Фі­ліпп Ре­но: «Пос­тправ­да існує у віль­них кра­ї­нах, де лю­ди мо­жуть віль­но оскар­жу­ва­ти по­чу­те чи по­ба­че­не» Фран­цузь­кий фі­ло­соф про ілю­зію кін­ця істо­рії

«Пос­тправ­да існує у віль­них кра­ї­нах, де лю­ди мо­жуть віль­но оскар­жу­ва­ти по­чу­те чи по­ба­че­не»

Ukrainskiy Tyzhden - - 3MICT - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Ти­ждень по­го­во­рив із фран­цузь­ким фі­ло­со­фом і по­лі­то­ло­гом Фі­ліп­пом Ре­но про но­ві ви­кли­ки для де­мо­кра­тії, ілю­зор­ність «кін­ця істо­рії», мо­раль­ні ди­ле­ми, що по­ста­ли пе­ред су­ча­сни­ми по­лі­ти­ка­ми, та по­тре­бу від­на­хо­дже­н­ня ба­лан­су між вла­сною обо­ро­ною та ін­те­граль­ним па­ци­фі­змом для за­хі­дних де­мо­кра­тій.

Пра­вий по­пу­лізм, трам­пізм, пу­тін­ська Ро­сія, «ІДІЛ», мі­гра­цій­на кри­за — усе це ті зов­ні­шні, всім зро­зумі­лі про­бле­ми, які ни­ні до­во­ди­ться ви­рі­шу­ва­ти за­хі­дній де­мо­кра­тії. Які но­ві ви­кли­ки по­ста­ють пе­ред нею, якщо за­ну­ри­ти­ся глиб­ше? — Кри­за — це нор­маль­на річ для де­мо­кра­тії. Якщо ви­хо­ди­ти з її ви­зна­че­н­ня, де­мо­кра­тія як та­ка не є ста­біль­ною фор­мою прав­лі­н­ня, бо спи­ра­є­ться на сво­бо­ду ви­слов­лю­ва­н­ня, можливість ста­ви­ти запитання то­що. До то­го ж не­має аб­со­лю­тно мир­но­го й спо­кій­но­го ча­су. Як на ме­не, ду­же важ­ко з ціл­ко­ви­тою пев­ні­стю ви­зна­чи­ти, що якийсь кон­кре­тний пе­рі­од був зо­ло­тою до­бою де­мо­кра­тії. З де­якою на­тяж­кою мо­жна при­пус- ти­ти, що для За­хо­ду та­ки­ми бу­ли 1960–1970 ро­ки. Якщо при­га­да­ти, що са­ме то­ді на­став кі­нець ко­ло­ні­аль­но­му сві­ту, три­ва­ла хо­ло­дна вій­на, то­чи­ли­ся вій­ни по ко­ли­шніх ко­ло­ні­ях ( у ви­пад­ку Фран­ції йде­ться про кон­флікт в Ал­жи­рі 1954–1962 ро­ків, а у ви­пад­ку США — про Дру­гу ін­до­ки­тай­ську вій­ну в 1957–1975 ро­ках). Це бу­ла епо­ха гли­бо­кої мо­раль­ної кри­зи, яка, що­прав­да, по­тя­гну­ла за со­бою пев­ну мо­бі­лі­за­цію. Ні, ска­за­ти, що то був лег­кий час, бу­ло б не­ко­ре­ктно.

Сьо­го­де­н­ня і йо­го про­бле­ми — це теж не якийсь там гран­діо­зний ви­ня­ток із за­галь­но­го пра­ви­ла. Однак, як на ме­не, є й де­що но­ве, та­ке, що зму­шує за­ми­сли­ти­ся. Ве­ли­кі спо­ді­ва­н­ня 1990-х ро­ків, ко­ли впа­ла Бер­лін­ська сті­на, оче­ви­дно, не мер­тві, але всі ми біль­ше не жи­ве­мо в їхньо­му про­сто­рі. Ду­маю, що змо­же­мо зро­зу­мі­ти сьо­го­де­н­ня, якщо по­рів­ня­є­мо час до мо­мен­ту за­вер­ше­н­ня хо­ло­дної вій­ни й на­шу до­бу. До па­ді­н­ня Бер­лін­сько­го му­ру на За­хо­ді па­ну­ва­ло за­галь­не ба­жа­н­ня й ідеї уні­вер­са­лі­за­ції та уза­галь­не­н­ня де­мо­кра­тії — ото­го, що Френ­сіс Фу­ку­я­ма

на­звав «кін­цем істо­рії». Якщо кін­ця не від­бу­ло­ся, то при­найм­ні бу­ло спо­ді­ва­н­ня, що де­мо­кра­тія ста­ла чи­мось нор­маль­ним, бу­ден­ним. Ни­ні ми всі жи­ве­мо в пе­рі­од змі­ни тих умов, у яких на­ро­ди­ла­ся де­мо­кра­тія. На­сам­пе­ред іде­ться про дер­жа­ву як та­ку, яви­ще, біль­ше за де­мо­кра­тію. Дер­жа­ва за­без­пе­чує пра­во й за­хи­щає йо­го. На це спи­ра­є­ться де­мо­кра­тія. З та­ко­го мо­мен­ту вар­то по­чи­на­ти ста­ви­ти запитання, бо від 1980-х ро­ків під­ні­ма­є­ться те­ма про кі­нець су­ве­ре­ні­те­ту, но­вий мі­жна­ро­дний по­ря­док, за яко­го не­за­ле­жність кра­їн ви­до­змі­ню­є­ться. Про­те на­ве­де­на транс­фор­ма­ція не є чи­мось жа­хли­вим, зов­сім нав­па­ки. Са­ме на неї бу­ло по­кла­де­но ба­га­то на­дій ЄС, об’єд­на­н­ня за­хі­дних кра­їн.

Якщо тор­ка­ти­ся ви­зна­че­н­ня де­мо­кра­тії, то від 1990-х ро­ків під­но­си­ться та ідея, що во­на не є про­стою зверх­ні­стю біль­шо­сті над мен­ши­на­ми. Вер­хо­вен­ство за­ко­ну, за­хист прав мен­шо­стей то­що — усе при­ве­ло до то­го, що су­до­ва гіл­ка вла­ди ста­ла ва­жли­ві­шою, ніж, ска­жі­мо, ви­ко­на­вча. По­лі­ти­чні пар­тії біль­ше не є осер­дям де­мо­кра­тії, а пи­та­н­ня, яке пе­ред нею по­стає, — це не пе­ре­роз­по­діл ма­те­рі­аль­них благ, а на­да­н­ня по­стма­те­рі­а­лі­сти­чно­го за­до­во­ле­н­ня. Віль­не пе­ре­су­ва­н­ня, ве­ле­тен­ські мі­гра­цій­ні хви­лі, еко­но­мі­ка, яка все біль­ше пе­ре­хо­дить до веб- фун­кціо­ну­ва­н­ня, та­кож прив­но­сять свої ко­ре­кти­ви й ви­кли­ки.

Усе за­зна­че­не — це ви­кли­ки, але во­ни не до­рів­ню­ють кри­зі як та­кій. Як на ме­не, справ­жня кри­за по­ля­гає в то­му, що ба­га­то еліт збе­рі­га­ють своє­рі­дний ста­тус-кво сто­сов­но то­го, що від­бу­ва­є­ться дов­ко­ла. А це б’є пе­ре­ва­жно по ре­шті, яку й ста­но­вить біль­шість на­се­ле­н­ня демократичних кра­їн. Во­но ду­же чу­тли­ве до кон­се­рва­тив­них за­ко­нів, які це­мен­ту­ють спад­щи­ну ХХ сто­лі­т­тя. Пе­ре­о­сми­сле­н­ня ці­єї спад­щи­ни, її під­ри­ва­н­ня й дис­ку­сія дов­ко­ла неї, та­ким чи­ном, що­най­мен­ше всту­па­ють у по­тен­цій­ну су­пе­ре­чку із де­мо­кра­ті­єю як та­кою.

Не се­крет, що існує ті­сний зв’язок між вну­трі­шньою і зов­ні­шньою по­лі­ти­кою кра­їн. Якщо взя­ти пи­та­н­ня Ро­сії, яка пе­ре­бу­ває в кон­фрон­та­ції з кра­ї­на­ми За­хо­ду че­рез низ­ку між­на­ро­дних про­блем, то це від­ра­зу від­си­лає до пи­та­н­ня: якою ж бу­ти де­мо­кра­тії в су­ча­сно­му сві­ті? Річ у тім, що ба­га­то хто бо­ї­ться тих тя­га­рів, які по­кла­дає на пле­чі ко­жно­го гро­ма­дя­ни­на де­мо­кра­тія, зокре­ма й від­по­від­аль­но­сті. Іде­ться про но­ву ети­ку, ко­тра про­пи­сує став­ле­н­ня до ЛГБТ­спіль­но­ти, сво­бо­ди ви­слов­ле­н­ня, ім­мі­гран­тів. Не за­бу­вай­мо, що остан­ніх ба­га­то хто бо­ї­ться. Ті, що го­ло­су­ва­ли за Трам­па в США, Ма­рін Ле Пен у Фран­ції, Ка­чин­сько­го в Поль­щі, Ор­ба­на в Угор­щи­ні, які під­три­ма­ли Brexit у Ве­ли­кій Бри­та­нії, за низ­кою па­ра­ме­трів по­ді­бні. Їхні ідеї, від­чу­т­тя, на­строї пе­ре­бу­ва­ють у гли­бо­кій кон­фрон­та­ції із за­хі­дною де­мо­кра­ті­єю. Ду­маю, що в гло­баль­ній си­сте­мі по­лі­ти­ка Ро­сії ви­ко­ри­сто­вує ін­стру­мен­та­лі­за­цію на­зва­них на­стро­їв і ду­мок у вла­сних ін­те­ре­сах.

Обо­ро­на де­мо­кра­ти­чно­го ла­ду в Укра­ї­ні від по­ся­гань зов­ні­шньо­го агре­со­ра ло­гі­чно по­тя­гну­ла за со­бою пи­та­н­ня і при­найм­ні час­тко­ві пра­кти­ки мі­лі­та­ри­за­ції су­спіль­ства. Ло­гі­чно при­пу­сти­ти, що так від­бу­ва­є­ться не ли­ше тут. Де, на ва­шу дум­ку, про­ля­га­ють ро­зум­ні ме­жі цьо­го про­це­су, аби мі­лі­та­ри­за­ція не пе­ре­тво­ри­ла­ся на са­мо­ціль? — Пи­та­н­ня мі­лі­та­ри­за­ції, як на ме­не, є ду­же ши­ро­ким і за­ле­жить від то­го, про який кон­кре­тно час іде­ться. Ска­жі­мо, Дру­га сві­то­ва вій­на — це пе­рі­од кон­флі­кту між то­та­лі­тар­ни­ми дер­жа­ва­ми. На­цист­ська Ні­меч­чи­на бу­ла охо­пле­на іде­єю то­таль­ної мо­бі­лі­за­ції, то­таль­ної вій­ни то­що. Щи­ро ка­жу­чи, не ба­чу чо­гось по­ді­бно­го сьо­го­дні. Що­до СРСР, то пи­та­н­ня про те, чи пе­ре­бу­ва­ла ця то­та­лі­тар­на дер­жа­ва в ста­ні по­стій­ної мо­бі­лі­за­ції, є ду­же дис­ку­сій­ним.

«ІДІЛ», су­ча­сне яви­ще, пе­ре­бу­ває у фан­том­них ма­ре­н­нях про пов­ну мо­бі­лі­за­цію й по­всю­дну вій­ну, про­те ця ор­га­ні­за­ція не є дер­жа­вою. Так, во­на до­ся­гла пев­них успі­хів у то­му, щоб при­ве­сти ба­га­тьох до ста­ну не­пев­но­сті. Ситуація, ко­ли то­чи­ться ба­га­то во­єн, ще не до­рів­нює ста­ну то­таль­ної вій­ни. Зав­да­н­ням де­мо­кра­тії є зна­хо­дже­н­ня об­ґрун­то­ва­но­го шля­ху між та­ки­ми яви­ща­ми, як спро­тив, контр­ре­во­лю­ція, опір зов­ні­шньо­му во­ро­гу, і роз­сла­бле­ні­стю ін­те­граль­но­го па­ци­фі­зму. Хоч би як важ­ко це бу­ло, по­трі­бно для се­бе ви­зна­чи­ти, що не всі дов­ко­ла є ней­траль­ни­ми до нас або дру­зя­ми. Оче­ви­дно, пу­тін­ська Ро­сія не до­рів­нює Ні­меч­чи­ні Мер­кель чи Фран­ції Ма­кро­на. Дії, які по­ро­джує та­ке усві­дом­ле­н­ня, ма­ють бу­ти ін­ши­ми, ніж на пе­рі­од 1940-х ро­ків.

З по­ча­тком все по­ту­жні­шо­го впли­ву ін­тер­не­ту та су­спіль­них ме­діа на ре­зуль­та­ти й успіх ви­бор­чих по­лі­ти­чних кам­па­ній де­да­лі го­ло­сні­ше го­во­рять про яви­ще пос­тправ­ди як про­бле­му су­ча­сно­сті. Чи є во­на, на ва­шу дум­ку, ви­кли­ком для су­ча­сної де­мо­кра­тії? — Пос­тправ­да не до­рів­нює то­та­лі­тар­ній бре­хні, не є тим са­мим. Пос­тправ­да — ма­ні­пу­ля­ція на фа­кті, що при­найм­ні ча­сти­на за­галь­но­го по­лі­ти­чно­го ди­скур­су спря­мо­ва­на на сти­ра­н­ня рі­зни­ці між прав­дою і бре­хнею. Так ста­є­ться то­му, що ма­со­во бу­ло від­ки­ну­то ідею про по­тре­бу то­чно­сті.

Чи­сті­сінь­ка про­па­ган­да — це де­що ін­ше. Пос­тправ­да існує у віль­них кра­ї­нах, де лю­ди мо­жуть без­бо­рон­но оскар­жу­ва­ти по­чу­те чи по­ба­че­не. Проблема по­ля­гає в то­му, що всі ми пе­ре­бу­ва­є­мо в та­кій ко­му­ні­ка­тив­ній си­ту­а­ції, за якої на­ша до­ві­ра одне до одно­го є пі­дір­ва­ною. Ця проблема по­гли­блю­є­ться із роз­ви­тком но­вих за­со­бів і те­хно­ло­гій ко­му­ні­ка­ції. Ве­ле­тен­ська уто­пія кін­ця ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя по­ля­га­ла в то­му, що со­ці­аль­ні ме­діа й ін­тер­нет роз­ви­ва­ти­ме й по­си-

лю­ва­ти­ме де­мо­кра­тію як та­ку, бо по­лег­шу­ва­ти­ме й при­швид­шу­ва­ти­ме ко­му­ні­ка­цію, від­криє шир­ший до­ступ до ін­фор­ма­ції. Ре­аль­ний до­свід ко­ри­сту­ва­н­ня та­ки­ми ре­ча­ми по­ка­зав, що во­ни по­си­лю­ють своє­рі­дне се­ктант­ство. Спіл­ку­ва­н­ня в ме­ре­жі дає змо­гу ду­же лег­ко зна­йти лю­дей, дум­ки яких вель­ми по­ді­бні на ва­ші вла­сні, але важ­ко — тих, хто справ­ді від­сто­ює ар­гу­мен­то­ва­ну про­ти­ле­жну по­зи­цію.

Що ж на сьо­го­дні є ре­аль­ною обо­ро­ною вла­сне де­мо­кра­тії? Не тіль­ки за­ко­но­вла­д­дя, а й той факт, що ли­ши­ли­ся лю­ди, які обго­во­рю­ють її про­бле­ми по­за ін­тер­не­том.

На­скіль­ки ва­жли­вим ре­сур­сом су­ча­сно­сті є до­ві­ра, про яку так ба­га­то пи­сав Френ­сіс Фу­ку­я­ма, а ви пря­мо кон­ста­ту­є­те її не­ста­чу? — Фу­ку­я­мі до­ве­ло­ся ко­ре­кту­ва­ти свої по­гля­ди, зва­жа­ти на ба­га­то но­вих ре­чей і на те, що світ як та­кий уже дав­но ви­йшов з умов па­ра­ди­гми кін­ця істо­рії. Але це не озна­чає, що йо­го пе­ре­ко­на­н­ня не тре­ба бра­ти до ува­ги. Ска­жі­мо, він пи­сав про за­не­пад се­ре­дньо­го кла­су як під­ґрун­тя су­ча­сної де­мо­кра­тії. Він став ске­пти­чні­шим і по­чав пи­са­ти ком­пле­ксні­ші ре­чі що­до май­бу­тньо­го де­мо­кра­тії.

Про­те ли­ша­є­ться де­що по­су­тнє, на­віть якщо про­чи­та­ти «Кі­нець істо­рії» крізь при­зму су­ча­сно­сті. Це са­ме та ідея, що не бу­ло та­ко­го ча­су в істо­рії, ко­ли де­мо­кра­тія мо­гла б по­хва­ли­ти­ся пов­ним по­лі­ти­чним успі­хом. Ви­да­є­ться, що та­кі гло­баль­ні ви­кли­ки для неї, як фа­шизм чи ко­му­нізм, мер­тві чи при­найм­ні ски­да­ю­ться ни­ні на та­кі, але во­ни час від ча­су про­ки­да­ю­ться. Що­прав­да, на ло­каль­но­му рів­ні.

Ідея кін­ця істо­рії ци­клі­чно по­вер­та­є­ться до ма­со­во­го ди­скур­су. Це не ви­гад­ка Френ­сі­са, якщо хо­че­те. Одним із пер­ших, хто го­ло­сно про неї за­явив, був Ге­ґель. Фу­ку­я­ма просто до неї по­вер­та­є­ться. Ілю­зія, про яку йде­ться, спи­ра­є­ться на дум­ку про те, що за­до­во­ле­ни­ми є най­біль­ші ви­мо­ги. Для ні­ме­цько­го ми­сли­те­ля та­ким мо­мен­том був кі­нець на­по­ле­о­нів­ських во­єн і той по­ря­док, ко­трий пі­сля них склав­ся в Єв­ро­пі, який фі­ло­со­фу важ­ко бу­ло по­ясни­ти. Звід­сі­ля й узя­ла­ся ідея, що істо­рія скін­чи­ла­ся. Ма­буть, усі ми бу­ли в та­кій са­мій ілю­зії на по­ча­тку 1990-х, яка про­три­ва­ла між па­ді­н­ням Бер­лін­ської сті­ни й ата­кою на Все­сві­тній тор­го­вий центр у Нью-йор­ку 11 ве­ре­сня 2001-го. Ме­ні зда­є­ться, що на­ша з ва­ми су­ча­сність, у якій жи­ве­мо за­раз, по­ча­ла­ся са­ме в той мо­мент.

Річ у тім, що ми­сли­те­лі, про яких ішло­ся ви­ще, не взя­ли до ува­ги ті­єї де­та­лі, що за­до­во­ле­н­ня одних по­треб, ви­мог, ба­жань по­ро­джує ін­ші по­тре­би і т. д. Не­має жо­дної при­чи­ни, чо­му лю­ди­на в су­спіль­стві по­вин­на пов­ні­стю при­ми­ри­ти­ся з істо­рі­єю.

Ети­ка як са­мо­стій­на ди­сци­плі­на в істо­рії фі­ло­со­фії ви­ни­кає са­ме з огля­ду на по­тре­бу ре­фле­ксії над ді­я­ми й пра­кти­ка­ми по­лі­ти­ків. Які мо­раль­ні ди­ле­ми по­ста­ють, на ваш по­гляд, пе­ред за­хі­дни­ми по­лі­ти­ка­ми су­ча­сно­сті? Чи є та­кою, ска­жі­мо, ко­ру­пція, су­про­ти якої ста­ло мо­дно бо­ро­ти­ся се­ред по­лі­ти­чних еліт? — Не пев­ний, що ко­ру­пція як та­ка є су­то мо­раль­ною про­бле­мою, рад­ше по­лі­ти­ко-пра­во­вою. Ко­ру­пція — ку­пів­ля чи про­даж чо­гось, що для та­ких дій не при­зна­че­не, пе­ре­бу­ває по­за рин­ком та пе­ре­мо­ви­на­ми. От­же, це пи­та­н­ня су­спіль­но­го ін­те­ре­су, а не мо­раль­но­го став­ле­н­ня. Та­кож важливо, що са­ме ми на­зи­ва­є­мо мо­ра­л­лю. Якщо ли­шень до­три­ма­н­ня фор­маль­ної від­по­від­но­сті бу­кві та при­пи­сам за­ко­нів, то це один ви­па­док. Про­су­ва­н­ня су­спіль­но­го ін­те­ре­су й ро­бо­та на йо­го бла­го на­віть то­ді, ко­ли до­во­ди­ться ути­ска­ти вла­сний при­ва­тний ін­те­рес, — уже зов­сім ін­ший.

Ду­маю, що сер­йо­зна мо­раль­на ди­ле­ма для су­ча­сних ке­рів­ни­ків демократичних кра­їн по­стає там, де до­во­ди­ться ма­нев­ру­ва­ти між низ­кою сер­йо­зних і чі­тких за­ко­нів, а не просто між «по­га­ним» і «хо­ро­шим». Ряд по­лі­ти­чних і пра­во­вих про­блем зво­ди­ться ни­ні до то­го, як ефе­ктив­но про­ти­ді­я­ти ото­му «по­га­но­му » чи «зло­му ». За умо­ви, що опцій ви­бо­ру ви­хо­ду із си­ту­а­ції біль­ше, ніж дві, ви­рі­ше­н­ня ди­ле­ми з мо­раль­ної пло­щи­ни пе­ре­су­ва­є­ться у по­лі­ти­ко­пра­во­ву. Зви­чай­но, мо­же ви­ни­кну­ти кон­флікт між ін­те­ре­са­ми дер­жа­ви та пра­ва­ми її гро­ма­дян. Бу­ває так, що по­лі­ти­кам, які зна­ють, хто є їхні­ми ви­бор­ця­ми, що са­ме їм обі­ця­но та які дії для цьо­го тре­ба вчи­ни­ти, важ­ко по­ясни­ти оте не­ви­мов­не зна­че­н­ня ши­ро­ко­го су­спіль­но­го ін­те­ре­су. Як на ме­не, по­лі­ти­чна дія ні­ко­ли не бу­ває ціл­ко­ви­то чи­стою: на­віть якщо во­на й не має за­хо­дів, які су­пе­ре­чать ши­ро­ко­му су­спіль­но­му ін­те­ре­су, то при­найм­ні не­се в со­бі дум­ку про їх можливість. Та­ким чи­ном іде­ться про ін­стин­ктив­ні дії в пев­них си­ту­а­ці­ях та ци­нізм. А остан­ній, як на ме­не, не є за­ко­ном для по­лі­ти­чної дум­ки та ро­бо­ти. До­дам, що хо­ло­дний роз­ра­ху­нок, кри­жа­на ра­ціо­наль­ність і ци­нізм — це та­кож не те са­ме.

Чим, на ваш по­гляд, є яви­ще но­во­го ра­ди­ка­лі­зму, якщо вда­ти­ся до йо­го фі­ло­соф­сько- по­лі­то­ло­гі­чно­го ана­лі­зу? — Це яви­ще, яке отри­му­є­мо за умов, що ідея й пра­кти­ка сві­то­вої ре­во­лю­ції мер­тві. Іде­ться про по­стмар­ксист­ський ра­ди­ка­лізм. На мою дум­ку, в за­хі­дно­му сві­ті пра­кти­чно не ли­ши­ло­ся ні­ко­го, хто справ­ді ві­рить у ре­во­лю­цію та ко­му­нізм, який во­на із со­бою при­не­се, а та­кож у по­бу­до­ву со­ці­а­лі­зму. Та на­віть якщо зга­да­ні пра­кти­ки вже не­жи­ві, ли­ша­ю­ться ті, хто не мо­же прийня­ти про­за­ї­чно­сті су­ча­сно­го сві­ту. Но­вим ра­ди­ка­лі­змом я на­зи­ваю ви­зна­че­н­ня для пев­них ре­во­лю­цій­них дій, які, однак, не пов’яза­ні з іде­я­ми, що су­спіль­ство дов­ко­ла має бу­ти зов­сім ін­шим. Пов­то­рю: міл­ле­ні­а­ризм та уто­пі­чні еле­мен­ти мар­кси­зму мер­тві, й у цьо­му не­має жо­дно­го сум­ні­ву.

ЗАВ­ДА­Н­НЯМ ДЕ­МО­КРА­ТІЇ Є ЗНА­ХО­ДЖЕ­Н­НЯ ОБ­ҐРУН­ТО­ВА­НО­ГО ШЛЯ­ХУ МІЖ ТА­КИ­МИ ЯВИ­ЩА­МИ, ЯК СПРО­ТИВ, КОНТР­РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЯ, ОПІР ЗОВ­НІ­ШНЬО­МУ ВО­РО­ГУ, І РОЗ­СЛА­БЛЕ­НІ­СТЮ ІН­ТЕ­ГРАЛЬ­НО­ГО ПА­ЦИ­ФІ­ЗМУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.