Лю­ди­на в ра­дян­сько­му дер­жа­во­су­спіль­стві

Як ви­бу­до­ву­ва­ли­ся від­но­си­ни дер­жа­ви та су­спіль­ства в ра­дян­ській мо­де­лі

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Ста­ні­слав Куль­чи­цький

Ра­дян­ський лад із ре­аль­ним со­ці­а­лі­змом мав не біль­ше спіль­них рис, ніж сви­ня з мор­ською свин­кою. У кіль­кох по­пе­ре­дніх ста­т­тях у Ти­жні я по­ста­рав­ся по­ка­за­ти, яку сви­ню під­клав Вла­ді­мір Лє­нін під Ро­сій­ську ре­во­лю­цію 1917 ро­ку ви­на­йде­н­ням но­во­го ти­пу дер­жа­ви. Те­пер по­трі­бно від­по­ві­сти: чо­му, не­зва­жа­ю­чи на се­ре­дньо­ві­чні ре­пре­сії, яки­ми су­про­во­джу­ва­ли­ся на­ро­дже­н­ня та фун­кціо­ну­ва­н­ня лє­нін­сько-ста­лін­ської дер­жа­ви-ко­му­ни, без­ліч лю­дей за­ли­ша­ю­ться від­да­ни­ми їй? Сто­сов­но пів­ні­чних ко­рей­ців мо­жна бу­ло б ска­за­ти: бо­я­ться! Однак за сві­то­гля­дни­ми орі­єн­ти­ра­ми, си­сте­мою цін­но­стей і на­віть мен­таль­ні­стю чи­ма­ло ко­ли­шніх громадян Ні­ме­цької Де­мо­кра­ти­чної Ре­спу­блі­ки ще й те­пер істо­тно від­рі­зня­є­ться від за­хі­дних нім­ців. Так са­мо чи­ма­ло громадян України до­сі не мо­же звіль­ни­ти­ся від впли­ву дав­но від­мер­ло­го ра­дян­сько­го ла­ду. Щоб ви­вча­ти цей фе­но­мен, до­ве­ло­ся при­ду­ма­ти спе­ци­фі­чну тер­мі­но­ло­гію — сов­ко­вість, со­вок (від ро­сій­сько­го сло­во­спо­лу­че­н­ня «со­вет­ский строй»).

НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Ана­лі­зу­ю­чи рі­зни­цю між дер­жа­вою та су­спіль­ством, по­трі­бно за­ува­жи­ти: дер­жа­ва фор­му­ва­лась як ча­сти­на су­спіль­ства, що під­ні­ма­ла­ся над ним на пев­ну ви­со­ту, ор­га­ні­зо­ву­ва­ла йо­го вну­трі­шнє жи­т­тя і за­хи­ща­ла від за­зі­хань інших дер­жав. В аграр­ну епо­ху, яка три­ва­ла ти­ся­чо­лі­т­тя­ми, між нео­лі­ти­чною та ін­ду­стрі­аль­ною ви­ро­бни­чи­ми ре­во­лю­ці­я­ми, фун­кціо­ну­ва­ла дер­жа­ва тра­ди­цій­но­го ти­пу. Во­на ке­ру­ва­ла по­збав­ле­ним су­ве­рен­но­сті су­спіль­ством, що скла­да­ло­ся пе­ре­ва­жно з роз­по­ро­ше­но­го са­ми­ми умо­ва­ми ви­ро­бни­цтва се­лян­ства. По­лі­ти­чні по­тря­сі­н­ня від­бу­ва­ли­ся зде­біль­шо­го все­ре­ди­ні при­ві­ле­йо­ва­них ста­нів, із яких фор­му­ва­ли­ся управ­лін­ський апа­рат дер­жа­ви, її си­ло­ві стру­кту­ри й ре­лі­гій­ні ін­сти­ту­ти. Ли­ше іно­ді спа­ла­ху­ва­ли сти­хій­ні се­лян­ські вій­ни. Якщо во­ни пе­ре­ма­га­ли, змі­ню­вав­ся тіль­ки склад тих, хто уосо­блю­вав дер­жа­ву.

В ін­ду­стрі­аль­ну епо­ху, яка в про­від­них кра­ї­нах сві­ту три­ва­ла з кін­ця XVIII до дру­гої по­ло­ви­ни XX сто­лі­т­тя, су­спіль­но-по­лі­ти­чний роз­ви­ток різ­ко при­швид­шив­ся. Су­спіль­ство на­бу­ло скла­дної со­ці­аль­ної

стру­кту­ри, на істо­ри­чній аван­сце­ні з’яви­ли­ся кла­си, пе­ред­усім бур­жу­а­зія та про­ле­та­рі­ат. Етні­чні спіль­но­ти без яскра­во ви­ра­же­но­го по­лі­ти­чно­го облич­чя пе­ре­тво­рю­ва­ли­ся на мо­дер­ні на­ції. Тра­ди­цій­ні дер­жа­ви на чо­лі з мо­нар­хом-су­ве­ре­ном транс­фор­му­ва­ли­ся в де­мо­кра­ти­чні ре­спу­блі­ки або кон­сти­ту­цій­ні мо­нар­хії, а су­спіль­ство ста­ло но­сі­єм су­ве­рен­ної вла­ди. На віль­них ви­бо­рах гро­ма­дя­ни на­ді­ля­ли вла­дою очіль­ни­ків дер­жа­ви.

У хо­ді або пі­сля Пер­шої сві­то­вої вій­ни вна­слі­док во­єн­них та еко­но­мі­чних по­тря­сінь у деяких кра­ї­нах сфор­му­вав­ся но­вий тип дер­жа­ви із су­спіль­ством, по­збав­ле­ним су­ве­рен­но­сті. Спо­ча­тку в Ро­сії, а по­тім в Іта­лії та Ні­меч­чи­ні на по­верх­ню по­лі­ти­чно­го жи­т­тя з на­ро­дних ни­зів ви­ри­на­ла си­ла, яка вста­нов­лю­ва­ла то­таль­ний кон­троль над лю­дьми. Остан­ні фор­маль­но за­ли­ша­ли­ся гро­ма­дя­на­ми і на­віть бра­ли участь у ви­бо­рах, але віль­ни­ми не бу­ли. Зу­си­л­ля­ми ні­ме­цької до­слі­дни­ці Ган­ни Арендт, яка від 1941 ро­ку пра­цю­ва­ла в США, гар­вард­сько­го про­фе­со­ра Кар­ла Фрі­дрі­ха та Збі­ґнє­ва Бже­зін­сько­го бу­ла ство­ре­на те­о­рія по­збав­ле­ної де­мо­кра­тії мо­дер­ної дер­жа­ви, яку на­зва­ли то­та­лі­тар­ною. У ній об’єд­ну­ва­ли­ся та­кі ри­си ра­дян­сько­го ко­му­ні­зму, іта­лій­сько­го фа­ши­зму та ні­ме­цько­го націонал-со­ці­а­лі­зму:

— на­яв­ність пар­тії, яка фун­кціо­ну­ва­ла мо­но­поль­но і яка зли­ла­ся з та­єм­ною по­лі­ці­єю та дер­жав­ним апа­ра­том у єди­не ці­ле;

— нав’язу­ва­н­ня су­спіль­ству єди­ної іде­о­ло­гії за­со­ба­ми дер­жав­ної про­па­ган­ди, на­ро­дної осві­ти, лі­те­ра­ту­ри та ми­сте­цтва;

— бло­ку­ва­н­ня ін­фор­ма­ції ор­га­на­ми цен­зу­ри, та­єм­ною по­лі­ці­єю, осві­тні­ми за­кла­да­ми, гро­мад­ськи­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми то­що;

— про­го­ло­ше­н­ня ве­ли­кої ме­ти на пер­спе­кти­ву (но­ве су­спіль­ство, но­ва лю­ди­на, но­вий по­ря­док);

— дер­жав­ний кон­троль за всі­ма су­спіль­ни­ми від­но­си­на­ми;

— цен­тра­лі­зо­ва­не пла­ну­ва­н­ня ви­ро­бни­цтва та роз­по­ді­лу ма­те­рі­аль­них благ;

— під­три­му­ва­н­ня в су­спіль­стві уяв­лень про зов­ні­шню не­без­пе­ку та не­об­хі­дність про­ти­сто­я­ти їй че­рез на­ро­щу­ва­н­ня обо­рон­но­го по­тен­ці­а­лу;

— ство­ре­н­ня ілю­зії ціл­ко­ви­тої зго­ди на­се­ле­н­ня з ді­я­ми во­ждів.

Здій­сне­ні Ні­кі­тою Хру­що­вим ре­фор­ми зму­си­ли по­лі­то­ло­гів За­хо­ду прийня­ти на ві­ру облу­дний крем­лів­ський кон­цепт «куль­ту осо­би». Ви­на­йде­н­ням тер­мі­на «ста­лі­нізм» во­ни по­го­ди­ли­ся спи­са­ти на Іо­сі­фа Ста­лі­на ор­га­ні­чні ва­ди ра­дян­сько­го ко­му­но со­ці­а­лі­зму. По­лі­то­ло­ги, які зро­би­ли сво­єю про­фе­сі­єю до­бре опла­чу­ва­ну ра­дя­но­ло­гію, бу­ли го­то­ві пе­ре­гля­ну­ти ні­би­то по­лі­ти­зо­ва­ні уяв­ле­н­ня про СРСР. У ра­дян­сько­му істо­ри­чно­му до­сві­ді ре­ві­зіо­ні­сти вба­ча­ли й по­зи­тив­ні яко­сті: при­швид­ше­ну ін­ду­стрі­а­лі­за­цію, фор­со­ва­ну ур­ба­ні­за­цію, за­про­ва­дже­н­ня за­галь­ної осві­ти. Де­ко­му зда­ва­ло­ся, що в пер­спе­кти­ві мо­же від­бу­ти­ся кон­вер­ген­ція, тоб­то збли­же­н­ня ко­му­ні­зму та ка­пі­та­лі­зму, якщо ці си­сте­ми роз­ви­ва­ти­муть най­кра­щі ри­си ко­жної з них. На по­пе­ре­дніх по­зи­ці­ях ли­ша­ли­ся на­у­ков­ці пер­шої ве­ли­чи­ни, та­кі як Ро­берт Кон­квест, Мар­тін Ма­ліа, Рі­чард Пайпс, Фран­суа Фю­ре та ін.

У Ра­дян­сько­му Со­ю­зі те­о­рія тоталітаризму бу­ла за­бо­ро­не­на, оскіль­ки пред­став­ни­ки вла­ди не ба­жа­ли пе­ре­бу­ва­ти в одній ком­па­нії з Бе­ні­то Мус­со­лі­ні й Адоль­фом Гі­тле­ром. Однак у до­бу ґор­ба­чов­ської пе­ре­бу­до­ви в су­спіль­стві по­ча­ли по­ши­рю­ва­ти­ся уяв­ле­н­ня про СРСР як про то­та­лі­тар­ну дер­жа­ву. Під час похо­ро­ну Ан­дрєя Са­ха­ро­ва в гру­дні 1989 ро­ку Ґав­рііл По­пов упер­ше за­зна­чив, що ака­де­мік «на­ба­га­то ра­ні­ше від інших усві­до­мив не­об­хі­дність ви­рі­ше­н­ня го­лов­но­го зав­да­н­ня на­шо­го ча­су — руй­ну­ва­н­ня то­та­лі­тар­но­го со­ці­а­лі­зму» . На­ро­дні де­пу­та­ти СРСР, чле­ни Мі­жре­гіо­наль­ної гру­пи ста­ли під­кре­слю­ва­ти, що в кра­ї­ні скла­ла­ся но­ва си­ту­а­ція вна­слі­док від­мо­ви від то­та­лі­тар­но­го кур­су. Ро­берт Кон­квест із де­яким по­ди­вом за­ува­жив, що Мі­ха­іл Ґор­ба­чов і Бо­ріс Єль­цин теж ста­ли ото­то­жню­ва­ти ра­дян­ський ре­жим із то­та­лі­та­ри­змом.

Ди­ву­ва­ти­ся та­кій ме­та­мор­фо­зі не­має під­став. Во­жді ко­му­но­со­ці­ал ізму на очах пе­ре­тво­рю­ва­ли­ся на лі­де­рів кра­ї­ни, яка під пра­во­вим ку­том зо­ру пе­ре­ста­ва­ла бу­ти то­та­лі­тар­ною (тут не йде­ться про то­та­лі­тар­ну сві­до­мість лю­дей, на­ро­дже­них за ко­му­но­со ці­а­лі­зму). Здій­сне­на в 1988 ро­ці кон­сти­ту­цій­на ре­фор­ма звіль­ня­ла ра­дян­ську вла­дну вер­ти­каль від ди­кта­ту­ри во­ждів. На­ро­ду по­вер­тав­ся су­ве­ре­ні­тет, здо­бу­тий пі­сля па­ді­н­ня са­мо­дер­жав­ства й утра­че­ний з при­хо­дом біль­шо­ви­ків до вла­ди. Ого­ло­ше­на Ґорбачовим на­ве­сні 1985-го пе­ре­бу­до­ва по­ча­ла пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся з бю­ро­кра­ти­чної «ре­во­лю­ції зго­ри» на за­галь­но­на­ро­дну «ре­во­лю­цію зни­зу». Пер­ші віль­ні ви­бо­ри 1989–1990 ро­ків за­свід­чи­ли, що пар­тія пі­сля втра­ти дер­жав­но­го ста­ту­су опи­ни­ла­ся на узбіч­чі по­лі­ти­чно­го жи­т­тя і ста­ла за­не­па­да­ти.

ФОРМУЛА ДИ­КТА­ТУ­РИ

У ком­па­рат иві­сти­ці ба­га­то ва­жить до­слі­дже­н­ня від­мін­но­стей між схо­жи­ми яви­ща­ми. Лє­нін­ська формула вла­ди по­ро­ди­ла то­та­лі­тар­ну дер­жа­ву, у якій бу­ло істо­тно біль­ше від­мін­но­стей від фа­ши­зму та націонал-со­ці­а­лі­зму, ніж спіль­них рис. От­же, по­ди­ви­мо­ся, якою бу­ла вла­да, ко­тру зви­кли на­зи­ва­ти ра­дян­ською.

На по­ча­тку XX сто­лі­т­тя Вла­ді­мір Лє­нін ство­рив «пар­тію но­во­го ти­пу», яку на­зва­ли со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чною. Во­на жо­дною мі­рою не від­по­від­а­ла та­кій на­зві, і пі­сля при­хо­ду до вла­ди вождь пе­ре­йме­ну­вав її в ко­му­ні­сти­чну. Спе­ци­фі­ка пар­тії ви­зна­ча­ла­ся її по­бу­до­вою на за­са­дах «де­мо­кра­ти­чно­го цен­тра­лі­зму», тоб­то на ціл­ко­ви­тій під­по­ряд­ко­ва­но­сті ниж­чих ла­нок ви­щим. «Но­вий тип» ви­явив­ся не та­ким уже й но­вим, оскіль­ки від­по­від­ав дав­ній по­бу­то­вій при­по­від­ці російських бю­ро­кра­тів «ты на­чаль­ник — я ду­рак, я на­чаль­ник — ты ду­рак». У ру­ках во­ждів Ро­сій­ська ко­му­ні­сти­чна пар­тія (біль­шо­ви­ків) ста­ла ін­стру­мен­том за­во­ю­ва­н­ня вла­ди.

Свою фор­му­лу вла­ди Лє­нін зна­йшов пі­сля по­яви в 1905 ро­ці рад ро­бі­тни­чих де­пу­та­тів як фор­ми ре­во­лю­цій­ної са­мо­ор­га­ні­за­ції на­ро­дних ни­зів.

ДЕР­ЖА­ВА, ЯКА ВОЛОДІЛА МІЛЬЙОННОЮ АР­МІ­ЄЮ ІНФОРМАТОРІВ-СЕКСОТІВ, БУ­ЛА ПРИСУТНЯ В ПОМЕШКАННІ КО­ЖНОЇ ЛЮ­ДИ­НИ. ГРО­МА­ДЯ­НИ БО­Я­ЛИ­СЯ ДОВІРИТИ ПОТАЄМНІ ДУМ­КИ НА­ВІТЬ ЩОДЕННИКУ

Та­кти­ка біль­шо­ви­ків що­до рад ма­ла ґрун­ту­ва­ти­ся на трьох го­лов­них прин­ци­пах:

— ма­кси­маль­но спри­я­ти ра­дам у за­во­ю­ван­ні дер­жав­ної вла­ди;

— спри­я­ти ви­ті­снен­ню з рад кон­ку­рен­тних пар­тій, до­ма­га­ю­чись то­го, щоб во­ни скла­да­ли­ся тіль­ки з біль­шо­ви­ків і без­пар­тій­них де­пу­та­тів, які їм спів­чу­ва­ли;

— збе­рі­га­ти са­мо­стій­ність рад, не зли­ва­ю­чи їх з пар­ті­єю біль­шо­ви­ків.

Зав­дя­ки та­кій та­кти­ці лє­нін­ська пар­тія ста­ла роз­дво­є­ною. Пі­сля здо­бу­т­тя вла­ди й зни­ще­н­ня кон­ку­рен­тних по­лі­ти­чних сил пар­тій­на, тоб­то не­за­ле­жна від ви­бор­ців, вер­ти­каль здій­сню­ва­ла ди­кта­ту­ру во­ждів, а ра­дян­ська вер­ти­каль бра­ла на се­бе фун­кції ви­ко­нав­чої вла­ди. Одра­зу пі­сля біль­шо­ви­цько­го пе­ре­во­ро­ту бу­ла ство­ре­на тре­тя вла­дна вер­ти­каль — ор­га­ни дер­жав­ної без­пе­ки — ма­те­рі­а­лі­зо­ва­не вті­ле­н­ня ди­кта­ту­ри во­ждів. Пар­тій­на ча­сти­на «пар­тії но­во­го ти­пу» зав­жди хо­ва­ла­ся за ра­дян­ською. У пер­ших кон­сти­ту­ці­ях во­на не зга­ду­ва­ла­ся, а пі­зні­ше по­зна­ча­ла­ся сло­ва­ми, по­збав­ле­ни­ми пра­во­вої осно­ви.

Іде­о­ло­гію так зва­но­го ре­во­лю­цій­но­го мар­кси­зму Лє­нін пра­гма­ти­чно ви­ко­ри­став для ви­прав­да­н­ня екс­про­прі­а­ції су­спіль­ства дер­жа­вою. Мо­ло­ді ре­во­лю­ціо­не­ри Карл Маркс і Фрі­дріх Енґельс за­кли­ка­ли в «Ма­ні­фе­сті Ко­му­ні­сти­чної пар­тії» (1847) вста­но­ви­ти ди­кта­ту­ру про­ле­та­рі­а­ту й від­да­ти екс­про­прі­йо­ва­ні у при­ва­тних вла­сни­ків за­со­би ви­ро­бни­цтва в ру­ки на­ро­ду. Ці за­кли­ки від по­ча­тку бу­ли при­ре­че­ні на нев­да­чу, то­му що не­стру­кту­ро­ва­ні люд­ські спіль­но­ти (кла­си, су­спіль­ства, на­ро­ди), на від­мі­ну від стру­кту­ро­ва­них (пар­тії, дер­жа­ви то­що), не мо­гли здій­сню­ва­ти ди­кта­ту­ру або во­ло­ді­ти за­со­ба­ми ви­ро­бни­цтва. «На­у­ко­вий» ко­му­нізм осно­во­по­ло­жни­ків мар­кси­зму був уто­пі­чним по­ді­бно до ко­му­ні­сти­чних вчень їхніх по­пе­ре­дни­ків. На­то­мість ідею екс­про­прі­а­ції су­спіль­ства «пар­ті­єю но­во­го ти­пу» не мо­жна на­зва­ти уто­пі­чною. У ра­дян­ській Ро­сії під ви­гля­дом ди­кта­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту бу­ла вста­нов­ле­на ди­кта­ту­ра во­ждів Ко­му­ні­сти­чної пар­тії, а в обо­лон­ці за­галь­но­на­ро­дної вла­сно­сті на за­со­би ви­ро­бни­цтва та при­ро­дні ре­сур­си фун­кціо­ну­ва­ла при­ва­тна за сво­єю при­ро­дою власність тих са­мих во­ждів.

ВЕР­ТИ­КА­ЛІ КОН­ТРО­ЛЮ

Під час фор­му­ва­н­ня дер­жа­ви-ко­му­ни бу­ло ба­га­то роз­мов про сві­то­ву ко­му­ні­сти­чну ре­во­лю­цію. У її роз­гор­тан­ні ро­сій­ські во­жді біль­ше по­кла­да­ли­ся на п’яти­міль­йон­ну Чер­во­ну ар­мію, ніж на спів­чу­тли­ві до ко­му­ні­зму си­ли в осла­бле­них сві­то­вою вій­ною єв­ро­пей­ських дер­жа­вах, які вже де­мо­бі­лі­зу­ва­ли свої ар­мії. Про­те еко­но­мі­чний ко­лапс, до яко­го при­зве­ло ко­му­ні­сти­чне бу­дів­ни­цтво 1918– 1920 ро­ків, за­по­біг втор­гнен­ню в Єв­ро­пу, а не­схо­жі на біль­шо­ви­ків за ор­га­ні­за­цій­ною бу­до­вою мі­сце­ві ко­му­ні­сти взя­ти вла­ду не спро­мо­гли­ся. Пе­ред­умо­ви для фор­му­ва­н­ня «со­ці­а­лі­сти­чно­го та­бо­ру» на за­са­дах лє­нін­ської фор­му­ли вла­ди скла­ли­ся тіль­ки пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

Ро­з­гля­не­мо те­пер, які на­слід­ки ма­ло ви­ни­кне­н­ня ви­на­йде­но­го Лє­ні­ним ти­пу дер­жа­ви. Дер­жа­ва-ко­му­на кар­ди­наль­но від­рі­зня­ла­ся від інших то­та­лі­тар­них дер­жав. Її слід бу­ло б на­зва­ти то­та­лі­тар­ною у ква­дра­ті або в ку­бі. Ек­с­про­прі­а­ція при­ва­тних вла­сни­ків не зни­щу­ва­ла від­но­син вла­сно­сті, як спо­ді­ва­ли­ся ав­то­ри «Ма­ні­фе­сту Ко­му­ні­сти­чної пар­тії». Во­на зро­би­ла вла­сни­ком дер­жа­ву-ко­му­ну, яка вна­слі­док по­бу­до­ви на за­са­дах «де­мо­кра­ти­чно­го цен­тра­лі­зму» по­ста­ла пе­ред су­спіль­ством у ви­гля­ді ку­пки во­ждів. Від­но­си­ни між лю­дьми в кон­текс­ті вла­сно­сті пе­ред­ба­ча­ли три фун­кції, які мо­гли на­ле­жа­ти рі­зним осо­бам: во­ло­ді­н­ня, роз­по­ря­джа­н­ня та ко­ри­сту­ва­н­ня. Фун­кції роз­по­ря­джа­н­ня та ко­ри­сту­ва­н­ня во­ждям, ясна річ, не на­ле­жа­ли. Щоб ре­а­лі­зу­ва­ти пра­во вла­сно­сті, дер­жа­ві-ко­му­ні до­ве­лось «увійти» в су­спіль­ство, тоб­то фа­кти­чно зли­ти­ся з ним.

У хо­ді ко­му­ні­сти­чних пе­ре­тво­рень ра­дян­ське су­спіль­ство бу­ло вер­ти­ка­лі­зо­ва­не. На­яв­ні в ньо­му ор­га­ні­за­цій­ні стру­кту­ри ста­ли бу­ду­ва­ти­ся, як і дер­жа­ва-ко­му­на, на за­са­дах «де­мо­кра­ти­чно­го цен­тра­лі­зму». Спіл­ку­ва­н­ня між ни­ми по го­ри­зон­та­лі за­бо­ро­ня­ло­ся, щоб за­по­біг­ти утво­рен­ню ор­га­ні­за­цій, не­за­ле­жних від дер­жа­ви-ко­му­ни. Вер­ти­ка­лі­зо­ва­ні стру­кту­ри ста­ли «пе­ре­да­валь­ни­ми па­са­ми» від цен­трів вла­ди до на­се­ле­н­ня.

На­ро­дну тов­щу про­ни­за­ли три дер­жав­ні вер­ти­ка­лі. Ко­му­ні­сти­чна вер­ти­каль скла­да­ла­ся з ба­га­то­міль­йон­ної пар­тії, якій під­по­ряд­ку­вав­ся ще чи­слен­ні­ший ком­со­мол, ком­со­мо­лу — піо­нер­ська ор­га­ні­за­ція, піо­не­рам — жов­те­ня­та — до­шкіль­ня­та зі зна­чком п’яти­рі­чно­го Ільі­ча. Під без­по­се­ре­днім кон­тро­лем ком­пар­тій­ної вер­ти­ка­лі пе­ре­бу­ва­ли жі­но­чі ра­ди й ра­ди ве­те­ра­нів. Ра­дян­ська вер­ти­каль кон­тро­лю­ва­ла де­пу­та­тів рад усіх рів­нів, ба­га­то­міль­йон­ний управ­лін­ський апа­рат, де­ся­тки міль­йо­нів чле­нів

проф­спі­лок, чи­слен­ні гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції. До вер­ти­ка­лі дер­жав­ної без­пе­ки уві­йшли шта­тні пра­ців­ни­ки Ор­га­нів (у пов­сяк­ден­но­му жит­ті їх по­зна­ча­ли одним сло­вом із ве­ли­кої лі­те­ри) й ар­мія на­вер­бо­ва­них за­ля­ку­ва­н­ням або ма­те­рі­аль­ним за­охо­че­н­ням інформаторів. По су­ті, дер­жа­ва-ко­му­на пе­ре­ки­ну­ла в су­спіль­ство свій кі­стяк. Ра­дян­ське су­спіль­ство по­ді­бно до дер­жав, пар­тій, цер­кви ста­ло стру­кту­ро­ва­ною люд­ською спіль­но­тою. Пе­ре­бу­ва­ю­чи все­ре­ди­ні су­спіль­ства, дер­жа­ва мо­гла ор­га­ні­зо­ву­ва­ти «все­на­ро­дні ру­хи» рі­зно­го при­зна­че­н­ня (кол­го­спний, ста­ха­нов­ський, ре­а­лі­за­ції по­зик то­що). Ра­дян­ське га­сло «На­род и пар­тия — еди­ны!» облу­дним не бу­ло.

Остан­нє ре­че­н­ня по­пе­ре­дньо­го абза­цу зму­си­ло за­ду­ма­ти­ся: чи­та­чі спри­йма­ти­муть йо­го як кон­ста­та­цію фа­кту, що не під­ля­гає за­пе­ре­чен­ню, чи по­ба­чать у ньо­му но­сталь­гі­чний спо­гад лю­ди­ни, яка пе­ре­бу­ва­ла в ла­вах КПРС упро­довж трьох де­ся­ти­літь? Не бо­ю­ся, що ме­не не­пра­виль­но зро­зу­мі­ють, ме­ні це вже бай­ду­же. Хо­чу, однак, щоб усі ро­зумі­ли, чо­му ми не по­збу­ли­ся сов­ко­во­сті у 2017 ро­ці.

НА­СЛІД­КИ НЕГАТИВНОЇ СЕЛЕКЦІЇ

До­во­ди­ться кон­ста­ту­ва­ти, що в укра­їн­сько­му су­спіль­стві став­ле­н­ня до ко­му­ні­зму й до­сі не­о­дно­зна­чне. Це за­свід­чує пра­кти­ка за­сто­су­ва­н­ня за­ко-

У «Чор­ній кни­зі ко­му­ні­зму» об­ґрун­то­ву­ва­ла­ся жа­хли­ва ари­фме­ти­ка жертв у кра­ї­нах, де по­ча­ла ре­а­лі­зу­ва­ти­ся лє­нін­ська формула вла­ди: Ки­тай — 65 млн, СРСР — 20 млн, Пів­ні­чна Ко­рея — 2 млн, Кам­бо­джа — 2 млн, Афри­ка — 1,7 млн, Аф­га­ні­стан — 1,5 млн, В’єтнам — 1 млн то­що

нів про де­ко­му­ні­за­цію: їх ре­а­лі­за­ція на­тра­пляє на пе­ре­шко­ди. Опір, до ре­чі, по­яснює, чо­му та­кі за­ко­ни не бу­ли ухва­ле­ні чверть сто­лі­т­тя то­му, ко­ли Укра­ї­на від­окре­ми­ла­ся від цен­тру сві­то­во­го ко­му­ні­зму — Ро­сії. Їх ухва­ле­н­ня Вер­хов­ною Ра­дою мо­жна по­ясни­ти тіль­ки тим, що Укра­ї­на пе­ре­бу­ває те­пер у фа­кти­чно­му ста­ні вій­ни з Ро­сі­єю. Як­би від­но­си­ни між дво­ма кра­ї­на­ми фор­маль­но по­зна­ча­ли­ся по­пе­ре­дньою ле­кси­кою ( у сти­лі укла­де­но­го 31 трав­ня 1997 ро­ку До­го­во­ру про дру­жбу, спів­ро­бі­тни­цтво і пар­тнер­ство між Укра­ї­ною і Ро­сій­ською Фе­де­ра­ці­єю), про де­ко­му­ні­за­цій­ні за­ко­ни го­ді бу­ло б ду­ма­ти.

Рі­зно­го­лос­ся в оцін­ках ідеї та практики ко­му­ні­зму вла­сти­ве не тіль­ки укра­їн­сько­му су­спіль­ству. У 1997 ро­ці в Па­ри­жі з’яви­ла­ся «Чор­на кни­га ко­му­ні­зму» ав­тор­ства Сте­фа­на Кур­туа, Ні­ко­ля Вер­та, Жа­на-луї Пан­не, Ан­джея Па­чков­сько­го, Ка­ре­ля Бар­то­ше­ка й Жа­на-луї Мар­ґо­ле­на. Мі­жна­ро­дний ав­тор­ський ко­ле­ктив дав їй кра­сно­мов­ний підза­го­ло­вок: «Зло­чи­ни, те­рор, ре­пре­сії. 95 міль­йо­нів жертв». За­дум по­ля­гав у до­ве­ден­ні то­го, що ко­му­нізм не мен­шою мі­рою, ніж націонал-со­ці­а­лізм, ви­нен у зло­чи­нах про­ти лю­дя­но­сті. У кни­зі об­ґрун­то­ву­ва­ла­ся жа­хли­ва ари­фме­ти­ка жертв у кра­ї­нах, де по­ча­ла ре­а­лі­зу­ва­ти­ся лє­нін­ська формула вла­ди: Ки­тай — 65 млн, СРСР — 20 млн, Пів­ні­чна Ко­рея — 2 млн, Кам­бо­джа — 2 млн, Афри­ка — 1,7 млн, Аф­га­ні­стан — 1,5 млн, В’єтнам — 1 млн то­що. За­су­дже­ний Нюрн­берзь­ким про­це­сом націонал-со­ці­а­лізм при­звів до 25 млн смер­тей, а ко­му­нізм по­тя­гнув у не­бу­т­тя май­же вче­тве­ро біль­ше жит­тів.

«Чор­на кни­га ко­му­ні­зму» ви­кли­ка­ла жва­ву дис­ку­сію про при­ро­ду ко­му­ні­зму — зло­чин­ну чи шля­хе­тну. Жур­на­ліст Жиль Пер­ро за­явив: «На­віть жа­хли­ві під­ра­хун­ки жертв, що на­гро­ма­ди­ли­ся вна­слі­док спо­тво­ре­н­ня ко­му­ні­сти­чно­го іде­а­лу, не зда­тні зни­щи­ти на­дію, но­сі­єм якої він був в усьо­му сві­ті» ( Рус­ская мысль (Па­риж), 2000, 13–19 сі­чня). Ди­ску­сії спри­чи­ни­ли ви­дав­ни­чий бум, «Чор­ну кни­гу ко­му­ні­зму» пе­ре­кла­ли без­ліч­чю мов, зокре­ма й ро­сій­ською та укра­їн­ською. Утім, в укра­їн­сько­му су­спіль­стві, так са­мо як в інших, де за­про­ва­джу­вав­ся ко­му­ні­сти­чний екс­пе­ри­мент, у пев­ної ка­те­го­рії лю­дей ли­ша­ю­ться но­сталь­гі­чні на­строї, пов’яза­ні зі спо­га­да­ми про «сві­тле ми­ну­ле». Чим це мо­жна по­ясни­ти?

Гір­ко ви­зна­ва­ти, але су­ча­сні укра­їн­ці за які­стю по­сту­па­ю­ться по­ко­лі­н­ням, які жи­ли на­пе­ре­до­дні Ро­сій­ської ре­во­лю­ції 1917 ро­ку. При­чи­на про­ста: на­род за­га­лом, а осо­бли­во йо­го елі­ту, ро­сій­ські по­лі­ти­чні збо­чен­ці ви­про­бо­ву­ва­ли ба­то­гом і пря­ни­ком. Не­га­тив­ний від­бір три­вав де­ся­ти­лі­т­тя­ми. Ги­ну­ли Лю­ди з ве­ли­кої лі­те­ри, то­му що опи­ра­ли­ся вла­ді. Ви­жи­ва­ли й да­ва­ли по­том­ство ті, хто ко­рив­ся, аж ні­як не най­кра­щі за мо­раль­ним рів­нем, ін­те­ле­ктом, куль­ту­рою. Осо­бли­во по­стра­жда­ли ті, хто жив у пе­рі­од фор­му­ва­н­ня ра­дян­сько­го ла­ду. У гру­дні 1931 ро­ку, ко­ли за­вер­шу­ва­ла­ся су­ціль­на ко­ле­кти­ві­за­ція се­ла, ні­ме­цький пи­сьмен­ник Еміль Лю­двіґ мав зу­стріч зі Ста­лі­ним і в до­сить де­лі­ка­тній фор­мі ви­сло­вив та­ке су­дже­н­ня: «Ме­ні зда­є­ться, що зна­чна ча­сти­на на­се­ле­н­ня Ра­дян­сько­го Со­ю­зу від­чу­ває страх, бо­язнь пе­ред ра­дян­ською вла­дою і що на цьо­му по­чут­ті стра­ху пев­ною мі­рою ґрун­ту­є­ться стій­кість ра­дян­ської вла­ди». Ста­лін ви­знав, що не­ве­ли­ка ча­сти­на на­се­ле­н­ня справ­ді бо­ї­ться ра­дян­ської вла­ди, на­сам­пе­ред не­зна­чна ча­сти­на се­лян­ства, тоб­то кур­куль­ство. Він тіль­ки не ска­зав, що роль кур­ку­ля або під­кур­куль­ни­ка вла­да від­ве­ла ко­жно­му, хто мав му­жність ви­сту­пи­ти про­ти при­му­со­вої ко­ле­кти­ві­за­ції.

Ра­дян­ська лю­ди­на бу­ла ізо­льо­ва­на від зов­ні­шньо­го сві­ту за­лі­зною за­ві­сою і не зна­ла то­го, що від­бу­ва­ло­ся по­ряд із нею, якщо цен­зу­ро­ва­ні ЗМІ вва­жа­ли та­ку ін­фор­ма­цію не­ко­ри­сною. Во­на пе­ре­бу­ва­ла у вер­ти­ка­лі­зо­ва­но­му сві­ті, не бу­ло мо­жли­во­сті на­ла­го­ди­ти го­ри­зон­таль­ні зв’яз­ки, які спри­я­ли б фор­му­ван­ню гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства й за­без­пе­чи­ли б мо­жли­вість ко­ле­ктив­но­го про­ти­сто­я­н­ня дер­жа­ві. На­віть ком­пар­тій­ні ор­га­ні­за­ції одно­го рів­ня не мо­гли на­ла­го­ди­ти між со­бою спіл­ку­ва­н­ня без ві­до­ма ви­щої лан­ки. Дер­жа­ва, яка володіла мільйонною ар­мі­єю інформаторів-сексотів, бу­ла присутня в помешканні ко­жної лю­ди­ни. Гро­ма­дя­ни бо­я­ли­ся довірити потаємні дум­ки на­віть щоденнику. Йо­го мо­гли зна­йти, як зна­йшли що­ден­ник ре­пре­со­ва­но­го ака­де­мі­ка Сер­гія Єфре­мо­ва.

Однак не все бу­ло так по­га­но в то­та­лі­тар­но­му дер­жа­во­су­спіль­стві. У сі­чні 1918 ро­ку Лє­нін на­пи­сав ста­т­тю «Як ор­га­ні­зу­ва­ти зма­га­н­ня?», у якій за­кли­кав на­ла­го­ди­ти все­на­ро­дний облік і кон­троль за мі­рою пра­ці та спо­жи­ва­н­ня, щоб ма­ти мо­жли­вість усу­ну­ти вла­сти­ві ка­пі­та­лі­зму то­вар­но-гро­шо­ві від­но­си­ни і «сти­хію рин­ку». Він ви­зна­вав, що це зав­да­н­ня не­про­сте, але за­пев­няв, що ра­дян­ська вла­да зда­тна впо­ра­ти­ся з ним, пі­сля чо­го ро­бив та­кий опти­мі­сти­чний ви­сно­вок: «Про­гра­ма цьо­го облі­ку і кон­тро­лю про­ста, зро­зумі­ла ко­жно­му: щоб хліб був у ко­жно­го, щоб всі хо­ди­ли у мі­цно­му взут­ті й у не­по­дер­тій оде­жі, ма­ли те­пле жи­тло, пра­цю­ва­ли сум­лін­но, щоб ні один ша­храй (у то­му чи­слі й той, що ухи­ля­є­ться від ро­бо­ти) не гу­ляв на во­лі, а си­дів у тюр­мі або від­бу­вав ка­ру на при­му­со­вих ро­бо­тах най­тяж­чо­го ви­ду… «Хто не пра­цює, той не їсть» — ось пра­кти­чна за­по­відь со­ці­а­лі­зму».

У цій дов­гій ци­та­ті вра­жає по­єд­на­н­ня щи­рих тур­бот дер­жа­ви-ко­му­ни про те­пле жи­тло і не­по­дер­тий одяг із «при­му­со­ви­ми ро­бо­та­ми най­тяж­чо­го ви­ду», яке че­рез два ро­ки обер­ну­ло­ся в Укра­ї­ні лє­нін­ським ЦУЛАГОМ, а ще за де­ся­ти­лі­т­тя за­галь­но­со­ю­зним

ста­лін­ським ГУЛАГОМ. Ко­ли лю­ди­ну по­збав­ля­ли при­ва­тної вла­сно­сті, що да­ва­ла їй за­со­би для існу­ва­н­ня і за­без­пе­чу­ва­ла еко­но­мі­чну незалежність від дер­жа­ви, то во­на, обдер­та й го­ла, по­тра­пля­ла до рук ви­хід­ців із на­ро­дних ни­зів, які ста­ва­ли дер­жав­ни­ми фун­кціо­не­ра­ми. То­ді ко­му­нізм, мов дво­ли­кий Янус, по­ка­зу­вав два вза­є­мо­по­єд­на­ні облич­чя: при­ва­бли­вий па­тер­на­лізм (те­пле жи­тло, не­по­дер­тий одяг) і ре­пре­сії.

Ще біль­ше вра­жає в цій ци­та­ті згад­ка бі­блій­ної за­по­віді «Як хтось не хо­че пра­цю­ва­ти, хай і не їсть» (Свя­те Пи­сьмо, дру­ге по­сла­н­ня до со­лу­нян, 3, 10). Не ви­пад­ко­во ця за­по­відь бу­ла вклю­че­на в ухва­ле­ну в ли­пні 1918 ро­ку пер­шу Кон­сти­ту­цію РСФРР (ст. 186 «РСФРР ви­знає пра­цю обов’яз­ком усіх громадян ре­спу­блі­ки і про­го­ло­шує ло­зунг: «Хто не пра­цює, той не їсть»). Ухва­ле­на в бе­ре­зні 1919-го пер­ша Кон­сти­ту­ція УСРР теж мі­сти­ла в со­бі цю са­му нор­му, пе­ре­да­ну з бу­кваль­ною то­чні­стю в ст. 28.

Ідея Лє­ні­на про за­мі­ну то­вар­но-гро­шо­вих від­но­син і «сти­хії рин­ку» все­на­ро­дним облі­ком і кон­тро­лем бу­ла про­валь­ною, у чо­му він сам зі­знав­ся, ко­ли пе­ре­хо­див до но­вої еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки. Утім, Ста­лін теж ро­бив спро­бу ска­су­ва­ти то­вар­но-гро­шо­ві від­но­си­ни і ри­нок як ка­те­го­рії, пов’яза­ні з при­ва­тною вла­сні­стю на за­со­би ви­ро­бни­цтва. Щоб за­по­біг­ти еко­но­мі­чно­му кра­ху, у сі­чні 1933 ро­ку він був зму­ше­ний ви­зна­ти вла­сні­стю ко­жно­го се­ля­ни­на (пі­сля спла­ти на­ту­раль­но­го по­да­тку) про­ду­кцію, яка ви­ро­бля­ла­ся ним на при­са­ди­бній ді­лян­ці або в кол­го­спі, а та­кож пра­во ви­ро­бни­ка ре­а­лі­зу­ва­ти про­ду­кцію на віль­но­му рин­ку. На цьо­му роз­по­ча­те на­ве­сні 1918-го ко­му­ні­сти­чне бу­дів­ни­цтво бу­ло зу­пи­не­не. Аж до 1991-го пер­ша фа­за ко­му­ні­зму ба­чи­ла­ся як зо­се­ре­дже­на в дер­жа­ві «за­галь­но­на­ро­дна» еко­но­мі­ка з пев­ни­ми за­ли­шка­ми в су­спіль­стві при­ва­тної вла­сно­сті (пе­ре­йме­но­ва­ної з іде­о­ло­гі­чних мір­ку­вань на осо­би­сту власність громадян) та острів­ця­ми віль­но­го рин­ку у ви­гля­ді кол­го­спних ба­за­рів і ре­чо­вих «тов­чків» у мі­стах.

Укра­їн­ські се­ля­ни не ба­жа­ли ви­зна­ва­ти узур­по­ва­не дер­жа­вою на по­ча­тку 1930-х пра­во вла­сно­сті на всю про­ду­кцію, що ви­ро­бля­ла­ся в сіль­сько­му го­спо­дар­стві. Во­ни ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли в бо­роть­бі за свою власність до­сту­пну їм зброю — від­мо­ву пра­цю­ва­ти в по­лі без ма­те­рі­аль­но­го від­шко­ду­ва­н­ня. То­му 13-рі­чне ко­му­ні­сти­чне бу­дів­ни­цтво за­кін­чи­ло­ся для них тра­ге­ді­єю, якої не зна­ла вся по­пе­ре­дня істо­рія люд­ства. Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи при­ва­ти­зо­ва­ну Кон­сти­ту­ці­єю дер­жа­ви-ко­му­ни бі­блій­ну за­по­відь «Хто не пра­цює, той не їсть», у сі­чні 1933 ро­ку Ста­лін кон­фі­ску­вав в УСРР і на Ку­ба­ні всі за­па­си про­до­воль­ства, на­гро­ма­дже­ні в се­лян­ських са­ди­бах до но­во­го вро­жаю. У цих ре­гіо­нах все­со­ю­зний го­лод пе­ре­тво­рив­ся на стра­хі­тли­вий Го­ло­до­мор.

ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

Ство­рю­ю­чи шту­чний лад, який за­без­пе­чу­вав во­ждям РКП(Б) по­лі­ти­чну та еко­но­мі­чну ди­кта­ту­ру, Лє­нін за­кли­кав пар­тію за при­кла­дом пер­шо­го ро­сій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Пє­тра I «не спи­ня­ти­ся пе­ред вар­вар­ськи­ми за­со­ба­ми бо­роть­би». Вар­вар­ські за­со­би ча­сом пе­ре­ро­ста­ли в ге­но­цид. Роз­по­ря­джа­ю­чись «за­галь­но­на­ро­дною» вла­сні­стю як сво­єю, во­жді вста­нов­лю­ва­ли та­кі про­пор­ції між на­гро­ма­дже­н­ням і спо­жи­ва­н­ням, ви­пу­ском про­ду­кції ви­ро­бни­чо­го та спо­жив­чо­го при­зна­че­н­ня, со­бі­вар­ті­стю і ці­на­ми, які зу­мов­лю­ва­ли зли­ден­ний жит­тє­вий рі­вень на­се­ле­н­ня, але за­пев­ня­ли, що «сві­тле май­бу­тнє» не за го­ра­ми. Щоб за­пев­ня­н­ня ви­да­ва­ли­ся ва­го­ми­ми, во­ни від­окре­ми­ли від фон­ду ін­ди­ві­ду­аль­ної за­ро­бі­тної пла­ти су­спіль­ні фон­ди спо­жи­ва­н­ня, з яких фі­нан­су­ва­ло­ся жи­тло­ве бу­дів­ни­цтво з на­сту­пним без­пла­тним роз­по­ді­лом жи­тла. Охо­ро­на здо­ров’я та за­галь­на і про­фе­сій­на осві­та теж бу­ли без­пла­тни­ми, а на ко­му­наль­ні по­слу­ги й са­на­тор­но-ку­рор­тне оздо­ров­ле­н­ня вста­нов­лю­ва­ли­ся сим­во­лі­чні ці­ни. Громадян пе­ре­ко­ну­ва­ли в то­му, що во­ни за жи­т­тя до­че­ка­ю­ться ре­а­лі­за­ції ко­му­ні­сти­чно­го іде­а­лу — роз­по­ді­лу ма­те­рі­аль­них і куль­тур­них благ за по­тре­ба­ми. За ча­сів Хру­що­ва бу­ло на­віть зро­бле­но спро­бу вста­но­ви­ти да­ту пе­ре­хо­ду до дру­гої фа­зи ко­му­ні­зму з роз­по­ді­лом благ пе­ре­ва­жно за по­тре­ба­ми — 20 ро­ків. То­ді ж у текст но­вої про­гра­ми і но­вої ре­да­кції ста­ту­ту КПРС вклю­чи­ли «Мо­раль­ний ко­декс бу­дів­ни­ка ко­му­ні­зму», нор­ми яко­го бу­ли спи­са­ні з бі­блій­них текс­тів. Цей до­ку­мент про­три­мав­ся як офі­цій­ний 25 ро­ків, і тіль­ки XXVII з’їзд КПРС у 1986-му при­пи­нив на­ха­бне па­ра­зи­ту­ва­н­ня по­бу­до­ва­ної на «на­у­ко­во­му ате­ї­змі» дер­жав­ної пар­тії на освя­че­них сто­лі­т­тя­ми ци­ві­лі­за­цій­них нор­мах.

У пост­ра­дян­ській кра­ї­ні, яка му­сить прой­ти у сво­є­му роз­ви­тку олі­гар­хі­чний етап, ціл­ком зро­зумі­лі но­сталь­гі­чні спо­га­ди про без­пла­тні жи­тло, охо­ро­ну здо­ров’я та осві­ту, про сим­во­лі­чні ці­ни на ко­му­наль­ні по­слу­ги й ку­рор­тне об­слу­го­ву­ва­н­ня. То­му, ма­буть, так важ­ко по­до­ла­ти сов­ко­ві на­строї в зна­чної ча­сти­ни укра­їн­ських громадян, осо­бли­во по­хи­ло­го ві­ку. Чи­ма­ло по­лі­ти­ків, огля­да­ю­чись на свій еле­кто­рат, ста­ють за­хи­сни­ка­ми віджи­лих форм, які про­во­ку­ють кри­зо­ві яви­ща в еко­но­мі­чно­му та по­лі­ти­чно­му жит­ті. Вре­шті­решт, не мо­жна за­бу­ва­ти, що ра­дян­ський лад не зруй­ну­ва­ли ні зов­ні­шні, ні вну­трі­шні во­ро­ги. Він са­мо­зруй­ну­вав­ся, ко­ли бу­ли ви­чер­па­ні ре­сур­си, зда­тні під­три­му­ва­ти йо­го існу­ва­н­ня в не­ре­фор­мо­ва­но­му ви­гля­ді.

Ре­фор­ми, які на­бли­жа­ють Укра­ї­ну до країн Єв­ро­пи, про­су­ва­ю­ться по­віль­но, але все ж та­ки про­су­ва­ю­ться. Пе­ре­шко­ди до рин­ко­вих пе­ре­тво­рень ство­рю­ють не так гро­ма­дя­ни з ра­дян­ськи­ми зви­чка­ми, ми­сле­н­ням і мен­таль­ні­стю, як олі­гар­хі­чні кла­ни — спад­ко­єм­ці ра­дян­сько­го ла­ду. Іно­ді зда­є­ться, що в ре­фор­ма­то­рів ні­чо­го не ви­хо­дить, ще ча­сті­ше ви­ни­кає сум­нів: а чи це не імі­та­ція ре­форм? Однак без­сто­рон­ній ана­ліз до­ся­гну­то­го й по­рів­ня­н­ня з ро­сій­ською дій­сні­стю, яка де­да­лі біль­ше стає схо­жою на ра­дян­ську, да­ють під­ста­ви зро­би­ти опти­мі­сти­чний ви­сно­вок: Укра­ї­на та­ки про­йшла то­чку неповернення!

Ра­дян­ських громадян по­стій­но кон­тро­лю­ва­ли: че­рез пар­тій­ні стру­кту­ри, проф­спіл­ки й тру­до­ві ко­ле­кти­ви

Лю­ди вер­ти­ка­лі.

Лє­ні­ним ще 1918 ро­ку ГУЛАГ був за­про­гра­мо­ва­ний

«При­му­со­ві ро­бо­ти най­тяж­чо­го ви­ду».

Шпи­гу­но­ма­нія. Один із го­лов­ним ін­стру­мен­тів стра­ху й упо­ко­ре­н­ня в СРСР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.