Пав­ло Воль­вач про ви­ди­мість мов­них змін

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Пав­ло Воль­вач

Про­мо­ву ме­ні чо­мусь най­ча­сті­ше ду­ма­є­ться в транс­пор­ті. А ось пи­са­ти на цю те­му не хо­че­ться. Бо ро­зу­мію, як це вже на­до­ку­чи­ло, як ді­ста­ло на пра­кти­ці. Як зне­ма­га­ють зав­сі­дни­ки Facebook, як по­не­ві­ря­ю­ться бі­зне­сме­ни й мер­чен­дай­зе­ри, слю­са­рі й ві­за­жи­сти, рей­де­ри й со­ме­льє. На­віть во­дій мар­шру­тки, у якій за­раз їду, уму­дря­є­ться ви­до­бу­ва­ти з ра­діо­хви­лі ма­хро­ву ро­сій­ську по­псу, по­при всі верх о в но­ра дівсь к і по­ста­но­ви і кво­ти. І по­при своє обу­хів­ськок агар­ли­цьке облич­чя. Зре­штою, ме­не са­мо­го від та­ких роз­мов тро­хи під­ну­джує, бо хо­че­ться не ба­ла­ка­ни­ни, а ре­аль­них змін. Тим біль­ше що пе­ред­умо­ви до­ни х є. Пре­зи­дент ухва­лює від­по­від­ні ка­лин о пі­ді­ймаль­ні ука­зи, під укра­їн­ським пра­по­ром тво­рять чу­де­са ге­ро­ї­зму укра­їн­ські сол­да­ти, 90% громадян, як свід­чать най­сві­жі­ші со­цо­пи­ту­ва­н­ня, на­зи­ва­ють се­бе укра­їн­ця­ми. Та­ке вра­же­н­ня, що під плів­кою ре­аль­но­сті ви­зрі­ла ін­ша. До­торк гол­ки — і все. Тим ча­сом на повсякденній по­верх­ні су­спіль­ства й да­лі па­нує колективний Шельменко-денщик, Вєрка Сердючка й Нестор Шуфрич. Тоб­то аб­со­лю­тно неляканий, залізобетонний хахол- тожеукраінєц, яко­го не бе­руть ні ша­бле­зу­бі пре­зи­дент­сько-пар­ла­мент­ські ука­зи, ні грі­зні па­тру­лі «Про­сві­ти», що пер­ма­нен­тно кро­ку­ють від Тро­є­щин­сько­го рин­ку до хар­ків­сько­го Бла­гба­зу, до­ко­чу­ю­чись аж до дон­ба­ських ша­хто­управ­лінь, ні ла­гі­дна де­ко­му­ні­за­ція, ко­ли один із ро­сій­сько­мов­них ЗМІ, які ро­стуть як гри­би пі­сля до­щу, за­мі­няє со­тні зне­се­них лє­ні­нів-дзєр­жін­ських.

«Па­жа­лу­ста, на аста­но­у­кє!» — кри­чить дів­чи­на по­руч зі мною й ше­по­че в мо­біль­ний: «Ма­ма, я бу­ду че­рез де­сять хви­лин». «На слє­ду­щєй! — вто­рує їй му­жик-пен­сіо­нер і зно­ву по­вер­та­є­ться до роз­мо­ви з ону­ком. — Смо­трі, ка­кие ку­сті­ки! Ті­па ше­лю­ги…» «А я та­кая, ті­па, по­ня­ла, га­ва­рю єму, а он, — це вже гурт дів­чат зза­ду. — А он па­лу­ча­єц­ца, ті­па ну как би рєаль­на, а я…» Го­ло­си не сти­ха­ли до Skymall, за­ли­шив­ши в мо­їх міз­ках від­лу­н­ня пов­но­го ле­кси­чно­го де­лі­рію.

Ко­ле­ктив­но­го то­же­укра­ін­ца мо­жна бу­ло б (і тре­ба бу­ло б) ви­смі­я­ти, у що ко­лись ві­ри­ло­ся по на­їв­но­сті, див­ля­чись на ко­ло­ни ка­бмі­нів і пре­зи­дент­ських па­ла­ців, мі­ні­стерств і ко­мі­те­тів. Мов­ляв, там-то во­ни то­чно про це ду­ма­ють і ви­бу­до­ву­ють пла­ни. Ви­смі­я­ти зра­ду, осла­ви­ти пе­ре­кин­чи­ка й мен­таль­но­го від­сту­пни­ка, зне­ва­жи­ти мен­шо­вар­тість — хі­ба це не прі­о­ри­те­ти для но­во­по­ста­лої дер­жа­ви та її «твор­чих сил»? Але по­ле на­ціо­наль­но­го хру­ні­зму й ма­ло­ро­сій­сько­го жлоб­ства за­ли­ша­є­ться ці­лин­ним. Не­ви­смі­я­на зра­да стає су­спіль­ним по­ві­трям — одна­ко­вим для се­сій­ної за­ли пар­ла­мен­ту й са­ло­ну мар­шру­тки.

Та й, зре­штою, хто цим за­йма­ти­ме­ться? Ло­сня­щі­є­ся юмо­рі­сти з усі­ля­ких «квар­та­лів»? Мо­гли б зна­йти­ся ін­ші, але де во­ни ві­зьмуть гро­шей, щоб про­би­ти­ся до то­го ж та­ки су­спіль­ства? Вла­дні Го­ло­хва­сто­ви й Про­ні Про­ко­пів­ни тут не під­мо­га, во­ни са­мі ще не ви­зна­чи­ли­ся, що бу­ду­ють (окрім вла­сних па­ла­ців), на­віть по­при свя­тко­ві ви­ши­ван­ко­ві дра­пу­ва­н­ня. Олі­гар­хі­чний так зва­ний ві­тчи­зня­ний ка­пі­тал теж дбає про ста­тки й ні про що ін­ше, по­стій­но ре­про­ду­ку­ю­чи ди­скурс, який зво­дить укра­їн­ську мо­ву до рів­ня фі­ло­ло­гі­чно­го гет­то, се­лян­ських за­двір­ків і бла­жен­них по­е­тів, що шу­ка­ють ме­та­фо­ру. Ну або до по­лі­ти­ків, які шу­ка­ють гро­ші й зга­ду­ють про мо­ву пе­ред ви­бо­ра­ми. Ось та­ке за­мкне­не ко­ло, у яко­му мо­ва, по­збав­ле­на ву­ли­чно­го від­лу­н­ня, пе­ре­тво­рю­є­ться хі­ба що на укр­су­чліт — при­бли­зно так, як пів­ні­чно- схі­дний язик без ма­ту обер­та­є­ться на до­по­відь.

Не­зда­тність за­по­ло­ни­ти вла­сним сло­вом не те що про­стір між трьох оке­а­нів, як ви­ли­цю­ва­ті угро- фін­ські су­сі­ди, а на­віть за­пов­ни­ти са­лон мар­шру­тки — теж ре­зуль­тат. Спіль­ний для су­спіль­ства і вла­ди. «Охо­ро­ня­є­мо ін­фор­ма­цій­ний про­стір України» — чо­мусь зга­ду­є­ться гор­дий транс­па­рант над вхо­дом до Держ­те­ле­рад іо­ко­мі­те­ту. «Рє­монт ча­сов», «Ма­стєр­ская» — тро­хи не впри­тул яскра­ві­ють ви­ві­ски, зво­дя­чи «ін­форм­про­стір» до умов­но­го ки­лим­ка пе­ред по­ро­гом ві­дом­ства, за яким ви­рує зде­на­ціо­на­лі­зо­ва­на що­ден­ність. Хо­ча річ не у ви­ві­сках, зві­сно, а в лю­дях. Во­ни ство­ри­ли цю дій­сність, і во­ни ж не по­спі­ша­ють її змі­ню­ва­ти. Как би ті­па укра­їн­ська ре­аль­ність. По­лу­ча­є­ца.

«Яких їм тре­ба пре­зи­дент­ських ука­зів? — ко­си­шся на спів­гро­ма­дян. — Чи що їм вза­га­лі по­трі­бно?» І ми­мо­во­лі ви­зна­єш, що зі­бра­ти їх-нас у щось при­тям­не й не­без­сен­со­ве, за­без­пе­чи­ти тя­глість в істо­рії мо­жуть не пра­пор­ці, що ко­ли­шу­ться в ка­бі­ні во­дія, і не фі­зії по­лі­ти­ків на біл­бор­дах, які ми­го­тять оба­біч. А що? Скри­ві­ться в ти­ся­чний раз, мов­ляв, «сколь­ко мо­жна?» і «хі­ба це глав­не?». Я й сам крив­лю­ся, бо по­вто­рюю: під­нав’язла вже те­монь­ка. Але… Мо­ва — то і є Укра­ї­на, і ні­чо­го з цим не по­ро­биш, як і з тим, що на­ра­зі її не стає біль­ше. Ну тро­хи по­ви­ла­ся сьо­го­дні бі­ля ву­ха, до­ли­на­ла десь із пе­ре­дньо­го май­дан­чи­ка, але вся ви­йшла на Кон­тра­кто­вій, бі­ля Ки­є­во-мо­ги­лян­ської ака­де­мії. Тим ча­сом зо­ста­ю­чись у по­ві­трі.

НА ПОВСЯКДЕННІЙ ПО­ВЕРХ­НІ СУ­СПІЛЬ­СТВА Й ДА­ЛІ ПА­НУЄ КОЛЕКТИВНИЙ ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК, ВЄРКА СЕРДЮЧКА Й НЕСТОР ШУФРИЧ. ТОБ­ТО АБ­СО­ЛЮ­ТНО НЕЛЯКАНИЙ, ЗАЛІЗОБЕТОННИЙ ХАХОЛ-ТОЖЕУКРАІНЄЦ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.