Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва

про ін­фор­ма­цій­ну вій­ну

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМІСТ - Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва, Ба­хмут

Пам’ятаю свій ске­псис на уро­чи­сто­му від­крит­ті гран­діо­зно­го про­е­кту — те­ле­ве­жі на го­рі Ка­ра­чун бі­ля Кр­ама­тор­ська. Па­фо­сні фо­то кер­ма­ни­ча обла­сті на тлі ве­жі на бор­дах у всіх мі­стах До­неч­чи­ни, за­пев­ня­н­ня, що те­пер ми не тіль­ки за­без­пе­чи­мо по­кри­т­тя всі­єї віль­ної те­ри­то­рії Донбасу, а й транс­лю­ва­ти­ме­мо прав­ду на оку­по­ва­ну. Не ві­ри­ло­ся на­віть у те­хні­чну скла­до­ву та­ких мас­шта­бних змін, не ка­жу­чи вже про якість то­го, що зби­ра­ли­ся транс­лю­ва­ти. Як ви­я­ви­ло­ся, не­дар­ма...

Про­їхав­ши на­се­ле­ни­ми пун­кта­ми на Сві­тло­дар­ській ду­зі, я зро­зумі­ла: моя те­за про укра­ї­но­мов­ні ефі­ри для ство­ре­н­ня мов­но­го тла тут зов­сім не пра­цює. Бо не­має до­сту­пу до цьо­го ефі­ру, хоч би як хтось то­го хо­тів. Жо­дна укра­їн­ська ве­жа до тих місць не до­тя­гує, ні­хто ні­ко­го не глу­шить і па­трі­о­ти­чні дум­ки не по­ши­рює. Усі ка­бель­ні та ін­тер­нет­опе­ра­то­ри, що об­слу­го­ву­ють мі­ста та се­ли­ща бі­ля лі­нії фрон­ту, за­ре­є­стро­ва­ні й пра­цю­ють на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. І, зві­сно, ди­кту­ють свої умо­ви спо­жи­ва­чам: які ка­на­ли ди­ви­ти­ся, які сай­ти не від­ві­ду­ва­ти. Пев­на річ, ті, хто ба­жає ді­зна­ти­ся по­трі­бну ін­фор­ма­цію, зна­йдуть її в ін­тер­не­ті на­віть че­рез та­ких про­вай­де­рів. На ба­га­тьох бу­дів­лях, на­віть зі слі­да­ми об­стрі­лів, є су­пу­тни­ко­ві та­ріл­ки. Бі­ля де­яких по дві, що на­прав­ле­ні в рі­зні бо­ки. Хтось ди­ви­ться ро­сій­ське ТБ, щоб зна­ти, як спра­ви у во­ро­гів, хтось ро­бить це то­му, що звик і від­чу­ває спо­рі­дне­ність із їхні­ми ге­ро­я­ми се­рі­а­лів чи по­псо­ви­ми ар­ти­ста­ми. Але якщо го­во­ри­ти про зви­чай­не тло: до­сту­пні но­ви­ни, зви­чні ка­на­ли, кри­ти­чна ма­са рі­зних по­ві­дом­лень, які ви­ска­ку­ють на комп’юте­рі, за­галь­ний тон, то тут до­сі па­нує ін­фор­ма­цій­ний «рус­ский мир». Лю­ди, осо­бли­во по­хи­ло­го ві­ку, ре­аль­но не від­рі­зня­ють, чиї но­ви­ни див­ля­ться, на­рі­ка­ю­чи ін­ко­ли на те, що «рі­зни­ться тіль­ки кіль­кість за­ги­блих і по­ра­не­них», на­віть не здо­га­ду­ю­чись, що мо­ва про жертв по рі­зні бо­ки фрон­ту. Ба­га­то хто не ро­зу­міє, ко­го, вла­сне, тре­ба на­зи­ва­ти те­ро­ри­ста­ми чи оку­пан­та­ми, хто до­бро­воль­ці, а хто опол­чен­ці й про­ти ко­го во­ни, вре­шті­решт, опол­чи­ли­ся... Бо ри­то­ри­ка обох сторін май­же одна­ко­ва, на­віть укра­їн­ську вла­ду ін­ко­ли сва­рять в уні­сон. Ви ду­ма­є­те, я пе­ре­біль­шую? Аж ніяк. Єди­ний укра­їн­ський ка­нал, який транс­лю­є­ться в більш­менш нор­маль­ній яко­сті, — «Ін­тер». Чи ду­же він від­рі­зня­є­ться за­галь­ним то­ном від ТБ Ро­сії? Чо­го ж ди­ву­ва­ти­ся на­сто­ро­же­но­му чи агре­сив­но­му став­лен­ню мі­сце­вих ме­шкан­ців, що жи­вуть на фрон­ті, до укра­їн­ських військових, ко­ли во­ни що­дня ді­ста­ють пов­но­цін­ну пор­цію не­на­ви­сті по ТБ. Тут мо­жна по­чу­ти «на­ші хло­пці», але все одно оку­пан­ти, бо так ска­за­ли вчора в но­ви­нах на ро­сій­сько­му те­ле­ка­на­лі. Звіль­нив­ши окре­мі те­ри­то­рії, ми й да­лі вда­є­мо, ні­би не ро­зу­мі­є­мо: вій­на на цьо­му не скінчилась. І не тіль­ки то­му, що Дебальцеве чи Донецьк ще кишать солдатами кра­ї­ни­агре­со­ра, а й то­му, що ворожий вплив на мозок лю­дей на те­ри­то­рі­ях, фізично контрольованих Укра­ї­ною, три­ває. І йо­му не мо­жна за­по­біг­ти блок­по­ста­ми за ко­жним ро­гом або по­стій­ним, по 30–40 ра­зів, пе­ре­пи­су­ва­н­ням без жо­дних по­яснень но­ме­рів ав­ті­вок чи IMEI те­ле­фо­нів ме­шкан­ців при­фрон­то­вих се­лищ. Цим мо­жна тіль­ки ще раз ска­за­ти: «Ви нам чу­жі, ви оку­по­ва­ні», що обов’яз­ко­во під­твер­дять на ро­сій­сько­му те­ле­ба­чен­ні у ве­чір­ніх но­ви­нах. Для пе­ре­мо­ги над во­ро­гом має бу­ти ін­ша стра­те­гія, яку ди­ктує ця вій­на без пра­вил. Але, щоб пе­ре­ма­га­ти в гі­бри­дній вій­ні, правила все ж по­вин­ні існу­ва­ти. Ось ви дав­но ба­чи­ли, на­при­клад, на цен­траль­них те­ле­ка­на­лах ре­пор­таж про те, як мі­сце­ві ме­шкан­ці при­фрон­то­вих міст чи се­лищ ра­зом із вій­сько­ви­ми гра­ють у фут­бол чи ре­мон­ту­ють шко­лу? А як ді­ти зі зруй­но­ва­них та об­стрі­ля­них бу­дин­ків куль­ту­ри спів­а­ють їм укра­їн­ські пі­сні? Чи як на До­неч­чи­ні хо­ва­ють за­ги­блих, які пі­шли за­хи­ща­ти Укра­ї­ну? Ви ду­ма­є­те, що та­ко­го не існує? Пра­виль­но, у на­шо­му сві­ті не існує то­го, чо­го не по­ка­за­ли по ТБ. То ска­жіть: а як то­ді ці ме­шкан­ці при­фрон­то­вих те­ри­то­рій, як і вся кра­ї­на, по­вин­ні від­чу­ти, що во­ни свої, а ні­які не «рус­ские»?

Дер­жав­но­му без­си­л­лю ди­ву­ю­ться лю­ди май­же на всій лі­нії фрон­ту: ка­на­ли з оку­по­ва­них те­ри­то­рій мо­жна ди­ви­ти­ся в Ав­ді­їв­ці та Кра­сно­го­рів­ці, по­ло­ви­на До­неч­чи­ни при­ймає во­ро­жі ра­діо­про­гра­ми. Усі­ля­кі ко­бзо­ни й чі­чє­рі­ни спів­а­ють не тіль­ки на пло­щі До­не­цька на «ре­спу­блі­кан­ські свя­та», во­ни го­ло­сять май­же для всіх ме­шкан­ців Донбасу. У со­цме­ре­жах не­що­дав­но здійня­ла­ся хви­ля обу­ре­н­ня ме­шкан­ців То­ре­цька, які, на­ла­што­ву­ю­чи свої те­ле­ві­зо­ри, отри­ма­ли ра­зом із кіль­ко­ма укра­їн­ськи­ми ка­на­ла­ми з де­ся­ток не про­сто ро­сій­ських, а мі­сце­вих з оку­по­ва­них те­ри­то­рій — усі­ля­ких «но­во­ро­сій» та «опло­тів». І це че­рез три ро­ки звіль­не­н­ня мі­ста від те­ро­ри­стів! Лю­ди від­вер­то глу­зу­ють з обі­ця­нок вла­ди, про­по­ну­ють за­мість мі­фі­чно­го «глу­ші­н­ня» про­сто вдарити по те­ле­ве­жі в До­не­цьку. «А де ж наш силь­ний си­гнал? Ці­ле мі­ні­стер­ство для цьо­го ство­ри­ли, а йо­го все не­має!» — ви­гу­ку­ють ме­шкан­ці То­ре­цька. А хтось від­по­від­ає: «Чи­тай­те книж­ки»... Це бу­ло б смі­шно, як­би не бу­ло так сум­но: кни­гар­ні на До­неч­чи­ні мо­жна по­лі­чи­ти на паль­цях одні­єї ру­ки...

ВІЙ­НА НЕ СКІНЧИЛАСЬ. І НЕ ТІЛЬ­КИ ТО­МУ, ЩО ДЕБАЛЬЦЕВЕ ЧИ ДОНЕЦЬК ЩЕ КИШАТЬ СОЛДАТАМИ КРА­Ї­НИ-АГРЕ­СО­РА, А Й ТО­МУ, ЩО ВОРОЖИЙ ВПЛИВ НА МОЗОК ЛЮ­ДЕЙ НА ТЕ­РИ­ТО­РІ­ЯХ, ФІЗИЧНО КОНТРОЛЬОВАНИХ УКРА­Ї­НОЮ, ТРИ­ВАЄ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.