Жон­глю­ва­н­ня па­спор­та­ми Як зне­ці­ню­є­ться укра­їн­ське гро­ма­дян­ство

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ро­ман Мал­ко

З Мі­хо, зві­сно, тро­хи не­гар­но ви­йшло. Да­ли — за­бра­ли… Але хі­ба мо­гло бу­ти іна­кше? Якщо за­кон у кра­ї­ні ві­ді­грає ли­ше роль шма­ти, якою ви­ти­ра­ють під­ло­гу, а всі про­це­си від­бу­ва­ю­ться або згі­дно з на­стро­є­ви­ми ци­кла­ми не­на­си­тних бю­ро­кра­тів не­ви­ди­мо­го фрон­ту, або за ве­лі­н­ням вер­хов­но­го. Вре­шті, по­ча­ток ці­єї не­при­єм­ної істо­рії, ма­буть, був та­ким са­мим умов­но за­кон­ним, як і кі­нець.

І по­строз­по­віді про під­роб­ку до­ку­мен­тів, бре­хню в ан­ке­ті, но­во­ви­яв­ле­ні об­ста­ви­ни, на­да­ні не­ві­до­мі фа­кти чи змо­ву в мі­гра­цій­ній слу­жбі — це що­най­мен­ше смі­шно. Кре­а­тив­те, па­но­ве! Гро­ма­дян­ство екс-пре­зи­ден­то­ві Гру­зії бу­ло на­да­но за ве­лі­н­ням пре­зи­ден­та, бо так бу­ло на той час тре­ба, і ві­ді­бра­но, вла­сне, так са­мо. І не ли­ше Мі­хо, до ре­чі. А ці­лій ко­ман­ді про­фе­сіо­на­лів із бра­тньої Гру­зії, яку за­про­си­ли вті­ли­ти своє гру­зин­ське ди­во в Укра­ї­ні. Спо­ча­тку за­про­си­ли, а по­тім по­ду­ма­ли… Що са­ме по­ду­ма­ли, на­віть не має зна­че­н­ня, але те­пер, схо­же, са­мі на се­бе злі, що так не­о­ба­чно впу­сти­ли в ха­ту. І сто від­со­тків за Мі­хо пі­дуть на­сту­пні. Мо­же, під ін­шим при­во­дом і не так гу­чно, але пі­дуть.

Але вся сіль на­справ­ді в ін­шо­му. Без­лад із на­да­н­ням гро­ма­дян­ства в укра­їн­сько­му ва­рі­ан­ті — це ні­яка не озна­ка ци­ві­лі­зо­ва­ної кра­ї­ни, про яку так лю­блять го­во­ри­ти і пан пре­зи­дент, і ін­ші ве­ли­кі бу­дів­ни­чі. Це, при­найм­ні в йо­го ви­пад­ку, зви­чай­на мо­нар­ша роз­ва­га. За­хо­тів да­ти — дав, за­хо­тів — за­брав. Дав­ня ра­дян­ська й пост­ра­дян­ська за­бав­ка: хоч на рів­ні го­ло­ви кол­го­спу, хоч на рів­ні ре­спу­блі­кан­сько­му, чи то пак дер­жав­но­му, — рі­зни­ця ли­ше в мас­шта­бі. Ну а що­до ро­бо­ти мі­гра­цій­ної слу­жби, то тут уза­га­лі ні­чо­го не­зро­зумі­ло, пи­тань на­ко­пи­чи­ло­ся біль­ше, ніж тре­ба. Ко­му да­ють, за що, як, чо­му, чо­му від­мов­ля­ють, за що, на яких під­ста­вах, скіль­ки, вре­шті, все це ко­штує, щоб га­ран­то­ва­но й сто­від­со­тко­во? М’яко ка­жу­чи, аб­со­лю­тно ідіот­ська про­це­ду­ра отри­ма­н­ня укра­їн­ських па­спор­тів іно­зем­ця­ми ді­йшла до аб­сур­ду.

БЕЗ­ЛАД ІЗ НА­ДА­Н­НЯМ ГРО­МА­ДЯН­СТВА В УКРА­ЇН­СЬКО­МУ ВА­РІ­АН­ТІ — ЦЕ НІ­ЯКА НЕ ОЗНА­КА ЦИ­ВІ­ЛІ­ЗО­ВА­НОЇ КРА­Ї­НИ, ПРО ЯКУ ТАК ЛЮ­БЛЯТЬ ГО­ВО­РИ­ТИ І ПАН ПРЕ­ЗИ­ДЕНТ, І ІН­ШІ ВЕ­ЛИ­КІ БУ­ДІВ­НИ­ЧІ. ЦЕ ЗВИ­ЧАЙ­НА МО­НАР­ША РОЗ­ВА­ГА

Ко­мусь ці жит­тє­во не­об­хі­дні до­ку­мен­ти ви­да­ю­ться на раз- два, як- от ро­сій­ській опо­зи­ціо­нер­ці, до­чці го­лов­но­го про­вай­де­ра єль­цин­ських ре­форм і прав­ну­чці спів­ця піо­не­рії та « юних ге­ро­їв гро­ма­дян­ської вій­ни » Ма­ші Ґай­дар, що ли­ше за день про­лі­зла крізь « ву­шко гол­ки » ( до ре­чі, де там во­на за­раз, що ко­ри­сно­го робить на бла­го Укра­їн­ської дер­жа­ви?), а ко­мусь до­во­ди­ться про­хо­ди­ти всі ко­ла пе­кла ві­тчи­зня­ної мі­гра­цій­ної слу­жби, і ще не факт, що ре­зуль­тат бу­де по­зи­тив­ним. На­віть ко­ли в те­бе за пле­чи­ма бої на Дон­ба­сі, ти зро­сив сво­єю кров’ ю укра­їн­ську зем­лю, ледь ви­жив і шля­ху на­зад, до­до­му, не­має, бо там у най­кра­що­му ра­зі че­кає в’ язни­ця, то­бі за­мість укра­їн­сько­го па­спор­та, най­імо­вір­ні­ше, всу­чать ли­ше па­пір­чик, ви­пи­са­ний за стан­дар­тною про­це­ду­рою з до­зво­лом пе­ре­бу­ва­н­ня в Укра­ї­ні 90 діб, а да­лі, будь ла­ска, до­до­му. Хма­ри до­бро­воль­ців із Ро­сії та Бі­ло­ру­сі не про­лі­зли в це ву­шко. Для ко­жно­го свої від­мов­ки: не про­йшов про­це­ду­ри, щось там про­стро­чив із по­да­чею, не на­дав яки­хось по­трі­бних пи­су­льок то­що. Але при­чи­на за­зви­чай та са­ма: бю­ро­кра­ти­чний монстр про­сто не за­ба­жав ні в чо­му роз­би­ра­ти­ся, бо не бу­ло си­гна­лу, а ін­ших сти­му­лю­ю­чих фа­кто­рів він не отри­мав. І хо­ча всіх цих дру­зів Укра­ї­ни ще не по­ча­ли де­пор­ту­ва­ти, хто­зна, чи це не ста­не­ться зав­тра. У будь- яко­му ра­зі пов­но­цін­но жи­ти й спо­кій­но по­чу­ва­ти­ся во­ни тут не мо­жуть.

На­то­мість усі­ля­кі «цін­ні ка­дри», які щось на­па­ску­ди­ли крем­лів­сько­му гі­тле­ру й ви­рі­ши­ли від­си­ді­ти- ся в Укра­ї­ні до кра­щих ча­сів, па­ра­лель­но бу­ду­ю­чи тут «дру­гую Рас­сію», — ла­ска­во про­си­мо. У них це якось лег­ше від­бу­ва­є­ться. Чи то під чийсь па­тро­нат одра­зу по­тра­пля­ють, чи то зна­ють, у які две­рі сту­ка­ти? Хо­ча не ви­клю­че­но, що во­ни про­сто ста­нов­лять біль­шу цін­ність для Укра­їн­ської дер­жа­ви, ніж ті, хто во­ю­вав. Ін­те­лі­ген­ція, лі­бе­ра­ли, но­сії ви­со­кої куль­ту­ри Пу­шкі­на й Лєр­мон­то­ва… А з во­я­ків яка ко­ристь? Сво­їх не над­то свя­тку­є­мо, чу­жих тим па­че…

Та й якщо вже бу­ти геть від­вер­тим, то з на­бу­т­тям гро­ма­дян­ства за­кон­ним спосо­бом в Укра­ї­ні зав­жди бу­ли про­бле­ми, бо за­кон­ний він ли­ше умов­но. Все зро­бле­но так, щоб той, від ко­го щось за­ле­жить, не був обра­же­ний і мав по­ле для ма­нев­ру. Як там, до ре­чі, спра­ви в тих, хто ви­дав 10 лю­то­го 2016 ро­ку па­спорт гро­ма­дя­ни­на Укра­ї­ни ка­ди­ров­сько­му кі­ле­ро­ві Алє­ксан­дру Да­ка­ру, він же Алєкс Вер­нер і він же Ар­тур Дє­ні­сул­та­нов, який на­ма­гав­ся вби­ти екс-ко­ман­ди­ра ми­ро­твор­чо­го ба­таль­йо­ну ім. Джо­ха­ра Ду­да­є­ва Ада­ма Осма­є­ва та йо­го дру­жи­ну, бій­ця пол­ку «Ки­їв» Амі­ну Оку­є­ву? Щось не чу­ти про гу­чний су­до­вий про­цес за їхньою уча­стю. Нев­же обі­йшло­ся су­во­рою до­га­ною і на­віть без ви­лу­че­н­ня отри­ма­но­го го­но­ра­ру? Чи сві­точ мо­сков­сько­го пра­во­слав’я Ва­дим Но­вин­ський — чо­мусь про­це­ду­ра отри­ма­н­ня ним укра­їн­сько­го гро­ма­дян­ства не бен­те­жить на­ші пиль­ні ор­га­ни й прав­ля­чу вер­хів­ку.

Вла­сне, чо­му тут ди­ву­ва­ти­ся. Цін­ність і вар­тість укра­їн­сько­го гро­ма­дян­ства — річ умов­на, на жаль. Для ко­гось це ря­тів­на со­ло­мин­ка й шлях у нор­маль­не жи­т­тя. Для ко­гось, тим па­че пі­сля здо­бу­т­тя Укра­ї­ною без­ві­зу, про­сто роз­мін­на мо­не­та та мо­жли­вість віль­но пе­ре­су­ва­ти­ся. У Єв­ро­пі ни­ні лег­ко зу­стрі­ти ту­ри­стів із Кри­му з укра­їн­ськи­ми біо­ме­три­чни­ми па­спор­та­ми, ва­тою в го­ло­ві й не­на­ви­стю до «ки­їв­ської хун­ти». Ну а для де­ко­го це про­сто тру­до­ва книж­ка. І як­би кра­ї­на ра­птом ді­зна­ла­ся, скіль­ки ща­слив­ців із по­двій­ним гро­ма­дян­ством си­дить у її пар­ла­мен­ті та ін­ших ва­жли­вих дер­жав­них уста­но­вах, бо тут ба­га­то до­сту­пних лег­ких гро­шей і в них до­бре йде «бі­знес», то бу­ла б, м’яко ка­жу­чи, при­кро вра­же­на. Як, вла­сне, у ви­пад­ку з е-де­кла­ра­ці­я­ми. На­че й зна­ла, але як по­ба­чи­ла, то взя­ла­ся за го­ло­ву. На жаль, тих, для ко­го укра­їн­ське гро­ма­дян­ство є справ­жньою цін­ні­стю, у цій кра­ї­ні кри­ти­чно ма­ло, і їх то­чно оди­ни­ці се­ред так зва­ної по­лі­ти­чної елі­ти, чи­нов­ни­ків та дрі­бно­го бю­ро­кра­ти­чно­го план­кто­ну. Звід­си й ро­стуть но­ги чи­слен­них про­блем і роз­ча­ру­вань. Тут за­ко­па­на від­по­відь на за­пи­та­н­ня: чо­му в нас так усе зі скри­пом і че­рез одне мі­сце? Що ми за на­род та­кий?

Си­ту­а­цію кон­че не­об­хі­дно ви­прав­ля­ти. По­ва­жа­ти укра­їн­ський па­спорт штучно не зму­сиш, але зму­си­ти йо­го ці­ну­ва­ти мо­жли­во. Як і мо­жли­во на­ре­шті на­ве­сти лад у про­це­ду­рах йо­го отри­ма­н­ня і в ор­га­нах, які цим за­йма­ю­ться. Це теж ду­же ва­жли­ва ре­фор­ма, адже йде­ться про на­ціо­наль­ну без­пе­ку під час вій­ни. Си­ту­а­ція з кав­казь­ким кі­ле­ром — гро­ма­дя­ни­ном Укра­ї­ни — чу­до­вий при­клад, і це має ста­ти уро­ком. Як і всі ін­ші істо­рії, з яких ви­тво­рив­ся на сьо­го­дні цей клу­бок аб­сур­ду. Про­бле­ма зно­ву-та­ки впи­ра­є­ться ли­ше у ви­щу по­лі­ти­чну во­лю, як, вла­сне, й у всьо­му. І якщо пре­зи­ден­то­ві ра­птом за­хо­че­ться на­ве­сти лад на цій ді­лян­ці фрон­ту, все, без­пе­ре­чно, бу­де зро­бле­но най­кра­щим чи­ном. Пи­та­н­ня ли­ше в то­му, чи за­хо­че­ться. Над­то ж цін­на за­бав­ка, щоб так про­сто ви­пу­сти­ти її з рук.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.