Кон­тур­на кар­та акту­аль­но­го те­а­тру

Як змі­ню­ва­ла­ся роль су­ча­сно­го дра­ма­тур­га й у чо­му во­на по­ля­гає

Ukrainskiy Tyzhden - - 3MICT - Ана­ста­сія Го­лов­нен­ко

Як змі­ню­ва­ла­ся роль су­ча­сно­го дра­ма­тур­га й у чо­му во­на по­ля­гає

Що біль­ше від­кри­ва­є­ться но­вих сцен, то дуж­че пе­ре­ко­ну­є­мо­ся: ми­сте­цтво без­ме­жне. Те­атр на­би­рає но­вих форм, що­ра­зу по­чи­нає го­во­ри­ти но­вою мо­вою, звер­та­є­ться до ще не роз­кри­тих тем. Хо­ча які, зда­ва­ло­ся б, но­ві те­ми? Та ми по­мі­ти­ли, що ре­пер­ту­ар­на кар­ти­на змі­ню­є­ться в бік су­ча­сної укра­їн­ської п’єси. Експерименти ни­ні в тренді, тож ре­жи­се­ри де­да­лі ча­сті­ше обирають провокаційні й відверті текс­ти, «но­ва драма» стає модною, а то­му ці­ка­во про­ана­лі­зу­ва­ти, з чо­го во­на по­ча­ла­ся.

Трен­дом ста­ла, а про­фе­сій­но­го ви­зна­че­н­ня так і не здо­бу­ла. Однак за­ли­шмо це те­о­ре­ти­кам. Нам на­ра­зі до­ста­тньо бу­де ро­зу­мі­ти сто­сов­но «но­вої дра­ми», що це текс­ти про зви­чай­них лю­дей, які жи­вуть пе­ре­сі­чним жи­т­тям, але сти­ка­ю­ться з не­пе­ре­сі­чни­ми жит­тє­ви­ми об­ста­ви­на­ми. У та­ких п’єсах упі­зна­є­мо зна­йо­мі обра­зи й со­ці­аль­ні про­бле­ми. І го­лов­не — «но­ва драма» зав­жди го­стра, різ­ка. Во­на ре­зо­нує із сьо­го­дні­шнім сві­том іще на ета­пі текс­ту, тоб­то не зав­дя­ки ре­жи­сер­ській ін­тер­пре­та­ції, а за сво­єю су­т­тю.

ПРОЛОГ

Усе по­ча­ло­ся в се­ре­ди­ні 1990-х, ко­ли Ана­то­лій Дя­чен­ко (ни­ні за­снов­ник Ака­де­мії дра­ма­тур­гії в Мо­скві) ство­рив у Ки­є­ві екс­пе­ри­мен­таль­ну шко­лу, на­ди­хнув­ши її уча­сни­ків за­йма­ти­ся дра­мою і на­да­лі. Так На­та­лія Во­ро­жбит, Ма­ксим Ку­ро­чкін та Не­да Не­ж­да­на ви­ру­ши­ли на­вча­ти­ся в Лі­тін­сти­тут іме­ні А. М. Ґорь­ко­го, який і сам Дя­чен­ко ко­лись за­кін­чив.

Час на­вча­н­ня збіг­ся із се­сі­єю бри­тан­сько­го те­а­тру «Ро­ял Корт» у Мо­скві. Ві­до­мий сво­ї­ми по­шу­ка­ми сю­же­тної ек­зо­ти­ки й рі­зно­ма­ні­тної «со­ці­аль­ної же­сті» ко­ле­ктив уже ба­га­то ро­ків вла­што­вує та­кі се­мі­на­ри по всьо­му сві­ту. Бри­тан­цям ці­ка­ві не­за­штам­по­ва­ні ав­то­ри, які пи­шуть про вла­сну кра­ї­ну й про­бле­ми сво­го ча­су. Те­мою се­сії бу­ла те­хні­ка вер­ба­ти­му, й уча­сни­ки з ди­кто­фо­на­ми роз­бре­ли­ся мі­стом у по­шу­ках «жи­вої», до­ку­мен­таль­ної дра­ма­тур­гії, з якої ма­ли скла­сти п’єсу.

Уже у 2005 ро­ці Во­ро­жбит ста­ла уча­сни­цею се­мі­на­ру для мо­ло­дих ав­то­рів у Лон­до­ні. Зго­дом її п’єсу «Хро­ні­ка сім’ї Хо­мен­ко» там упер­ше пре­зен­ту­ють у фор­мі чи­тки. Дра­му оде­си­тки Ан­ни Яблон­ської (з ла­бо­ра­то­рії) та­кож пред­ста­ви­ли на сце­ні «Ро­ял Корт», але аж у 2011-му. У ці ро­ки Ма­ксим Ку­ро­чкін вже пра­цю­ва­ти­ме в «Те­атр.doc», а На­та­лія Во­ро­жбит тво­ри­ти­ме зно­ву в Ки­є­ві. І тіль­ки 2010-го до сто­ли­ці Укра­ї­ни на­ві­да­є­ться мі­сія то­го ж та­ки бри­тан­сько­го те­а­тру.

ЗАВ’ЯЗКА

Для уча­сті в се­мі­на­рі не­об­хі­дно бу­ло по­да­ти текст. Не обов’яз­ко­во п’єсу. Тре­не­рів із Лон­до­на ці­ка­ви­ли по­гляд автора на жи­т­тя, хід йо­го ду­мок, а не зда­тність ви­бу­ду­ва­ти стру­кту­ру дра­ми. За­ня­т­тя із вдо­ско­на­ле­н­ня май­бу­тніх п’єс три­ва­ли пів­то­ра ро­ку. Пі­зні­ше де­які з цих тво­рів про­чи­та­ли зі сце­ни «Ро­ял Корт»: «Ал­ка­ша» Єв­ге­на Мар­ков­сько­го (екс­пре­сив­ну ко­ме­дію про ви­ро­дже­н­ня укра­їн­ських чо­ло­ві­ків че­рез го­ріл­ку), «І ме­ні вже не ці­ка­во, як ти там» Окса­ни Сав­чен­ко (про вплив еко­но­мі­чної кри­зи й ви­жи­ва­н­ня) та «Дя­дю Са­шу-рі­зни­ка» Ма­рі­ам Ага­мян. «Ви­шень­кою на тор­ті» ста­ла по­ста­нов­ка п’єси Сав­чен­ко бри­тан­кою Ке­ро­лайн Штайн­байс на сце­ні Мо­ло­до­го те­а­тру (ви­ста­ва «Бе­ри, лю­би, ті­кай!»).

ДІЯ ПЕР­ША. ВА­ЖЛИ­ВА

В Укра­ї­ні про­цес тво­ре­н­ня но­ві­тньо­го те­а­тру роз­по­чав­ся в Хар­ко­ві на VII фе­сти­ва­лі «Кур­ба­ле­сія» у 2009 ро­ці. За­ду­ма­ний ре­жи­се­ром Во­ло­ди­ми­ром Го­ри­слав­цем (ав­тор­ський те­атр «Ко­те­лок») про­ект упер­ше зі­брав нав­ко­ло се­бе не тіль­ки май­стрів сце­ни, а й по-рі­зно­му до­свід­че­них, але по­ки що не ві­до­мих ши­ро­ко­му за­га­ло­ві ми­тців. Те­мою став те­а­траль­ний екс­пе­ри­мент. До про­гра­ми по­тра­пи­ли су­ча­сні п’єси й ви­ста­ви, дис­ку­сії та ко­ле­ктив­ні по­ста­нов­ки. Усі ро­лі в них ви­зна­ча­ли же­реб­ку­ва­н­ням і го­ту­ва­ли їх за кіль­ка днів уча­сни­ки з рі­зних те­а­трів та міст. Са­ме тут при­хиль­ни­ки «Кур­ба­ле­сії» ді­ста­ли якесь осо­бли­ве ще­пле­н­ня «прав­ди­во­го те­а­тру», тут від­був­ся мо­мент «іні­ці­а­ції» май­бу­тніх те­а­траль­них лі­де­рів. При­найм­ні це мо­жна при­пу­сти­ти: пі­сля фе­сти­ва­лю в кра­ї­ні по­ча­лись окре­мі спа­ла­хи, що ві­щу­ва­ли «но­ву хви­лю» аль­тер­на­тив­но­го те­а­тру, фе­сти­ва­лів, так чи так пов’яза­них із до­ку­мен­таль­ною сце­ною і «но­вою дра­мою».

ЕКСПЕРИМЕНТИ НИ­НІ В ТРЕНДІ, ТОЖ РЕ­ЖИ­СЕ­РИ ДЕ­ДА­ЛІ ЧА­СТІ­ШЕ ОБИРАЮТЬ ПРОВОКАЦІЙНІ Й ВІДВЕРТІ ТЕКС­ТИ, «НО­ВА ДРАМА» СТАЄ МОДНОЮ

Не­вдов­зі пі­сля «іні­ці­а­ції», у то­му ж та­ки 2009 ро­ці, ре­жи­се­ри Ан­дрій Май та Ми­ко­ла Гу­ме­нюк за­по­ча­тку­ва­ли ло­каль­ний фе­сти­валь «Лю­тий/фев­раль» у Хер­со­ні. Ра­ні­ше тут бу­ло від­кри­то Центр ім. Все­во­ло­да Мейєр­холь­да, і пер­ший «Лю­тий» при­уро­чи­ли до 135-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня куль­то­во­го ре­жи­се­ра-но­ва­то­ра. Го­лов­не, що нас ці­ка­вить у кон­текс­ті цьо­го фе­сти­ва­лю, — мі­сто йо­го про­ве­де­н­ня й до­ти­чні ми­тці. Від­ко­ли в Хер­со­ні за­го­во­ри­ли про су­ча­сний те­атр, тут по­ча­ли свої твор­чі по­шу­ки дра­ма­тур­ги й ре­жи­се­ри На­та­лія Блок, Єв­ген Мар­ков­ський, Оле­ксандр Зи­ря­нов. А з ни­ми з’яви­ли­ся чи не пер­ші по­ста­нов­ни­ки, які на­ва­жу­ва­ли­ся по­да­ти їх пу­блі­ці: Ан­дрій Май, Ан­дрій Ли­тви­нен­ко, Ігор Бі­лиць та ін. І це ще до при­їзду екс­пе­ди­ції те­а­тру «Ро­ял Корт».

2010 ро­ку у Льво­ві ви­ник фе­сти­валь « Драма.ua », а при ньо­му й кон­курс п’єс. Ав­то­ра­ми про­е­кту ста­ли Окса­на Дуд­ко, Оля Му­хі­на, Ві­ка Швид­ко та Окса­на Дан­чук — ме­не­джер­ки з ми­сте­цької ор­га­ні­за­ції « Дра­би­на ». Фе­сти­валь від­ра­зу став між­на­ро­дним: по­ряд із чи­тка­ми й ви­ста­ва­ми з Укра­ї­ни тут пред­став­ля­ли су­ча­сний єв­ро­пей­ський те­атр. Де­кла­му­ва­ли сві­то­ву « но­ву дра­му »: Са­ру Кейн, Мар­ті­на Мак­до­на­га, Мар­ка Ра­вен­гіл­ла, Ке­ріл Чер­чилл. По­ка­зу­ва­ли пер­ші ві­тчи­зня­ні до­ку­мен­таль­ні ви­ста­ви й, зві­сно, спро­би вті­ле­н­ня « но­вої дра­ми». У пер­шо­му кон­кур­сі взя­ло участь близь­ко 30 дра­ма­тур­гів, а че­рез два ро­ки, у 2012- му, їх бу­ло вже по­над 100.

На фе­сті про­во­ди­ли май­стер-кла­си для те­а­траль­них кри­ти­ків, ре­жи­се­рів, дра­ма­тур­гів. По­ка­за­ли ви­ста­ви зі Шве­ції, Поль­щі, Че­хії, Ні­меч­чи­ни, Ро­сії. До­ся­гне­н­ня та­ко­го фе­сту, як «Драма.ua», на­справ­ді важ­ко пе­ре­оці­ни­ти. За­лу­ча­ю­чи до уча­сті укра­їн­ських та за­ру­бі­жних екс­пер­тів із до­ку­мен­таль­но­го, по­ст­дра­ма­ти­чно­го те­а­тру, те­а­траль­но­го ме­не­джмен­ту, ор­га­ні­за­то­ри весь час пра­цю­ва­ли на змі­цне­н­ня ком’юні­ті те­а­траль­них пра­кти­ків і на по­сту­по­ве онов­ле­н­ня всьо­го кон­текс­ту.

Уже за рік ор­га­ні­зу­вавсь і дру­гий дра­ма­тур­гі­чний фе­сти­валь. У трав­ні 2011-го кри­тик Ма­ри­ся Ні­кі­тюк, Ан­дрій Май та На­та­лія Во­ро­жбит роз­по­ча­ли істо­рію Ти­жня акту­аль­ної п’єси в Ки­є­ві. Тут усе від­бу­ва­є­ться та­ким чи­ном: на кіль­кох те­а­траль­них май­дан­чи­ках сто­ли­ці сім днів чи­та­ють су­ча­сні п’єси, що про­йшли кон­кур­сний від­бір. Плюс ви­ста­ви та між­на­ро­дна про­гра­ма: тво­ри Ель­фрі­де Єлі­нек, Фі­лі­па Рі­длі, До­ро­ти Ма­слов­ської, Дір­ка Ла­у­ке, Ні­но Хар­ті­шві­лі, Да­ві­да Та­ва­дзе, Лу­ка­са Бер­фу­са та ін. Чи­та­н­ня су­про­во­джу­ю­ться обго­во­ре­н­ня­ми, і що­ро­ку дій­ство обро­стає біль­шою ар­мі­єю при­хиль­ни­ків

«но­вої дра­ми». Цей захід ко­жно­го ли­сто­па­да зби­рає укра­їн­ські текс­ти, і що­ро­ку йо­му вда­є­ться від­кри­ти як мі­ні­мум кіль­ка но­вих імен, об’єд­ну­ю­чи нав­ко­ло «но­вої дра­ми» мо­ло­дих те­а­траль­них пра­кти­ків, го­ту­ю­чи під­ґрун­тя для но­вої сце­ни. 2013 ро­ку Ти­ждень акту­аль­ної п’єси був осо­бли­во мас­шта­бним і не обме­жив­ся Ки­є­вом. То­ді ж та­ки в Черкасах пре­зен­ту­ва­ли ре­зуль­та­ти ре­жи­сер­сько-дра­ма­тур­гі­чної ла­бо­ра­то­рії, де бу­ло на­пи­са­но шість п’єс. «До­но­ра­ми» істо­рій ста­ли са­мі пра­ців­ни­ки те­а­тру. Де­які текс­ти ста­ли ре­пер­ту­ар­ни­ми ви­ста­ва­ми те­а­тру, як- от « Лє­на» за текс­том Дми­тра Ле­ви­цько­го, «Істо­рія про лю­ди­ну, з якою тра­пи­ла­ся істо­рія» Кі­ри Ма­лі­ні­ної, «Та­ка лю­бов» Де­на та Яни Гу­мен­них чи «Ска­нінг» Єв­ге­на Мар­ков­сько­го.

КУЛЬМІНАЦІЯ

А по­тім був Май­дан. Уже під час ки­їв­ських по­дій на­бу­ла по­пу­ляр­но­сті те­ма те­а­траль­ної ре­фор­ми, про неї пи­са­ли на­у­ко­ві роз­від­ки, з її при­во­ду скан­да­ли­ли в Мін­куль­ті. Але пер­ші змі­ни (ска­жі­мо, ста­ло мо­жна го­во­ри­ти з ла­штун­ків про зло­бо­ден­не) від­бу­ли­ся по­за юрис­ди­кці­єю мі­ні­стер­ства. Їх іні­ці­ю­ва­ли не­за­ле­жні про­е­кти, ство­ре­ні чи онов­ле­ні на хви­лі силь­но­го ба­жа­н­ня змі­ни­ти те­атр і роз­ши­ри­ти ма­пу укра­їн­ських сце­ні­чних форм. Ча­сти­на з них при­свя­ти­ла се­бе мо­ло­дій ре­жи­су­рі, ча­сти­на — «но­вій дра­мі» та екс­пе­ри­мен­там. Ін­ші — до­ку­мен­таль­но­му, ча­сто — сві­до­цько­му те­а­тру.

Так чи інак до 2014 ро­ку в Укра­ї­ні сфор­му­ва­ла­ся кри­ти­чна кіль­кість ми­тців, го­то­вих до змін. На­дія ре­аль­но впли­ну­ти на укра­їн­ське ми­сте­цтво ли­ше за­го­стри­ла ба­жа­н­ня мо­ло­дих ху­до­жни­ків за­йма­ти­ся су­ча­сним те­а­тром.

Під час по­дій на Май­да­ні сфор­му­ва­ла­ся гру­па з акто­рів, ре­жи­се­рів та дра­ма­тур­гів, які на­зва­лись «Українська но­ва драма». Ар­ти­стів ( уча­сни­ків зга­да­них фе­сти­ва­лів) об’єд­нав збір ма­те­рі­а­лу для про­е­кту «Що­ден­ни­ки Май­да­ну ». Ви­ста­ва, що ви­ро­сла із про­е­кту, те­пер кра­су­є­ться в ре­пер­ту­а­рі Те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка. Ще че­рез пів­ро­ку з’явив­ся спе­ктакль «Кор­до­ни і від­ста­ні» (про Крим), тро­хи зго­дом — мо­но­дра­ма «АТО: ін­терв’ю з вій­сько­вим пси­хо­ло­гом». Ре­жи­се­ром три­пти­ха ви­сту­пив Ан­дрій Май.

«Пі­джив­ле­ні» ане­ксі­єю Криму, бо­йо­ви­ми ді­я­ми на Схо­ді, ре­жи­се­ри й дра­ма­тур­ги ста­ли від­кри­ва­ти те­а­три рі­зних на­пря­мів по всій кра­ї­ні. Епі­цен­тром ру­ху став Ки­їв. 2015 ро­ку в Укра­ї­ні ма­ло не що­мі­ся­ця від­кри­ва­ла­ся но­ва сце­на. І в усіх но­вих ко­ле­кти­вах пра­гну­ли ста­ви­ти су­ча­сні текс­ти, при­свя­че­ні «скла­дним» со­ці­аль­ним гру­пам, по­лі­ти­чній си­ту­а­ції в кра­ї­ні, транс­лю­ю­чи, зокре­ма, і об­ста­ви­ни, що скла­ли­ся в те­а­трі за­га­лом.

ЛІРИЧНИЙ ВІД­СТУП

Вар­то ви­зна­ти, що змі­ни роз­по­ча­ли­ся ще влі­тку 2013-го, ко­ли ра­птом 28-рі­чно­го Ста­са Жир­ко­ва обра­ли на по­са­ду ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка те­а­тру «Зо­ло­ті во­ро­та» в Ки­є­ві. Режисер від­ра­зу про­ти­ста­вив свою «про­гра­му » на­яв­но­му ла­ду, на­звав­ши те­атр ла­бо­ра­то­рі­єю мо­ло­дої ре­жи­су­ри й су­ча­сної п’єси. Українська, ро­сій­ська, поль­ська «но­ва драма» вві­йшла в ре­пер­ту­ар у по­ста­нов­ках ми­тців рі­зно­го ві­ку й до­сві­ду.

Ли­ше «Стал­ке­ри» — ко­про­ду­кція «Зо­ло­тих» та Мо­ло­до­го те­а­тру за п’єсою Пав­ла Ар’є — да­ли по­штовх до по­ста­но­вок текс­ту по всій кра­ї­ні. За пер­ший рік їх від­бу­ло­ся з де­ся­ток, а но­ві прем’єри анон­су­ють і до­сі. Ни­ні Павло Ар’є, не так дав­но обра­ний на по­са­ду ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка Львів­сько­го те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, вже у свій спо­сіб уті­лює маніфест Жир­ко­ва «те­атр, а не му­зей», ло­бі­ю­ю­чи пра­ва «но­вої дра­ми» й су­ча­сної сце­ни.

ДІЯ ДРУ­ГА. ОПТИМІСТИЧНА

У 2014 ро­ці не від­був­ся чер­го­вий фе­сти­валь «Драма.ua», йо­го ор­га­ні­за­то­ри ви­рі­ши­ли ево­лю­ціо­ну­ва­ти в но­вий фун­да­мен­таль­ний про­ект «Пер­ша сце­на су­ча­сної дра­ма­тур­гії». Тут ула­шту­ва­ли ла­бо­ра­то­рію, де окрім вла­сне те­а­тру ді­ють про­е­кти «Драма на екра­ні», ле­кто­рій «Те­атр: Insideout», « Драм­гур­ток», де від­бу­ва­ю­ться чи­та­н­ня, Dramalab то­що. Тоб­то, як ба­чи­мо, «Драма.ua» пе­ре­тво­ри­ла­ся на осе­ре­док, який на від­мі­ну від фе­сти­ва­лю пра­цює що­дня й зав­жди по­сту­лює хо­ро­ший су­ча­сний те­атр.

Укра­їн­ські дра­ма­тур­ги, які про­йшли апро­ба­цію на фе­стах, та­кож від­ме­жу­ва­ли­ся й по­ча­ли ро­би­ти свій те­атр. Одна з іде­о­ло­гів «но­вої дра­ми» На­та­лія Во­ро­жбит ра­зом із ре­жи­се­ром Ґе­ор­ґом Же­но та вій­сько­вим пси­хо­ло­гом Оле­ксі­єм Ка­ра­чин­ським два ро­ки то­му від­кри­ла Те­атр пе­ре­се­лен­ця. З’явив­шись у по­трі­бний час у по­трі­бно­му мі­сці, про­ект від­ра­зу

по­су­нув Жир­ко­ва й те­атр «Зо­ло­ті во­ро­та» з пер­ших ряд­ків не­і­сну­ю­чих те­а­траль­них хі­тпа­ра­дів.

Ви­ста­ви тут ба­зу­ю­ться на сві­до­цько­му ма­те­рі­а­лі, з яко­го ав­то­ри ви­бу­до­ву­ють роз­по­віді про лю­дей, чиє жи­т­тя за­че­пи­ла вій­на. Ма­те­рі­а­лом для по­ста­но­вок є ре­аль­ні істо­рії, акто­ра­ми — уча­сни­ки по­дій. А ни­ні ко­ле­ктив про­ро­бляє й ін­ші го­стрі со­ці­аль­ні те­ми. Осо­бли­ва ри­са Те­а­тру пе­ре­се­лен­ця — те­ра­пев­ти­чна скла­до­ва, і якщо не вра­хо­ву­ва­ти есте­ти­чної, то мо­жна ска­за­ти, що во­на є і най­цін­ні­шою.

Уже кіль­ка ро­ків та­кож існує про­ект дра­ма­тур­га Іри­ни Га­рець «Те­атр су­ча­сно­го діа­ло­гу » в Пол­та­ві. Уча­сни­ця ба­га­тьох між­на­ро­дних кон­кур­сів і фе­сти­ва­лів, во­на взя­ла­ся роз­ба­ви­ти одно­ма­ні­тний мі­сце­вий сце­ні­чний ланд­шафт со­ці­аль­ни­ми по­ста­нов­ка­ми. Ра­зом із ре­жи­сер­кою Ро­зою Сар­кі­сян во­на ство­ри­ла те­атр, який на­ма­га­є­ться «за­по­бі­га­ти зло­чи­нам на ґрун­ті упе ре­дже­но­сті» че­рез ми­сте­цтво.

Іще один не­ве­ли­чкий за роз­мі­ром, але не за зна­че­н­ням про­ект, відкритий дра­ма­тур­га­ми й по­ста­нов­ни­ка­ми «но­вої дра­ми», — Postplayте­атр. Йо­го істо­рія роз­по­ча­ла­ся не­вдов­зі пі­сля Май­да­ну. Нев’ їзні на ба­тьків­щи­ну, крим­ча­ни Га­ли­на Джи­ка­є­ва та Ан­тон Ро­ма­нов ра­зом із дра­ма­тур­га­ми Де­ном і Яною Гу­мен­ни­ми ство­ри­ли до­ку­мен­таль­ний про­ект «Сі­ра зо­на». А з ви­ста­ви про пе­ре­се­лен­ців — лю­дей, ви­му­ше­них пе­ре­бу­ва­ти в тран­зи­тно­му ста­ні, й по­ча­лась істо­рія те­а­тру. Вже в гру­дні 2015- го ко­ман­да сво­їм ко­штом від­ре­мон­ту­ва­ла за­вод­ське при­мі­ще­н­ня в Ки­є­ві й від­кри­ла се­зон. У ре­пер­ту­а­рі Postplay провокаційні пер­фор­ман­си, експерименти й, пев­на річ, ко­ли йде­ться про дра­ма­тур­гі­чне шеф­ство, «но­ва драма».

Ма­ло хто не по­мі­тив від­кри­т­тя в Ки­є­ві про­е­кту «Ди­кий те­атр». Іні­ці­йо­ва­ний те­а­траль­ним кри­ти­ком Яро­сла­вою Кравченко, він та­кож роз­по­чав ре­во­лю­цію із су­ча­сної п’єси. У по­слу­жно­му спи­ску «Ди­ко­го» за рік з’яви­ло­ся чи­ма­ло спроб роз­бур­ка­ти пу­блі­ку, се­ред яких ви­ста­ви на те­му прав жі­нок чи ЛГБТ-спіль­нот. Ор­га­ні­за­то­ри спе­ці­аль­но обирають для по­ста­но­вок текс­ти, які на­вряд чи мо­гли б бу­ти пред­став­ле­ні на дер­жав­ній сце­ні: ча­сто тут за­над­то го­стрі сю­же­ти, об­сцен­на ле­кси­ка, відверті епі­зо­ди. Однак у то­му й по­ля­гає прин­цип ро­бо­ти «Ди­ко­го» — у шо­ко­вій те­ра­пії, яка де­мон­струє аль­тер­на­тив­ні спосо­би існу­ва­н­ня те­а­тру й жи­т­тя на йо­го ла­штун­ках.

Дра­ма­тур­ги­ня Ана­ста­сія Ко­со­дій ви­рі­ши­ла, що в За­по­ріж­жі та­кож не обі­йти­ся без аль­тер­на­тив­но­го те­а­тру. Пі­сля успі­шних га­стро­лей до За­по­ріж­жя Postplayте­а­тру це ста­ло оче­ви­дно. Тож, за­ру­чив­шись під­трим­кою ко­лег, во­на від­кри­ла те­атр «За­по­різь­ка но­ва драма». І хо­ча днем йо­го за­сну­ва­н­ня вва­жа­ють 24 сер­пня 2015-го (то­ді був пер­ший по­каз ви­ста­ви Ко­со­дій «Ко­тел»), при­мі­ще­н­ня в те­а­тру з’яви­ло­ся тро­хи зго­дом. Ни­ні ко­ле­ктив уже має не­ве­ли­чкий ре­пер­ту­ар із су­ча­сних укра­їн­ських п’єс, окре­мий про­ект «Те­а­траль­на ла­бо­ра­то­рія. За ме­жа­ми стра­ху », актив­но га­стро­лює.

З пів­ро­ку то­му дра­ма­тур­ги Дми­тро Ле­ви­цький та Пьотр Ар­мя­нов­скі, та­кож ві­до­мі сво­єю уча­стю у фе­сти­ва­лях та не­за­ле­жних те­а­траль­них іні­ці­а­ти­вах, утво­ри­ли тан­дем-про­ект Pic Pic. Ав­то­ри пра­цю­ють у те­хні­ці ау­діо­ви­ста­ви, по­єд­ну­ю­чи імер­сив­ний те­атр із по­ст­дра­ма­ти­чним. Їхнім гля­да­чам ви­па­дає на­го­да прой­ти­ся мі­стом у на­ву­шни­ках і зов­сім по-ін­шо­му від­кри­ти для се­бе мар­шрут ви­ста­ви. Ав­то­ри про­по­ну­ють по­гля­ну­ти на зви­чні ло­ка­ції, ко­трі ми так ча­сто про­ми­на­є­мо, крізь при­зму по­дій, які на них від­бу­ва­лись і їх змі­ню­ва­ли. Але най­сві­жі­ший дра­ма­тур­гі­чний те­атр — хер­сон­ський про­ект «Май Буш», ство­ре­ний дра­ма­тур­гом На­та­лі­єю Блок, що ві­до­ма сво­ї­ми без­апе­ля­цій­ни­ми спро­ба­ми змі­ни­ти став­ле­н­ня пу­блі­ки до су­ча­сно­го те­а­тру, п’єса­ми про чайлд­фрі, по­лі­а­мур­ність, ген­дер­ну не­рів­ність, на­си­л­ля в ро­ди­ні то­що. Про­ект, зда­є­ться, має ду­же скла­дну й ам­бі­тну мі­сію — ста­ти ан­де­гра­ун­дом у мі­сті за­шка­ру­блих те­а­траль­них сма­ків. Мі­сяць то­му те­атр отри­мав при­мі­ще­н­ня, про­вів пер­ші ка­стин­ги та на­ра­ди й са­ме го­тує пер­шу ви­ста­ву. Нам за­ли­ша­є­ться по­тер­пі­ти до її прем’єри.

ЕПІЛОГ

Про­цес по­ши­ре­н­ня «но­вої дра­ми», більш до­сту­пний на не­за­ле­жних май­дан­чи­ках, по­сту­по­во пе­ре­би­ра­є­ться й на дер­жав­ну сце­ну. У Мо­ло­до­му те­а­трі, у «Зо­ло­тих во­ро­тах», у Те­а­трі іме­ні Іва­на Фран­ка, а та­кож на сце­нах Льво­ва, Хар­ко­ва, Чер­ні­го­ва, Хер­со­на, За­по­ріж жя, Дні­пра мо­жна на­лі­чи­ти бо­дай по кіль­ка су­ча­сних п’єс, у яких від­бу­ва­є­ться че­сна роз­мо­ва із гля­да­чем про сьо­го­де­н­ня. Але ча­сом їхня ле­кси­ка все- та­ки за­знає цен­зу­ри під час по­ста­нов­ки.

Са­мі ав­то­ри, актив­но вклю­ча­ю­чись у те­а­траль­ний про­цес, увесь час про се­бе на­га­ду­ють, зли­ва­ю­чись у ко­про­ду­кції чи окре­мі про­е­кти. Однак, до­ки ситуація з не­за­ле­жни­ми те­а­тра­ми не вре­гу­льо­ва­на за­ко­но­дав­чо, му­си­мо кон­ста­ту­ва­ти ви­со­кий рі­вень ен­ту­зі­а­зму те­а­тра­лів і про­ти­ле­жний йо­му ко­мер­цій­ний успіх про­е­ктів. При­найм­ні біль­шо­сті з них.

За­га­лом роль дра­ма­тур­га в укра­їн­сько­му те­а­трі стає актуальнішою і біль­ше не зво­ди­ться до написання текс­ту. Ав­то­ри пе­ре­тво­рю­ю­ться на «медіаторів» і трансляторів актуальних пи­тань, го­стро реагуючи на по­дії з жи­т­тя. Чи то де­фі­цит ре­жи­се­рів штов­хає дра­ма­тур­гів на від­кри­т­тя сво­їх сцен, чи на­дія на рів­но­прав­ність усіх уча­сни­ків те­а­траль­но­го про­це­су на­ди­хає охо­чих бо­ро­ти­ся за свій те­атр, свою есте­ти­ку, свою со­ці­аль­ну й по­лі­ти­чну по­зи­цію.

РОЛЬ ДРА­МА­ТУР­ГА В УКРА­ЇН­СЬКО­МУ ТЕ­А­ТРІ СТАЄ АКТУАЛЬНІШОЮ І БІЛЬ­ШЕ НЕ ЗВО­ДИ­ТЬСЯ ДО НАПИСАННЯ ТЕКС­ТУ. АВ­ТО­РИ ПЕ­РЕ­ТВО­РЮ­Ю­ТЬСЯ НА «МЕДІАТОРІВ» І ТРАНСЛЯТОРІВ АКТУАЛЬНИХ ПИ­ТАНЬ, ГО­СТРО РЕАГУЮЧИ НА ПО­ДІЇ З ЖИ­Т­ТЯ

Шо­ко­ва те­ра­пія. Прин­цип ро­бо­ти ки­їв­сько­го «Ди­ко­го те­а­тру» — у шо­ко­вій те­ра­пії, яка про­по­нує аль­тер­на­тив­ні спосо­би існу­ва­н­ня те­а­тру й жи­т­тя на йо­го ла­штун­ках. Сце­на з ви­ста­ви Ма­кси­ма Го­лен­ка «Вій 2.0» за п’єсою На­та­лії Во­ро­жбит

Но­ва фор­ма. Те­атр пе­ре­се­лен­ця —це те­атр без акто­рів, де лю­ди ді­ля­ться сво­ї­ми істо­рі­я­ми та до­сві­дом

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.