Ох, зе­мель­ко, свя­та зе­мель­ко!

Юрій Ма­ка­ров про по­пу­лізм і дер­жав­ну по­лі­ти­ку в агро­се­кто­рі

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Юрій Ма­ка­ров

Умо­є­му ди­тин­стві на сіль­сько­му го­спо­дар­стві зна­ли­ся всі, ну от про­сто-та­ки всі без ви­ня­тку. По-пер­ше, з ко­жної пра­ски що­дня зву­ча­ли по­ві­дом­ле­н­ня про тру­до­ві по­дви­ги хлі­бо­ро­бів, тва­рин­ни­ків, пта­хів­ни­ків, бу­ря­ків­ни­ків і ба­вов­ня­рів (хо­ча де ми, а де ба­вов­на?). У ма­га­зи­нах пе­рі­о­ди­чно, то­чні­ше ре­гу­ляр­но, не бу­ло хлі­ба, яєць, ма­сла, м’яса, а по­дви­ги бу­ли. Крім то­го, що­ро­ку во­се­ни всі по­го­лов­но чи­нов­ни­ки, на­у­ков­ці, ін­же­не­ри, сту­ден­ти та ін­ші, згі­дно з не­о­фі­цій­ною ра­дян­ською па­ра­ди­гмою, па­ра­зи­ти від­ря­джа­ли­ся на кіль­ка ти­жнів у се­ло до­по­ма­га­ти зви­тя­жним кол­го­спни­кам зби­ра­ти вро­жай, а взим­ку — ко­лу­па­ти­ся в лай­ні в мі­ських ово­че­схо­ви­щах. То­му про те, як вла­што­ва­ний агро­се­ктор, які в ньо­му про­бле­ми, що тре­ба зро­би­ти, щоб не ім­пор­ту­ва­ти збіж­жя, так чи так мав свою дум­ку ко­жен. За чверть сто­лі­т­тя зми­чка мі­ста із се­лом (теж су­то со­віт­ський мем) сут­тє­во по­слаб­ша­ла. Те­пер, ко­ли в су­пер­мар­ке­ті про­по­ну­є­ться 150 сор­тів си­ру, а по­лу­ни­ця, то­чні­сінь­ко як у дав­ньо­му анек­до­ті, з’яв­ля­є­ться о сьо­мій ран­ку, мі­стя­нам мо­жна ко­лу­па­ти міз­ки пра­кти­чно без­кар­но.

Пи­та­н­ня про віль­ний ри­нок зем­лі по­ста­ва­ло на по­ряд­ку ден­но­му ре­гу­ляр­но остан­ні 25 ро­ків, і що­ра­зу во­но галь­му­ва­ло­ся че­рез по­лі­ти­чні су­пе­ре­чки, еко­но­мі­чні ін­те­ре­си й по­бу­то­ві за­бо­бо­ни. Не слід за­бу­ва­ти, що в Укра­ї­ні май­же тре­ти­на на­се­ле­н­ня до­сі ме­шкає в се­лі. Для се­ля­ни­на земля — са­краль­на ка­те­го­рія. Про­це­си актив­ної ур­ба­ні­за­ції ма­ло по­зна­чи­ли­ся на за­са­дни­чих уяв­ле­н­нях ре­шти на­се­ле­н­ня, оскіль­ки в по­ста­грар­них куль­ту­рах ба­зо­ві цін­но­сті так чи так успад­ко­ву­ю­ться, зде­біль­шо­го в не­сві­до­мій фор­мі. Не­дар­ма влі­тку на ви­хі­дні мі­ста по­ро­жні­ють: ону­ки хлі­бо­ро­бів сто­ять у ві­до­мій по­зі на сво­їх го­ро­ди­ках, і це не ли­ше на­ма­га­н­ня за­без­пе­чи­ти се­бе кар­то­плею та кон­сер­ва­ці­єю на зи­му, а й не­здо­лан­на си­ла ві­ко­вої зви­чки. Тоб­то із зем­лею не мо­жна по­во­ди­ти­ся так, як із за­во­да­ми, фа­бри­ка­ми, ша­хта­ми, ре­сто­ра­на­ми й шве­цьки­ми бу­до­чка­ми. Це ва­жли­во.

Я хо­чу ска­за­ти, що до­сто­вір­ні уяв­ле­н­ня про про­бле­ми се­ла в біль­шо­сті громадян ви­па­ру­ва­ли­ся, а за­бо­бо­ни за­ли­ши­ли­ся. Крім то­го, до­не­дав­на в пар­ла­мен­ті й мі­сце­вих ра­дах бу­ла сут­тє­ва час­тка умов­но лі­вих пар­тій — со­ці­а­лі­стів і ко­му­ні­стів. Ка­жу «умов­но», бо всім ві­до­мо, що ці по­лі­ти­чні си­ли пред­став­ля­ли ін­те­ре­си час­тко­во ві­тчи­зня­но­го ве­ли­ко­го бі­зне­су, а час­тко­во за­кор­дон­них спон­со­рів, але ри­то­ри­ку «за­галь­но­на­ро­дно­го май­на», «су­спіль­но­го до­бра» й ре­шти ата­ві­змів до­ла­ти бу­ло важ­ко. Те­пер ті са­мі фун­кції ви­ко­ну­ють фра­кції по­пу­лі­стів, яких важ­ко за­пі­до­зри­ти в тур­бо­ті про «ма­лень­ко­го укра­їн­ця». Ра­ні­ше ля­ка­ли іно­зем­ни­ми мо­но­по­лі­я­ми, які при­йдуть і ску­плять за без­цінь най­кра­щі у сві­ті чор­но­зе­ми, те­пер жа­ха­ють олі­гар­ха­ми. Про­ти­о­тру­ти від де­ма­го­гії, вра­хо­ву­ю­чи зга­да­ні па­тер­ни сві­до­мо­сті, пра­кти­чно не­має. По­трі­бна де­таль­на ар­гу­мен­то­ва­на роз­мо­ва, при­чо­му не на під­ви­ще­них то­нах, а успі­шні по­лі­ти­ки в нас так не вмі­ють, то­му во­ни, вла­сне, й успі­шні.

Тим ча­сом ве­ли­кий ка­пі­тал уже без­роз­діль­но па­нує в агро­се­кто­рі, не над­то ра­ху­ю­чись із за­ко­на­ми й адмі­ні­стра­тив­ни­ми обме­же­н­ня­ми. Ре­гіо­наль­ні ба­ро­ни зро­сли­ся з мі­сце­вою вла­дою та пра­во­охо­рон­ни­ми ор­га­на­ми, і во­ни при­ро­дним чи­ном по­во­дя­ться на зем­лі так, як ви­гі­дно їм, а не аб­стра­ктно­му на­ро­до­ві чи кон­кре­тно­му мі­сце­во­му на­се­лен­ню. Де­хто впро­ва­джує най­су­ча­сні­ші те­хно­ло­гії, ін­ші ви­смо­кту­ють ро­дю­чу си­лу ґрун­тів на пло­щах, які те­о­ре­ти­чно мо­жуть зав­тра втра­ти­ти. У се­зон зби­ра­н­ня вро­жаю ми ба­чи­мо на до­ро­гах чу­дер­на­цькі ма­ши­ни, про при­зна­че­н­ня яких ді­ти асфаль­ту мо­жуть хі­ба що здо­га­ду­ва­ти­ся. Над- про­ду­ктив­на сіль­гос­пте­хні­ка пе­ре­су­ва­є­ться по кра­ї­ні ра­зом із ком­па­ктни­ми, до­бре тре­но­ва­ни­ми й до­бре опла­чу­ва­ни­ми екі­па­жа­ми, ні­як не пе­ре­ти­на­ю­чись із мі­сце­вим на­се­ле­н­ням, і це теж ві­та­н­ня з май­бу­тньо­го. Ві­до­мі й каз­ко­ві не­по­доб­ства, ко­ли на ді­лян­ку, за яку спе­ре­ча­ю­ться мі­сце­вий фер­мер і ба­рон, при­їздять ком­бай­ни в су­про­во­ді ті­ту­шні й зби­ра­ють уро­жай, до ви­ро­щу­ва­н­ня яко­го ба­рон не мав жо­дно­го сто­сун­ку.

Економіку зем­лі необхідно оживити, і мо­жли­вість її купувати та продавати — ли­ше одна з технічних умов. Власність конче по­трі­бна для за­лу­че­н­ня інвестицій у ви­со­кі те­хно­ло­гії. Кра­пель­ний по­лив, су­пу­тни­ко­вий мо­ні­то­ринг, ро­зум­на те­хні­ка, яка ке­ру­є­ться ди­стан­цій­но за до­по­мо­гою GPS, се­ле­кція но­вих сор­тів (а в нас до­сі чі­пля­ють ети­ке­тки «Без ГМО», по­вби­вав би!) — усе це не фан­та­сти­ка, а ру­ти­на пе­ре­до­вої агро­куль­ту­ри. По­трі­бні справ­жня до­ро­сла дер­жав­на по­лі­ти­ка, зе­мель­ні бан­ки з при­том­ною кре­ди­тною став­кою, ро­зум­ний про­те­кціо­нізм, жорс­ткі кри­те­рії ефе­ктив­но­сті, ін­но­ва­цій­ні стра­те­гії, тоб­то по­лі­ти­ка у вла­сно­му сен­сі сло­ва, — без цьо­го пи­та­н­ня «продавати чи не продавати» за­ли­ши­ться до­мо­дер­ною де­ма­го­гі­єю. Ну й, пе­ре­про­шую, до­ве­де­ться за­бу­ти про ар­ха­ї­чний культ у ду­сі Кар­пен­ка-ка­ро­го та Дов­жен­ка. Не на часі.

ЕКОНОМІКУ ЗЕМ­ЛІ НЕОБХІДНО ОЖИВИТИ, І МО­ЖЛИ­ВІСТЬ ЇЇ КУПУВАТИ ТА ПРОДАВАТИ — ЛИ­ШЕ ОДНА З ТЕХНІЧНИХ УМОВ. ВЛАСНІСТЬ КОНЧЕ ПО­ТРІ­БНА ДЛЯ ЗА­ЛУ­ЧЕ­Н­НЯ ІНВЕСТИЦІЙ У ВИ­СО­КІ ТЕ­ХНО­ЛО­ГІЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.