Кри­ти­чна ві­зія Ро­сії

У який спо­сіб вар­то пе­ре­о­сми­сли­ти ро­сій­ську куль­тур­ну спад­щи­ну

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ігор Ло­сєв

Ігор Ло­сєв про пе­ре­о­сми­сле­н­ня ро­сій­ських куль­тур­них мі­фів

Ни­ні­шня іде­о­ло­гі­чна вій­на з ро­сій­ським агре­со­ром не більш пе­ре­мо­жна для Укра­ї­ни, ніж те, що від­бу­ва­є­ться на ре­аль­них фрон­тах, бо міль­йо­ни укра­їн­ців до­сі но­сії то­го обра­зу Ро­сії, що нею са­мою й був на­ки­ну­тий і при­ще­плю­вав­ся на­шим спів­ві­тчи­зни­кам упро­довж три­ва­ло­го істо­ри­чно­го пе­рі­о­ду.

У цьо­му ве­ли­ку роль ві­ді­гра­ва­ли ро­сій­ські шко­ла й цер­ква, зокре­ма на­віть шкіль­не ви­кла­да­н­ня ро­сій­ської мо­ви й лі­те­ра­ту­ри, що бу­ло геть по­збав­ле­не ознак кри­ти­чно­сті як у цар­ський, так і ра­дян­ський пе­рі­о­ди, да­ю­чи не зна­н­ня, а бла­го­го­ві­н­ня пе­ред по­ста­тя­ми ро­сій­ських кла­си­ків, які бу­ли пре­дме­том куль­ту, а не за­ці­кав­ле­но­го й об’єктив­но­го роз­гля­ду. То­му пре­дмет «ро­сій­ська лі­те­ра­ту­ра» спра­ве­дли­ві­ше бу­ло б на­зва­ти «апо­ло­гія ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри», що на­бу­ва­ла рис пев­ної ре­лі­гій­но­сті то­що. То був аб­со­лю­тно ком­плі­мен­тар­ний ви­клад ро­сій­сько­го кра­сно­го пи­сьмен­ства, а от­же, ро­сій­ської історії, куль­ту­ри на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті то­що. Цю лі­те­ра­ту­ру по­да­ва­ли як су­ціль­ний ви­раз і вті­ле­н­ня гу­ма­ні­зму. Чи був він там? Зві­сно, був. Але крім цьо­го й ба­га­то чо­го при­хо­ву­ва­ло­ся, ли­ша­ло­ся «за ка­дром» пу­блі­чно­го ди­скур­су, за ме­жа­ми обго­во­ре­н­ня. Адже ця гу­ма­ні­сти­чна (?) куль­ту­ра Ро­сії, її лі­те­ра­ту­ра бу­ла чо­мусь без­від­мов­ним іде­о­ло­гі­чним зна­ря­д­дям ро­сій­ської ім­пер­ської екс­пан­сії. Одним із най­яскра­ві­ших спів­ців ім­пер­ських за­во­ю­вань став Алє­ксандр Пу­шкін. Під час вій­ни на Кав­ка­зі він ви­ма­гав від кав­казь­ких го­рян під­ко­ри­ти­ся: «Сми­рись, Кав­каз, идёт Ер­мо­лов!». По­ет на­пи­сав оду на честь фель­дмар­ша­ла Ко­тля­рев­сько­го, який здій­снив ка­раль­ну акцію про­ти пов­стан­ців: «Твой ход, как чёр­ная за­ра­за, гу­бил, ни­что­жил пле­ме­на». Це зму­си­ло ін­шо­го ро­сій­сько­го по­е­та, Вя­зєм­ско­го, за­зна­чи­ти: «Сло­во по­эта не дол­жно прев­ра­ща­ться в сла­во­сло­вие ре­зни». Від­дав Пу­шкін на­ле­жне й ан­ти­поль­ській про­па­ган­ді, зга­дай­мо йо­го «Кле­ве­тни­кам Рос­сии». Під­три­му­вав кла­сик аси­мі­ля­цію слов’ян, зро­сій­ще­н­ня цих на­ро­дів: «Сла­вян­ские ру­чьи со­лью­тся ль в рус­ском мо­ре, оно ис­ся­кнет, вот во­прос…» Сю­ди ж на­ле­жить і лєр­мон­тов­ська ро­ман­ти-

за­ція кав­казь­ких ко­ло­ні­аль­них во­єн, а та­кож ан­ти­се­міт­ські, ан­ти­поль­ські й ан­ти­єв­ро­пей­ські ві­зії До­сто­єв­ско­го. Во­дно­час пев­ні від­хи­ле­н­ня від ім­пер­ської па­ра­ди­гми в ро­сій­ських кла­си­ків та­кож від нас при­хо­ву­ва­ли. Зокре­ма, у кон­текс­ті де­мо­ні­за­ції по­ста­ті ге­тьма­на Ма­зе­пи не фо­ку­су­ва­ли гро­мад­ської ува­ги на ці­ка­во­му фра­гмен­ті з по­е­ми «Пол­та­ва», де Пу­шкін вкла­дає в уста укра­їн­сько­го ге­тьма­на та­кі сло­ва:

Без ми­лой воль­но­сти и сла­вы Скло­ня­ли мол­ча мы гла­вы Под по­кро­ви­тель­ством Вар­ша­вы, Под са­мов­ла­сти­ем Мо­сквы. Но не­за­ви­си­мой дер­жа­вой Украй­не быть уже по­ра: И зна­мя воль­но­сти кро­ва­вой Я по­дни­маю на Пе­тра.

Май­же ні­ко­ли не ци­ту­ва­ли ряд­ки з по­е­ми Кон­дра­тія Ри­лє­є­ва «Вой­на­ров­ский»:

Пусть гре­мя­щей гром­кой сла­вой Ра­зне­сёт ве­зде мол­ва, Что ме­чом в бо­ях кро­ва­вых При­о­брёл ка­зак пра­ва. Сме­ло, дру­жно за Ма­зе­пой На ме­чи и на огонь!

Це фа­кти­чно пе­ри­фраз із вір­ша Ма­зе­пи: «Же през ша­блю ма­єм пра­во». Або три­ва­лий пе­рі­од якось ду­же в ті­ні пе­ре­бу­вав ці­ка­вий текст Миколи Го­го­ля «Ра­змышле­ния о Ма­зе­пе», де кла­сик ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри з ціл­ко­ви­тим ро­зу­мі­н­ням по­ста­вив­ся до по­зи­ції ге­тьма­на, сфор­му­лю­вав­ши йо­го мо­ти­ви так: «Сво­бо­до­лю­би­вая ка­за­чья на­ция хо­те­ла жить в сво­ём са­мо­бытном го­су­дар­стве по своим за­ко­нам».

Че­рез «кри­ве дзер­ка­ло» ім­пер­сько­ра­дян­сько­го ви­кла­да­н­ня й по­пу­ля­ри­за­ції міль­йо­ни укра­їн­ців (та й зна­чна ча­сти­на ін­те­лі­ген­ції) до­сі не мо­жуть ви­рва­ти­ся з те­нет мо­скво­цен­три­чно­сті в ро­зу­мін­ні ро­сій­ської історії та куль­ту­ри, ма­ю­чи у сво­їх уяв­ле­н­нях спра­ву не з ре­аль­ною Ро­сі­єю, а рад­ше з її мі­фом, із та­ким со­бі про­па­ган­дист­ським «рус­ским ми­ром». І це не­зва­жа­ю­чи на 300 ро­ків пе­ре­бу­ва­н­ня в ім­пе­рії ро­сі­ян…

То що ж ди­ву­ва­ти­ся мі­фо­ло­гі­чним ілю­зі­ям За­хо­ду що­до Ро­сії? Адже там хиб­кі ві­зії Ро­сії по­ши­ре­ні ще біль­ше, бо, по-пер­ше, не­має особистого до­сві­ду жи­т­тя під «рус­ским ми­ром», по-дру­ге, Ро­сія остан­ні сто­лі­т­тя актив­но впли­ває на за­хі­дну дум­ку в по­трі­бно­му для се­бе сен­сі. А ни­ні цей уплив по­си­лив­ся в де­ся­тки ра­зів зав­дя­ки стра­те­гі­чно­му став­лен­ню до ці­єї про­бле­ма­ти­ки з бо­ку Крем­ля й від­по­від­но­му фі­нан­су­ван­ню.

Укра­ї­на та За­хід ду­же по­тре­бу­ють об’єктив­но-кри­ти­чної ві­зії Ро­сії, її по­лі­ти­ки, на­ції, куль­ту­ри й дер­жав­но­сті, її су­спіль­ства та цін­ні­сних основ.

То­му вар­то при­ві­та­ти книж­ку ви­да­тно­го фран­цузь­ко­го фі­ло­со­фа Але­на Бе­зан­со­на «Свя­та Русь», що бу­де ду­же ко­ри­сною фран­цузь­ко­му чи­та­че­ві, а в чу­до­во­му пе­ре­кла­ді Та­ра­са Ма­ру­си­ка укра­їн­сько­му.

Бе­зан­сон із без­жаль­ним ре­а­лі­змом до­слі­джує ро­сій­ську «ци­ві­лі­за­цію», жорстоко тав­ру­ю­чи за­хі­дну на­їв­ність й ілю­зії що­до Ро­сії та її ні­би­то ве­ли­ко­го по­во­ро­ту в бік єв­ро­пе­ї­зму й де­мо­кра­тії. Фран­цузь­кий ми­сли­тель вва­жає, що змі­ню­є­ться тіль­ки зов­ні­шня обо­лон­ка ці­єї кра­ї­ни, а зов­сім не її су­тність, яка залишається агре­сив­но-ан­ти­за­хі­дною. Він пи­ше: «От­же, при вла­ді за­ли­ши­ли­ся ті са­мі лю­ди, що й ра­ні­ше. Для то­го щоб бу­ло по-ін­шо­му, Ро­сія ма­ла б уда­ти­ся до ра­ди­каль­но­го, офі­цій­но­го ви­гна­н­ня ко­му­ні­сти­чної ідеї, до­три­му-

ючись прин­ци­пу damnatio memoriae («про­кля­т­тя пам’яті») цьо­го сво­го ми­ну­ло­го. Во­на ма­ла по­го­ди­ти­ся бу­ти born again («на­но­во на­ро­дже­ною»), як це вчи­ни­ла на­цист­ська Ні­меч­чи­на. Одна­че бу­ло зро­бле­но все для то­го, щоб уни­кну­ти цьо­го пе­ре­тво­ре­н­ня. За­мість то­го щоб че­сно по­вер­ну­ти­ся до пи­та­н­ня про ма­су ско­є­них зло­чи­нів і під­ло­сті, йо­го ска­су­ва­ли. При­кри­то це уро­чи­сти­ми ви­до­ви­ща­ми цар­сько­го дво­ру й пра­во­слав­них лі­тур­гій, які ще ра­ні­ше бу­ли за­ну­ре­ні час­тко­во в бре­хню, а те­пер у ній пов­ні­стю то­нуть. Ні­хто не був по­ка­ра­ний за зло­чи­ни ко­му­ні­зму, то­ді як по­ві­ше­но стіль­ки на­ци­стів. По­лі­ти­чні ка­дри збе­ре­гли­ся, на­віть якщо окре­мих осіб по­мі­ня­ли мі­сця­ми. Не був ви­чи­ще­ний дух ко­му­ні­зму. Си­ло­ви­ки зна­йшли спо­сіб бре­ха­ти, ка­жу­чи щось на зра­зок прав­ди». І якщо в за­хі­дно­му су­спіль­стві вва­жа­є­ться не­при­стой­ним де­мон­стру­ва­ти сим­па­тії до на­ци­зму, то сим­па­тії до ко­му­ні­зму та­кої не­га­тив­ної ре­а­кції не спри­чи­ня­ють. Як, до ре­чі, у Ро­сії та зна­чною мі­рою в Укра­ї­ні, у якій де­ко­му­ні­за­ція ли­ше ко­сме­ти­чна.

Бе­зан­сон слу­шно на­во­дить сло­ва Пу­ті­на: «Ко­му­нізм зро­бив жа­хли­ві ре­чі, я з цим зго­ден, але він не був тим са­мим, що й на­цизм. Та­ке при­рів­ню- ва­н­ня, що йо­го за­хі­дні ін­те­ле­кту­а­ли по­да­ють від­те­пер як щось са­мо со­бою зро­зумі­ле, є га­не­бним. Ко­му­нізм був чи­мось ве­ли­ким, ге­ро­ї­чним, кра­си­вим, та­ким, що ви­кли­ка­ло до­ві­ру й да­ва­ло ві­ру в лю­ди­ну. Бу­ла в ньо­му не­вин­ність, і в не­ща­дно­му сві­ті, який при­йшов йо­му на змі­ну, ко­жен не­ви­ра­зно асо­ці­ює йо­го зі сво­їм ди­тин­ством, і ко­ли до вас по­вер­та­ю­ться урив­ки ди­тя­чих спо­га­дів, це ви­кли­кає сльо­зи». Са­ме та­ке став­ле­н­ня бу­ло б до на­ци­зму в Ні­меч­чи­ні при­бли­зно в 1970-ті ро­ки ХХ ст., як­би він не за­знав по­раз­ки в 1945-му. Зре­штою, «ро­ман­ти­ку й кра­су» де­я­кі за­хі­дні ін­те­ле­кту­а­ли вба­ча­ли до Дру­гої сві­то­вої вій­ни в то­му ж та­ки гі­тле­ри­змі… А як це по­да­но в ге­ні­аль­но­му філь­мі Ле­ні Рі­фен­шталь «Трі­умф во­лі»… Ця стрі­чка й до­сі зда­тна справ­ля­ти гі­пно­ти­чний вплив на гля­да­чів. Тож емо­ції Пу­ті­на не ди­ву­ють. Ро­ман­ти­ку мо­жна зна­йти де зав­го­дно, над усе збо­че­ну ро­ман­ти­ку, як зна­йшов її, за сло­ва­ми Бе­зан­со­на, про­фе­сор Ален Ба­дью в «кра­си­во­му ге­но­ци­ді в Кам­бо­джі».

Бе­зан­сон тон­ко по­мі­чає та фі­ксує найін­тим­ні­ші осо­бли­во­сті «за­гад­ко­вої ро­сій­ської ду­ші»: «Ста­лою ро­сій­ською ри­сою є гор­дість за до­ся­гне­н­ня над­зви­чай­них ре­зуль­та­тів (ко­ло­саль­ний дзвін, гі­гант­ська гар­ма­та пе­рі­о­ду перших ца­рів, пе­ре­мо­га над Ні­меч­чи­ною, су­пу­тник) по­рів­ня­но при­мі­тив­ни­ми спосо­ба­ми. Не­осві­че­ний і на­тхне­ний му­жик здій­снює ди­во­ви­жні по­дви­ги й пе­ре­ма­гає сво­го вра­же­но­го су­про­тив­ни­ка — ось за­галь­на те­ма ро­сій­сько­го кіно й лі­те­ра­ту­ри». Бе­зан­сон на­ма­га­є­ться з’ясу­ва­ти, чо­му За­хід так охо­че спри­ймає як істи­ну ро­сій­ську си­стем­ну де­з­ін­фор­ма­цію, за­ми­слю­ю­чись над тим, що тут є ви­рі­шаль­ним чин­ни­ком: си­ла Ро­сії чи мен­таль­на слаб­кість За­хо­ду, мі­зер­ність йо­го по­лі­ти­ків та ін­те­ле­кту­а­лів…

Залишається тіль­ки спо­ді­ва­ти­ся, що За­хід усти­гне сфор­му­ва­ти кри­ти­чно об’єктив­ну ві­зію Ро­сії, до­по­ки це не втра­ти­ло акту­аль­но­сті че­рез тра­гі­чне спі­зне­н­ня. За­хід не раз де­мон­стру­вав схиль­ність під­да­ва­ти­ся зов­ні­шнім ефе­ктам у ви­ко­нан­ні Мо­скви й Сан­ктПе­тер­бур­га. То­му має ра­цію Бе­зан­сон, ко­ли пи­ше: «І чи не є тра­ди­цій­на в Ро­сії на­со­ло­да обду­рю­ва­ти іно­зем­ців ще біль­шою, ніж ра­ні­ше». А щоб во­ни, ці іно­зем­ці, не обду­рю­ва­ли­ся, ста­не в при­го­ді но­ва книж­ка ви­да­тно­го єв­ро­пей­сько­го ми­сли­те­ля су­ча­сно­сті Але­на Бе­зан­со­на. Не за­ва­дить во­на й укра­їн­сько­му су­спіль­ству, де обду­ре­них із вла­сної во­лі та­кож ви­ста­чає.

Пам’ятник ру­ко­твор­ний. По­стать Пу­шкі­на в су­ча­сній Укра­ї­ні до­сі тлу­ма­чать у рі­чи­щі ро­сій­ської ім­пер­ської куль­ту­ри

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.