«Но­ві мо­жли­во­сті»

На чо­му мо­жна за­ро­би­ти в «ЛНР»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Ві­кто­рія Ма­ли­ше­ва

Яду­же до­бре пам’ятаю, як ро­ків за п’ять до вій­ни ми зби­ра­ли ін­фор­ма­цію про те, як у 1990­ті зба­га­тів вла­сник ком­па­нії, де я то­ді пра­цю­ва­ла. Ця лю­ди­на до­ся­гла на той час ду­же ба­га­то: успіх, ви­зна­н­ня, ста­тки, ре­а­лі­зо­ва­ні ве­ли­кі пла­ни, мі­цна ро­ди­на, до­во­лі вір­ний йо­му та ком­па­нії ко­ле­ктив… Мій ке­рів­ник мрі­яв то­ді про своє мі­сце в раю та тро­хи су­му­вав. Усі пра­ців­ни­ки по­чу­ва­ли­ся впев­не­но, але, ко­ли ми вко­тре на­га­ду­ва­ли всім про той важ­кий шлях до ба­гат­ства, який про­йшов наш вла­сник, я від­чу­ва­ла за­здрість: наш ке­рів­ник пе­ре­жив 1990­ті, а ба­га­то хто був на той час ще ди­ти­ною. Де­хто з мо­ло­дих під­ле­глих ка­зав від­вер­то, що на йо­го мі­сці зміг би до­сяг­ти по­мі­тні­ших успі­хів… І ча­си пі­сля лі­та 2014 ро­ку для ба­га­тьох ста­ли справ­жнім ре­ван­шем.

По­пер­ше, шанс на змі­ни дав ви­бір де жити. Це ду­же осо­би­сті­сне пи­та­н­ня, яке ви­рі­шу­ва­ли в ко­жній ро­ди­ні або ми­т­тю під час ви­бу­хів, або без­сон­ни­ми но­ча­ми вже пі­сля, або за­зда­ле­гідь, ко­ли все ще тіль­ки по­чи­на­ло­ся. Цей ви­бір став го­лов­ним для всіх. Мої дру­зі та ко­ли­шні ко­ле­ги, що обра­ли бу­дья­ку те­ри­то­рію сві­ту, окрім не­без­пе­чно­го Лу­ган­ська, якось вла­шту­ва­ли­ся. На­віть той мій вла­сник, яко­му за­бо­ро­не­но в’їзд до Лу­ган­ська (він до­по­ма­гав гро­ши­ма укра­їн­ській ар­мії), теж по­чав но­ве жи­т­тя в Ки­є­ві.

Утім, гро­ші в сучасному Лу­ган­ську та­кож кру­тя­ться. На­при­клад, ін­ве­сти­ції в ко­мер­цій­ні цен­три не та­кі вже й по­га­ні. Окрім при­мі­ще­н­ня та ре­є­стра­ції в «ре­спу­блі­ці» тре­ба ма­ти ли­ше кіль­ка ре­чей: комп’ютер з ін­тер­не­том, кар­тки в ро­сій­ських та укра­їн­ських бан­ках, кмі­тли­вість. Хо­ча остан­нє не го­лов­не. Ба­га­то про­стих ме­шкан­ців аб­со­лю­тно не орі­єн­ту­є­ться в то­му, як зня­ти гро­ші, не ви­їжджа­ю­чи з мі­ста. Ба­га­то хто не вміє ко­ри­сту­ва­ти­ся еле­ктрон­ним бан­кін­гом. І все це охо­че за від­со­ток від опе­ра­ції ви­ко­ну­ють пра­ців­ни­ки ко­мер­цій­них цен­трів. Швид­ко, май­же мит­тє­во. Зва­жа­ю­чи на кіль­кість та­ких цен­трів, зні­ма­ти гро­ші — го­лов­на по­тре­ба. То­му во­ни утво­рю­ють ме­ре­жі, по­пов­ню­ють те­ле­фо­ни й по­га­ша­ють кре­ди­ти, обмі­ню­ють ва­лю­ту й ви­ко­ну­ють опе­ра­ції на всі сма­ки. Чер­го­вим зди­ву­ва­н­ням бу­ла акція із за­охо­че­н­ня клі­єн­тів, ко­ли ме­ні за­про­по­ну­ва­ли мо­жли­вість ви­гра­ти бре­лок або ча­шку, якщо я ста­ну ко­ри­сту­ва­ти­ся по­слу­га­ми са­ме цьо­го ко­мер­цій­но­го цен­тру по­стій­но. Крім та­ких «пільг» про­по­ну­ють во­ду з ку­ле­ра, цу­кер­ки, пер­со­наль­ний від­со­ток, м’які крі­сла та ду­же до­бро­зи­чли­ве став­ле­н­ня. Кіль­кість та­ких цен­трів зі­став­на з кіль­кі­стю тор­гів­ців на­сі­н­ням або ци­гар­ка­ми вро­з­дріб. В одно­му з них ме­ні від­вер­то на­тя­кну­ли, що я їм «не все­ляю до­ві­ри». Ви ду­ма­є­те, я хо­ті­ла по­зи­чи­ти в них гро­ші чи про­си­ла­ся пе­ре­но­чу­ва­ти? Ні, я хо­ті­ла отри­ма­ти з їхньою до­по­мо­гою го­тів­ку: зня­ти ко­шти зі сво­єї кар­тки та пе­ре­ка­за­ти на їхню. Ти­по­ва опе­ра­ція. Але ви­я­ви­ло­ся, що ме­ні тре­ба при­не­сти їм свою бан­ків­ську кар­тку, жо­дних ін­ших ва­рі­ан­тів у них не існує. На­віть ци­фра обмі­ну 2,19 руб. до грив­ні — це ли­ше ре­клам­ний хід, на­справ­ді ме­ні змо­жуть ви­да­ти гро­ші під 2,17… Але й із цим я го­то­ва бу­ла б зми­ри­ти­ся, як­би не ги­дли­вість, яку про­де­мон­стру­ва­ла опе­ра­ціо­ніс­тка: до комп’юте­ра ме­не во­на пу­сти­ти не мо­гла, не мо­гла ска­за­ти й но­мер кар­тки, на яку я при ній хо­ті­ла пе­ре­ка­за­ти гро­ші. Хо­ча до­во­лі ча­сто сти­ка­ю­ся з тим, що в мо­їй при­су­тно­сті по­чи­на­ють ви­ти­ра­ти на­віть кла­віа­ту­ру. Як на­тяк на те, що ти до­во­лі сум­нів­ний клі­єнт… І не мо­жу ска­за­ти, що це не вра­жає ме­не. Іно­ді я обра­жа­ю­ся, не хо­джу біль­ше в ті уста­но­ви. Хо­ча це аж ніяк не бан­ки, де є хоч якісь стан­дар­ти й при то­бі не ста­нуть ми­ти сті­лець, із яко­го ти тіль­ки­но встав.

Ще до­сить при­бу­тко­вий бі­знес — пе­ре­ве­зе­н­ня. Я знаю лю­ди­ну, ко­тра, як ка­жуть, свій пер­ший міль­йон за­ро­би­ла са­ме цим. Чо­ло­вік мав ав­то та ба­га­то тер­пі­н­ня, то­му на шля­ху до гро­шей пе­ре­шкод у ньо­го не бу­ло ні­яких. Брав­ся за будь­яку ро­бо­ту: пе­ре­во­зив ре­чі, гро­ші, ста­рих, ку­пу­вав лі­ки, зні­мав го­тів­ку… Зна­є­те, і не­при­єм­но­сті йо­го якось об­хо­ди­ли. Я їха­ла з ним із Лу­ган­ська до Ру­бі­жно­го 36 год. Май­же збо­же­во­лі­ла за час очі­ку­вань на блок­по­стах. За­пі­зни­ла­ся не на го­ди­ну — на до­бу. Ко­ли ви­йшла на­ре­шті з ав­тів­ки, зда­ва­ло­ся, що я не при здо­ро­во­му глу­зді, а мій пе­ре­ві­зник уже під­са­джу­вав охо­чих їха­ти з ним на­зад і хо­тів усти­гну­ти на якісь опто­ві ба­зи, щоб не по­вер­та­ти­ся по­ро­жнім. Ме­ні бу­ло б ці­ка­во ді­зна­ти­ся, як скла­ло­ся да­лі йо­го жи­т­тя: рід­ко ба­чу та­ку зав­зя­тість. До цьо­го «бі­зне­су» до­лу­че­на вся ро­ди­на: донь­ка при­йма­ла за­мов­ле­н­ня, син ви­да­вав па­кун­ки. То­му та­кий, зда­є­ться, про­стий бі­знес до­во­лі при­бу­тко­вий і за­раз. Ба­га­то хто з мо­їх зна­йо­мих по­тре­бує лі­ків, але не має мо­жли­во­сті ви­їжджа­ти з «ре­спу­блі­ки». А вза­га­лі, як і в будь­якій спра­ві, го­лов­не — пра­цьо­ви­тість і на­по­ле­гли­вість. Но­вий час дає ба­га­то шан­сів тим, хто міг очі­ку­ва­ти їх як ви­гра­шно­го ло­те­рей­но­го бі­ле­та все своє жи­т­тя. Це но­ві по­са­ди, зва­н­ня та крі­сла мі­ні­стрів. А гро­ші, як ві­до­мо, не па­хнуть.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.