ру­шник да­ва­ла, й під­го­до­ву­ва­ла. Ко­ли во­на звіль­ни­лась і при­йшла ін­ша, все при­пи­ни­ло­ся. М’яса сол­да­там не да­ва­ти, ру­шни­ка не да­ва­ти, хай ми­ю­ться де хо­чуть. Вла­сне, на ро­бо­ту й хо­ди­ли, щоб при­ве­сти се­бе до ла­ду чи за­те­ле­фо­ну­ва­ти до­до­му. Від неї мо­жна бу­ло від­мо­ви­тись, але ви­си­ді­ти в при­мі­щен­ні, на­би­то­му дво­ма со­тня­ми лю­дей, яке не про­ві­трю­є­ться ба­га­то днів, вкрай не­про­сто».

Іно­ді бо­йо­ви­ки ви­яв­ля­ли лю­дя­ність. На­при­клад, ті, що по­вер­ну­ли­ся з укра­їн­сько­го по­ло­ну і впі­зна­ли хло­пця з ба­таль­йо­ну «Дон­бас», який на­да­вав їм там ме­ди­чну до­по­мо­гу, зму­си­ли пе­ре­ве­сти йо­го в кім­на­ту до сол­да­тів ЗСУ, де бу­ли кра­щі умо­ви. Із до­бро­воль­ців ПС та ба­таль­йо­ну «Дон­бас» зну­ща­ли­ся най­біль­ше. Та­кож до­бря­че пе­ре­па­да­ло ар­ти­ле­ри­стам і мі­но­ме­тни­кам. Се­ред охо­рон­ців теж рі­зні бу­ли. Тра­пля­ли­ся нор­маль­ні, ко­трі до­бре ста­ви­ли­ся, на­віть да­ва­ли по­дзво­ни­ти рі­дним і від­мов­ля­ли­ся бра­ти за це гро­ші. А бу­ли та­кі, що зну­ща­ли­ся. Хо­ча осо­бли­во й не ка­ту­ва­ли. Ли­ше на по­ча­тку. Але це, ма­буть, та­ка тра­ди­ція. Спо­ча­тку всіх б’ють, а по­тім як ви­йде.

Зві­сно, ста­но­ви­ще по­ло­не­них за два ро­ки вій­ни за­зна­ло по­мі­тних змін. Ті, ко­го ни­ні звіль­ня­ють, ка­жуть, що умо­ви по­кра­щи­ли­ся, лю­дей не ка­ту­ють і хар­чу­ва­н­ня більш-менш нор­маль­не. Але та­ка си­ту­а­ція не всю­ди й не зав­жди. Є во­лон­те­ри, які до­мов­ля­ю­ться й пе­ре­да­ють бран­цям якісь хар­чі, ре­чі, ци­гар­ки. Але най­ча­сті­ше адре­са­там ма­ло що із цьо­го пе­ре­па­дає. Є скла­дно­щі з ме­ди­чною до­по­мо­гою. Мі­сце­ві лі­ка­рі ча­сто не хо­чуть або й не мо­жуть на­да­ва­ти її на­ле­жним чи­ном. Ро­ман Ла­но­вий при­га­дує, як один із хло­пців, що пе­ре­жив кон­ту­зію, звер­нув­ся до ме­ди­ка зі скар­гою на по­стій­ний го­лов­ний біль. Той від­по­вів, що за­раз від­рі­же го­ло­ву й ні­чо­го не бо­лі­ти­ме. Ін­шо­го ра­зу бій­це­ві з Хер­со­на, у яко­го бу­ла зла­ма­на но­га, ду­же хал­тур­но на­кла­ли гіпс. І ли­ше ко­ли ме­ди­ки з ОБСЄ зчи­ни­ли скан­дал, йо­му по­втор­но скла­ли но­гу й він по­чав оду­жу­ва­ти. Втім, не бра­кує і про­ти­ле­жних свід­чень. Мі­сце­ва мед­се­стра як мо­гла до­по­ма­га­ла в усіх по­тре­бах по­ло­не­ним, по­стій­но при­но­си­ла лі­ки і, ко­ли одно­му з них на па­ра­ді по­шко­ди­ли нир­ку й він ти­ждень мо­чив­ся кров’ю, на про­ха­н­ня укра­їн­сько­го фельд­ше­ра ді­ста­ла де­фі­ци­тні ан­ти­біо­ти­ки, тож хло­пця вда­ло­ся ви­хо­ди­ти.

Іще один ва­жли­вий мо­мент, який сто­су­є­ться ме­ди­чної до­по­мо­ги по­ло­не­ним, — це до­ку­мен­та­ція. Се­па­ра­тист­ські до­від­ки в Укра­ї­ні не діють, до­ве­сти пі­сля по­вер­не­н­ня, що ти за­знав контузії чи ін­шої бі­ди, не­про­сто. По­трі­бна до­мов­ле­ність про мо­жли­вість при­їзду бо­дай зрід­ка не­за­ле­жних лі­ка­рів, які про­ве­дуть ді­а­гно­сти­ку й за­без­пе­чать ме­ди­ка­мен­та­ми. У «Чер­во­но­го Хре­ста» на­чеб­то є та­ке пра­во, але йо­го лі­ка­рів на оку­по­ва­ні те­ри­то­рії ча­сто не до­пу­ска­ють.

Спер­шу, ко­ли на Дон­ба­сі па­ну­вав ха­ос і всі про­це­си, пов’яза­ні з жи­т­тям та смер­тю, за­ле­жа­ли від во­лі чи­слен­них ота­ма­нів і ком­ба­тів те­ро­ри­стів, усе ма­ло ви­гляд ци­ні­чно спро­ще­ний. По­ло­не­но­го мо­гли вби­ти, за­ли­ши­ти для обмі­ну з без­по­се­ре­днім про­тив­ни­ком че­рез лі­нію зі­ткне­н­ня чи ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти для тор­гу з рі­дни­ми. Зви­чай­но, до­мов­ля­ти­ся про рів­но­цін­ний обмін і то­ді бу­ло важ­ко. Як твер­дять во­лон­те­ри, з най­біль­ши­ми тру­дно­ща­ми ви­тя­гу­ва­ли снай­пе­рів, ар­ти­ле­ри­стів та до­бро­воль­ців із ба­таль­йо­нів «Ай­дар» і «Дон­бас». А бій­ці ДУКУ чи ін­ших націоналістичних ор­га­ні­за­цій уза­га­лі май­же не ма­ли шан­сів. Їх очі­ку­вав або роз­стріл, або ка­ту­ва­н­ня і все-та­ки роз­стріл, то­му во­ни рід­ко зда­ва­ли­ся жи­ви­ми, во­лі­ю­чи лі­пше пі­ді­рва­ти­ся остан­ньою гра­на­тою. Зго­дом си­ту­а­ція де­що по­кра­щи­ла­ся. Та­ко­го ма­со­во­го вбив­ства по той бік фрон­ту вже не спо­сте­рі­га­є­ться, але во­дно­час ду­же ускла­дни­ла­ся мо­жли­вість звільнення. До­мо­ви­ти­ся по те­ле­фо­ну про обмін чи на­віть ви­куп май­же не­ре­аль­но. Обмін по­ло­не­них із ча­сом на­брав обер­тів ве­ли­ко­го бі­зне­су. При­чо­му до­сить ча­сто, за свід­че­н­ня­ми во­лон­те­рів, і з на­шо­го бо­ку тра­пля­ли­ся ви­пад­ки не­по­ря­дно­сті пе­ре­го­вір­ни­ків, ви­ма­га­н­ня гро­шей ні­би­то на адво­ка­тів та по­се­ре­дни­ків. Але, від­ко­ли про­цес пе­ре­ріс у ве­ли­ку по­лі­ти­ку й від­бу­ва­є­ться на най­ви­що­му рів­ні, усе вза­га­лі вку­та­ло­ся пе­ле­ною та­єм­ниць, не­до­мо­вок та бре­хні. У якийсь мо­мент пи­та­н­ня обмі­ну за­ви­сло в по­ві­трі,

й він на­дов­го при­пи­нив­ся. За­ці­кав­ле­ні сто­ро­ни не раз анон­су­ва­ли чер­го­ву спро­бу, але зав­жди щось за­ва­жа­ло. У зри­ві до­мов­ле­но­стей оби­дві во­ни зви­ну­ва­чу­ва­ли одна одну, втім, ви­яви­ти, хто на­справ­ді ви­нен і на яко­му ета­пі ста­є­ться збій, до­во­лі про­бле­ма­ти­чно.

У ПЕРЕГОВІРНИХ ЛАБІРИНТАХ

Як твер­дять без­по­се­ре­дньо при­че­тні до цьо­го лю­ди, при­чи­на тут і в по­лі­ти­ці, і ча­сто в див­них та не­зро­зумі­лих про­це­ду­рах з укра­їн­сько­го бо­ку. А про­сті­ше ка­жу­чи, у не­ор­га­ні­зо­ва­но­сті й без­від­по­від­аль­но­сті си­сте­ми. У якийсь мо­мент обмін одно­го на одно­го пе­ре­став вла­што­ву­ва­ти бо­йо­ви­ків. Во­ни по­ча­ли про­ти­ска­ти ідею ам­ні­стії, за­пи­са­ну в мін­ських до­мов­ле­но­стях. Укра­їн­ську сто­ро­ну це, при­ро­дно, не за­до­воль­ня­ло, але й змі­ню­ва­ти про­пор­ції на одно­го до двох чи до трьох та­кож дов­го не хо­ті­ли. Бу­ва­ють ви­пад­ки, ко­ли те­ро­ри­сти ви­ма­га­ють ви­да­ти їм кон­кре­тних осіб, а не всіх під­ряд, але ці лю­ди за при­крим збі­гом об­ста­вин або ще не про­йшли від­по­від­ної про­це­ду­ри із су­да­ми й не мо­жуть бу­ти ви­мі­ня­ні, або про­сто не зна­йде­ні. Схо­жі істо­рії від­бу­ва­ю­ться й по той бік. Ко­жна зі сто­рін на­ма­га­є­ться ви­кру­ти­ти си­ту­а­цію на вла­сну ко­ристь, ви­мі­ня­ти якусь ва­жли­ву для се­бе пер­со­ну за ко­гось не­зна­чно­го. Укра­їн­ські пе­ре­мов­ни­ки ча­сто на­рі­ка­ють, що їхні спи­ски не бе­руть до ува­ги (мов­ляв, «та­ких у нас не­має» або «во­ни не хо­чуть по­вер­та­ти­ся до­до­му»), за­те про­по­ну­ють тих, ко­го не шу­ка­ють і ні­хто не знає. Але та­кі ігри та вза­єм­на не­до­ві­ра тіль­ки ускла­дню­ють і галь­му­ють про­цес. По­ло­не­ні в са­мо­про­го­ло­ше­них «ре­спу­блі­ках», яким вда­є­ться іно­ді ви­хо­ди­ти на зв’язок, ка­жуть, що най­біль­ша про­бле­ма і при­чи­на ха­о­су — це без­си­стем­ність ро­бо­ти обмі­ню­ва­чів. Не сфор­мо­ва­ні й від­по­від­но не до­три­му­ю­ться якісь ба­зо­ві прин­ци­пи, що ма­ли б уже ви­ма­лю­ва­ти­ся за та­кий дов­гий час. Аб­со­лю­тно не­зро­зумі­лі ал­го­ритм і кри­те­рії скла­да­н­ня спи­сків та ви­бо­ру кан­ди­да­тів на обмін. Як на­слі­док — про­цві­тає ко­ру­пція, при­чо­му по оби­два бо­ки.

Ро­ди­чі по­ло­не­них ча­сто на­рі­ка­ють на не­про­фе­сій­ність СБУ. Там, мов­ляв, опе­ру­ють да­ни­ми, які на­да­ють їм са­мі сім’ї або ж во­лон­те­ри, чи про­сто ви­ко­ри­сто­ву­ють не­пе­ре­ві­ре­ну ін­фор­ма­цію. Одна з най­біль­ших про­блем — ні­хто ні за що, по су­ті, не від­по­від­ає. Від­по­від­аль­ні по­стій­но змі­ню­ю­ться. Дзво­ниш одно­му — він уже не за­йма­є­ться, дру­го­му — той ли­ше озна­йом­лю­є­ться із си­ту­а­ці­єю. Усе йде по ко­лу й без ре­зуль­та­ту. За­те, ко­ли ро­ди­чі по­чи­на­ють шу­мі­ти, спец­слу­жбов­ці ду­же обра­жа­ю­ться. Не лізь­те, мов­ляв, у про­цес, ми пра­цю­є­мо. По­че­кай­те. Тіль­ки ча­сто ви­яв­ля­є­ться, що, по­ки не здій­меш ґвал­ту, спра­ва не зру­шить із мі­сця. «Я став­лю під сум­нів ро­бо­ту на­ших спе­ців, — ка­же дру­жи­на одно­го з по­ло­не­них. — За весь час не ба­чи­ла там по­сту­пу й ба­жа­н­ня пра­цю­ва­ти. При­їздиш у СБУ — усі з та­ким по­ва­жним ви­гля­дом про­пу­ска­ють те­бе че­рез ку­пу при­стро­їв, що пі­ка­ють, за­би­ра­ють па­спорт, ви­пи­су­ють пе­ре­пус­тку за два дні до при­їзду, огля­да­ють зу­сі­біч, а в та­ких пи­та­н­нях ні­чо­го не мо­жуть зро­би­ти. Я не хо­чу їх обра­зи­ти. Ми ні­ко­ли ра­ні­ше не во­ю­ва­ли, не зна­ли, що та­ке вій­на, але за стіль­ки ча­су вже мо­жна бу­ло якось мо­бі­лі­зу­ва­тись».

Є ще один мо­мент, що ду­же ва­жли­вий, але про ньо­го ма­ло го­во­рять. Вій­сько­ве ке­рів­ни­цтво не­рід­ко, по­слу­го­ву­ю­чись яко­юсь сво­єю ло­гі­кою або з ме­тою при­хо­ва­н­ня вла­сної не­про­фе­сій­но­сті, ви­дає тих, хто по­тра­пив у по­лон, за де­зер­ти­рів, і це не­аби­як впли­ває на спра­ву обмі­ну. По­над те, по­вер­нув­шись із пе­кла, ті лю­ди опи­ня­ю­ться в ла­бе­тах уже вла­сно­го пра­во­су­д­дя й му­сять до­во­ди­ти, що ні в чо­му не вин­ні. Та­ких ви­пад­ків чи­ма­ло. Бю­ро­кра­ти­чна вій­сько­ва ма­ши­на так і не змі­ни­ла­ся, й істо­рії про те, що на жи­вих при­хо­дять похо­рон­ки, а дру­жи­нам звіль­не­них по­ло­не­них те­ле­фо­ну­ють і ка­жуть, що ні­би­то спра­ви їхніх чо­ло­ві­ків у роз­роб­ці й над їх звіль­не­н­ням дер­жа­ва пра­цює, на жаль, не бай­ки. Щоб уни­кну­ти та­ких ре­чей і якось упо­ряд­ку­ва­ти си­ту­а­цію, оче­ви­дно, тре­ба не ли­ше цен­тра­лі­зу­ва­ти зу­си­л­ля та ін­фор­ма­цію, а й зму­си­ти лю­дей, ко­трі цим за­йма­ю­ться, хоч якось ре­гу­ляр­но зві­ту­ва­ти, і не ли­ше ску­пи­ми ци­фра­ми, а й тим, що зро­бле­но. Кон­че по­трі­бен пев­ний центр, до яко­го лю­ди звер­та­ли­ся б зі сво­єю бі­дою і який за­без­пе­чу­вав би до­три­ма­н­ня про­зо­рих та зро­зумі­лих прин­ци­пів.

Зві­сно, ми усві­дом­лю­є­мо, ка­жуть бран­ці й ті, хто вже по­вер­нув­ся з по­ло­ну, що не все за­ле­жить від на­шої сто­ро­ни, але все за­ле­жне від неї має бу­ти зро­бле­но. Звіль­ня­ти тре­ба всіх, тіль­ки про­цес не по­ви­нен бу­ти ха­о­ти­чним. Тре­ба хоч якось ви­бу­до­ву­ва­ти прі­о­ри­те­ти, до­три­му­ва­ти­ся їх і су­во­ро кон­тро­лю­ва­ти про­цес обмі­ну. Ті, хто за­хи­щав ін­те­ре­си кра­ї­ни, по­вин­ні бу­ти для неї на пер­шо­му мі­сці. Вій­сько­вих тре­ба мі­ня­ти на вій­сько­вих, а осо­ба во­лон­те­ра му­сить бу­ти під­твер­дже­на йо­го ко­ле­га­ми. Якщо йде­ться про ци­віль­них, то їх теж тре­ба обмі­ню­ва­ти аде­ква­тно. Вре­шті, й ар­мій­ські ча­сти­ни та ке­рів­ни­цтво по­вин­ні бра­ти в цих про­це­сах без­по­се­ре­дню участь. Са­ме на них має ле­жа­ти від­по­від­аль­ність за до­лю ко­жно­го сол­да­та, во­ни по­вин­ні спри­я­ти обмі­но­ві бій­ців, зві­ту­ва­ти про ви­ко­на­ну ро­бо­ту й бу­ти за­ці­кав­ле­ни­ми у впли­ві на по­трі­бні стру­кту­ри. Ду­же ча­сто ні­хто там на­віть не во­ру­ши­ться.

І най­ва­жли­ві­ше. Як твер­дять при­че­тні, обмі­ни пі­сля дов­гої пе­ре­р­ви від­но­ви­ли­ся зав­дя­ки між­на­ро­дно­му ти­ску. Але й за­бу­ксу­ва­ли во­ни че­рез на­дмір­ну по­лі­ти­за­цію. Пи­та­н­ня по­ло­не­них тре­ба ви­лу­чи­ти з мін­ських до­мов­ле­но­стей. Щой­но йо­го зні­ма­ють, як во­но пе­ре­стає бу­ти пре­дме­том політичного тор­гу, а від­так має шанс по­ма­лу ви­рі­ши­ти­ся. Укра­ї­на по­вин­на різ­кі­ше ви­ма­га­ти звільнення сво­їх лю­дей. За­яви із за­пев­не­н­ня­ми, мов­ляв, усіх ви­тя­гне­мо й ні­ко­го не за­ли­ши­мо, на жаль, не зав­жди під­крі­пле­ні ді­я­ми. Ми че­ка­є­мо, що во­ро­ги нам за­те­ле­фо­ну­ють, по­кла­да­є­мо­ся на їхні до­бру во­лю та про­по­зи­ції, ве­де­мо­ся на ви­бри­ки, і во­ни з пре­ве­ли­ким за­до­во­ле­н­ням ко­ри­сту­ю­ться на­шою без­хре­бе­тні­стю, по­стій­но ди­кту­ю­чи умо­ви. По­над те, до­зво­ля­ють со­бі по­гро­жу­ва­ти роз­стрі­ла­ми на­ших по­ло­не­них.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.