На ма­я­ку Про на­ви­чки ви­жи­ва­н­ня

Ukrainskiy Tyzhden - - 3MICT - Ві­кто­рія Ма­ли­ше­ва

Уя­віть со­бі ма­як десь да­ле­ко в мо­рі-оке­а­ні. Сво­є­рі­дна су­во­ра кам’яна ци­та­дель по­се­ред бур­хли­во­го не­спо­кою. Мо­жна ж там жи­ти, прав­да? Взя­ти із со­бою за­па­си сір­ни­ків, їжі, лі­ків… Книж­ки, якщо в цьо­му є по­тре­ба. Я при­хо­пи­ла би ще фо­то­апа­рат і що­дня фі­ксу­ва­ла б цей бур­хли­вий не­спо­кій нав­ко­ло. Так от у якихось сво­їх див­них ме­жах жи­т­тя у «ре­спу­блі­ці» на­га­дує ме­ні той ви­га­да­ний ма­як. Щоб жи­ти тут більш-менш нор­маль­но, тре­ба ма­ти кіль­ка скла­до­вих цьо­го бу­т­тя, про які я й хо­чу роз­по­ві­сти.

1. Гро­ші. Див­но­го ні­чо­го не­має, що я пи­шу са­ме про них. Бу­ло б пі­до­зрі­ло, якщо без них вда­ло­ся б обі­йти­ся, ще й жи­ти ща­сли­во. Але я хо­чу ска­за­ти, що тре­ба ма­ти не ли­ше по­стій­ний при­бу­ток, який дає ро­бо­та, а й гро­ші зві­ду­сіль: з укра­їн­ських кар­ток, із ро­сій­ських, «жи­ві» гро­ші. Гро­ші на укра­їн­ських бан­ків­ських кар­тках да­ють можливість по­пов­ню­ва­ти те­ле­фо­ни всім ро­ди­чам і за­мов­ля­ти то­ва­ри че­рез «Но­ву По­шту» на Ста­ни­цю. Грив­ня дає можливість вли­ва­ти­ся в без­кі­не­чний про­цес пе­ре­о­форм­ле­н­ня укра­їн­ських пен­сій та по­до­ро­жі по них. За грив­ню мо­жна ку­пу­ва­ти са­ло в Ста­ни­ці по 30 грн, ко­ли у «ре­спу­блі­ці» най­де­шев­ше ко­штує втри­чі до­рож­че… Грив­ня на­ба­га­то мі­цні­ша за ро­сій­ський рубль, то­му всі збе­рі­га­ють її, ку­пу­ють та не­охо­че по­зи­ча­ють. Не­має за­раз мі­цні­шої ва­лю­ти, ніж грив­ня, і всі в «ре­спу­блі­ці» зна­ють це.

2. Лі­ки. Зда­ва­ло­ся б, ні­чо­го див­но­го. Лю­ди­на, яка має хро­ні­чну хво­ро­бу, має й лі­ки. Втім, щоб хво­рі­ти в «ре­спу­блі­ці», тре­ба ма­ти або за­пас лі­ків, або на­ла­го­дже­ні ка­на­ли по­став­ки лі­ків зві­ду­сіль. При­чо­му тре­ба це ро­би­ти по ко­лу — ро­ди­чі, дру­зі, зна­йо­мі зна­йо­мих. По­ки від­по­чи­ва­ють пер­ші, до­по­ма­га­ють дру­гі. І го­лов­не — вмі­ти ро­би­ти це ма­кси­маль­но швид­ко. Хо­ча, як по­ка­зує до­свід, мо­жна ма­ти за­па­си ду­же гар­них лі­ків від чо­гось і не хво­рі­ти, аж за­кін­чу­є­ться тер­мін при­да­тно­сті пре­па­ра­ту. Зі мною ста­ло­ся кіль­ка ве­ли­че­зних стре­сів, ко­ли ме­ні кон­че бу­ли по­трі­бні ан­ти­біо­ти­ки і я змо­гла зна­йти їх тіль­ки в якійсь да­ле­ко не пер­шій апте­ці «сто­ли­ці». Зви­чай­но, я го­то­ва бу­ла від­да­ти за ці лі­ки все, що ма­ла, і се­бе на за­ли­шок, о, якщо б у цьо­му ви­ни­кла по­тре­ба, аби тіль­ки до­по­мог­ти близь­ким. І я не ма­ла жо­дної го­ди­ни на те, аби шу­ка­ти кур’єра чи до­мов­ля­ти­ся про до­став­ку з Укра­ї­ни. Я ша­ле­но бі­га­ла мі­стом, шу­ка­ю­чи хоч щось по­ді­бне… Лі­кар р ска­зав то­ді: «Не ста­не кра­ще, у по­не­ді- лок рі­за­ти­ме­мо». Це бу­ла не­ді­ля, тож ж я ледь не збо­же­во­лі­ла… За­раз у мо­є­му у хо­ло­диль­ни­ку мо­жна зна­йти біль­ше е лі­ків, аніж про­ду­ктів. У ме­не є за­пас с лі­ків від ти­ску, ка­шлю, ли­хо­ман­ки, , пе­рев’язу­валь­ні за­со­би…

3. Спо­кій. Це ду­же гар­на річ! Тре­ба на все ди­ви­ти­ся ма­кси­маль­но о спо­кій­но. За­ко­ни, як ка­жуть мі­сце­ві і пред­став­ни­ки вла­ди, у «ре­спу­бліі­ці» не до­ско­на­лі. Су­ди не пра­цю­ють,ь, ді­ють за­ко­ни во­єн­но­го ча­су. То не дай Бо­же по­тра­пи­ти хоч у якусь ха­ле­пу за­раз. Я звер­та­ла­ся якийсь час то­му до діль­ни­чно­го ін­спе­кто­ра. Ну що я мо­жу ска­за­ти: він не до­по­міг, але са­ме пі­сля йо­го ві­зи­ту до нас при­йшли су­сі­ди зі сло­ва­ми, що якщо ми ще ко­гось по­кли­че­мо, то зять су­сід­ки при­ве­де хло­пців «з ро­бо­ти» («МГБ ЛНР») і нам бу­де гір­ше. А сам діль­ни­чний по-дру­жньо­му по­ра­див не скар­жи­ти­ся біль­ше ні­ку­ди, бо ча­си те­пер та­кі, що, якщо нам ки­нуть у ві­кно гра­на­ту, ні­ко­го це не зди­вує: зброї нав­ко­ло ду­же ба­га­то. То до­по­міг він нам чи ні? Мо­же, ли­ше по­ра­дою, яку ми зна­ли й без ньо­го. 4. На­ви­чки ло­гі­ста. Аби жи­ти в «ЛНР», тре­ба ма­ти пев­ний хист. Це вмі­н­ня до­мов­ля­ти­ся, ви­їжджа­ти без черг і при­во­зи­ти щось кон­че по­трі­бне. Щоб ви­ко­ну­ва­ти все це, тре­ба бу­ти ду­же ор­га­ні­зо­ва­ною лю­ди­ною, яка має без­ліч зна­йо­мих і море тер­пі­н­ня. Я знаю кіль­кох лю­дей, які просто жи­вуть тим, що по­стій­но про щось до­мов­ля­ю­ться: гро­ші, їжу, ігра­шки, те­хні­ку… Це як за­хо­пли­ва гра, зав­дя­ки якій стає ці­ка­ві­ше жи­ти. Хтось ве­зе мо­їй зна­йо­мій ди­тя­чий кон­стру­ктор, хтось одяг, хтось до­ку­мен­ти… Ко­гось во­на про­сить, ко­мусь пла­тить… І якщо ви ду­ма­є­те, що йде­ться про щось не­зна­чне, ви по­ми­ля­є­те­ся. Най­див­ні­шим був ве­ли­кий кар­ка­сний ба­сейн, який хтось на та­ке дру­жнє за­мов­ле­н­ня тя­гнув на со­бі зі Ста­ни­ці тим са­мим мо­стом… 5. За­па­си. Пі­сля лі­та 2014 ро­ку маю по­стій­ний ре­зерв хар­чів удома. За­раз я ста­ла тро­хи спо­кій­ні­шою, а ра­ні­ше мо­гла під­хо­пи­ти­ся по­се­ред но­чі, аби пе­ре­ко­на­ти­ся, що в нас є їжа. Просто вста­ва­ла пе­ре­гля­ну­ти, що в нас є, і зно­ву ля­га­ла. Ме­не кра­ще за сло­ва та сно­дій­не за­спо­ко­ю­ва­ло бо­ро­шно на по­ли­цях й олія в ку­хон­но­му сто­лі… Я пе­ре­лі­чу­ва­ла ми­ло й пе­ре­ко­ну­ва­ла­ся, що в нас є чим пра­ти. За­раз тро­хи зви­кла й спо­кій­но спри­ймаю, якщо ра­птом скін­чу­ю­ться сір­ни­ки, але той син­дром бло­ка­ди три­вав у ме­не близь­ко пів­то­ра ро­ку. 6. Близь­кі. Так, це див­но. Але зав­дя­ки лю­дям по­руч мо­жна стер­пі­ти все: не­га­ра­зди, стре­си, обра­зи та без­за­ко­н­ня. Ли­ше зав­дя­ки рі­дним лю­дям мо­жна й тре­бат йти впе­ред. Я знаю без­ліч ви­пад­ків ви­пад­ків, ко­ли очі­ку­ва­н­ня зу­стрі­чі про­дов­жу­ва­ло жи­т­тя, а ща­стя від спіл­ку­ва­н­ня бу­ло ні з чим не зрів­ня­ти. На мо­їй ву­ли­ці та та­ки­ми зу­стрі­ча­ми жи­вуть че­рез дім. Че Че­ка­ють на по­вер­не­н­ня ді­тей, а по­тім рік жи­вуть згад­ка­ми про ко­ро­тку зус зу­стріч. Пов­то­рю­ють, ні­би ви­прав­до­вую до­ву­ю­чись: «Мо­же, ді­ти по­вер­ну­ться, бу­де де жи­ти…» Ста­ють вар­тів­ни­ка­ми вла­сних до­мі­вок, аби збе­рег­ти їх дляд ді­тей, які, мо­же, ко­лись за­хоч хо­чуть по­вер­ну­ти­ся в ба­тьків­ський зах за­хи­рі­лий дім… Су­сід ска­зав якось: «Вм «Вми­ра­ти ра­но, а жи­ти вже не хо­чет че­ться». Тож ба­га­то для ко­го той мая ма­як по­се­ред бур­хли­во­го не­спо­кою стає остан­нім при­тул­ком.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.