Non scholae, sed vitae discimus

Час кре­а­тив­них ін­ду­стрій по­тре­бує по­пу­ляр­них на­у­ко­вих знань, зокре­ма в со­ціо­гу­ма­ні­тар­ній сфе­рі та фі­ло­со­фії

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ган­на Тре­губ

Як по­пу­ля­ри­зу­ва­ти гу­ма­ні­тар­ні зна­н­ня

Будь-яке на­у­ко­ве зна­н­ня за сво­єю су­т­тю, якщо при­ди­ви­ти­ся, не є езо­те­ри­чним, тоб­то та­ким, що на­ле­жить обме­же­ній гру­пі осіб, яка йо­го збе­рі­гає, транс­лює і при­мно­жує. Мо­ва рад­ше про за­галь­но­люд­ське на­дба­н­ня, пе­ре­пон у до­сту­пі до яко­го не має бу­ти. Але це в іде­а­лі. Дій­сність зна­чно скла­дні­ша. Не всі чле­ни то­го чи ін­шо­го су­спіль­ства є фа­хів­ця­ми з кон­кре­тних на­у­ко­вих пи­тань та про­бле­ма­тик, і не­ва­жли­во, йде­ться про при­ро­дни­чі та фор­маль­ні на­у­ки чи про со­ціо­гу­ма­ні­тар­ні та фі­ло­со­фію. Тоб­то по­го­лов­но всі не мо­жуть бу­ти екс­пер­та­ми з пев­но­го на­у­ко­во­го пи­та­н­ня, бо це не на­ле­жить до сфе­ри їхньої про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті. Во­дно­час є та­ке по­ня­т­тя, як рі­вень за­галь­ної осві­че­но­сті, еру­ди­ція, тоб­то на­бір те­о­ре­ти­чних і пра­кти­чних знань та вмінь, які осо­ба має окрім тих, що не­об­хі­дні їй у що­ден­ній про­фе­сій­ній ді­яль­но­сті. По­тре­ба ство­ре­н­ня ме­ха­ні­зму ши­ро­ко­го транс­лю­ва­н­ня знань у су­спіль­стві по­ро­джує ін­сти­тут шко­ли, а зго­дом ви­щої шко­ли ( уні­вер­си­те­ту, ака­де­мії, ін­сти­ту­ту то­що), але в пев­ний мо­мент сти­ка­є­ться з тим, що має бу­ти ство­ре­но й ме­ха­нізм по­за­ін­сти­ту­цій­но­го по­ши­ре­н­ня знань. Вла­сне, мо­ва про по­пу­ляр­ну на­у­ку, про на­вча­н­ня не за­для шко­ли, а за­для жи­т­тя, яке в лю­ди­ни, істо­ти со­ціо­біо­ло­гі­чної, не зво­ди­ться су­то до по­шу­ку но­вої те­хно­ло­гії зва­рю­ва­н­ня ме­та­лів в умо­вах від­кри­то­го ко­смо­су або від­кри­т­тя но­вих за­ко­нів фі­зи­ки і не про­ва­ди­ться су­то в її сту­дент­ські ро­ки.

Жи­т­тя, про яке мо­ва, не є ма­те­ма­ти­чним, тоб­то та­ким, що вкла­да­є­ться у фор­му­ли, як-от те­пло­ва ди­на­мі­ка. Якщо по­рів­ню­ва­ти скла­дність сві­ту, фі­зи­ка еле­мен­тар­них ча­сти­нок при­бли­зно спів­мір­на зі скла­дні­стю люд­сько­го су­спіль­ства та ко­жно­го йо­го чле­на. У фі­зи­чно­му сві­ті ато­ми не ду­ма­ють про се­бе, ко­жна мо­ле­ку­ла, ко­жен атом, кварк, про­тон по­во­дя­ться одна­ко­во. На­то­мість ко­жна лю­ди­на має ін­ди­ві­ду­аль­ність і є уні­каль­ною, ми­слить і за­пи­тує про се­бе. «Що я мо­жу зна­ти?», «Що я маю ро­би­ти?», «На що я мо­жу спо­ді­ва­ти­ся?» — ця трі­а­да за­пи­тань, що ста­ли кри­ла­ти­ми зав­дя­ки ні­ме­цько­му фі­ло­со­фо­ві Ем­ма­ну­ї­лу Кан­ту, ле­жить в осно­ві знань лю­ди­ни про се­бе та свою ді­яль­ність у су­спіль­стві, тоб­то в осно­ві гу­ма­ні­та­ри­сти­ки та со­ці­аль­них на­ук. По­ряд ма­є­мо фі­ло­со­фію — осо­бли­ву фор­му пі­зна­н­ня сві­ту, яка ви­тво­рює си­сте­му знань про най­за­галь­ні­ші ха­ра­кте­ри­сти­ки, гра­ни­чно уза­галь­ню­валь­ні по­ня­т­тя й фун­да­мен­таль­ні прин­ци­пи ре­аль­но­сті та пі­зна­н­ня. Все це оті «на­у­ки про дух», про які сво­го ча­су пи­сав ні­ме­цький ми­сли­тель Віль­гельм Діль­тей. Справ­ді, до­во­лі ча­сто чу­ти: на­ві­що ця ва­ша гу­ма­ні­та­ри­сти­ка ра­зом із со­ціо­ло­гі­єю та фі­ло­со­фі­єю по­трі­бні, адже во­ни не да­ють ре­зуль­та­ту у ви­гля­ді при­бу­тку, те­хно­ло­гій, які мо­жна мо­не­ти­зу­ва­ти? Яка з них ко­ристь? Це те за­пи­та­н­ня, на яке зга­да­ні фор­ми люд­сько­го зна­н­ня ма­ють від­по­ві­сти у сво­їй по­пу­ляр­ній фор­мі.

ПОЗІРНА ЛЕГКІСТЬ

Чи є тру­дно­щі в по­пу­ля­ри­за­ції со­ціо­гу­ма­ні­тар­но­го зна­н­ня й фі­ло­со­фії по­за ме­жа­ми уні­вер­си­те­тів та ін­ших на­у­ко­во- осві­тніх за­кла­дів, де та­ке зна­н­ня ство­рю­ють і пе­ре­да­ють? Йде­ться про спе­ци­фі­чне зна­н­ня, тож і йо­го по­пу­ля­ри­за­ція по­вин­на ма­ти спе­ци­фі­ку. Річ у тім, що гу­ма­ні­тар­ні на­у­ки, на пер­ший по­гляд, є лег­ши­ми, до­сту­пні­ши­ми, зда­ю­ться та­ки­ми, що, на від­мі­ну від на­ук фор­маль­них, як-от ма­те­ма­ти­ка, чи при­ро­дни­чих, як- от мо­ле­ку­ляр­на біо­ло­гія, ні­би­то не по­тре­бу­ють зу­силь. Че­рез цю при­ма­ру до гу­ма­ні­та­ри­сти­ки при­тя­гу­є­ться ба­га­то ди­ле­тан­тів, осіб без спе­ці­аль­ної осві­ти й на­ви­чок, які одним ма­хом бе­ру­ться ви­рі­шу­ва­ти над­зви­чай­но скла­дні пи­та­н­ня і не зва­жа­ють на під­во­дне ка­мі­н­ня та пас­тки, адже во­ни не зна­ють уже дав­но прой­де­них на­у­кою хо­дів, на­яв­них на­у­ко­вих па­ра­дигм та ме­то­дів до­слі­дже­н­ня. На­при­клад, істо­рія або мо­во­знав­ство не є та­ки­ми про­сти­ми, як ко­мусь мо­же зда­ва­ти­ся. І цю скла­дність тре­ба по­ка­за­ти. Зро­би­ти це зда­тна са­ме ца­ри­на по­пу­ляр­ної гу­ма­ні­тар­ної на­у­ки чи фі­ло­со­фії. Вар­то на­го­ло­си­ти, що ні­чо­го спіль­но­го з псев­до­на­у­кою зга­да­на ца­ри­на не має. Їх не по­трі­бно плу­та­ти, бо це бу­ває шкідливо не ли­ше для кон­кре­тної осо­би, а й для ці­ло­го су­спіль­ства, як, на­при­клад, у ви­пад­ку з від­вер­тою мі­фо­твор­чі­стю про три­піль­ську вер­сію укра­їн­сько­го етно­ге­не­зу, ко­тру ви­ко­ри­сто­ву­ють у вла­сних ін­те­ре­сах ру­мун­ські та ро­сій­ські шо­ві­ні­сти, чи аб­со­лю­тно аб­сур­дним твер­дже­н­ням, що мі­сто Оде­су за­сну­вав ге­рой гре­цьких ле­генд Одіс­сей. Гу­ма­ні­та­ри­сти­ка та фі­ло­со­фія да­ють змо­гу лю­ди­ні, яка на них зна­є­ться, шир­ше по­ди­ви­ти-

ся на своє су­спіль­ство й по­рів­ня­ти йо­го з ін­ши­ми в рі­зних кон­текс­тах, зба­гну­ти, чи мо­жна го­во­ри­ти про ви­со­ку якість жи­т­тя її ло­каль­но­го со­ці­у­му за на­яв­но­го по­лі­ти­чно­го устрою та сти­лю прав­лі­н­ня. Так, фі­ло­со­фія, гу­ма­ні­та­ри­сти­ка й іде­о­ло­гія пов’яза­ні між со­бою ті­сні­ше, ніж оста­н­ня й ви­ща ма­те­ма­ти­ка. «Чия вла­да, то­го й ре­лі­гія», — про­зву­ча­ло в 1555 ро­ці під час укла­да­н­ня Аугс­бурзь­ко­го мир­но­го до­го­во­ру між про­те­стант­ськи­ми ні­ме­цьки­ми кня­зя­ми та Кар­лом V Габс­бур­ґом. Пі­зні­ший час по­ка­зав, що чия вла­да, то­го й гу­ма­ні­та­ри­сти­ка в ши­ро­ко­му сен­сі по­ня­т­тя. Фа­кти­чне зни­ще­н­ня гу­ма­ні­тар­них на­ук в СРСР на на­ціо­наль­но­му рів­ні, ти­ха, але ви­ра­зна за­бо­ро­на ма­со­во­го віль­но­го опа­ну­ва­н­ня на­се­ле­н­ням Ра­дян­сько­го Со­ю­зу іно­зем­них мов, фі­ло­со­фія в її мар­ксист­сько-лє­нін­сько­му фор­ма­ті (всі за­со­би для кри­ти­ки й по­ле­мі­ки по­за вузь­ки­ми рам­ка­ми до­зво­ле­них тем ка­те­го­ри­чно за­бо­ро­не­ні), на­у­ко­вий ате­їзм, істо­ри­чна та мов­на ру­си­фі­ка­ція — ось дій­сність Укра­ї­ни як фа­кти­чної ро­сій­ської ко­ло­нії до 1991 ро­ку. Ва­го­ма ча­сти­на по­ко­лі­н­ня укра­їн­сько­го Роз­стрі­ля­но­го від­ро­дже­н­ня — на­у­ков­ці-гу­ма­ні­та­рії. Чо­го ли­ше Ага­тан­гел Крим­ський вар­тий. В умо­вах без­дер­жав­но­сті хтось мав збе­рі­га­ти образ аль­тер­на­тив­них ра­дян­ським укра­їн­ської дер­жа­ви, куль­ту­ри та на­у­ки. І ці хтось — не ли­ше укра­їн­ські по­лі­ти­чні ді­я­чі, на­при­клад при­че­тні до ОУН, в ек­зи­лі, а й на­у­ков­ці-гу­ма­ні­та­рії. Юрій Ше­ве­льов, Іван Огі­єн­ко, На­та­ля По­лон­ська-ва­си­лен­ко, Дми­тро Чи­жев­ський, Оме­лян Прі­цак та ще ду­же ба­га­то ін­ших про­дов­жи­ли свої на­у­ко­ві сту­дії за кор­до­ном, не за­бу­ва­ю­чи пов­ся­кчас ро­би­ти так, аби укра­їн­ська те­ма не зни­ка­ла зі сві­то­во­го на­у­ко­во­го та куль­тур­но­го ди­скур­су, ле­гі­ти­мі­зу­ва­ли її ва­го­мість. При­ро­дни­чі й фор­маль­ні на­у­ки по­ро­джу­ють зна­н­ня, які справ­ді дає те­хно­ло­гі­чний при­ріст, але не впли­ва­ють на по­лі­ти­чний і со­ці­аль­ний стан су­спіль­ства та змі­ни в ньо­му.

Спе­ци­фі­ка гу­ма­ні­та­ри­сти­ки та­кож по­ля­гає в то­му, що гу­ма­ні­тар­ні на­у­ки та фі­ло­со­фія має не один спо­сіб до­ве­де­н­ня. Їх у цих ца­ри­нах ба­га­то, але від то­го пи­та­н­ня об’єктив­но­сті зна­н­ня не стає для них менш ва­жли­вим. Зав­да­н­ня по­пу­ляр­ної гу­ма­ні­та­ри­сти­ки — да­ти зви­чай­ним лю­дям ключ для ро­зу­мі­н­ня цих ба­га­тьох си­стем до­ве­де­н­ня. Річ у тім, що в що­ден­но­му жи­ті ма­ло хто ко­ри­сту­є­ться одним-єди­ним спосо­бом ве­ри­фі­ка­ції ін­фор­ма­ції в сти­лі по­зи­ти­ві­стів, бо є ще при­найм­ні кіль­ка спосо­бів до­ве­сти щось, і зга­да­на ви­ще ца­ри­на по­пу­ляр­ної на­у­ки має вра­хо­ву­ва­ти це. Сто­сов­но то­го са­мо­го пи­та­н­ня в гу­ма­ні­та­ри­сти­ці є ба­га­то ду­мок, ба­га­то рі­зних те­о­рій та гі­по­тез, які кон­ку­ру­ють між со­бою, і в тій по­лі­фо­нії істи­на по­де­ко­ли на­ро­джу­є­ться, а по­де­ко­ли ні. Якщо по­гля­ну­ти на роз­ви­ток фі­ло­со­фії, ска­жі­мо, на ме­та­фі­зи­ку, яка до­слі­джує над­чут­тє­ві та гра­ни­чні за­са­ди бу­т­тя, то від до­со­кра­ти­ків до Ні­ко­ла­са Ре­ше­ра (твор­ця су­ча­сної си­стем­ної про­цес-ме­та­фі­зи­ки. — Ред.) ма­ти­ме­мо на­бір мо­жли­вих ав­тор­ських ін­тер­пре­та­цій то­го са­мо­го яви­ща, які ін­ко­ли кар­ди­наль­но рі­зня­ться між со­бою.

Су­спіль­ство так чи іна­кше має упе­ре­дже­н­ня, зокре­ма й що­до сво­го фун­кціо­ну­ва­н­ня, роз­ви­тку, про­блем. Ба­га­то хто впев­не­ний, що йо­му ві­до­ма суть гу­ма­ні­тар­них про­блем. І що мен­ше знань має лю­ди­на, то скла­дні­ше під­ва­жи­ти та­ку впев­не­ність. То­му по­пу­ляр­на гу­ма­ні­тар­на на­у­ка по­вин­на роз­мов­ля­ти із су­спіль­ством про­стою і зро­зумі­лою йо­му мо­вою, бо на­яв­ні упе­ре­дже­н­ня ближ­чі йо­му й ми­лі­ші, ніж прин­ци­пи та ма­кси­ми на­у­ки. Ва­жли­во не змі­цню­ва­ти упе­ре­дже­н­ня, а, по­ва­жа­ю­чи пе­ре­ко­на­н­ня ши­ро­ких верств на­се­ле­н­ня, змі­ню­ва­ти йо­го ми­сле­н­ня, по­ясню­ва­ти хи­бність ду­мок, спи­ра­ю­чись на до­ся­гне­н­ня на­у­ки й та­ким чи­ном до­ма­га­ю­чись їх ви­зна­н­ня. Гу­ма­ні­та­рі­ям тре­ба по­ча­ти роз­мов­ля­ти із су­спіль­ством про­стою і зро­зумі­лою йо­му мо­вою, без пе­ре­ван­та­же­н­ня спе­ци­фі­чною тер­мі­но­ло­гі­єю, най­пов­ні­ше по­ясню­ю­чи, що означає той чи ін­ший вжи­тий тер­мін, ка­те­го­рія або по­ня­т­тя. Ска­жі­мо, по­бу­до­ва су­ча­сної по­лі­ти­чної на­ції в Укра­ї­ні, у скла­ді якої рі­зні за етні­чним і ре­лі­гій­ним по­хо­дже­н­ням про­шар­ки, по­тре­бує ши­ро­кої транс­ля­ції аде­ква­тних на­у­ко­вих знань про рі­зно­ма­ні­тний етні­чний та істо­ри­чний ланд­шафт і по­ту­жний ре­лі­гій­ний ри­нок в Укра­ї­ні. Це зна­чно зни­зи­ло б рі­вень ла­тен­тної ксе­но­фо­бії в су­спіль­стві, адже не зав­жди лю­ди­на, яка від­рі­зня­є­ться за ві­ру­ва­н­ня­ми та по­хо­дже­н­ням, є гір­шою, зокре­ма і як гро­ма­дя­нин кра­ї­ни, по­рів­ня­но зі зви­чни­ми па­тер­на­ми. Ко­рі­н­ня те­о­рії управ­лі­н­ня і, якщо гру­бо, стра­те­гі­чно­го пла­ну­ва­н­ня та ми­сте­цтва ве­де­н­ня вій­ни не так у то­чних чи при­ро­дни­чих, як у гу­ма­ні­тар­них на­у­ках і фі­ло­со­фії.

По­пу­ля­ри­за­тор на­у­ки — це той са­мий ле­ктор чи вчи­тель, хі­ба що чі­тко­го на­вчаль­но­го пла­ну не­має й ні­хто не утри­мує учнів у кла­сі. На­справ­ді утри­ма­ти ко­гось мо­жна, ли­ше за­ці­ка­вив­ши, по­ка­зав­ши ко­ри­сність ті­єї чи ін­шої на­у­ко­вої ін­фор­ма­ції. У то­му, щоб кон­такт між своє­рі­дни­ми вчи­те­ля­ми та учня­ми від­був­ся і за­крі­пив­ся, за­ці­кав­ле­ні рад­ше пер­ші, ніж дру­гі. То­му що від по­зи­ції ши­ро­ко­го за­га­лу за­ле­жить вибір життєвих пер­спе­ктив кра­ї­ни, ве­ктор, ку­ди во­на пра­гне.

ЦІ­НА КОНТЕНТУ

Зна­н­ня ма­ють свою ці­ну, і це твер­дже­н­ня прав­ди­ве як для при­ро­дни­чо-ма­те­ма­ти­чних на­ук, так і для гу­ма­ні­та­ри­сти­ки. По­де­ку­ди мо­ва про гру­бі гро­ші, а по­де­ку­ди про час, за­тра­че­ний на по­шук не­об­хі­дних ма­те­рі­а­лів в ар­хі­вах, опра­цю­ва­н­ня лі­те­ра­ту­ри, роз­ко­пки, по­льо­ві до­слі­дже­н­ня то­що. Так, на­у­ка — це все­сві­тнє на­дба­н­ня, але во­на аж ні­як не без­пла­тна, як і її зна­хід­ки. На її по­пу­ля­ри­за­цію, тоб­то ло­гі­сти­ку для ши­ро­ко­го за­га­лу, по­трі­бен пев­ний ре­сурс, пе­ред­усім ті, хто має до­ста­тню ква­лі­фі­ка­цію, аби не про­сто­рі­ку­ва­ти, а фа­хо­во ви­кла­да­ти ту чи ін­шу те­му. Не до ко­жно­го ві­тчи­зня­но­го уні­вер­си­те­ту мо­жна лег­ко й про­сто по­тра­пи­ти на ле­кції про­від­них на­у­ков­ців. До то­го ж у на­у­ко­во­му се­ре­до­ви­щі є ті, хто пра­цює, ска­жі­мо, у стру­кту­рі На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук і не ви­кла­дає в уні­вер­си­те­тах. Жи­вий кон­такт із вче­ни­ми — це не­по­га­на річ, але, щоб бу­ти мо­жли­вою, во­на по­тре­бує ба­наль­ної ін­фра­стру­кту­ри. Сьо­го­дні мі­сцем, де мо­жна про­слу­ха­ти по­пу­ляр­ну ле­кцію з рі­зних га­лу­зей знань чи фі­ло­со­фії, є кре­а­тив­ні про­сто­ри та кни­гар­ні, у яких діє фор­мат або за­про­ше­них го­стей, зокре­ма за­кор­дон­них, що ви­сту­па­ють із оди­ни­чни­ми ле­кці­я­ми, або своє­рі­дно­го ци­клу ле­кцій, які чи­та­ють один чи кіль­ка на­у­ков­ців. З по­явою ін­тер­не­ту та со­ці­аль­них ме­реж ре­кла­му­ва­ти та­кі по­дії ста­ло на­ба­га­то лег­ше. Якщо го­во­ри­ти про ві­тчи­зня­ний кон­текст, то та­ким чи­ном укра­їн­ці по­зна­йо­ми­ли­ся з ба­га­тьма пред­став­ни­ка­ми єв­ро­пей­ської су­ча­сної фі­ло­со­фії, до­слі­дни­ка­ми історії, лі­те­ра­ту­ро­знав­ця­ми та куль­ту­ро­ло­га­ми. Чи зав­жди та­кі зу­стрі­чі без­пла­тні? Ні. Па­ра­докс у то­му, що на­у­ков­ці-гу­ма­ні­та­рії, фі­ло­со­фи ні­би й ма­ють пра­гну­ти по­пу­ля­ри­за­ції сво­го за­ня­т­тя в су­спіль­стві, про­те не зо­бов’яза­ні цьо­го ро­би­ти. Хтось по­ви­нен пла­ти­ти вче­ним за їхню ро­бо­ту, зокре­ма й за по­пу­ля­ри­за­цію зна­н­ня. Це де­що на­га­дує си­ту­а­цію з му­зи­кан­та­ми: му­зи­ку лю­блять усі, а пла­ти­ти

ГУ­МА­НІ­ТА­РІ­ЯМ ТРЕ­БА РОЗ­МОВ­ЛЯ­ТИ ІЗ СУ­СПІЛЬ­СТВОМ ПРО­СТОЮ І ЗРО­ЗУМІ­ЛОЮ ЙО­МУ МО­ВОЮ. ВА­ЖЛИ­ВО ЗМІ­НЮ­ВА­ТИ ЙО­ГО МИ­СЛЕ­Н­НЯ, ПО­ЯСНЮ­ВА­ТИ ХИ­БНІСТЬ УПЕ­РЕ­ДЖЕНЬ, СПИ­РА­Ю­ЧИСЬ НА ДО­СЯ­ГНЕ­Н­НЯ НА­У­КИ

за неї не над­то во­лі­ють, хо­ча во­на є ре­зуль­та­том дов­гих ро­ків на­по­ле­гли­вої пра­ці ви­ко­нав­ців і ком­по­зи­то­рів.

На­у­ка, зокре­ма гу­ма­ні­та­ри­сти­ка, має низ­ку ме­ха­ні­змів по­ши­ре­н­ня зна­н­ня, як-от на­у­ко­ві стат­ті та мо­но­гра­фії. Пев­ним чи­ном гу­ма­ні­тар­не зна­н­ня є та­ким, що на­пи­са­не та про­чи­та­не, і це та­кож тре­ба бра­ти до ува­ги, якщо мо­ва про йо­го по­пу­ля­ри­за­цію. Оче­ви­дно, що ши­ро­кий за­гал не ви­шу­ко­ву­ва­ти­ме й не чи­та­ти­ме на­у­ко­вих ста­тей, спе­ці­а­лі­зо­ва­них мо­но­гра­фій чи фі­ло­соф­ських тра­кта­тів на ці­ка­ву йо­му те­му. На до­по­мо­гу тут при­хо­дить на­у­ко­во-по­пу­ляр­на лі­те­ра­ту­ра, отой нон-фі­кшн, бум яко­го в ца­ри­ні при­ро­дни­чо-те­хні­чних і гу­ма­ні­тар­них на­ук уже спо­сте­рі­га­є­ться на За­хо­ді й по­тро­ху до­ко­чу­є­ться до нас. Ві­зьмі­мо як при­клад книж­ку «Зброя, мі­кро­би, харч. Ви­то­ки не­рів­но­стей між на­ро­да­ми» Джа­ре­да Дай­мон­да, що отри­ма­ла Пу­лі­тце­рів­ську пре­мію 1998 ро­ку, або «Чо­му на­ції за­не­па­да­ють? По­хо­дже­н­ня вла­ди, ба­гат­ства і бі­дно­сті» Джейм­са Ро­бін­со­на й Да­ро­на Адже­мо­глу, бес­тсе­ле­ри The New York Times і The Wall Street Journal, «Ци­ві­лі­за­ція. Як За­хід став успі­шним» Ні­ла Фер­ґю­со­на та дов­гу низ­ку ін­ших назв, зокре­ма й укра­їн­ською. Так, це між­ди­сци­плі­нар­ні до­слі­дже­н­ня, не чи­стої во­ди істо­рія, фі­ло­ло­гія, лі­те­ра­ту­ро­знав­ство, куль­ту­ро­ло­гія чи ре­лі­гі­є­знав­ство, але ком­пле­ксність не ро­бить їх гір­ши­ми, рад­ше дає пов­но­ту кар­тин­ки. Бес­тсе­лер — це зву­чить гор­до й за­ман­ли­во, осо­бли­во в умо­вах су­ча­сної куль­ту­ри. Вар­то звер­ну­ти ува­гу в та­ко­му кон­текс­ті й на куль­ту­ру хіп­сте­рів, які не ли­ше по­лю­бля­ють над­су­ча­сні га­дже­ти та він­та­жні про­гра­ва­чі з фо­то­апа­ра­та­ми, а й ма­ють хоч якусь пре­тен­зію на за­ці­кав­ле­ність фі­ло­со­фі­єю. Пє­лє­він, Ко­ель­йо, Бах і Му­ра­ка­мі не фі­ло­со­фи, над­то якщо по­рів­ня­ти з Ні­цше, Рор­ті, Вайт­ге­дом та ін. Але мо­дою на фі­ло­соф­ське зна­н­ня вар­то ско­ри­ста­ти­ся. Ду­маю, пер­ші ва­го­мі кро­ки в нас у цьо­му на­прям­ку є. На­при­клад, книж­ка Та­ра­са Лю­то­го «Ні­цше. Са­мо­пе­ре­вер­ше­н­ня». Це хо­ро­ший, єв­ро­пей­сько­го зраз­ка нон-фі­кшн про осо­бу та роз­ви­ток фі­ло­соф­ських по­гля­дів одні­єї з клю­чо­вих фі­гур єв­ро­пей­ської фі­ло­со­фії ХІХ Фрі­дрі­ха Ні­цше. Фі­ло­со­фія як та­ка є по­ту­жним дже­ре­лом но­вих ідей. Шту­чний ін­те­лект, ро­бо­то­те­хні­ку сво­го ча­су ви­га­да­ли не ли­ше лі­те­ра­то­ри, а й єв­ро­пей­ські фі­ло­со­фи. Нон-фі­кшн — це на­ра­ція по­пу­ляр­ною мо­вою, але під по­зір­ною про­сто­тою хо­ва­ю­ться дов­гі ро­ки на­у­ко­вих сту­дій, без яких по­ста­н­ня жо­дної зі зга­да­них ви­ще кни­жок не­мо­жли­ве. На­у­ко­во-по­пу­ляр­на лі­те­ра­ту­ра та­кож є одні­єю з най­про­сті­ших форм мо­не­ти­за­ції зна­н­ня, йо­го про­мо­ції ши­ро­ко­му за­га­лу.

Ще одним ка­на­лом по­пу­ля­ри­за­ції гу­ма­ні­тар­но­го та фі­ло­соф­сько­го зна­н­ня є ме­діа. Та­кі по­ту­жні ви­да­н­ня, як The Guardian, The New York Times, The Economist, ма­ють окре­мі ру­бри­ки, при­свя­че­ні на­у­ці як та­кій, де ви­сві­тлю­ють її здо­бу­тки. На сто­рін­ки укра­їн­ських ме­діа на­у­ка, зокре­ма гу­ма­ні­та­ри­сти­ка в усій її пов­но­ті, по­чи­нає ли­шень по­вер­та­ти­ся. Істо­ри­чним на­у­кам, зокре­ма сту­ді­ям укра­їн­ської історії, та мо­во­знав­ству в цьо­му сен­сі ве­де­ться лег­ше, бо йде­ться про ре­чі, які без­по­се­ре­дньо сто­су­ю­ться дис­ку­сій дер­жав­ни­цько­го та по­лі­ти­чно­го ґа­тун­ку в на­шій кра­ї­ні. Є низ­ка ін­терв’ю з фа­хів­ця­ми в цих ца­ри­нах і на­пи­са­них ни­ми ста­тей. Є жур­на­ліст­ські іні­ці­а­ти­ви, які по­ка­зу­ють укра­їн­сько­му су­спіль­ству йо­го на­у­ков­ців, зокре­ма й гу­ма­ні­та­рі­їв. На­при­клад, Platforma, «Істо­ри­чна прав­да» то­що. Ін­шим ди­сци­плі­нам со­ціо­гу­ма­ні­тар­но­го бло­ку важ­че. Плюс у то­му, що укра­їн­ські жур­на­лі­сти вже зна­ють, де мо­жна за по­тре­би зна­йти фа­хо­вих ко­мен­та­то­рів із ре­лі­гій­них пи­тань, етно­ло­га, ар­хе­о­ло­га чи куль­ту­ро­ло­га. А от по­яви ста­тей із куль­тур­ної ан­тро­по­ло­гії у ві­тчи­зня­них ме­діа по­ки що че­ка­ти мар­но. Хо­ро­шим по­пу­ля­ри­за­то­ром, ска­жі­мо, фі­ло­со­фії є на­пи­са­н­ня її до­слі­дни­ка­ми ко­ло­нок для рі­зних ЗМІ та ве­де­н­ня бло­гів, де так чи іна­кше йде­ться про рі­зні спе­ци­фі­чні фі­ло­соф­ські про­бле­ми.

Ва­го­ми­ми ре­сур­са­ми для по­ши­ре­н­ня знань у гу­ма­ні­та­ри­сти­ці та фі­ло­со­фії є та­кож ра­діо й те­ле­ба­че­н­ня, ін­тер­не­тка­на­ли на зра­зок Youtube. З остан­нім якраз най­лег­ше зав­дя­ки на­яв­но­сті від­по­від­но­го осві­тньо-про­сві­тни­цько­го контенту як ан­глій­ською, так і укра­їн­ською мо­ва­ми. Ле­кції укра­їн­ських істо­ри­ків, фі­ло­ло­гів, ре­лі­гі­є­знав­ців, до­слі­дни­ків фі­ло­со­фії, куль­ту­ро­ло­гів то­що є у все­сві­тній ме­ре­жі, так са­мо як ві­део­кур­си з фі­ло­со­фії чи історії, за­пи­са­ні про­фе­со­ра­ми Оксфор­да. Ви­ступ на TEDX, у яких іде­ться про най­су­ча­сні­ші зна­н­ня, зокре­ма й із гу­ма­ні­та­ри­сти­ки та фі­ло­со­фії, та­кож вар­ті ува­ги.

США, Ка­на­да та Єв­ро­па ма­ють свої по­ту­жні окре­мі те­ле­ка­на­ли, об’єд­на­ні на­звою «Істо­рія». По­ди­ви­ти­ся щось на кшталт ка­на­лу Discovery теж ма­ло хто від­мо­ви­ться. Так, це той ви­па­док, ко­ли від­по­чи­нок, атра­кція по­єд­на­ні з про­сві­тни­цтвом, що є рад­ше плю­сом. Але за­ува­жмо, що ви­го­тов­ле­н­ня та­ко­го ві­део­кон­тен­ту по­тре­бує ви­трат, зокре­ма за­лу­че­н­ня спе­ці­а­лі­стів-на­у­ков­ців і тих, хто зна­є­ться на ство­рен­ні су­ча­сної ані­ма­ції. У на­ших умо­вах до­зво­ли­ти со­бі та­кі ре­чі ми по­ки що не мо­же­мо, то­му ди­ви­мо­ся за­кор­дон­ні про­гра­ми, та й то зде­біль­шо­го в ін­тер­не­ті. Не се­крет, що укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня не ро­бить став­ку на на­у­ко­во-про­сві­тни­цькі про­гра­ми, бо миль­ні опе­ри та ре­кла­ма зна­чно при­бу­тко­ві­ші. Про­те час від ча­су те­ле­ві­зій­ні про­е­кти гу­ма­ні­тар­но­го спря­му­ва­н­ня по­де­ку­ди ви­гуль­ку­ють. Що­прав­да, не ре­гу­ляр­но, а їхня якість не­рід­ко ба­жає кра­що­го, як-от, ска­жі­мо, про­ект «Код на­ції» на ТРК «Укра­ї­на». Між­ди­сци­плі­нар­ні сту­дії, до ре­чі, ні­ко­му ні­ко­ли не да­ю­ться лег­ко, бо по­тре­бу­ють ком­пе­тен­тно­сті з ба­га­тьох на­пря­мів на­у­ко­во­го зна­н­ня, які за кіль­ка ти­жнів чи мі­сяць не опа­ну­єш. «Істо­ри­чна прав­да» з Ва­хтан­гом Кі­пі­а­ні на те­ле­ка­на­лі ZIK — це ін­ший, зна­чно по­зи­тив­ні­ший при­клад по­пу­ляр­но­го ме­дій­но­го істо­ри­чно­го контенту. П’яти­хви­лин­ки до­кто­ра істо­ри­чних на­ук Вла­ди­сла­ва Вер­стю­ка на УР-1, у яких він тор­ка­є­ться укра­їн­ської та сві­то­вої історії, теж по­пу­ля­ри­зу­ють гу­ма­ні­тар­не зна­н­ня. Мо­жли­во, мо­лодь не ди­ви­ться те­ле­ба­че­н­ня і не слу­хає ра­діо, але по­пу­ляр­на на­у­ка, зокре­ма й гу­ма­ні­та­ри­сти­ка, існує для про­сві­ти всіх — від най­мо­лод­ших до осіб най­по­ва­жні­шо­го ві­ку.

Куль­ту­ра ін­те­ле­кту­а­лів. Ко­рі­н­ня те­о­рії управ­лі­н­ня, стра­те­гі­чно­го пла­ну­ва­н­ня та ми­сте­цтва ве­де­н­ня вій­ни не так у то­чних чи при­ро­дни­чих, як у гу­ма­ні­тар­них на­у­ках і фі­ло­со­фії

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.