Вла­ді­мір Лє­нін: по­гляд із 2017 ро­ку

В опу­блі­ко­ва­них Ти­жнем у пер­шій по­ло­ви­ні 2017 ро­ку на­ри­сах про Ро­сій­ську ре­во­лю­цію та її на­слід­ки для Укра­ї­ни го­лов­ною по­ста­т­тю був Вла­ді­мір Лє­нін. До­ціль­но при­свя­ти­ти йо­му окре­му ста­т­тю

Ukrainskiy Tyzhden - - СПАДОК - Ста­ні­слав Куль­чи­цький

Пра­ці Лєніна на­дру­ко­ва­ні на­кла­дом 653 млн при­мір­ни­ків 125 мо­ва­ми. «Лє­ні­ні­а­ну», тоб­то лі­те­ра­ту­ру про Лєніна, під­ра­ху­ва­ти вза­га­лі не­мо­жли­во. Мо­жна за­зна­чи­ти, однак, що май­же вся во­на пре­дме­том ана­лі­зу або про­па­ган­ди ма­ла не ре­аль­но­го істо­ри­чно­го ді­я­ча, а мі­фо­ло­гі­зо­ва­но­го й ка­но­ні­зо­ва­но­го Во­ждя. Після роз­па­ду СРСР зли­ва без­вар­ті­сних апо­ло­ге­ти­чних праць при­пи­ни­ла­ся, але пра­ці про Лєніна й да­лі з’яв­ля­ли­ся. Як пра­ви­ло, до них під­хо­дять із за­зда­ле­гідь ви­зна­че­ною кон­це­пці­єю, по­зи­тив­ною або не­га­тив­ною.

У ро­сій­ській гро­мад­ській дум­ці по­стать Лєніна по­сту­по­во тьмя­ніє. Цьо-

ЗА ДІ­Я­МИ ЛЄНІНА МО­ЖНА ВСТА­НО­ВИ­ТИ, ЩО ВІН РО­ЗУ­МІВ УТОПІЗМ «РЕВОЛЮЦІЙНОГО МАР­КСИ­ЗМУ», АЛЕ НА СЛОВАХ ПРОГОЛОШУВАВ СВОЮ ВІДДАНІСТЬ ЙО­МУ

го ро­ку опи­ту­ва­н­ня Ле­ва­да-цен­тру ви­яви­ло та­ку п’ятір­ку най­по­пу­ляр­ні­ших істо­ри­чних ді­я­чів: Іо­сіф Ста­лін (38%), Вла­ді­мір Пу­тін (34%), Алє­ксандр Пу­шкін (34%), Вла­ді­мір Лє­нін (32%), Пьотр I (29%). В опи­ту­ван­ні 2012-го Лє­нін і Пьотр I по­сі­да­ли дру­ге і тре­тє мі­сця (по 37%), все ж та­ки від­ста­ю­чи від Ста­лі­на (42%).

Ін­декс по­пу­ляр­но­сті, який ле­жить в осно­ві оці­нок Ле­ва­да-цен­тру, ма­ло­вар­ті­сний хо­ча б то­му, що до­пу­скає по­яву вго­рі рей­тин­гу та­ких осіб, як Пу­тін. Ре­аль­ну ва­гу істо­ри­чно­го ді­я­ча по­трі­бно оці­ню­ва­ти за йо­го впли­вом на істо­рію люд­ства без­від­но­сно до то­го, по­зи­тив­ний він чи не­га­тив­ний. У ко­ро­тко­му на­ри­сі не­мо­жли­ва оцін­ка та­кої по­ста­ті, як Лє­нін. Спо­ді­ва­юсь, однак, що з ура­ху­ва­н­ням по­пе­ре­дніх ста­тей, у яких «вождь сві­то­во­го про­ле­та­рі­а­ту» ціл­ком об’єктив­но опи- няв­ся на пер­шо­му мі­сці, у по­стій­них чи­та­чів Ти­жня сфор­му­є­ться вла­сна оцін­ка йо­го мі­сця в істо­рії. А тут по­да­ю­ться ли­ше окре­мі, іно­ді ма­ло­зна­чу­щі, на пер­ший по­гляд, де­та­лі, які мо­жуть впли­ну­ти на та­ку оцін­ку.

СКЛАДНА ГЕНЕАЛОГІЯ

Май­бу­тній вождь успад­ку­вав рі­зно­ма­ні­тні на­ціо­наль­ні тра­ди­ції, на чо­му те­пер схиль­ні по­гра­ти ав­то­ри ба­га­тьох псев­до­на­у­ко­вих праць. Пра­дід Лєніна по ба­тьків­ській лі­нії Ва­сі­лій Улья­ні­нов (Улья­нов) був від­пу­ще­ним на оброк крі­па­ком, але з не­во­лі ви­ку­пив­ся за­дов­го до ска­су­ва­н­ня крі­по­сно­го пра­ва. Дід у пі­зньо­му шлю­бі з до­чкою хре­ще­но­го кал­ми­ка мав двох си­нів. Ба­тько Лєніна здо­був ви­щу осві­ту в Ка­зан­сько­му уні­вер­си­те­ті й став дій­сним стат­ським ра­дни­ком, що при­рів­ню­ва­ло­ся до ге­не­раль­сько­го чи­ну, а та­кож по­том­стве­ним дво­ря­ни­ном. По ма­те­рин­ській лі­нії пра­дід був за­мо­жним єв­рей­ським тор­гів­цем, який одру­жив­ся зі швед­кою. Дід за­кін­чив Пе­тер­бурзь­ку ме­ди­ко-хі­рур­гі­чну ака­де­мію й ви­хре­стив­ся, після чо­го взяв шлюб із нім­ке­нею, здо­був у 1847 ро­ці по­том­стве­не дво­рян­ство та ку­пив у Ка­зан­ській гу­бер­нії се­ло Ко­ку­шкі­но ра­зом із крі­па­ка­ми. Йо­го дру­жи­на на­ро­ди­ла п’ятьох дів­ча­ток, се­ред них і май­бу­тню ма­тір Лєніна Ма­рію. Після смер­ті дру­жи­ни дід взяв гро­ма­дян­ський шлюб із її рі­дною се­строю, без­ді­тною вдо­вою Ка­те­ри­ною фон Ес­сен. Фран­цузь­кою й ан­глій­ською мо­ва­ми Лє­нін во­ло­дів зав­дя­ки на­вчан­ню, під­крі­пле­но­му по­тім три­ва­лим пе­ре­бу­ва­н­ням у від­по­від­но­му мов­но­му се­ре­до­ви­щі, але йо­го рід- ною мо­вою в ди­тин­стві була ні­ме­цька. За­кор­дон­ні до­слі­дни­ки ге­не­а­ло­гії Лєніна вста­но­ви­ли, що по ні­ме­цькій лі­нії ро­ди­ча­ми Улья­но­вих бу­ли пол­ко­во­дець Гі­тле­ра ге­не­рал­фель­дмар­шал Валь­тер Мо­дель, ге­не­рал-лей­те­нант Гас­со фон Ман­тойф­фель, який ко­ман­ду­вав тан­ко­вою ди­ві­зі­єю СС «Ве­ли­ка Ні­меч­чи­на», і пре­зи­дент ФРН Рі­хард Вайц­зек­кер. Ма­ю­чи в ро­до­во­ді пред­став­ни­ків рі­зних ста­нів, Лє­нін у ли­сту­ван­ні з цар­ськи­ми чи­нов­ни­ка­ми не за­бу­вав під­кре­слю­ва­ти, що є по­том­стве­ним дво­ря­ни­ном.

У пер­ші ро­ки під­піль­ної ді­яль­но­сті Лє­нін ко­ри­сту­вав­ся ба­га­тьма псев­до­ні­ма­ми. Псев­до­нім Н. Лє­нін з’явив­ся в гру­дні 1901-го й став йо­го дру­гим прі­зви­щем.

У ли­пні 1903-го в Брюс­се­лі від­крив­ся з’їзд ро­сій­ських со­ці­ал-де­мо­кра­тів, на яко­му ви­ни­кли го­стрі су­пе­ре­чно­сті між Лє­ні­ним і йо­го ба­га­то­рі­чним со­ю­зни­ком Мар­то­вим. Ко­ли де­ле­га­ти Бун­ду, який да­рем­но пре­тен­ду­вав на окре­ме ста­но­ви­ще в но­во­ство­рю­ва­ній пар­тії, по­ки­ну­ли з’їзд, ви­зна­чи­ла­ся пев­на кіль­кі­сна пе­ре­ва­га за при­бі­чни­ка­ми Лєніна, які по­спі­ши­ли на­зва­ти се­бе біль­шо­ви­ка­ми.

ВА­ЖЛИ­ВИЙ ПАСАЖИР

На від­мі­ну від Льва Тро­цько­го, який після Кри­ва­вої не­ді­лі одра­зу опи­нив­ся в Пе­тер­бур­зі в цен­трі по­дій, Лє­нін при­їхав до ре­во­лю­цій­ної Ро­сії тіль­ки в ли­сто­па­ді 1905-го. Він осе­лив­ся в Ку­ок­ка­лі, що за 60 км від сто­ли­ці, але вже у Фін­лян­дії, де не бу­ло по­лі­цей­сько­го на­гля­ду. По­раз­ка ре­во­лю­ції зму­си­ла йо­го зно­ву емі­гру­ва­ти. Ве­ли­ка вій­на 1914–1918 ро­ків за­хо­пи­ла Лєніна в По­ро­ні­но — да­чно­му мі­сте­чку не­по­да­лік Кра­ко­ва.

Жан­дар­ми ув’язни­ли йо­го в най­ближ­чій тюр­мі в Но­во­му Тар­зі. Две­рі тюр­ми від­чи­ни­ло за­сту­пни­цтво ке­рів­ни­ка ав­стрій­ських со­ці­ал-де­мо­кра­тів Ві­кто­ра Адле­ра. Ко­ли мі­ністр вну­трі­шніх справ за­пи­тав Адле­ра, чи пе­ре­ко­на­ний він у то­му, що Улья­нов — во­рог цар­сько­го уря­ду, той від­по­вів: «О так, за­кля­ті­ший во­рог, ніж Ва­ше пре­во­схо­ди­тель­ство!». Утім, Лє­нін по­ки­нув Ав­стро-угор­щи­ну й осе­лив­ся у Швей­ца­рії.

Ко­ли в Ро­сії по­ча­ла­ся но­ва ре­во­лю­ція, в емі­гран­тів у Швей­ца­рії ви­ни­кла про­бле­ма, як ді­ста­ти­ся до Ро­сії. Пер­спе­кти­ва кру­жно­го мор­сько­го шля­ху не вла­што­ву­ва­ла Лєніна. З одно­го бо­ку, він бо­яв­ся ні­ме­цьких су­бма­рин, з дру­го­го — вва­жав, що Ан­тан­та чи­ни­ти­ме пе­ре­шко­ди про­ни­кнен­ню в Ро­сію ке­рів­них ді­я­чів со­ці­а­лі­сти­чних пар­тій, які роз­кла­да­ти­муть ар­мію. То­му він ви­рі­шив ор­га­ні­зу­ва­ти про­їзд зі Швей­ца­рії до Ро­сії за­лі­зни­цею че­рез Німеччину. По­зи­ція цен­траль­них дер­жав у цьо­му пи­тан­ні зі зро­зу­мі- лих при­чин ма­ла бу­ти про­ти­ле­жною по­зи­ції Ан­тан­ти. Фор­маль­но­сті сто­сов­но по­їзд­ки ро­сій­ських емі­гран­тів Ні­меч­чи­ною в оплом­бо­ва­но­му ва­го­ні узго­джу­ва­ли­ся за по­се­ре­дни­цтвом ні­ме­цьких со­ці­ал-де­мо­кра­тів. Кай­зер Віль­гельм II осо­би­сто сте­жив за тим, щоб не ви­ни­ка­ло пе­ре­шкод. Вер­хов­не ко­ман­ду­ва­н­ня ви­яви­ло го­тов­ність пропу­сти­ти емі­гран­тів че­рез роз­та­шу­ва­н­ня ні­ме­цьких військ на фрон­ті, як­би їм від­мо­ви­ли у в’їзді до Шве­ції.

16 (3) кві­тня 1917 ро­ку Лє­нін при­був до Пе­тро­гра­да. Від­то­ді йо­го жит­тє­вий шлях пе­ре­плів­ся з до­ле­но­сни­ми по­ді­я­ми, які ви­ру­ва­ли в охо­пле­ній ре­во­лю­ці­єю країні. Ви­рі­шаль­ну роль у цих по­ді­ях ста­ли ві­ді­гра­ва­ти ін­те­лект Лєніна, йо­го та­кти­чна й стра­те­гі­чна май­стер­ність.

ЗАМАСКУВАТИ ДИКТАТУРУ

Суть роз­ро­бле­но­го Лє­ні­ним вче­н­ня про ко­му­ні­сти­чну ре­во­лю­цію мо­жна ви­кла­сти дво­ма ре­че­н­ня­ми: по­пер­ше, у країні під ви­гля­дом ди­кта- ту­ри про­ле­та­рі­а­ту ма­ла бу­ти вста­нов­ле­на ди­кта­ту­ра пар­тії, на­ці­ле­ної на та­ку ре­во­лю­цію, тоб­то пар­тії біль­шо­ви­ків; по-дру­ге, ко­му­ні­сти­чна ре­во­лю­ція му­си­ла здій­сню­ва­ти­ся ме­то­дом ре­форм, на­са­джу­ва­них ди­кта­тор­ським уря­дом.

Лє­нін не ба­жав ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти, як і йо­го по­пе­ре­дни­ки в ро­сій­сько­му ре­во­лю­цій­но­му ру­сі, аван­тю­ри­сти­чні ме­то­ди змо­ви та ін­ди­ві­ду­аль­но­го те­ро­ру для здо­бу­т­тя дер­жав­ної вла­ди. Йо­го пар­тія ма­ла при­йти до вла­ди на гре­бе­ні ре­во­лю­цій­ної хви­лі й замаскувати свою диктатуру під диктатуру про­ле­та­ри­зо­ва­них мас. Опо­ра на про­ле­та­рі­ат була при­ро­дною для пар­тії, яка ви­хо­ди­ла у сво­їй про­гра­мі з не­об­хі­дно­сті лі­кві­да­ції приватної вла­сно­сті. Ли­ше ті, хто ні­чо­го не втра­чав у ре­во­лю­ції, бо ні­чо­го й не мав, мо­гли ста­ти її со­ю­зни­ка­ми.

Ро­сій­ська ім­пе­рія більш ніж на пів­сто­лі­т­тя від­ста­ла з ре­во­лю­ці­єю від своїх єв­ро­пей­ських су­сі­дів. Че­рез це об’єктив­ний роз­ви­ток рин­ко­вих

від­но­син зро­бив аван­гар­дною си­лою в ре­во­лю­ції не бур­жу­а­зію, яка ма­ла під­трим­ку ім­пер­ських вер­хів, а при­гно­бле­ні ца­ри­змом (спіль­но з бур­жу­а­зі­єю) на­ро­дні ни­зи. Це на­пе­ред ви­зна­чи­ло ор­га­ні­за­цій­ну слаб­кість усіх по­лі­ти­чних пар­тій, окрім біль­шо­ви­цької. Во­ни не мо­гли по­ста­ви­ти в пев­ні рам­ки актив­ність рад як фор­ми са­мо­ор­га­ні­за­ції пов­ста­лих на­ро­дних ни­зів. Та­ку осо­бли­вість Ро­сії вра­хо­ву­ва­ли і Лє­нін, і ви­щі цар­ські чи­нов­ни­ки, зав­да­н­ням яких бу­ло за­по­біг­ти ре­во­лю­ції. У ли­сті до Ма­ксі­ма Ґорь­ко­го, на­пи­са­но­му на по­ча­тку 1913 ро­ку, Лє­нін на­го­ло­шу­вав: «Вій­на Ав­стрії з Ро­сі­єю була б ду­же ко­ри­сною для ре­во­лю­ції (в усій Схі­дній Європі) річ­чю, але ма­ло­ймо­вір­но, щоб Франц Йо­зеф і Ні­ко­ла­ша зро­би­ли нам цю при­єм­ність». А ко­ли­шній мі­ністр вну­трі­шніх справ Пьотр Дур­но­во в лю­то­му 1914-го по­пе­ре­джав Ні­ко­лая II про не­без­пе­ку вій­ни з Ні­меч­чи­ною. Ця вій­на в ра­зі вій­сько­вих нев­дач спри­чи­ни­ла б, на йо­го дум­ку, со­ці­аль­ні по­тря­сі­н­ня: «Рос­сия бу­дет ввер­гну­та в бе­с­про­све­тную анар­хию, исход ко­то­рой не под­да­е­тся да­же пред­став­ле­нию».

Ко­ли ре­во­лю­ція по­ча­ла­ся, біль­шо­ви­ки від­мо­ви­ли­ся увійти в та­бір ре­во­лю­цій­ної де­мо­кра­тії. У ди­ре­кти­ві одно­пар­тій­цям, які по­вер­та­ли­ся з емі­гра­ції, Лє­нін сфор­му­лю­вав свою та­кти­ку кіль­ко­ма сло­ва­ми: ціл­ко­ви­та не­до­ві­ра Тим­ча­со­во­му уря­ду, жо­дно­го збли­же­н­ня з ін­ши­ми пар­ті­я­ми, озбро­є­н­ня про­ле­та­рі­а­ту. Він не по­кла­дав­ся на мо­жли­вість мир­но­го пе­ре­хо­ду вла­ди до біль­шо­ви­ків. Уже з кві­тня 1917 ро­ку в Пе­тро­гра­ді, Мо­скві, Оде­сі, Хар­ко­ві та ін­ших ве­ли­ких мі­стах ста­ли фор­му­ва­ти­ся за­го­ни біль­шо­ви­ків-чер­во­но­гвар­дій­ців. Не­за­ба­ром після при­їзду Лєніна з емі­гра­ції Алє­ксандр Кє­рєн­скій ви­явив ба­жа­н­ня зу­стрі­ти­ся з ним, щоб на­ла­го­ди­ти спів­пра­цю, про­те вождь біль­шо­ви­ків ухи­лив­ся від зу­стрі­чі.

В ІДЕ­О­ЛО­ГІ­ЧНІЙ ОБОЛОНЦІ

На­став час для по­ста­нов­ки див­но­го, на пер­ший по­гляд, за­пи­та­н­ня: чи був Лє­нін ко­му­ні­стом?

На­пев­но, мо­жна вста­но­ви­ти тіль­ки два без­за­пе­ре­чні фа­кти. По-пер­ше, він ство­рив пар­тію, за­сно­ва­ну на за­са­дах «де­мо­кра­ти­чно­го цен­тра­лі­зму», тоб­то на ціл­ко­ви­тій під­по­ряд­ко­ва­но­сті її ниж­чих ла­нок ви­щим. У ру­ках во­ждів та­ка пар­тія була зру­чним ін­стру­мен­том за­во­ю­ва­н­ня та утри­му­ва­н­ня вла­ди. По-дру­ге, він ще в 1905 ро­ці, ко­ли впер­ше з’яви­ли­ся ра­ди ро­бі­тни­чих де­пу­та­тів, ви­на­йшов вла­сну фор­му­лу вста­нов­ле­н­ня по­лі­ти­чної вла­ди, що від­по­від­а­ла за пов­но­тою са­мо­дер­жав­ству. Ця фор­му­ла пе­ред­ба­ча­ла три основ­ні за­са­ди:

— ма­кси­маль­но спри­я­ти ра­дам у за­во­ю­ван­ні дер­жав­ної вла­ди;

— ви­ті­сни­ти з рад кон­ку­рен­тні по­лі­ти­чні пар­тії, до­ма­га­ю­чись то­го, щоб во­ни скла­да­ли­ся тіль­ки з біль­шо­ви­ків і спів­чу­ва­ю­чих їм без­пар­тій­них де­пу­та­тів;

— збе­рі­га­ти ор­га­ні­за­цій­ну са­мо­стій­ність рад, не зли­ва­ю­чи їх із пар­ті­єю біль­шо­ви­ків.

Ма­гі­страль­ний роз­ви­ток люд­ства по­ля­гав у транс­фор­ма­ції тра­ди­цій­ної дер­жа­ви на чо­лі з мо­нар­хом — но­сі­єм су­ве­рен­ної вла­ди в кон­сти­ту­цій­ну мо­нар­хію або де­мо­кра­ти­чну ре­спу­блі­ку, у яких су­ве­ре­ном ста­ва­ло су­спіль­ство. У кри­зо­вих си­ту­а­ці­ях на по­верх­ню по­лі­ти­чно­го жи­т­тя мо­гла ви­ри­ну­ти на­ро­дже­на в на­ро­дних ни­зах си­ла, зда­тна вста­но­ви­ти то­таль­ний кон­троль над су­спіль­ством. Так з’яви­ли­ся спо­ча­тку фа­шизм, а по­тім на­ціо­нал-со­ці­а­лізм. Однак пер­шим на істо­ри­чну аре­ну ви­сту­пив осно­ва­ний на лє­нін­ській фор­му­лі вла­ди біль­шо­визм у зов­ні­шній фор­мі ко­му­ні­зму.

Чо­му біль­шо­визм на­був оман­ли­во­го ви­гля­ду ко­му­ні­зму? Чо­му Лє­нін ви­ко­ри­став як іде­о­ло­гі­чну обо­лон­ку для сво­єї фор­му­ли вла­ди так зва­ний ре­во­лю­цій­ний мар­ксизм до­би «Ма­ні­фе­сту Ко­му­ні­сти­чної пар­тії» (1847)?

Мо­ло­ді ре­во­лю­ціо­не­ри Карл Маркс і Фрі­дріх Енґельс за­кли­ка­ли в «Ма­ні­фе­сті» вста­но­ви­ти диктатуру про­ле­та­рі­а­ту й від­да­ти екс­про­прі­йо­ва­ні в при­ва­тних вла­сни­ків за­со­би ви­ро­бни­цтва в ру­ки на­ро­ду. Ці за­кли­ки від по­ча­тку бу­ли при­ре­че­ні на нев­да­чу, то­му що не­стру­кту­ро­ва­ні люд­ські спіль­но­ти (кла­си, су­спіль­ства, на­ро­ди), на від­мі­ну від стру­кту­ро­ва­них (пар­тії, дер­жа­ви та ін.), не мо­гли здій­сню­ва­ти диктатуру або во­ло­ді­ти за­со­ба­ми ви­ро­бни­цтва. «На­у­ко­вий ко­му­нізм» осно­во­по­ло­жни­ків мар­кси­зму був уто­пі­чним по­ді­бно до по­пе­ре­дніх ко­му­ні­сти­чних вчень.

За ді­я­ми Лєніна мо­жна вста­но­ви­ти, що він ро­зу­мів утопізм «революційного мар­кси­зму», але на словах проголошував свою відданість йо­му. На­то­мість пра­гма­ти­чних за­хі­дно­єв­ро­пей­ських со­ці­ал-де­мо­кра­тів, які після ре­во­лю­цій 1848–1849 ро­ків пе­ре­ста­ли на­зи­ва­ти се­бе ко­му­ні­ста­ми, але за­ли­ши­ли­ся мар­кси­ста­ми, він тав­ру­вав як ре­ві­зіо­ні­стів та ухиль­ни­ків.

МЕ­ТО­ДОМ ЕКСПРОПРІАЦІЇ

У лє­нін­ській фор­му­лі вла­ди від по­ча­тку не бу­ло ні­чо­го ко­му­ні­сти­чно­го. Але на­да­н­ня їй ви­гля­ду дер­жа­ви-ко­му­ни (ви­слів Лєніна) до­по­ма­га­ло іде­о­ло­гі­чно ви­прав­да­ти екс­про­прі­а­цію су­спіль­ства дер­жа­вою, тоб­то до­пов­ни­ти по­лі­ти­чну диктатуру ди­кта­ту­рою еко­но­мі­чною. По­ня­т­тя диктатури про­ле­та­рі­а­ту та загальнонародної вла­сно­сті, що мі­сти­ли­ся в «Ма­ні­фе­сті», пе­ре­тво­рю­ва­ли­ся з уто­пі­чних на ре­аль­ні, то­му що ви­на­йде­на Лє­ні­ним фор­му­ла вла­ди з’єд­ну­ва­ла не­стру­кту­ро­ва­ну спіль­но­ту (су­спіль­ство) зі стру­кту­ро­ва­ною (пар­ті­єю).

У радянській Ро­сії під ви­гля­дом диктатури про­ле­та­рі­а­ту була вста­нов­ле­на ди­кта­ту­ра во­ждів Ко­му­ні­сти­чної пар­тії, а в оболонці загальнонародної вла­сно­сті на за­со­би ви­ро­бни­цтва та при­ро­дні ре­сур­си по­ча­ла функціонувати приватна за сво­єю при­ро­дою власність тих са­мих во­ждів.

Одра­зу після по­яви в Пе­тро­гра­ді Лє­нін сфор­му­лю­вав про­гра­му біль­шо­ви­ків — «Кві­тне­ві те­зи». У цьо­му до­ку­мен­ті ви­зна­ча­ли­ся й дії пар­тії після за­во­ю­ва­н­ня вла­ди: со­ці­ал-де­мо­кра­ти­біль­шо­ви­ки ма­ли пе­ре­йме­ну­ва­ти свою пар­тію в ко­му­ні­сти­чну, ухва­ли­ти но­ву, ко­му­ні­сти­чну за змі­стом про­гра­му, по­бу­ду­ва­ти «дер­жа­ву-ко­му­ну», ство­ри­ти но­вий, Ко­му­ні­сти­чний ін­тер­на­ціо­нал.

У біль­шо­ви­ків бу­ли свої га­сла в ре­во­лю­ції, але во­ни, хоч і не одра­зу, зро­зумі­ли, що тре­ба при­вла­сни­ти га­сла най­впли­во­ві­шої по­лі­ти­чної си­ли — сол­дат­ських і ро­бі­тни­чих рад. На I Все­ро­сій­сько­му з’їзді рад у черв­ні 1917 ро­ку Лє­нін за­яв­ляв: «Ні­яко­го се­па­ра­тно­го ми­ру з ні­ме­цьки­ми ка­пі­та­лі­ста­ми ми не ви­зна­є­мо і в ні­які пе­ре­го­во­ри не всту­пи­мо». Від по­ча­тку сві­то­вої вій­ни він ви­су­вав га­сло «Пе­ре­тво­ри­мо вій­ну ім­пе­рі­а­лі­сти­чну на вій­ну гро­ма­дян­ську!». Однак на­при­кін­ці сер­пня взяв на озбро­є­н­ня на­ро­дну ви­мо­гу не­гай­но­го при­пи­не­н­ня вій­ни.

Ко­ли в черв­ні 1917-го пар­тія есе­рів вклю­чи­ла до сво­єї про­гра­ми ви­мо­гу се­лян­ських мас про зрів­няль­ний по­діл ор­них зе­мель, то на­ра­зи­ла­ся на го­стру кри­ти­ку біль­шо­ви­ків. Остан­ні ба­жа­ли збе­рег­ти на се­лі ве­ли­ке ви­ро­бни­цтво у ви­гля­ді ра­дян­ських го­спо­дарств на ба­зі кон­фі­ско­ва­них по­мі­щи­цьких ма­є­тків. Однак у сер­пні біль­шо­ви­ки при­вла­сни­ли есе­рів­ське, а на­справ­ді се­лян­ське га­сло «Зем­лю — се­ля­нам!». Ра­ди сол­дат­ських де­пу­та­тів скла­да­ли­ся пе­ре­ва­жно із се­лян, ро­бі­тни­ки зде­біль­шо­го пра­цю­ва­ли на обо­рон­них під­при­єм­ствах. Ца­ризм зі­брав зав­жди роз­по­ро­ше­ні умо­ва­ми ви­ро­бни­цтва се­лян­ські ма­си в ар­мій­ські під­роз­ді­ли, дав їм до рук зброю і на­вчив ко­ри­сту­ва­ти­ся нею. Упер­ше в істо­рії се­ля­ни в сол­дат­ських мун­ди­рах ста­ли най­впли­во­ві­шою си­лою в ре­во­лю­ції.

По­пу­ляр­не се­ред ро­бі­тни­чих рад га­сло «Фа­бри­ки — ро­бі­тни­кам!» біль­шо­ви­ки під­три­му­ва­ли від по­ча­тку, але вкла­да­ли в ньо­го ін­ший зміст. Ро­бі­тни­чі де­пу­та­ти ви­ма­га­ли пе­ре­да­ти під­при­єм­ства в ко­ле­ктив­ну власність пер­со­на­лу, але після при­хо­ду до вла­ди Лє­нін за­явив: «Ве­ли­че­зни­ми пе­ре­кру­че­н­ня­ми основ­них за­сад ра­дян­ської вла­ди й ціл­ко­ви­тим від­мов­ле­н­ням від со­ці­а­лі­зму є вся­ке, пря­ме чи по­се­ре­днє, уза­ко­не­н­ня вла­сно­сті ро­бі­тни­ків окре­мої фа­бри­ки або окре­мої про­фе­сії на їх від­окрем­ле­не ви­ро­бни­цтво».

З ра­дян­ськи­ми га­сла­ми пар­тія біль­шо­ви­ків по­ва­ли­ла уряд Алє­ксан­дра Кє­рєн­ско­го і вста­но­ви­ла свою диктатуру. Ро­сій­ська ре­во­лю­ція за­вер­ши­ла­ся роз­го­ном Уста­нов­чих збо­рів у сі­чні 1918 ро­ку.

ПАТЕРНАЛІЗМ І ГЕНОЦИД

У РАДЯНСЬКІЙ РО­СІЇ ПІД ВИ­ГЛЯ­ДОМ ДИКТАТУРИ ПРО­ЛЕ­ТА­РІ­А­ТУ БУЛА ВСТА­НОВ­ЛЕ­НА ДИ­КТА­ТУ­РА ВО­ЖДІВ КО­МУ­НІ­СТИ­ЧНОЇ ПАР­ТІЇ, А В ОБОЛОНЦІ ЗАГАЛЬНОНАРОДНОЇ ВЛА­СНО­СТІ ПО­ЧА­ЛА ФУНКЦІОНУВАТИ ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ ТИХ СА­МИХ ВО­ЖДІВ

Ви­най­де­ний Лє­ні­ним тип дер­жа­ви­ко­му­ни кар­ди­наль­но від­рі­зняв­ся від то­та­лі­тар­них дер­жав ін­шо­го ти­пу. Дер­жа­ву-ко­му­ну мо­жна бу­ло б на­зва­ти то­та­лі­тар­ною у ква­дра­ті або в ку­бі. Трьо­ма сво­ї­ми вер­ти­ка­ля­ми вла­ди — пар­тій­ною, ра­дян­ською і че­кіст­ською — во­на про­ни­за­ла на­ро­дну тов­щу й фа­кти­чно зли­ла­ся із су­спіль­ством. Пе­ре­бу­ва­ю­чи все­ре­ди­ні су­спіль­ства, лє­нін­сько-ста­лін­ська дер­жа­ва мо­гла ор­га­ні­зо­ву­ва­ти по­трі­бні їй «все­на­ро­дні» ру­хи: кол­го­спний, ста­ха­нов­ський, який зав­го­дно.

На­яв­ність ор­га­ні­за­цій­но від­ді­ле­них одна від одної ком­пар­тій­ної та ра­дян­ської вер­ти­ка­лей вла­ди (до­по­мі­жна че­кіст­ська вер­ти­каль була ма­те­рі­а­лі­зо­ва­ним вті­ле­н­ням диктатури во­ждів) до­по­мо­гла розв’яза­ти в ін­те­ре­сах Крем­ля над­зви­чай­но го­стре на­ціо­наль­не пи­та­н­ня. Оку­по­ва­ну Укра­ї­ну во­жді по­бу­ду­ва­ли спо­ча­тку як не­за­ле­жну, а по­тім як со­ю­зну дер­жа­ву з кон­сти­ту­цій­ним пра­вом ви­хо­ду з Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Однак по ком­пар­тій­ній лі­нії во­на не ма­ла са­мо­стій­них пов­но­ва­жень і була ув’язне­на в над­цен­тра­лі­зо­ва­ній ба­га­то­на­ціо­наль­ній дер­жа­ві-ко­му­ні, як ко­ма­ха в бур­шти­ні.

Ще до по­ча­тку со­ці­аль­но-еко­но­мі­чних пе­ре­тво­рень під облу­дни­ми ко­му­ні­сти­чни­ми га­сла­ми Лє­нін по­ста­вив пе­ред ра­дян­ською вла­дою та­ке зав­да­н­ня: «Щоб хліб був у ко­жно­го, щоб всі хо­ди­ли у мі­цно­му взут­ті й у не­по­дер­тій оде­жі, ма­ли те­пле жи­тло». Вла­да, мов дво­ли­кий Янус, по­ка­зу­ва­ла су­спіль­ству вза­є­мо­по­єд­на­ні облич­чя: ре­пре­сії на ви­па­док спро­ти­ву, аж до ге­но­ци­ду, і при­ва­бли­вий патерналізм.

За­ну­ре­ний у су­спіль­ство кі­стяк дер­жа­ви-ко­му­ни ра­дян­ські люди зде­біль­шо­го не спри­йма­ли як чу­жий. Су­спіль­ство за­ли­ши­ло­ся жи­вим ор­га­ні­змом і впли­ва­ло на фун­кціо­ну­ва­н­ня дер­жав­но­го апа­ра­ту. Тим біль­ше що апа­рат фор­му­вав­ся з ка­дрів, які

по­хо­ди­ли з на­ро­дних ни­зів. Ве­ли­че­зна кіль­кість фа­ктів за­свід­чує тур­бо­ту ра­дян­ської вла­ди про лю­дей, са­мо­від­да­ну пра­цю дер­жав­них слу­жбов­ців на своїх по­са­дах. Та мо­жна зна­йти не мен­шу кіль­кість фа­ктів, ко­ли дер­жа­ва по­вер­та­ла­ся до на­се­ле­н­ня хи­жим облич­чям. Во­жді, які за до­по­мо­гою пар­тії «но­во­го ти­пу» по­не­во­ли­ли на­род, мо­гли ро­би­ти з кра­ї­ною що зав­го­дно.

СПРА­ВА ЛЄНІНА ЖИ­ВЕ?

Зда­ва­ло­ся, що роз­пад СРСР і рин­ко­ві ре­фор­ми в КНР по­кін­чи­ли з існу­ва­н­ням дер­жав, яких на­зи­ва­ли ко­му­ні­сти­чни­ми. Однак від­мо­ва від ко­му­ні­сти­чної ідеології не по­зна­чи­ла­ся на по­лі­ти­чній су­тно­сті РФ або КНР. Це зай­вий раз за­свід­чує вто­рин­ність ко­му­ні­сти­чної до­ктри­ни, яку об’єд­на­на з дер­жа­вою пар­тія «но­во­го ти­пу» ви­ко­ри­ста­ла, щоб до­да­ти до по­лі­ти­чної диктатури диктатуру еко­но­мі­чну. У су­ча­сно­му сві­ті єв­ро­а­тлан­ти­чній ци­ві­лі­за­ції про­ти­сто­їть за­сно­ва­ний Му­хам­ма­дом іслам­ський світ. Він зна­чно слаб­ший у те­хні­ко-еко­но­мі­чно­му сен­сі, але володіє де­мо­гра­фі­чною збро­єю: зда­тні­стю швид­ко на­ро­щу­ва­ти чи­сель­ність на­се­ле­н­ня зав­дя­ки при­ни­же­но­му су­спіль­но­му ста­но­ви­щу жін­ки. Зда­є­ться, однак, що про­від­ній ци­ві­лі­за­ції пла­не­ти біль­ша не­без­пе­ка за­гро­жує з бо­ку кра­їн, зов­сім рі­зних за істо­ри­чною тра­ди­ці­єю, але одна­ко­вих за ста­но­ви­щем по­збав­ле­но­го су­ве­рен­но­сті су­спіль­ства, — Ро­сії та Ки­таю. Ма­ю­чи дру­гий і тре­тій за по­ту­жні­стю ра­ке­тно-ядер­ний по­тен­ці­ал, не кон­тро­льо­ва­ний су­спіль­ством, оби­дві дер­жа­ви бу­ду­ю­ться за лє­нін­ською фор­му­лою вла­ди. От­же, спра­ва Лєніна жи­ве й жи­ти­ме ще дов­го.

Гуд бай, Лє­ні­не. Не­за­ле­жній Укра­ї­ні зна­до­би­ло­ся по­над 20 ро­ків, аби за­чи­сти­ти свій про­стір від пам’ятни­ків ра­дян­сько­му куль­ту № 1

Лє­нін­ці то­ді й те­пер. Ни­ні­шня дру­жба Ро­сії з Ки­та­єм на­га­дує кар­тин­ки по­ча­тку 1950-х, при цьо­му оби­дві кра­ї­ни збе­рі­га­ють за­по­ча­тко­ва­ну Лє­ні­ним мо­дель дер­жа­ви

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.