«Ака­де­мія має бу­ти моз­ком дер­жа­ви, а не ру­ка­ми, що пе­ре­ра­хо­ву­ють ку­пю­ри»

Аме­ри­кан­ський вче­ний укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня про су­ча­сну на­у­ку

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Спіл­ку­вав­ся Олег Фея

Ти­ждень по­го­во­рив із за­снов­ни­ком і ди­ре­кто­ром Ін­сти­ту­ту на­но­ма­те­рі­а­лів Уні­вер­си­те­ту Дре­ксе­ля у Фі­ла­дель­фії, одним із най­ша­нов­ні­ших ма­те­рі­а­ло­знав­ців сві­ту й, мо­жли­во, най­ци­то­ва­ні­шим на­у­ков­цем укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня Юрі­єм Го­го­ці про йо­го прин­ци­пи ро­бо­ти, зна­че­н­ня фун­да­мен­таль­ної на­у­ки й ма­лий бі­знес як лан­ку між на­у­кою та про­ми­сло­ві­стю.

Яким чи­ном ви по­ча­ли за­йма­ти­ся на­у­кою? Чи це істо­рія, що тя­гне­ться з ди­тин­ства? — У ди­тин­стві я хо­див із ба­тьком на ро­бо­ту — роз­би­рав ста­рі те­ле­фо­ни, ко­пир­сав­ся з рі­зни­ми де­та­ля­ми. Я вже то­ді по­тра­пив у на­у­ко­ве се­ре­до­ви­ще (Ге­ор­гій Ан­то­но­вич Го­го­ці, ба­тько Юрія, до­ктор те­хні­чних на­ук, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Ін­сти­ту­ту про­блем мі­цно­сті НАНУ. — Ред.). Але сер­йо­зно за­ці­ка­вив­ся на­у­кою ли­ше з то­го ча­су, ко­ли в шко­лі по­ча­ли ви­кла­да­ти хі­мію. Я загорівся хі­мі­єю! Ба­тько, по­ба­чив­ши це, від­вів ме­не в Па­лац піо­не­рів у хі­мі­чний гур­ток. Йо­го очо­лю­вав Сер­гій Ві­кто­ро­вич Ми­ха­лов­ський, за­раз про­фе­сор уні­вер­си­те­ту Брай­то­на у Ве­ли­кій Бри­та­нії, а то­ді аспі­рант КНУ. Ми обго­во­рю­ва­ли те­о­рію, хімічні ре­а­кції, ста­ви­ли екс­пе­ри- мен­ти. По­кри­ва­ли рту­т­тю мі­дні мо­не­ти, щоб во­ни ски­да­ли­ся на срі­бні, — до­слід, який за­раз жо­дно­му шко­ля­ре­ві не до­зво­лять про­во­ди­ти! Мо­де­лю­ва­ли вул­кан, під­па­лю­ю­чи бі­хро­мат амо­нію, а ча­стин­ки окси­ду хро­му ство­рю­ва­ли вул­ка­ні­чний по­піл. Ми вчи­ли­ся ро­зу­мі­ти хімічні ре­а­кції за змі­ною ко­льо­ру, за­па­ху ре­акти­вів. Під кі­нець шко­ли я ви­ко­нав ро­бо­ту з алю­мо­тер­мі­чно­го від­нов­ле­н­ня ме­та­лів, яка здо­бу­ла ме­даль на ВДНГ у Мо­скві. Ви­со­ко­тем­пе­ра­тур­на хі­мія, якою, вла­сне, за­йма­ю­ся до­те­пер. Усе це ви­кли­ка­ло в ме­не стій­кий ін­те­рес до глиб­шо­го ро­зу­мі­н­ня на­у­ки, зна­чно біль­шо­го, ніж да­ва­ла шкіль­на про­гра­ма.

По­тім ви всту­пи­ли до КПІ? — Я по­тра­пив ту­ди ви­пад­ко­во. Як біль­шість дру­зів із хі­мі­чно­го гур­тка, по­дав до­ку­мен­ти до КНУ. Тест із хі­мії пе­ред­ба­чав за­да­чі на роз­пі­зна­ва­н­ня ко­льо­рів, а я тро­хи даль­то­нік і в ко­льо­рах мо­жу по­ми­ля­ти­ся. Ме­не роз­вер­ну­ли. По­ки ви­вчав на­пам’ять кни­же­чку з те­ста­ми, ба­тько від­вів ме­не на ка­фе­дру ви­со­ко­тем­пе­ра­тур­них ма­те­рі­а­лів і по­ро­шко­вої ме­та­лур­гії в КПІ. Я при­ди­вив­ся та зро­зу­мів, що це ме­ні під­хо­дить.

Чи до­ста­тнім вам зда­ва­ло­ся на­вчаль­не на­ван­та­же­н­ня в КПІ? — Не­до­ста­тнім. Ан­глій­ську мо­ву в 171­й ки­їв­ській шко­лі я ви­вчив кра­ще за де­яких ви­кла­да­чів в уні­вер­си­те­ті. Вза­га­лі по­ло­ви­на мо­го шкіль­но­го кла­су за­раз в Аме­ри­ці, ми на­віть вла­шту­ва­ли зу­стріч ви­пу­скни­ків у Фло­ри­ді. Ма­те­ма­ти­ку, хі­мію я знав ду­же до­бре. На­вчав­ся на від­мін­но, отри­му­вав Лє­нін­ську сти­пен­дію. Ці­єї сти­пен­дії ме­не, до ре­чі, ма­ло не по­зба­ви­ли: якось я за­явив, що за­кор­дон­ні ка­пі­та­лі­сти нам кра­щі дру­зі, ніж Ста­лін. Був скан­дал.

Але «ван­та­жи­ти» ме­не по­трі­бно бу­ло біль­ше. Вре­шті­решт на тре­тьо­му кур­сі я по­чав за­йма­ти­ся на­у­кою на ка­фе­дрі не­ор­га­ні­чної та за­галь­ної хі­мії, хо­тів уже щось ро­би­ти сам. По­тім за два ро­ки на­пи­сав на цій ка­фе­дрі кан­ди­дат­ську ди­сер­та­цію під ке­рів­ни­цтвом Во­ло­ди­ми­ра Оле­ксі­йо­ви­ча Лав­рен­ка.

1986-го ви ста­ли най­мо­лод­шим кан­ди­да­том хімічних на­ук в Укра­ї­ні? Про що бу­ла ва­ша ди­сер­та­ція? — Зви­чай­но, я не знаю ста­ти­сти­ки що­до ві­ку кан­ди­да­тів на­ук. При­найм­ні так ме­ні то­ді ска­за­ли у ВАК. Те­ма ди­сер­та­ції з фі­зи­чної хі­мії «Ви­со­ко­тем­пе­ра­тур­на ко­ро­зія кон­стру­кцій­ної ке­ра­мі­ки з ні­три­ду крем­нію і кар­бі­дів крем­нію та бо­ру». Кон­стру­кцій­на ке­ра­мі­ка для дви­гу­нів, іна­кше ка­жу­чи. То­ді хо­ті­ли ро­би­ти ке­ра­мі­чні дви­гу­ни, щоб збіль­ши­ти ко­е­фі­ці­єнт ко­ри­сної дії. Дви­гу­ни ство­ри­ли, але во­ни так і не ста­ли до­ста­тньо де­ше­ви­ми для про­ми­сло­во­го ви­пу­ску. Однак усе це да­ло ме­ні зна­н­ня про кар­бі­ди й ні­три­ди, які ви­ко­ри­сто­вую до­те­пер.

Пі­сля за­хи­сту ди­сер­та­ції за сти­пен­ді­єю Гум­больд­та ви по­їха­ли до Ні­меч­чи­ни. Як склав­ся ваш подаль­ший шлях на­у­ко­вим сві­том? — Я по­чав пра­цю­ва­ти в Ін­сти­ту­ті про­блем ма­те­рі­а­ло­знав­ства (ІПМ). Уже то­ді в ме­не бу­ли пу­блі­ка­ції в між­на­ро­дних жур­на­лах, де­які на­у­ко­ві ре­зуль­та­ти. Моя ро­бо­та бу­ла більш при­кла­дною, а я хо­тів за­ну­ри­ти­ся у фун­да­мен­таль­ну на­у­ку. І як тіль­ки Ґор­ба­чов від­чи­нив две­рі на­у­ков­цям, дав на­го­ду пра­цю­ва­ти за кор­до­ном, я ско­ри­став­ся нею. Став дру­гим на­у­ков­цем з ін­сти­ту­ту, який то­ді по­їхав, пер­шою бу­ла моя ко­ле­га з ІПМ На­дія Стель­ма­шен­ко, по­їха­ла в Ка­вен­ді­ську ла­бо­ра­то­рію до Лон­до­на. Та са­ма ла­бо­ра­то­рія, де ще 100 ро­ків то­му Ре­зер­форд про­во­див свої до­слі­ди. За­раз жи­ве в Кем­бри­джі.

У ме­не та­кий ритм жи­т­тя, що важ­ко пла­ну­ва­ти за­зда­ле­гідь. Я ду­мав, що пі­сля сти­пен­дії про­бу­ду в Ні­меч­чи­ні рік і по­вер­ну­ся до Укра­ї­ни. Але вже че­рез три мі­ся­ці зро­зу­мів, що не хо­чу на­зад у ра­дян­ські ре­а­лії, ко­ли тре­ба бу­ло отри­му­ва­ти до­звіл від Пер­шо­го від­ді­лу на пу­блі­ка­цію на­у­ко­вих ре­зуль­та­тів за кор­до­ном. Я став ман­дру­ва­ти сві­том. Пі­сля Ні­меч­чи­ни по­пра­цю­вав у Япо­нії, де ро­би­ли най­кра­щі ін­но­ва­ції, зокре­ма но­ві ма­те­рі­а­ли. По­тім у Нор­ве­гії, зно­ву в Ні­меч­чи­ні. Із ча­сом зро­зу­мів, що най­кра­ще бу­ду­ва­ти на­у­ко­ву кар’єру в Аме­ри­ці.

Чо­му са­ме в Аме­ри­ці? У чо­му від­мін­ність її на­у­ко­вої си­сте­ми від ні­ме­цької, япон­ської? — По­пер­ше, я не хо­тів, аби ме­ні вка­зу­ва­ли. Хо­тів пра­цю­ва­ти над сво­ї­ми іде­я­ми зі сво­єю ко­ман­дою. У єв­ро­пей­ській, а тим па­че япон­ській па­трі­ар­халь­ній на­у­ко­вій тра­ди­ції це важ­ко. В Аме­ри­ці я отри-

мав по­зи­цію Assistant Professor (укра­їн­ський най­ближ­чий ана­лог — до­цент. — Ред.) — най­ниж­ча про­фе­сор­ська лан­ка, але з ши­ро­кою ав­то­ном­ні­стю. По­дру­ге, прин­ци­пи уні­вер­си­тет­ської си­сте­ми. Лю­ди в Аме­ри­ці за­йма­ють по­зи­ції за­ле­жно від до­ся­гнень, а не кіль­ко­сті ро­ків, що про­пра­цю­ва­ли на ін­сти­тут.

Ви­хо­дить, що єв­ро­пей­ський та япон­ський під­хо­ди схо­жі з укра­їн­ським… — Зна­чною мі­рою. Си­ту­а­ція по­лі­пши­ла­ся за­раз, але ра­ні­ше в Ні­меч­чи­ні бу­ли ди­ре­ктор ін­сти­ту­ту, го­ло­ва ла­бо­ра­то­рії, про­фе­сор і зайня­ти їхні по­зи­ції мо­жна бу­ло б тіль­ки то­ді, ко­ли б во­ни їх звіль­ни­ли за ві­ком. У Япо­нії той са­мий Assistant Professor — це швид­ше по­мі­чник. І ба­га­то ро­ків іде на те, аби ста­ти не­за­ле­жним на­у­ков­цем. А в Аме­ри­ці всі рів­ні. Ця від­кри­та, віль­на й гну­чка си­сте­ма спри­я­ла роз­ви­тку на­у­ки в США.

Чи мо­жли­во Укра­ї­ні пе­ре­йти до та­кої си­сте­ми? — Я ду­маю, що так. Хо­ро­ший при­клад — ко­рей­ська та ки­тай­ська на­у­ка. У Ки­таї ра­дян­ська си­сте­ма на­у­ки бу­ла ще 20 ро­ків то­му. За­раз Пі­дне­бе­сна на пе­ре­дніх ру­бе­жах. Во­ни вве­ли си­сте­му оцін­ки лю­дей за ре­зуль­та­та­ми їхньої ро­бо­ти. Мо­ло­дий на­у­ко­вець, що має успі­хи, мо­же за­ро­бля­ти біль­ше, ніж про­фе­со­ри з 30­рі­чним ста­жем. Ки­тай­ська на­у­ка змі­ни­ла­ся, во­ни пу­блі­ку­ю­ться в най­кра­щих жур­на­лах, ба­га­то ки­тай­ців серед най­ци­то­ва­ні­ших на­у­ков­ців сві­ту. По­сунь­те на 20 ро­ків на­зад — це той стан, у яко­му укра­їн­ська на­у­ка за­раз.

В Аме­ри­ці ви від­ра­зу по­їха­ли до Чи­ка­го? — Я став Assistant Professor в Іл­лі­ной­сько­му уні­вер­си­те­ті. За два ро­ки за­мість стан­дар­тних ше­сти здо­був по­стій­ну по­зи­цію Associate Professor. Я отри­мав і фі­нан­су­ва­н­ня, і ва­го­мі на­у­ко­ві ре­зуль­та­ти, ста­ли за­про­шу­ва­ти ін­ші ін­сти­ту­ти. Я не пла­ну­вав їха­ти з Чи­ка­го, ку­пив дім у пе­ред­мі­сті. Та за два ро­ки змі­ни­ла­ся ко­ман­да, адмі­ні­стра­ція, ро­бо­ча атмо­сфе­ра зі­псу­ва­ла­ся. А Уні­вер­си­тет Дре­ксе­ля за­про­по­ну­вав по­зи­цію, від якої не­мо­жли­во від­мо­ви­ти­ся. Я міг ста­ти Full Professor («пов­ний про­фе­сор» — най­ви­щий про­фе­сор­ський сту­пінь в аме­ри­кан­ській ака­де­мі­чній іє­рар­хії. — Ред.), за­сну­ва­ти вла­сний ін­сти­тут і ста­ти лі­де­ром ви­вче­н­ня на­но­те­хно­ло­гій у цьо­му уні­вер­си­те­ті. У 2000 ро­ці я пе­ре­їхав до Фі­ла­дель­фії й не по­жал­ку­вав.

Ви в пря­мо­му сен­сі бу­ду­ва­ли ін­сти­тут із ну­ля? — То­ді ще пла­ну­ва­ла­ся бу­дів­ля, якщо ви про це. Але ін­сти­тут в Аме­ри­ці де­що від­рі­зня­є­ться від

укра­їн­ських уяв­лень. Це не кам’яна бу­дів­ля й не ін­фра­стру­кту­ра, а на­сам­пе­ред ко­ор­ди­на­ція актив­но­сті ве­ли­кої кіль­ко­сті на­у­ков­ців. Ми ство­ри­ли ла­бо­ра­то­рію, по­тро­ху ку­пу­ва­ли но­ві­тні при­бо­ри, пи­са­ли за­яви на отри­ма­н­ня фі­нан­сів. Ми об’єд­ну­ва­ли лю­дей.

Схо­же на ді­яль­ність CEO ма­лої ком­па­нії. — Пра­виль­но, про­фе­сор в Аме­ри­ці ні­би ди­ре­ктор ма­ло­го під­при­єм­ства. Він зна­хо­дить фі­нан­су­ва­н­ня, на­ймає лю­дей, ке­рує про­е­ктом, за­йма­є­ться ко­мер­ці­а­лі­за­ці­єю до­ся­гнень, ви­кла­дає на­вчає сту­ден­тів й аспі­ран­тів — май­бу­тніх про­фе­сіо­на­лів. Як у ма­ло­му бі­зне­сі, де СЕО ро­бить усе. На ді­яль­ність сво­єї ла­бо­ра­то­рії я маю зна­хо­ди­ти $1,5 млн що­ро­ку.

У вас же ба­га­то гран­тів, чи не з’їдає бю­ро­кра­тія весь ваш час? Ли­ша­є­ться час на на­у­ку? — По­над 50% ча­су я ви­тра­чаю на на­у­ко­ву ро­бо­ту. Обго­во­ре­н­ня ідей, чи­та­н­ня й ре­да­гу­ва­н­ня ста­тей, від­ві­ду­ва­н­ня се­мі­на­рів. На зві­тність ви­тра­чаю мен­ше. По­пер­ше, у ла­бо­ра­то­рії має бу­ти спів­ро­бі­тник, який за­йма­є­ться ви­клю­чно по­ді­бною бю­ро­кра­ті­єю. По­дру­ге, зві­ти ко­ро­ткі. У ме­не одно­ча­сно по­над 10 гран­тів, як­би я пи­сав на ко­жен по 100 сто­рі­нок зві­тів, біль­ше ні­чим не за­ймав­ся б. Ці зві­ти не по­трі­бні на­віть чи­нов­ни­кам, во­ни їх не чи­та­ють. Ре­аль­но ж усі фун­да­мен­таль­ні до­слі­дже­н­ня оці­ню­ю­ться за пу­блі­ка­ці­я­ми. При­кла­дні до­слі­дже­н­ня — пі­сля до­ся­гне­н­ня тих або тих вла­сти­во­стей ма­те­рі­а­ла­ми чи при­стро­я­ми. До­слі­дже­н­ня, яке по­тім мо­же бу­ти опу­блі­ко­ва­не в хо­ро­шо­му жур­на­лі, ко­штує $60–80 тис. — якраз рік ро­бо­ти аспі­ран­та.

Які свої на­у­ко­ві стат­ті ви вва­жа­є­те най­успі­шні­ши­ми? — З одно­го бо­ку, за ци­ту­ва­н­ня­ми в по­над 8 тис. це огляд су­пер­кон­ден­са­то­рів. Ста­т­тя на­пра­ви­ла ці­лу га­лузь на­у­ки в но­ве ру­сло. Із по­зи­ції впли­ву на сві­то­ву на­у­ку це ду­же успі­шний ма­те­рі­ал. На той час, 9 ро­ків то­му, су­пер­кон­ден­са­то­ри ли­ше по­чи­на­ли актив­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти. Не бу­ло пра­виль­но­го ро­зу­мі­н­ня те­о­рії. За 20 ро­ків до то­го, ма­буть, ли­ше на 20% їхня єм­ність збіль­ши­ла­ся. Ми зі­бра­ли всі да­ні до­ку­пи, об­ґрун­ту­ва­ли, як мо­жна збіль­ши­ти єм­ність, які ма­те­рі­а­ли мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти, по­ясни­ли існу­ва­н­ня псев­до­кон­ден­са­то­рів із оки­слю­валь­но­від­нов­лю­валь­ни­ми ре­а­кці­я­ми. По­ка­за­ли ве­ли­ку кар­ти­ну — те, що на­у­ков­ці за­зви­чай не ба­чать, ва­ря­чись у сво­їх вузь­ких ца­ри­нах, і ство­ри­ли до­ро­жню кар­ту роз­ви­тку га­лу­зі.

З дру­го­го бо­ку, є низ­ка ро­біт, які не так до­бре ци­ту­ють, але во­ни ме­ні до­ро­гі, бо це які­сна на­у­ко­ва ро­бо­та. На­при­клад, ми роз­ро­би­ли уні­каль­ну те­хно­ло­гію — гол­ку з ву­гле­це­вої на­но­труб­ки, щоб до­став­ля­ти лі­ки в окре­мі клі­ти­ни без їхньо­го руй­ну­ва­н­ня. Клі­ти­на від­чу­ває тиск на свою обо­лон­ку й мо­же за­ги­ну­ти. За­зви­чай ви­ко­ри­сто­ву­ють пі­пе­тки роз­мі­ром 1 мк, а са­ма клі­ти­на до 10 мк. Уя­віть ін’єкцію лю­ди­ні во­до­про­від­ною тру­бою! Лю­ди­на по­тім мо­же бу­ти ще жи­вою, але який сенс у та­ко­му жит­ті? На­ша те­хно­ло­гія — це не­по­мі­тний укол для клі­ти­ни. Ми по­ка­за­ли, що мо­же­мо роз­су­ва­ти обрії мо­жли­во­го. Де за­раз ви­ко­ри­сто­ву­ють су­пер­кон­ден­са­то­ри? Псев­до­кон­ден­са­то­ри? — Псев­до­кон­ден­са­то­ри тіль­ки по­чи­на­ють ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти для за­па­са­н­ня со­ня­чної енер­гії. Там, де по­трі­бна не­ве­ли­ка швид­кість за­ряд­ки й ве­ли­ка єм­ність. Су­пер­кон­ден­са­то­ри на осно­ві ву­гле­цю від­чи­ня­ють две­рі Airbus 380. Май­же на всіх фран­цузь­ких ав­тів­ках уста­нов­ле­ні су­пер­кон­ден­са­то­ри, аби під час зу­пин­ки во­ни за­пу­ска­ли дви­гун. За­па­са­ю­чи ча­сти­ну енер­гії від галь­му­ва­н­ня, до 30% її мо­жна по­вер­та­ти в цикл — це за­раз ви­ко­ри­сто­ву­є­ться у трам­ва­ях, ме­тро, по­тя­гах. Скрізь, де по­трі­бно швид­ко за­па­сти енер­гію і ви­віль­ни­ти її по­тім.

Ви від­кри­ли сі­мей­ство дво­ви­мір­них кри­ста­лів ма­ксе­нів. На­скіль­ки знаю, ро­бо­та, з якою по­ча­ла­ся істо­рія ма­ксе­нів, ма­ла зов­сім ін­ші ці­лі. — Це був грант на ме­жі між при­кла­дною і фун­да­мен­таль­ною на­у­кою. Ми на­ма­га­ли­ся за­гна­ти лі­тій в Max­фа­зи і ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти їх як аку­му­ля­то­ри. Max­фа­зи — це за­галь­на на­зва ков­кої ке­ра­мі­ки, що має ша­ро­ву стру­кту­ру: два ви­ди ато­мів ме­та­лів і ву­глець або азот (у фор­му­лі MAX бу­ква M означає пе­ре­хі­дний ме­тал на кшталт ти­та­ну, A — ме­тал Iiia­під­гру­пи пе­рі­о­ди­чної та­бли­ці, ча­сті­ше алю­мі­ній, X — ву­глець або азот. — Ред.). Max­фа­зи бу­ли ві­до­мі із 1970­х ро­ків, але ни­ми не ці­ка­ви­ли­ся. Ві­дно­вив ін­те­рес мій ко­ле­га з уні­вер­си­те­ту Мі­шель Бар­зум 20 ро­ків то­му. Він до­слі­див ме­ха­ні­чні вла­сти­во­сті фаз, ви­я­ви­ло­ся, що цей ма­те­рі­ал по­се­ре­дній між ме­та­ла­ми та ке­ра­мі­кою: він до­сить ков­кий, але мі­цні­ший за зви­чай­ну ке­ра­мі­ку. Ще на по­ча­тку ро­бо­ти в Уні­вер­си­те­ті Дре­ксе­ля я за­пи­тав, чи мо­жна зро­би­ти з них дво­ви­мір­ні кри­ста­ли, адже та­кі кри­ста­ли за­зви­чай ро­блять із ма­те­рі­а­лів із ша­ро­вою стру­кту­рою, від­ді­ля­ю­чи один із ша­рів. Бар­зум від­по­вів не­га­тив­но. Ну що ж, не мо­жна так не мо­жна! А для ро­бо­ти над аку­му­ля­то­ра­ми ми «ви­тя­гли» з Max­фа­зи алю­мі­ній, і ма­те­рі­ал роз­пав­ся на окре­мі ша­ри — дво­ви­мір­ні ма­ксе­ни (Mxenes — за за­галь­ною фор­му­лою ма­те­рі­а­лів. — Ред.). Та із са­ми­ми аку­му­ля­то­ра­ми ні­чо­го не­зви­чай­но­го не ви­йшло.

Тоб­то грант фор­маль­но не вдав­ся? — За по­пе­ре­дні­ми ці­ля­ми ні. За фа­кти­чни­ми ду­же вдав­ся! Ми отри­ма­ли фун­да­мен­таль­ний ре­зуль­тат. Ма­ксе­ни — но­ве сі­мей­ство ма­те­рі­а­лів. Якщо ти ро­биш хо­ро­шу на­у­ку, якийсь ре­зуль­тат зав­жди бу­де.

По­бу­тує уяв­ле­н­ня, ні­би пра­кти­чної ко­ри­сті від фун­да­мен­таль­них до­слі­джень не­ба­га­то й на­у­ков­ці ма­ють зо­се­ре­джу­ва­ти­ся на при­кла­дній на­у­ці. — Ко­ристь є зав­жди, але ко­ли во­на про­я­ви­ться — не­ві­до­мо. У будь­яко­му ра­зі ми по­кра­щу­є­мо на­ші зна­н­ня про світ. У ді­ло­вих ко­лах Аме­ри­ки на­ма­га­ю­ться про­ра­хо­ву­ва­ти ін­ве­сти­ції у фун­да­мен­таль­ну на­у­ку. Який при­бу­ток дасть міль­йон укла­де­них до­ла­рів? Але це не­мо­жли­во про­ра­ху­ва­ти, адже за­зда­ле­гідь не­ві­до­мо, які ре­зуль­та­ти ви­яв­ля­ться пра­кти­чно ва­жли­ви­ми. На­ве­ду при­клад. Ал­ма­зо­по­ді­бне по­кри­т­тя роз­ро­бля­ли з ме­тою ство­ри­ти ал­ма­зну еле­ктро­ні­ку, яка за­мі­нить крем­ні­є­ву, що ви­ко­ри­сто­ву­є­ться ни­ні. Ці по­кри­т­тя ду­же

тон­кі, мі­цні, з украй низь­ким ко­е­фі­ці­єн­том тер­тя, їх мо­жна на­но­си­ти на будь­яку по­верх­ню. Уже кіль­ка де­ся­ти­літь на зчи­ту­валь­них го­лов­ках і на са­мих жорс­тких ди­сках у на­ших комп’юте­рах ви­ко­ри­сто­ву­є­ться ал­ма­зо­по­ді­бне по­кри­т­тя. До­слі­дже­н­ня, спо­ча­тку ви­клю­чно фун­да­мен­таль­ні, да­ли змо­гу ство­ри­ти ко­ло­саль­ні по­ту­жно­сті для про­ми­сло­во­го збе­рі­га­н­ня да­них.

Ми до­слі­джу­є­мо ма­ксе­ни як ма­те­рі­а­ли для збе­рі­га­н­ня енер­гії. Та, мо­жли­во, го­лов­не їхнє ви­ко­ри­ста­н­ня зго­ди­ться в ін­шо­му. Во­ни мо­жуть ви­яви­ти­ся чу­до­ви­ми ка­та­лі­за­то­ра­ми, до­по­мог­ти ство­ри­ти но­ві да­тчи­ки або лі­ку­ва­ти рак. Ми не зна­є­мо на­пе­ред! Щоб ді­зна­ти­ся ко­ристь від ма­ксе­нів, їх тре­ба до­слі­джу­ва­ти. Над цим пра­цює по­над 200 на­у­ко­вих груп по всьо­му сві­ту. Ін­те­рес до ма­ксе­нів ду­же ве­ли­кий.

У при­ва­тній роз­мо­ві ви озву­чи­ли те­зу про «за­кри­ту на­у­ку» в Укра­ї­ні. Мо­же­те її по­ясни­ти? — У ба­га­тьох ін­сти­ту­тах лю­ди ва­ря­ться у сво­є­му со­ку. Ма­ло спів­пра­цю­ють із за­кор­дон­ни­ми ко­ле­га­ми, пу­блі­ку­ю­ться в укра­їн­ських жур­на­лах, які ні­де біль­ше не чи­та­ю­ться, на­віть у Ро­сії! У жур­на­лах із ду­же низь­ки­ми ім­пакт­фа­кто­ра­ми. Біль­шість сві­то­вих на­у­ков­ців вва­жає, що ста­т­тю, опу­блі­ко­ва­ну в та­ких жур­на­лах, не­має сен­су чи­та­ти. Мо­же ви­яви­ти­ся, що ста­т­тя чу­до­ва, але її ні­хто не про­чи­тає.

Кла­си­чний при­клад — Іі­джі Оза­ва. Він у 1970­му за­про­по­ну­вав мо­дель мо­ле­ку­ли ву­гле­цю з 60 ато­мів, ни­ні ві­до­му як фу­ле­рен. Опу­блі­ку­вав­ся япон­ською мо­вою. Зви­чай­но, ні­хто по­за Япо­ні­єю йо­го ста­т­тю не про­чи­тав. А в 1996 ро­ці Га­рольд Кро­то, Ро­берт Керл і Рі­чард Смол­лі отри­ма­ли Но­бе­лів­ську пре­мію за від­кри­т­тя фу­ле­ре­ну.

Ін­ша про­бле­ма за­кри­то­сті — лю­ди не зна­ють, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті, якщо не спіл­ку­ю­ться й не пра­цю­ють із ко­ле­га­ми з ін­ших кра­їн. Те, що опу­блі­ко­ва­но, — це вже ми­ну­ле. Ва­жли­во, що ро­би­ться про­сто за­раз, а цьо­го не­мо­жли­во зна­ти, якщо актив­но не спіл­ку­ва­ти­ся. Ва­жли­во, аби якнай­біль­ше укра­їн­ських на­у­ков­ців їзди­ло на кон­фе­рен­ції, щоб за­кор­дон­ні на­у­ков­ці при­їжджа­ли в Укра­ї­ну. По­сту­по­во це від­бу­ва­є­ться, але ду­же по­віль­но. Мо­жли­во, зав­дя­ки без­ві­зу з Єв­ро­пою процес при­швид­ши­ться.

Є ще одна про­бле­ма. Ро­змов­ляю іно­ді з укра­їн­ськи­ми ко­ле­га­ми, ка­жу, що шу­каю хо­ро­шо­го аспі­ран­та. А во­ни ме­ні: чо­го ми від­да­ва­ти­ме­мо сво­їх аспі­ран­тів, во­ни нам і тут по­трі­бні! Та­ко­го не по­чу­єш від аме­ри­кан­сько­го чи єв­ро­пей­сько­го на­у­ков­ця. Там ін­ший під­хід: їдь ку­дись, за­водь зв’яз­ки, на­вчай­ся но­во­го. Укра­їн­ські вче­ні ко­ро­тко­зо­ро не ро­зу­мі­ють пе­ре­ваг та­ко­го під­хо­ду. Де­хто йо­го по­ді­ляє, але це му­сить бу­ти пра­ви­лом.

Ваш брат Оле­ксій очо­лює ком­па­нію Materials Research Center, що ба­зу­є­ться в Ки­є­ві, і спів­пра­цює з ва­шим уні­вер­си­те­том. — Так, у ньо­го ма­ле під­при­єм­ство на те­ри­то­рії Ін­сти­ту­ту про­блем ма­те­рі­а­ло­знав­ства. Він ви­го­тов­ляє рі­зні ма­те­рі­а­ли, серед них Max­фа­зи. У ма­лій кіль­ко­сті во­ни мо­жуть роз­ро­би­ти спе­ці­аль­не обла­дна­н­ня, як­от ре­актор для син­те­зу ма­ксе­нів. У США та­ких ком­па­ній ба­га­то, во­ни за­пов­ню­ють ні­шу, за яку ве­ли­кі ком­па­нії не хо­чуть бра­ти­ся, на­при­клад не­ве­ли­чкі рин­ки, на які не­ви­гі­дно за­хо­ди­ти з ве­ли­ки­ми по­ту­жно­стя­ми.

Мо­жли­во, ство­ре­н­ня та­ких під­при­ємств — один зі шля­хів для Укра­ї­ни? — Бе­зу­мов­но. Ба­га­то ро­ків то­му Аме­ри­ка зро­би­ла став­ку на ма­лий бі­знес. Усі гран­то­ві агент­ства ма­ють ви­ді­ля­ти ча­сти­ну гро­шей на під­трим­ку ма­ло­го бі­зне­су. Він лан­ка між уні­вер­си­те­та­ми та про­ми­сло­ві­стю, шлях, яким уні­вер­си­тет­ські роз­роб­ки по­тра­пля­ють у ве­ли­кий світ. Фар­ма­цев­ти­ка, на­но­те­хно­ло­гії, но­ві­тні ма­те­рі­а­ли. Ба­га­то ком­па­ній не ви­жи­ва­ють, але де­які са­мі роз­ро­ста­ю­ться до ве­ли­ких кор­по­ра­цій. Та­кі ком­па­нії жит­тє­во не­об­хі­дні Укра­ї­ні. Де­які мої ко­ли­шні аспі­ран­ти з Фі­ла­дель­фії від­кри­ва­ють ма­лі на­у­ко­єм­ні під­при­єм­ства за сво­ї­ми роз­роб­ка­ми: в Аме­ри­ці май­же не­має бар’єрів для за­сну­ва­н­ня та­ко­го ви­ду бі­зне­су, він за­охо­чу­є­ться.

Що, на ва­шу дум­ку, має ро­би­ти НАНУ, аби по­до­ла­ти кри­зу? — Пе­ред­усім сфо­к­усу­ва­ти­ся на на­у­ці. Ака­де­мі­ки, якщо во­ни гі­дні бу­ти чле­на­ми Ака­де­мії, ма­ють за­йма­ти­ся на­у­кою. Про­ду­ку­ва­ти ідеї. До­по­ма­га­ти дер­жа­ві зро­зу­мі­ти, у які на­пря­ми вкла­да­ти гро­ші. Але не за­йма­ти­ся бю­ро­кра­ті­єю. Не роз­по­ді­ля­ти гро­ші. Адже тут фун­да­мен­таль­ний кон­флікт: якщо лю­ди за­йма­ю­ться на­у­кою і ще й ви­рі­шу­ють, ко­му да­ти гро­ші, оче­ви­дна від­по­відь — со­бі. Ака­де­мія по­вин­на бу­ти моз­ком дер­жа­ви, а не ру­ка­ми, що пе­ре­ра­хо­ву­ють ку­пю­ри. Та й дер­жа­ва має бу­ти від­по­від­ною, ті­єю, ко­му по­трі­бен цей мозок.

На­у­ко­ві ро­бо­ти по­вин­ні оці­ню­ва­ти­ся не­за­ле­жни­ми, кра­ще іно­зем­ни­ми, екс­пер­та­ми. Так са­мо, як і про­ду­ктив­ність, зна­чу­щість на­у­ков­ців. Зви­чай­но, усі спів­ро­бі­тни­ки Ака­де­мії ма­ють віль­но во­ло­ді­ти ан­глій­ською мо­вою. Не про­сто чи­та­ти, а са­ме віль­но во­ло­ді­ти, щоб вхо­пи­ти основ­ні ідеї на­у­ко­вої стат­ті, пе­ре­гля­да­ю­чи її в умовах бра­ку ча­су. Зна­ти ан­глій­ську, чи­та­ти й пи­са­ти нею — то­ді на­у­ку оці­нять у сві­ті. Це один із най­ва­жли­ві­ших кри­те­рі­їв.

Зви­чай­но, да­ти змо­гу та­ла­но­ви­тій та актив­ній мо­ло­ді про­су­ва­ти­ся кар’єр­ни­ми схо­да­ми. Не три­ма­ти на по­са­дах тих са­мих лю­дей ві­чно.

При­їжджа­ю­чи до Укра­ї­ни, спіл­ку­ю­ся з на­у­ков­ця­ми, від­чу­ваю про­грес, але ко­рін­ної змі­ни в під­хо­ді до ро­бо­ти не ба­чу. У ба­га­тьох ін­сти­ту­тах 3–4­ден­ний ро­бо­чий день: оче­ви­дно, лю­ди не мо­жуть жити на та­ку зар­пла­ту нор­маль­но і ще й ро­би­ти нор­маль­ну на­у­ку. Кра­ще мен­ше ін­сти­ту­тів, але щоб ко­жен був кра­щим, із умо­ва­ми для ро­бо­ти хо­ро­ших на­у­ков­ців.

ПРО­ФЕ­СОР В АМЕ­РИ­ЦІ НІ­БИ ДИ­РЕ­КТОР МА­ЛО­ГО

ПІД­ПРИ­ЄМ­СТВА. ВІН ЗНА­ХО­ДИТЬ ФІ­НАН­СУ­ВА­Н­НЯ, НА­ЙМАЄ ЛЮ­ДЕЙ, КЕ­РУЄ ПРО­Е­КТОМ, ЗА­ЙМА­Є­ТЬСЯ КО­МЕР­ЦІ­А­ЛІ­ЗА­ЦІ­ЄЮ ДО­СЯ­ГНЕНЬ, ВИ­КЛА­ДАЄ НА­ВЧАЄ СТУ­ДЕН­ТІВ Й АСПІ­РАН­ТІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.