Ма­ксим Не­сте­лє­єв про міф Дон­ба­су

Ukrainskiy Tyzhden - - 3MICT - Ма­ксим Не­сте­лє­єв

По­е­тка Лю­бов Яким­чук у чу­до­во­му ому вір­ші «Роз­кла­да­н­ня» якось по­гра­ла­ся­а­ла­ся з на­зва­ми дон­ба­ських міст, роз­би­ра­о­зби­ра­ю­чи їх на зна­чу­щі скла­ди: «Не ка­жіть ме­ні про якийсь там Лу­ганськ / він дав­но ли­ше ганськ / лу зрів­ня­ли з асфаль­том ом чер­во­ним… / і до не­цька ме­ні не ді­ста­ти­ся… ти­ся… / Пер­во­майськ роз­бом­би­ли на пер­во рво і майськ... / а де баль­це­во? / де моє ба­льаль­це­во?». Зви­чай­но, вій­на на цій те­ри­то- рії — го­лов­на при­чи­на то­го, що все роз­па­да­є­ться й руй­ну­є­ться, ви­яв­ля­ю­чи до­во­лі про­мо­ви­стий факт: ін­ко­ли один склад або ча­сти­на біль­ше ка­жуть про смисл ці­ло­го сло­ва, при­найм­ні від­на­хо­дять у ньо­му до­да­тко­ві зна­че­н­ня.

Ось ме­ні, на­при­клад, у сло­ві « Дон­бас » здав­на вви­жа­є­ться сло­во «дно», на кшталт « Дон­бас — Дно­бас ». Тож до­зво­лю со­бі по­гра­тись у це лін­гві­сти­чне роз­кла­да­н­ня, бо жи­ву тут усе жи­т­тя, а то­му ска­жу від­по­від­аль­но: жи­ти на дні теж мо­жна. На­віть якщо не здо­га­ду­є­шся, де са­ме жи­веш. Ін­ко­ли схо­жість слів — це не просто так, ін­ко­ли це геть не­ви­пад­ко­во, а дно — не зне­ва­жли­ве ви­зна­че­н­ня, а при­від по­мір­ку­ва­ти: чи та­ки дно, чи ще/ вже ні.

Усі ж ко­лись ба­чи­ли гли­бо­ко­во­дних риб і хи­мер­них ме­шкан­ців дна? Чу­дер­на­цькі, чи не так? Ін­ко­ли ви­да­є­ться, що лю­ди з ін­ших обла­стей при­бли­зно так са­мо й уяв­ля­ють со­бі жи­те­лів Дон­ба­су. Ме­діа ча­сті­ше по­ка­зу­ють са­ме та­ких, на­йо­ри­гі­наль­ні­ших, най­хи­мер­ні­ших, бо ко­го ці­ка­вить, ска­жі­мо, пе­ре­сі­чна вчи­тель­ка До­не­цької чи Лу­ган­ської обла­сті? Но­ви­ни ма­ють по­да­ва­ти ко­ло­рит. Ось і ма­є­мо.

Але на­ше дно — то ще не кі­нець сві­ту. Жи­вуть же якось ті дон­ні ство­рі­н­ня, ви­жи­ва­ють, обжи­ва­ють йо­го. Чо­му ні? Жи­т­тя є й на дні! У су­сі­дів і гір­ше дно бу­ває, а де­які вза­га­лі жи­вуть на та­ко­му дні, що на­ше дно — то ще всім днам дно. І, зре­штою, чи не все одно, якщо в дер­жа­ві, ку­ди не кинь оком, те са­ме дно?

Як ві­до­мо, у па­лео­зої- ме­зо­зої на мі­сці Дон­ба­су був оке­ан Те­тіс, який роз­ді­ляв су­пер­кон­ти­нент Пан­гею на два мен­ші — Лав­ра­зію і Гон­два­ну. Тож зно­ву- та­ки Дон­бас ко­лись був на дні, хоч то­ді ні­яко­го Дон­ба­су й Укра­ї­ни не існу­ва­ло. Він з’явив­ся в ХІХ сто­літ­ті, при­найм­ні це сло­во, яке ви­га­дав гір­ни­чий ін­же­нер Єв­граф Ко­ва­лев­ський.

Від­то­ді, а біль­ше з ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя, Дон­бас — це та­кож при­клад на­шо­го укра­їн­сько­го пла­виль­но­го ка­за­на, бо, за рі­зни­ми й су­пе­реч ли­ви­ми під­ра­хун­ка­ми, тіль­ки в са­мій До­не­цькій обла­сті ме­шкає при­бли­зно по­над 120 етно­сів. Але дно цьо­го ко­тла зни­зу по­стій­но пі­ді­грі­ва­ли рі­зні си­ли, ча­сом пря­мо­про­ти- ле­жні, з зде­біль­шо­го ан­ти­укра­їн­ські, а на са­мо­му дні по­сту­по­воп утво­рив­ся но­вий етнос, який хтось зн зне­ва­жли­во кли­че «дон­ба­ся­ни», а ко­мусь хо­че­ться­хоч ві­ри­ти, що са­ме він «по­ро­жняк не го­не».го­не» А ку­ди йо­го, вла­сне, гна­ти? Із дна на дно? У к казані перетопились усі, хто тікав на Дон­бас від злочинного ми­ну­ло­го, ті, хто їхав сю­ди в по­шу­ках ве­ли­ких гро­шей, а зна­хо­див­ди важку що­ден­ну працю, чи ко­ли­шні упів­ці, яких примусово зо­бов’язували тут жи­ти. А від дна важ­ко ві­ді­рва­ти­ся. Прив’яза­ні до ньо­го ро­бо­тою й жи­тлом, на яке зби­ра­ли ба­га­то ро­ків або одер­жа­ли від ба­тьків, що за­оща­джу­ва­ли на ньо­го три­ва­лий час або сто­я­ли в чер­зі на отри­ма­н­ня. Ві­дне­дав­на, на жаль, ко­жен пе­ре­се­ле­нець, ви­во­зя­чи на дні ва­ліз свій Дон­бас, це про­ни­зли­во від­чу­ває, бо ви­бір то­го, що взя­ти, а що по­ли­ши­ти, — це справ­жнє пе­кель­не дно. Гір­ше за ви­га­да­не Дан­те. Але ще, зви­чай­но, дно Дон­ба­су — по­ня­т­тя ду­же умов­не. Бо тут ша­хти, то­му діл для одних — це сте­ля для ін­ших. А ще пе­ре­сі­чний тру­дя­га на Дон­ба­сі пе­ре­ко­на­ний, що ша­хти є ли­ше тут і тіль­ки в них лю­ди пра­цю­ють по- справ­жньо­му (вла­сне, як йо­му все жи­т­тя роз­по­від­а­ли, так він і ду­має). Він і по­ня­т­тя зе­ле­но­го не має, що в За­хі­дній Укра­ї­ні теж ба­га­то шахт (а якщо й чув/знає, то пе­вен, що то та­ке со­бі «ба­лув­ство», а не ша­хти, і там, зви­чай­но, ні­хто не пра­цює, а тіль­ки ка­ву п’є), а то­му вва­жає своє дно уні­каль­ним і та­ким, що го­дує всю Укра­ї­ну. Бо що ли­ша­є­ться ду­ма­ти, якщо вже ви­знав, що жи­веш на дні? А улю­бле­не по­лі­ти­ка­ми про­ти­став­ле­н­ня укра­їн­ських За­хо­ду й Схо­ду — це ще й сим­во­лі­чне про­ти­сто­я­н­ня від­по­від­но вер­ху (го­ри) та ни­зу (ша­хта).

Але ви­зна­ти це — не зна­чить прийня­ти. Але зна­ти — не зна­чить ро­зу­мі­ти. І без­ви­хідь ча­сом — це не глу­хий кут, а просто за­кут, у який ти сам се­бе за­гнав. На­віть ко­ли вас з’ їли, ви ма­є­те два ви­хо­ди. На­віть ко­ли ви на дні, то від ньо­го мо­жна від­штов­хну­тись і ви­пли­сти на по­верх­ню. Тож те, що від­бу­ва­є­ться на Схо­ді Укра­ї­ни, — то вже дно чи ще ні? Уже час від­штов­ху­ва­ти­ся чи тре­ба по­че­ка­ти, по­ки зни­зу по­сту­ка­ють? Де твоє дно, Дон­ба­се?

У КАЗАНІ ПЕРЕТОПИЛИСЬ УСІ, ХТО ТІКАВ НА ДОН­БАС ВІД ЗЛОЧИННОГО МИ­НУ­ЛО­ГО, ТІ, ХТО ЇХАВ СЮ­ДИ В ПО­ШУ­КАХ ВЕ­ЛИ­КИХ ГРО­ШЕЙ, А ЗНАХОДИВ ВАЖКУ ЩО­ДЕН­НУ ПРАЦЮ, ЧИ КО­ЛИ­ШНІ УПІВ­ЦІ, ЯКИХ ПРИМУСОВО ЗО­БОВ’ЯЗУВАЛИ ТУТ ЖИ­ТИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.