Ка­та­жи­на Квя­тков­ська-мо­ска­ле­вич: «Я ба­чи­ла, як ва­ші во­лон­те­ри не­суть на сво­їх ру­ках укра­їн­ську ар­мію»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Спіл­ку­ва­лась Оле­на Ку­хар

Поль­ська пи­сьмен­ни­ця про гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, ці­ну змін і ксе­но­фо­бію

Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з поль­ською пи­сьмен­ни­цею та жур­на­ліс­ткою на­пе­ре­до­дні пре­зен­та­ції укра­їн­сько­го пе­ре­кла­ду її книж­ки «Вби­ти дра­ко­на. Укра­їн­ські ре­во­лю­ції» на Фо­ру­мі ви­дав­ців у Льво­ві.

На зу­стрі­чах та пре­зен­та­ці­ях Ка­та­жи­на ча­сто по­яснює, що пра­цює в жан­рі рад­ше лі­те­ра­ту­ри емо­ції, ніж лі­те­ра­ту­ри фа­кту. Її книж­ка роз­по­від­ає про по­дії в Укра­ї­ні від По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції до по­ча­тку вій­ни на Дон­ба­сі, але на­справ­ді ли­ше від­обра­жає їх та­ки­ми, яки­ми во­ни ли­ши­ли­ся в пам’яті ге­ро­їв її ре­пор­та­жів. За до­по­мо­гою ві­до­мих укра­їн­сько­му чи­та­че­ві сю­же­тів, як-от мі­лі­цей­ська та суд­дів­ська без­кар­ність, по­літ­те­хно­ло­гії, не­за­кон­ні за­бу­до­ви, Вра­ді­їв­ка, істо­рія Окса­ни Ма­кар, вла­сне Май­дан, Крим, Дон­бас, Квя­тков- ська-мо­ска­ле­вич ство­рює книж­ко­вий про­стір, де Укра­ї­на по­стає те­ри­то­рі­єю те­кто­ні­чних зру­шень, які зре­штою ні до чо­го не при­во­дять. Кра­ї­на сон­них міст, де ви­прав­ду­валь­ний ви­рок су­ду — це не­ре­аль­но й де си­сте­ма по­бу­до­ва­на та­ким чи­ном, щоб у будь-який мо­мент мо­жна бу­ло ув’язни­ти ко­жно­го гро­ма­дя­ни­на, ра­птом гур­том ви­хо­дить на не­ти­по­ві для се­бе де­мон­стра­ції, а

по­тім — так са­мо гур­том — зра­джує від­во­йо­ва­ні кров’ю цін­но­сті.

На­ша роз­мо­ва з ав­тор­кою про Укра­ї­ну та Поль­щу, пост­трав­ма­ти­чний син­дром укра­їн­ських вій­сько­вих та не­без­пе­ки єв­ро­пей­ської ксе­но­фо­бії, про ко­рі­н­ня й пам’ять, а ще про те, чо­му га­сла вре­шті ли­ша­ю­ться тіль­ки га­сла­ми.

Чо­му сво­го ча­су ви обра­ли са­ме Укра­ї­ну для жи­т­тя й ро­бо­ти? — Я лю­ди­на емо­ції, і ду­же ва­жли­во, щоб емо­ції не ли­ше окре­мих лю­дей (пред­став­ни­ків кра­ї­ни), а й спіль­но­ти, су­спіль­ства за­га­лом бу­ли для ме­не зро­зумі­ли­ми. Впер­ше по­бу­ва­ла тут сту­ден­ткою, ма­ла 20 ро­ків і не ма­ла жит­тє­во­го до­сві­ду, але від­ра­зу зро­зумі­ла, що в ме­не з ва­ми схо­жа гру­па кро­ві.

То­ді ще не зна­ла, що маю ко­рі­н­ня звід­си, швид­ше за все, звід­кі­лясь із ма­лень­ких бі­ло­ру­ських мі­сте­чок. У мо­їй ро­ди­ні про це ні­ко­ли не го­во­ри­ли. Я на­ро­ди­ла­ся в ко­ли­шній Ні­меч­чи­ні — мо­ва про поль­ські зем­лі, що бу­ли ні­ме­цьки­ми й пе­ре­йшли до Поль­щі вже пі­сля вій­ни (Дру­гої сві­то­вої. — Ред.), — і зав­жди від­чу­ва­ла, що моя сім’я жи­ве ні­би без ко­рі­н­ня.

У 15 ро­ків упер­ше по­їха­ла са­мо­стій­но на пів­день Поль­щі від­ві­да­ти по­дру­гу. То­ді по­ба­чи­ла, що та­ке мі­сце­вий па­трі­о­тизм, ко­ли по­дру­га по­ка­зу­ва­ла ме­ні своє мі­сто, свою зем­лю і до­да­ва­ла: «Ми всі звід­си».

Сво­єю чер­гою, від­чу­ла щось по­ді­бне, ко­ли сту­ден­ткою при­їха­ла до Бі­ло­ру­сі та Укра­ї­ни. Якщо уяви­ти, що кра­ї­на — це ве­ли­ка кни­га, то са­ме в Укра­ї­ні ви­яви­ло­ся, що я ро­зу­мію абе­тку й мо­жу по­чи­на­ти чи­та­ти.

Але із са­мо­го по­ча­тку бу­ла Бі­ло­русь? — Так. У юно­сті я ма­ла по­га­ну зви­чку: якщо всі нав­ко­ло за­хо­плю­ю­ться чи­мось, то я по­вин­на за­хо­пи­ти­ся ін­шим! У на­шо­му ін­сти­ту­ті всі бу­ли в за­хва­ті від Укра­ї­ни та гур­ту «Оке­ан Ель­зи». Тож «Оке­ан Ель­зи» я не слу­ха­ла прин­ци­по­во й за­мість Укра­ї­ни спер­шу по­їха­ла до Бі­ло­ру­сі.

У 2006 ро­ці ме­не за гро­мад­ську актив­ність, мо­жна ска­за­ти, з Бі­ло­ру­сі ви­пха­ли: то­ді ми з дру­зя­ми без сил і без ре­сур­сів на­ма­га­ли­ся ор­га­ні­зу­ва­ти там щось на кшталт По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, але за­зна­ли по­раз­ки. По­ма­ран­че­ва революція, яку я, зві­сно, ба­чи­ла на вла­сні очі, бу­ла фор­му­ю­чим мо­мен­том, по­ді­єю, що за­кла­ла фун­да­мент мо­єї осо­би­сто­сті. То­му пі­сля Бі­ло­ру­сі я опи­ни­ла­ся в Укра­ї­ні.

Не хо­ті­ла по­вер­та­ти­ся до Поль­щі, бо на той мо­мент вва­жа­ла її до­сить ну­дною кра­ї­ною, яка впев­не­но ру­ха­є­ться в за­хі­дно­му на­прям­ку. Якщо на­ші ба­тьки ще ма­ли за що бо­ро­ти­ся, моє по­ко­лі­н­ня вже жи­ло в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі, на­со­ло­джу­ва­ло­ся ста­біль­ні­стю й те­плою во­дою в кра­ні. Зда­ва­ло­ся б, ну що в та­кій Поль­щі мо­же бу­ти ці­ка­во­го для лю­ди­ни, яка хо­че пи­са­ти? Я по­ми­ля­ла­ся. Але з 2007 ро­ку на­вча­ла­ся в Хар­ко­ві й ана­лі­зу­ва­ла про­це­си, що від­бу­ва­ли­ся в Укра­ї­ні.

То­ді ви по­ча­ли зби­ра­ти історії для сво­єї книж­ки? — Ні, то­ді ще не ду­ма­ла про книж­ку, але вже ду­же хо­ті­ла зро­зу­мі­ти, чо­му га­сла По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції ли­ша­ю­ться тіль­ки га­сла­ми. Пам’ятаю, у Хар­ко­ві якісь сту­ден­ти-ки­тай­ці по­ясню­ва­ли ме­ні, що від мен­тів тре­ба ті­ка­ти, щой­но по­ба­чиш їх зда­ле­ку, бо во­ни зди­ра­ють з іно­зем­ців гро­ші. Я не мо­гла по­ві­ри­ти: як та­ке ко­ї­ться пі­сля 2004-го? Ро­з­умі­ла, що укра­їн­ська бу­ден­ність пі­сля пер­шо­го Май­да­ну не за­зна­ла сер­йо­зних змін, але пра­гну­ла ді­зна­ти­ся чо­му.

Ці на­їв­ні за­пи­та­н­ня за­кла­ли осно­ву для книж­ки. Але спер­шу пла­ну­ва­ла її як книж­ку під­сум­ків — до де­ся­ти­річ­чя По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції, бо оста­н­ня вва­жа­ла­ся клю­чо­вою по­ді­єю за цей пе­рі­од. Ні­хто не про­гно­зу­вав то­го, що ста­ло­ся в Ки­є­ві на­при­кін­ці 2013-го.

Яки­ми ви за­пам’ята­ли по­дії Ре­во­лю­ції гі­дно­сті? — При­ле­ті­ла до Ки­є­ва 21 ли­сто­па­да, то­го ве­чо­ра ми з дру­зя­ми са­ме си­ді­ли в ка­фе на По­до­лі. Я по­вто­рю­ва­ла: хло­пці, ну хо­ді­мо на Май­дан. Во­ни ка­за­ли, мов­ляв, ну що ти, ні­чо­го не бу­де, та й дощ іде. Вре­шті ми до­лу­чи­ли­ся до Май­да­ну тіль­ки в п’ятни­цю вран­ці 22 ли­сто­па­да — че­рез «дощ» і че­рез те, що «ні­чо­го не бу­де». Це ли­ше ілюстрація то­го, що бу­кваль­но за хви­ли­ну до по­дії ні­хто на неї не спо­ді­вав­ся.

На той мо­мент актив­но пра­цю­ва­ла над книж­кою і зро­зумі­ла, що її тре­ба транс­фор­му­ва­ти. Вже в гру­дні 2013-го ста­ло оче­ви­дно, що са­ме ця революція бу­де го­лов­ною по­ді­єю де­ся­ти­річ­чя.

Ду­же по­га­но по­чу­ва­ла­ся, бо не зна­ла, як ді­я­ти в ме­жах про­фе­сії. Хо­ті­ла як жур­на­ліс­тка пе­ре­да­ва­ти по­дії в ЗМІ он­лайн, але во­дно­час му­си­ла пам’ята­ти про свою книж­ку, їха­ти в ре­гіо­ни й працювати як пи­сьмен­ни­ця.

Це ду­же рі­зні ти­пи ро­бо­ти, чи не так? — Без­пе­ре­чно. Як пи­сьмен­ни­ця пра­цюю пе­ред­усім із пам’ят­тю: лю­блю при­їжджа­ти на мі­сце, де тра­пи­ли­ся бур­хли­ві по­дії, ска­жі­мо, рік по­то­му. За­пи­тую лю­дей: а як во­но у вас за­раз?

Впев­не­на, що це і є най­ці­ка­ві­ше: пам’ять про по­дію фор­му­є­ться не від­ра­зу, во­на, без­умов­но, від­рі­зня­є­ться від сві­жих вра­жень. Моя ро­бо­та — це не жур­на­лі­сти­ка роз­слі­ду­вань, а до­слі­дже­н­ня то­го, яким чи­ном по­дія впли­ну­ла на лю­дей та сфор­му­ва­ла їхні спо­га­ди. Один рік — мі­ні­маль­на пе­ре­р­ва між по­ді­єю та ча­сом для до­слі­дже­н­ня.

Як ва­шу книж­ку про Укра­ї­ну сприйня­ли сьо­го­дні в Поль­щі? — Її сприйня­ли ду­же до­бре. Пи­са­ли ре­цен­зії, да­ли книж­ко­ву від­зна­ку, тож за­га­лом я за­до­во­ле­на ре­а­кці­єю. Що­прав­да, іно­ді від­гу­ки ме­не за­сму­чу­ють. Ко­ли лю­ди ка­жуть: Ка­та­жи­но, дя­кую то­бі за книж­ку про Укра­ї­ну, те­пер я зро­зу­мів(ла), що там на­справ­ді ста­ло­ся, ви­му­ше­на що­ра­зу по­вто­рю­ва­ти: ні, стоп, це не книж­ка про те, що бу­ло.

Я ДО­СІ ДИ­ВУ­Ю­СЯ, ЯК МА­ЛО ЗМІ­НИ­ЛО­СЯ ЗА ОСТАН­НІ РО­КИ В УКРА­ЇН­СЬКІЙ ПО­ЛІ­ТИ­ЦІ. НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ЛЯ­КАЄ ТЕ, ЩО, ПО­ПРИ ВСІ ЖЕР­ТВИ І КРОВ, ЛЮ­ДИ Й ДА­ЛІ СПО­КІЙ­НО СПРИ­ЙМА­ЮТЬ ПО­РУ­ШЕ­Н­НЯ З БО­КУ ВЛА­ДИ. ЦЕ МІЙ ПО­ДИВ І МІЙ ШОК

Це книж­ка про те, як мої ге­рої ба­чать рі­зно­ма­ні­тні сум­ні й дра­ма­ти­чні по­дії. Во­ни мо­жуть по­ми­ля­ти­ся, мо­жуть не ка­за­ти всі­єї прав­ди. Ва­жли­во те, що зго­дом ці історії са­ме в та­ко­му ви­гля­ді пе­ре­да­ва­ти­му­ться ін­шим по­ко­лі­н­ням. Са­ме так мої ге­рої роз­по­від­а­ти­муть про ці по­дії.

Тоб­то йде­ться про фі­кса­цію пев­ної на­ра­тив­ної тра­ди­ції? — Са­ме так!

Книж­ка по­чи­на­є­ться по­рів­ня­но спо­кій­но, але по­тім ви на­ро­щу­є­те темп і по­гли­блю­є­те, так би мо­ви­ти, рі­вень жа­ху, рі­вень мо­то­ро­шно­сті. Хтось із ге­ро­їв на­віть ви­ко­ри­сто­вує сло­во­спо­лу­че­н­ня «кі­нець сві­ту». Ви ма­ли на ме­ті пе­ре­да­ти цю апо­ка­лі­пти­чну атмо­сфе­ру? — Я за­вер­шу­ва­ла книж­ку в ду­же скла­дний для Укра­ї­ни мо­мент — йде­ться про Іло­вай­ський ко­тел. Але сві­до­мо ви­рі­ши­ла не вклю­ча­ти історії про ці по­дії: по-пер­ше, ще за­над­то ра­но, а по­дру­ге, мій текст вже і так був вель­ми бо­лю­чим.

Пам’ятаю, як одно­го ран­ку го­во­ри­ла з бій­цем, який втра­тив на вій­ні ру­ку. Ми до­мо­ви­ли­ся про зу­стріч у ка­фе бі­ля лі­кар­ні, де він то­ді пе­ре­бу­вав. Це був 18-рі­чний хло­пець, і він пам’ятав усе, що з ним тра­пи­ло­ся. О 10-й ран­ку за­мо­вив го­ріл­ку й ви­пив її всю — май­же пов­ну пля­шку — під час на­шої роз­мо­ви. Ду­мав ли­ше про ба­жа­н­ня по­вер­ну-

ти­ся на фронт. Хо­тів, щоб аме­ри­кан­ці ку­пи­ли йо­му про­тез і він зно­ву міг іти во­ю­ва­ти.

Ба­га­то мір­кую над тим, яким чи­ном трав­ма цих лю­дей по­зна­чи­ться на укра­їн­сько­му су­спіль­стві. За­га­лом за 10 ро­ків бу­ло б ці­ка­во по­ди­ви­ти­ся, яким чи­ном впли­ну­ли на кра­ї­ну, су­спіль­ство та окре­мих лю­дей по­дії, ко­трі ми за­раз про­жи­ва­є­мо. Яким чи­ном кра­ї­на до­по­ма­га­ти­ме бій­цям, що по­вер­та­ю­ться до­до­му. Ар­хі­те­кто­ри, на­при­клад, вже за­раз ма­ють працювати над ада­пта­ці­єю міст до збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю. Це по­вин­но від­бу­ва­ти­ся! Але, на жаль, та­кі пи­та­н­ня ви­рі­шу­ють не во­лон­те­ри, а дер­жа­ва.

Де­я­кі ва­ші но­ве­ли на­штов­ху­ють на дум­ку, ні­би в Укра­ї­ні до­сі па­ну­ють 1990-ті ро­ки. Чи ли­ша­є­ться та­ке від­чу­т­тя в Поль­щі? Чи ви вже «вби­ли сво­го дра­ко­на»? — Ні-ні, наш поль­ський дра­кон за­раз са­ме під­ні­має го­ло­ву, до то­го ж ви­яви­ло­ся, що цих го­лів ба­га­то. Але по­чну з дум­ки про від­чу­т­тя 1990-х. Я не хо­ті­ла, щоб мій текст справ­ляв та­ке вра­же­н­ня. Нав­па­ки, що­ра­зу під­кре­слюю свій за­хват від лю­дей, які з’яви­ли­ся тут у вас, від ве­ли­кої кіль­ко­сті во­лон­те­рів та акти­ві­стів, які ро­блять усе, що мо­жли­во. Зав­дя­ки їм до­сі сто­їть Укра­ї­на: я са­ма ба­чи­ла, як ці пре­кра­сні лю­ди на сво­їх ру­ках не­суть укра­їн­ську ар­мію.

Ра­зом із тим я до­сі ди­ву­ю­ся, як ма­ло змі­ни­ло­ся за остан­ні ро­ки в по­лі­ти­ці. Най­біль­ше ля­кає те, що, по­при всі жер­тви і кров, лю­ди й да­лі спо­кій­но спри­йма­ють по­ру­ше­н­ня з бо­ку вла­ди. Це мій по­див і мій шок.

А що сто­су­є­ться поль­сько­го дра­ко­на… Мо­жли­во, я де­що пе­ре­біль­шую, але ме­ні зда­є­ться, що в Поль­щі за­раз від­бу­ва­ю­ться ду­же по­га­ні про­це­си, маю на ува­зі ксе­но­фо­бію та на­ціо­на­лізм. Пам’ятаю мо­мент, ко­ли ви­йшла з лі­та­ка в Поль­щі впер­ше пі­сля три­ва­лої від­су­тно­сті. На ме­не від­ра­зу бу­кваль­но ви­лив­ся страх лю­дей пе­ред мі­гран­та­ми, но­во­при­буль­ця­ми. Бо­я­ли­ся всі — від пра­ців­ни­ка мі­гра­цій­ної слу­жби до жін­ки в мед­пун­кті, яка бра­ла в ме­не кров. Всі бо­я­ли­ся чо­гось іна­кшо­го, то­го,

чо­го ра­ні­ше не бу­ло. Ме­ні це ви­да­ва­ло­ся пси­хо­зом. Те­ле­ві­зор, сво­єю чер­гою, ли­ше за­крі­плює й роз­ви­ває в гля­да­чів та­кі емо­ції, адже ти­ми, хто бо­ї­ться, лег­ко ке­ру­ва­ти. Лю­ди, які спо­від­у­ва­ли прин­ци­пи етні­чної зверх­но­сті, бу­ли зав­жди, але ра­ні­ше во­ни со­ро­ми­ли­ся за­яв­ля­ти про се­бе вго­лос. Те­пер цьо­го со­ро­му вже не­має. Чу­жий, от­же, той, хто при­їде й псу­ва­ти­ме на­шу чу­до­ву кра­ї­ну? Не смі­шіть, ми са­мі вмі­є­мо це пре­кра­сно ро­би­ти…

Як про­ти­ді­я­ти цим тен­ден­ці­ям? — Якщо че­сно, не знаю, що ро­би­ти, і це ду­же бо­лить. Якось у лі­та­ку по­ба­чи­ла чо­ло­ві­ка, що чи­тав га­зе­ту — один із на­ших про­вла­дних що­ти­жне­ви­ків. Ра­птом спі­йма­ла се­бе на дум­ці й са­ма то­го зля­ка­ла­ся: я всти­гла ви­рі­ши­ти, що ця лю­ди­на для ме­не вже «за ме­жею», що з нею не­має про що го­во­ри­ти, бо во­на з про­ти­ле­жно­го та­бо­ру. Ме­не зля­ка­ла власна оцін­ка: во­на свід­чи­ла про гли­би­ну кон­флі­кту між ци­ми та­бо­ра­ми. Кон­флікт та­кої гли­би­ни я спо­сте­рі­га­ла на Дон­ба­сі: ба­чи­ла той мо­мент, ко­ли лю­ди ви­рі­ши­ли, що їм біль­ше не­має про що го­во­ри­ти одне з одним.

Ко­лись, під час Єв­ро-2012, До­нецьк щи­ро роз­ма­ху­вав укра­їн­ськи­ми пра­по­ра­ми. Так са­мо я ба­чи­ла, як по­ля­ки ко­лись ра­ді­ли Єв­ро­со­ю­зу, і ба­чу, яка сер­йо­зна хви­ля про­ти ЄС сьо­го­дні здійня­ла­ся в мо­їй кра­ї­ні. Зві­сно, у Поль­щі по­ки що не­має та­кої го­строї дра­ми, як на Схо­ді Укра­ї­ни. Але сте­ре­о­тип, що «з по­ло­ви­ною кра­ї­ни ме­ні не­має про що го­во­ри­ти», ду­же не­без­пе­чний. При­найм­ні свою вну­трі­шню си­сте­му від та­ких ду­мок по­трі­бно захищати.

Роз­мо­ви про книж­ку «Вби­ти дра­ко­на-2» — це не жарт? — Ні, я справ­ді хо­чу по­вер­та­ти­ся до Укра­ї­ни й ду­маю, що за 10 ро­ків бу­де по­трі­бна книж­ка про те, яким чи­ном су­ча­сні по­дії за­пам’ята­ли­ся су­спіль­ству. Пи­та­н­ня «що бу­де з Укра­ї­ною да­лі» від­кри­те. І я щи­ро ба­жаю укра­їн­цям до­брої кра­ї­ни, та­кої, яка не ку­са­ти­ме­ться й не вби­ва­ти­ме. Ви на це за­слу­жи­ли.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.