Кор­до­ни ми­ну­ло­го У чо­му зна­чу­щість куль­тур­но­го спад­ку «Хан­ської Укра­ї­ни»

«Хан­ська Укра­ї­на» про­ти «Но­во­ро­сії»: що за­кар­бо­ва­но в істо­ри­чній пам’яті?

Ukrainskiy Tyzhden - - News - Ми­хай­ло Яку­бо­вич

Етні­чна істо­рія Укра­ї­ни не мій го­лов­ний на­у­ко­вий ін­те­рес, про­те ча­сто до­во­ди­ться спіл­ку­ва­ти­ся із за­хі­дни­ми ко­ле­га­ми про си­ту­а­цію в Укра­ї­ні. Вла­сне, ця ситуація ві­до­ма ба­га­тьом, ко­ли те­бе за­пи­ту­ють: «А з якої ви ча­сти­ни Укра­ї­ни — Схо­ду чи За­хо­ду?» (якщо ти не з Ки­є­ва, який десь «по­се­ре­ди­ні»), не­мов у нас ста­но­ви­ще та­ке, як бу­ло сво­го ча­су в по­во­єн­ній Ні­меч­чи­ні, роз­ді­ле­ній на ФРН та НДР. До­во­ди­ться від­по­від­а­ти, ще й об­ґрун­то­ву­ва­ти не­пра­во­мір­ність цьо­го по­ді­лу. Але одна річ — щось до­но­си­ти на­шим спів­гро­ма­дя­нам, із яки­ми пе­ре­бу­ва­єш в тих са­мих ре­а­лі­ях, ін­ша — єв­ро­пей­цям, які що біль­ше чу­ють но­вих для се­бе фа­ктів, то біль­ше сум­ні­ва­ю­ться в їхній прав­ди­во­сті.

Так, від 2014 ро­ку про­па­ган­ди­сти Крем­ля впер­то про­су­ва­ють міф про «пів­ден­ний схід Укра­ї­ни» як окре­му те­ри­то­рію, де на­чеб­то ме­шкає про­ро­сій­ське на­се­ле­н­ня, яке стра­ждає від гні­ту «зло­чин­ної ки­їв­ської вла­ди». Ли­ше 2016-го, пі­сля до­ся­гне­н­ня умов­ної (чи при­мар­ної?) ста­біль­но­сті на Дон­ба­сі, роз­мо­ви про «Но­во­ро­сію» де­що вти­хли. Тим па­че що її «пе­ре­йме­ну­ва­ли» на «Ма­ло­ро­сію». Хоч би яки­ми смі­шни­ми з істо­ри­чно­го по­гля­ду ці по­ту­ги ви­да­ва­ли­ся, РФ не від­мов­ля­є­ться від ідеї ти­ску на Укра­ї­ну, зокре­ма й че­рез гу­ма­ні­тар­ну сфе­ру.

Як ві­до­мо, «Но­во­ро­сій­ська гу­бер­нія» із цен­тром у Ка­те­ри­но­сла­ві з’яви­ла­ся вна­слі­док від­окрем­ле­н­ня пів­ден­ної ча­сти­ни Укра­ї­ни від Крим­сько­го хан­ства й Осман­ської ім­пе­рії в дру­гій по­ло­ви­ні ХVIII сто­лі­т­тя. Уже пі­сля лі­кві­да­ції хан­ства 1783 ро­ку й подаль­ших успі­шних дій на те­ре­нах су­ча­сної Оде­щи­ни Ро­сій­ська ім­пе­рія до­ко­рін­но змі­ни­ла склад на­се­ле­н­ня ре­гіо­ну: ви­се­ля­ли­ся но­гай­ські пле­ме­на, мі­гру­ва­ли крим­ські та­та­ри, де­які зем­лі фа­кти­чно за­ли­ша­ли­ся без­лю­дни­ми, що спри­чи­ни­ло по­тре­бу в ма­со­вій ко­ло­ні­за­ції в ХІХ сто­літ­ті. У де­яких ре­гіо­нах від по­пе­ре­дньо­го на­се­ле­н­ня за­ли­ши­ли­ся тіль­ки вла­сні на­зви на­се­ле­них пун­ктів, рі­чок, озер то­що (осо­бли­во на Оде­щи­ні) й не­чи­слен­ні ар­хі­те­ктур­ні пам’ятки. Не так дав­но я до­по­ма­гав ко­ле­гам із Хер­сон­сько­го кра­є­знав­чо­го му­зею ви­чи­ту­ва­ти на­пи­си на осман­ських і та­тар­ських на­д­гроб­ках, зі­бра­них ту­ди чи не зі всьо­го Пів­дня. Се­ред них тра­пля­ю­ться й мо­гиль­ні пли­ти XVII–XVIII сто­літь, які на­ле­жа­ли зна­ним лю­дям (ре­лі­гій­ним ді­я­чам, ку­пцям, вій­сько­вим); на­справ­ді це якась ти­ся­чна час­тка усьо­го то­го ми­ну­ло­го, яке бу­ло зни­ще­но, ви­ве­зе­но, роз­про­да­но... Та­ка вже при­ро­да сте­пу: він, як і пу­сте­ля, по­гли­нає істо­рію, осо­бли­во ту, на яку вже не зва­жа­ють жи­ві по­ко­лі­н­ня.

Як до­слі­дни­ку крим­сько­та­тар­ської фі­ло­соф­ської спад­щи­ни, ме­ні до­во­ди­ло­ся три­ма­ти в ру­ках ру­ко­пи­си ви­хід­ців із цьо­го ре­гіо­ну, що опи­ни­ли­ся в бі­бліо­те­ках Ту­реч­чи­ни, Поль­щі, Ні­меч­чи­ни, США та ін­ших кра­їн. На­віть кіль­ка мо­ну­мен­таль­них ар­хі­те­ктур­них пам’яток, та­кі як слав­но­зві­сна Ак­кер­ман­ська фор­те­ця, по­тре­бує шир­шо­го до­слі­дже­н­ня й збе­ре­же­н­ня (не­що­дав­но там бу­ли від­кри­ті ще й за­ли­шки ме­че­ті). І ось тут ми сти­ка­є­мо­ся з ча­сти­ною істо­ри­чної пам’яті, яка зу­си­л­ля­ми за­во­йов­ни­ків із Пів­но­чі бу­ла пра­кти­чно зни­ще­на, — це так зва­на Хан­ська Укра­ї­на. Тер­мін, осо­бли­во в су­ча­сних ре­а­лі­ях, мо­же чи­мось на­га­ду­ва­ти «ра­дян­ську Укра­ї­ну» чи «Ма­ло­ро­сію», але він мав істо­ри­чне ви­ко­ри­ста­н­ня — так на­зи­ва­ли пів­ден­ну ча­сти­ну Пра­в­обе­реж­жя у XVIII сто­літ­ті, яка вхо­ди­ла до Осман­ської ім­пе­рії. На­при­кін­ці ХVII сто­лі­т­тя тут

на­віть бу­ли свої ко­за­цькі геть­ма­ни, які пе­ре­бу­ва­ли під про­те­кці­єю сул­та­на. Роз­по­від­а­ти істо­рію цих зе­мель, осо­бли­во пі­сля то­го, як «Хан­ська Укра­ї­на» роз­ши­ри­ла­ся аж до пів­но­чі су­ча­сно­го По­ді­л­ля (1672–1699), мо­жна ба­га­то, але ось куль­тур­ний аспект пе­ре­бу­ва­н­ня укра­їн­ських зе­мель у скла­ді Осман­ської ім­пе­рії ви­вче­ний не­до­ста­тньо. Як спри­йма­ло на­се­ле­н­ня осман­сько­го сул­та­на, осо­бли­во в умо­вах XVIII сто­лі­т­тя, ко­ли на «хан­ські» зем­лі вті­ка­ли від за­крі­па­че­н­ня? Як роз­ви­ва­ли­ся між­ре­лі­гій­ні від­но­си­ни, адже, по­при «му­суль­ман­ську» вла­ду, у де­яких ре­гіо­нах, осо­бли­во сіль­ській мі­сце­во­сті, біль­шість на­се­ле­н­ня й да­лі спо­від­у­ва­ла пра­во­слав’я, ка­то­ли­цизм, юда­їзм й ін­ші ре­лі­гії. Та й етні­чний склад, зре­штою, був тут над­зви­чай­но стро­ка­тим. Якщо по­чи­та­ти, на­при­клад, опи­си Ак­кер­ма­на (Біл­го­ро­да-дні­стров­сько­го), Ізма­ї­ла, Оча­ко­ва та ін­ших міст укра­їн­сько­го Пів­дня XVII–XVIII сто­літь, то кар­ти­на ви­да­є­ться ду­же при­ва­бли­вою: бу­ли во­ни при­бли­зно та­ки­ми, як су­ча­сні істо­ри­чні мі­ста Ту­реч­чи­ни (Стам­бул, Бур­са, Ан­та­лья, Си­ноп). Ми ба­га­то зна­є­мо про Ро­ксо­ла­ну (осо­бли­во зав­дя­ки но­ві­тнім пу­блі­ка­ці­ям її ли­стів), але на­ші «ро­ксо­ла­ни» чо­ло­ві­чо­го ро­ду, які, бу­ду­чи ви­хід­ця­ми з Бу­джа­ку та Єді­са­ну, обі­йма­ли ви­со­кі по­са­ди в Осман­ській ім­пе­рії, ві­до­мі нам ма­ло. Скла­ло­ся так, що ме­жа хри­сти­ян­сько­го й му­суль­ман­сько­го сві­тів, ко­тра про­хо­ди­ла са­ме Пів­днем Укра­ї­ни, пі­зні­ше від­су­ну­ла­ся да­ле­ко в цьо­му на­прям­ку й куль­тур­не ба­гат­ство ми­ну­ло­го ста­ло для нас «осман­ським ігом». Так, ро­сій­ська істо­ри­чна наука до­кла­ла всіх зу­силь, щоб по­ка­за­ти тюрк­ський світ вар­вар­ським, за­гар­бни­цьким, де­стру­ктив­ним. То­ді ж з’яв­ля­ли­ся рі­зні «ли­сти за­по­рож­ців ту­ре­цько­му сул­та­но­ві», які на­віть у шкіль­них під­ру­чни­ках не­за­ле­жної Укра­ї­ни ви­да­ва­ли­ся за справ­жні до­ку­мен­ти (і різ­ко кон­тра­сту­ють із ре­аль­ни­ми чо­ло­би­тни­ми Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го в Стам­бул, на сьо­го­дні зна­йде­ні в ар­хі­вах та опу­блі­ко­ва­ні). Ко­за­ки в ро­сій­сько­му уяв­лен­ні бу­ли лю­ти­ми не­на­ви­сни­ка­ми всьо­го «бу­сур­ман­сько­го», та й су­ча­сний образ ко­за­ків (чи то «псев­до­ко­за­ків»), роз­кру­че­ний ро­сій­ськи­ми ме­діа, — це іде­ал вір­них і по­слі­дов­них ша­ну­валь­ни­ків «рус­ско­го ми­ра», яким не­на­ви­сне все те укра­їн­ське, що не впи­су­є­ться в рам­ки «но­во­ро­сій» чи «ма­ло­ро­сій». Сьо­го­дні вже мо­жна пря­мо ка­за­ти, що цей «ро­сій­ський» на­ра­тив у Пів­ден­ній Укра­ї­ні став одним з основ­них мен- таль­них чин­ни­ків оку­па­ції. Ці­ка­во, що ще у XVIII–XIX сто­лі­т­тях «осман­ська іден­ти­чність» (від­по­від­но кон­вер­сія в іслам і ло­яль­ність сул­та­ну) не спри­йма­ла­ся як щось аб­со­лю­тно чу­же. На­при­клад, у Бе­ре­жа­нах (Тер­но­піль­щи­на) три­ва­лий час пра­цю­вав пе­ре­кла­дач Кра­ків­сько­го ка­ште­ля­на та­кий со­бі Ян Ха­ров­ський (Па­па-за­де), який на по­ча­тку XVIII сто­лі­т­тя пе­ре­кла­дав з осман­ської та на осман­ську мо­ву рі­зну лі­те­ра­ту­ру, зокре­ма му­суль­ман­ську й хри­сти­ян­ську. Йо­го ве­ли­че­зний ру­ко­пи­сний фонд (по­над 100 текс­тів) збе­ріг­ся в ар­хі­ві Дре­зде­на (Ні­меч­чи­на) і ще че­кає на сво­їх до­слі­дни­ків. Ми­хай­ло Чай­ков­ський ( Ме­хмет Са­дик-па­ша, 1804–1886) із Ки­їв­щи­ни, який у ча­си Крим­ської вій­ни во­ю­вав на бо­ці осма­нів на чо­лі «кор­пу­су от­то­ман­ських ко­за­ків», та­кож ду­же ці­ка­ва по­стать. І це ли­ше кіль­ка при­кла­дів осман­сько-укра­їн­ських іден­ти­чно­стей. Про­те в жо­дно­му ві­тчи­зня­но­му під­ру­чни­ку, на жаль, ми їх не по­ба­чи­мо.

Бу­джак («кут», пів­день Оде­щи­ни) і Єді­сан («край се­ми пле­мен, пів­ніч Оде­щи­ни й Тран­сні­стрія) по­ро­ди­ли ба­га­то вче­них, які мали зна­чу­щі на­у­ко­ві здо­бу­тки. Зві­сно, кон­текст їхньої твор­чо­сті був му­суль­ман­ським, але це не зраз­ки обря­до­вої ре­лі­гій­но­сті чи по­лі­ти­чної тео­ло­гії, а ду­хов­ні на­дба­н­ня по­е­ти­чно­го, лі­те­ра­тур­но­го й фі­ло­соф­сько­го зраз­ків. На­при­клад, у нас ча­сто дис­ку­ту­ють про те, чи бу­ли по­е­ти й про­за­ї­ки, які пи­са­ли ро­сій­ською, «на­ши­ми». А що ж ми, ці­ка­во, ска­же­мо про осман­сько­го по­е­та На­кші Алі Ак­кір­ма­ні (пом. 1665 ро­ку), ав­то­ра зна­ме­ни­тої збір­ки «Дже­ре­ло жи­т­тя»? Ма­буть, «до сво­їх» йо­го то­чно не за­ра­ху­є­мо, як і ще де­ся­тки ви­хід­ців з Ак­кер­ма­на, Кі­лії, Оча­ко­ва, Хо­ти­на, Бал­ти то­що. В ін­ших кра­ї­нах, зокре­ма в Ту­реч­чи­ні, за ци­ми по­ста­тя­ми (на­при­клад, ми­сли­те­лем Ме­хме­дом Ак­кір­ма­ні, який за­про­по­ну­вав опти­маль­ний ва­рі­ант ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми сво­бо­ди во­лі й бо­же­ствен­но­го пе­ре­дви­зна­че­н­ня) сьо­го­дні за­хи­ща­ють ди­сер­та­ції, а в нас рі­вень за­ці­кав­ле­н­ня та­ки­ми пи­та­н­ня­ми ду­же низь­кий. Етні­чна, куль­тур­на й со­ці­аль­на істо­рія цьо­го ре­гіо­ну — на­бір сто­рі­нок, із яких до­по­ки над­зви­чай­но скла­дно ви­кла­сти єди­ну кар­ти­ну, а во­на так по­трі­бна на­шій дер­жа­ві в тих умо­вах, ко­ли во­ро­ги роз­по­від­а­ють, що, мов­ляв, Укра­ї­на є «шту­чно ство­ре­ною» те­ри­то­рі­єю з «по­да­рун­ка­ми» ро­сій­ських ца­рів.

Зві­сно, для тур­ків уся ця спад­щи­на своя, осо­бли­во ко­ли іслам­ські здо­бу­тки ми­ну­ло­го ві­ді­гра­ють де­да­лі біль­шу роль у по­лі­ти­чних про­е­ктах пре­зи­ден­та Ер­до­га­на. Але в нас не той ви­па­док, щоб роз­ки­да­ти­ся істо­рі­єю: чи­ма­ло кра­їн ро­блять ту­ри­сти­чний бі­знес на, м’яко ка­жу­чи, не ду­же сво­є­му спад­ку, але ра­зом із тим до­кла­да­ють зу­силь, щоб йо­го збе­рег­ти. «Осман­ське» (так са­мо й та­тар­ське, яке по­ча­ло всер­йоз ці­ка­ви­ти укра­їн­ців ли­ше пі­сля 2014-го) у нас спри­йма­є­ться не так, як «поль­ське», «ні­ме­цьке» чи ін­ше єв­ро­пей­ське, це щось більш чу­же. Той клин, який між осман­ською та крим­сько­та­тар­ською ми­нув­ши­ною вби­ла сво­го ча­су ро­сій­ська істо­ри­чна наука, за­ва­жає нам гі­дно по­гля­ну­ти в ми­ну­ле, роз­ста­ви­ти всі кра­пки над «і» та на­ре­шті пе­ре­ста­ти спри­йма­ти се­ре­дньо­віч­чя й ран­ній мо­дерн ли­ше крізь ро­сій­ську ім­пер­ську при­зму.

Хтось мо­же вгле­ді­ти в та­ких те­зах ін­ший бік: для чо­го нам під­кре­слю­ва­ти якийсь «ту­ре­цький» скла­дник сво­єї істо­рії, чи це не та са­ма не­без­пе­чна гра, яка у ва­рі­ан­ті з «рус­ским ми­ром» в Укра­ї­ні при­зве­ла до втра­ти Кри­му й ча­сти­ни Дон­ба­су? На­справ­ді, ко­ли йде­ться про «Хан­ську Укра­ї­ну » чи ко­ли­шній осман­ський про­стір за­га­лом, тут пи­та­н­ня не в «чу­жо­му », а у «сво­є­му ». Це від­бу­ва­ло­ся на на­ших те­ре­нах, ви­да­тні по­ста­ті, пов’яза­ні з осман­ськи­ми мі­ста­ми в Укра­ї­ні, мали змі­ша­не етні­чне по­хо­дже­н­ня, та й, зре­штою, тюрк­ські на­ро­ди бу­ли скла­дни­ком етно­ге­не­зу укра­їн­сько­го на­ро­ду. Не ка­жу­чи вже про куль­тур­ний вплив: стіль­ки тюр­кі­змів (ара­бі­змів і пер­си­змів, за­по­зи­че­них че­рез ту­ре­цьку), скіль­ки має укра­їн­ська мо­ва, се­ред слов’ян­ських є ще тіль­ки в бо­сній­ській. Відновлюючи істо­ри­чну пам’ять, ми на­че промальовуємо образ сво­єї кра­ї­ни в ми­ну­ло­му, не ли­ше в тих кордонах, які во­на має, а й у ши­ро­ко­му культурному й геополітичному зна­чен­ні. Ма­буть, це ще один спо­сіб по­вер­ну­ти со­бі омрі­я­ну між­на­ро­дну суб’єктність, з якої нас на дов­гі ро­ки ви­ки­ну­ли іно­зем­ні оку­па­ції.

ВІДНОВЛЮЮЧИ ІСТО­РИ­ЧНУ ПАМ’ЯТЬ, МИ НА­ЧЕ ПРОМАЛЬОВУЄМО ОБРАЗ СВО­ЄЇ КРА­Ї­НИ В МИ­НУ­ЛО­МУ, НЕ ЛИ­ШЕ В ТИХ КОРДОНАХ, ЯКІ ВО­НА МАЄ, АЙУ ШИ­РО­КО­МУ КУЛЬТУРНОМУ Й ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ЗНА­ЧЕН­НІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.