Юрій Ма­ка­ров про де­фі­цит хо­ро­ших учи­те­лів

Ukrainskiy Tyzhden - - News - Юрій Ма­ка­ров

Хі­мі Хі­мія, фі­зи­ка, біо­ло­гія, астро­ном но­мія, ма­те­ма­ти­ка… Як­би в ме ме­не бу­ло кіль­ка зай­вих ро­ків, я за­люб­ки при­свя­тив би їх ви­вчен­ню цих д ди­сци­плін, хо­ча б до рів­ня 1 11-го кла­су, зно­ву. Ко­ли з зга­дую свою шко­лу, в ме­не д два про­ти­ле­жні по­чу­т­тя: з одно­го бо­ку, стій­ка не­на­вис висть до ін­сти­ту­ції як та­кої з її іє­рар­хі­я­ми, ди­сци­плі­ною, ли­це ли­це­мір­ством, ком­со­мо­лом, бра­ко бра­ком фан­та­зії, з дру­го­го — лю­бов до мі­сця, де кла­сні чо­ло­ві­ки й жін­ки на­вча­ють те­бе кла­сних ре­чей, на­віть якщо ти в ба­га­тьох із них тя­миш по­віль­ні­ше за сво­їх одно­кла­сни­ків. Жодного ра­зу в пра­кти­чно­му жит­ті ме­ні не зна­до­би­ли­ся зна­н­ня ані про швид­кість віль­но­го па­ді­н­ня, ані про еле­ктро­хі­мі­чний ряд ме­та­лів, але без бо­дай по­бі­чно­го уяв­ле­н­ня про це я по­чу­вав­ся б де­бі­лом. Утім, це суб’єктив­не. Це до роз­мо­ви про культ знань, яко­го нам із ва­ми тут бра­кує ( Ти­ждень, № 40/2017). Сьо­го­дні в Єв­ро­пі, ка­жуть, про­ти­ле­жна тен­ден­ція. Роз­по­від­а­ють, те­пер уже не тре­ба за­пам’ято­ву­ва­ти ба­га­то да­них, до­ста­тньо ли­ше уяв­ля­ти, де шу­ка­ти в ра­зі потреби не­об­хі­дний ма­те­рі­ал. Кра­ще, мов­ляв, ви­хо­ву­ва­ти від­кри­тість до но­вої ін­фор­ма­ції та го­тов­ність учи­ти­ся. Щоб сфор­му­ва­ти вла­сну дум­ку, варто бу­ло б озна­йо­ми­ти­ся з пе­ре­до­ви­ми до­ся­гне­н­ня­ми, ну хо­ча б по­хо­ди­ти, на­при­клад, до фін­ської шко­ли — там, ка­жуть, про­рив в осві­ті. На­ра­зі ж у ме­не пі­до­зра, що все це по­стмо­дер­ніст­ські шту­чки. Справ­жні зна­н­ня ні­ко­ли лег­ко не да­ва­ли­ся. Мо­жна не вчи­ти на­пам’ять си­ну­си ку­тів (у мій час їх так са­мо не вчи­ли, за­мість то­го бу­ли па­пе­ро­ві та­бли­ці Бра­ді­са, а за­раз від­по­від­на фун­кція в смар­тфо­ні), про­те варто ро­зу­мі­ти, як во­но фун­кціо­нує, а для цьо­го до­ве­де­ться ро­би­ти впра­ви, розв’язу­ва­ти за­да­чі, тоб­то по­по­ті­ти. Ни­ні­шня шко­ла на­вряд чи зда­тна ви­ко­ну­ва­ти та­кі скла­дні зав­да­н­ня, для цьо­го во­на над­то інер­цій­на й ви­сна­же­на, іна­кше ба­тькам не до­во­ди­ло­ся б на­йма­ти ре­пе­ти­то­рів до ко­жно­го ЄДІ. Але по­спі­хом за­мі­ню­ва­ти її яко­юсь мо­де­л­лю «клу­бу за ін­те­ре­са­ми» або «ди­тсад­ка для під­лі­тків» теж на­вряд чи варто. Про що вза­га­лі йде­ться? Це шма­то­чок дов­шої роз­мо­ви про те, що в кра­ї­ні ба­жа­но бу­ло б по­бу­ду­ва­ти «еко­но­мі­ку знань»: без неї в су­ча­сно­му кон­ку­рен­тно­му сві­ті Укра­ї­ні про­сто ні­чо­го ло­ви­ти. І про­да­ва­ти на­зов­ні не рапс і не до­бри­ва, то­чні­ше не ли­ше рапс і до­бри­ва, а й щось із біль­шою час­ткою до­да­ної вар­то­сті. Я ро­зу­мію, на­скіль­ки це зву­чить іде­а­лі­сти­чно й без­від­по­від­аль­но, про­сто ін­шо­го ви­хо­ду не­має. Не ли­ше то­му, що нас ні­де осо­бли­во не че­ка­ють, а й то­му, що на­се­ле­н­ня, не об­тя- же­не осві­тою й пев­ним фрон­том скла­дних зав­дань, не­змін­но при­во­ди­ти­ме до вла­ди за­жер­ли­вих по­пу­лі­стів, і це за­мкне­не ко­ло.

Сьо­го­дні йде не­ви­ди­ме зма­га­н­ня за по­ко­лі­н­ня тих, хто на­віть не уяв­ляє, що мо­же бу­ти об’єктом чи­йо­гось ін­те­ре­су. Або зав­тра­шні укра­їн­ці ма­ти­муть шанс ре­а­лі­зу­ва­ти свій ін­те­ле­кту­аль­ний і во­льо­вий по­тен­ці­ал, або за­ли­ша­ться на­се­ле­н­ням за­по­від­ни­ка, яке під­го­до­ву­ва­ти­муть тіль­ки за те, що во­но по­го­ди­ло­ся на роль бу­фе­ра між справ­жньою ци­ві­лі­за­ці­єю й хи­жи­ми но­ма­да­ми.

Я до­зво­лив би со­бі вкла­сти вла­сні п’ять ко­пі­йок у до­сі без­на­дій­ну спра­ву по­шу­ків На­ціо­наль­ної ідеї, у яких ре­гу­ляр­но вправ­ля­ю­ться не остан­ні ві­тчи­зня­ні ін­те­ле­кту­а­ли. Ну, на­при­клад, ці­ка­вість — ось на­ше га­сло. Ось сенс жи­т­тя. З’ясо­ву­ва­ти, як вла­што­ва­ний світ і ми­мо­хідь ви­на­хо­ди­ти якісь ко­ри­сні в по­бу­ті за­лі­зя­чки або ал­го­ри­тми. Не­ба­га­то кра­їн ста­ви­ли со­бі це за ме­ту, і не­ба­га­то кра­їн на це зда­тні. Чо­мусь ме­ні зда­є­ться, що ми се­ред ці­єї мен­шо­сті. Теж іде­а­лізм.

АБО ЗАВ­ТРА­ШНІ УКРА­ЇН­ЦІ МА­ТИ­МУТЬ ШАНС РЕ­А­ЛІ­ЗУ­ВА­ТИ СВІЙ ІН­ТЕ­ЛЕ­КТУ­АЛЬ­НИЙ І ВО­ЛЬО­ВИЙ ПО­ТЕН­ЦІ­АЛ, АБО ЗА­ЛИ­ША­ТЬСЯ НА­СЕ­ЛЕ­Н­НЯМ ЗА­ПО­ВІД­НИ­КА, ЯКЕ ПІД­ГО­ДО­ВУ­ВА­ТИ­МУТЬ ТІЛЬ­КИ ЗА ТЕ, ЩО ВО­НО ПО­ГО­ДИ­ЛО­СЯ НА РОЛЬ БУ­ФЕ­РА МІЖ СПРАВ­ЖНЬОЮ ЦИ­ВІ­ЛІ­ЗА­ЦІ­ЄЮ Й ХИ­ЖИ­МИ НО­МА­ДА­МИ

Фан­та­зую да­лі. Що для цьо­го по­трі­бно? По-пер­ше, звер­ну­ти­ся до всіх іно­зем­них гран­то­дав­ців, щоб біль­шість ко­штів, які ви­тра­ча­ю­ться на роз­ви­ток де­мо­кра­тії, мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, пе­ні­тен­ці­ар­ної си­сте­ми, юри­ди­чної гра­мо­тно­сті… бла-бла-бла… спря­му­ва­ти на одну кон­кре­тну ме­ту: під­го­тов­ку вчи­те­лів, су­ча­сних, осві­че­них, роз­ку­тих, та­ких, які лю­блять ді­тей і свою спра­ву. По-дру­ге, гі­по­те­ти­чний на­пів­мі­фі­чний «план Мар­шал­ла» для Укра­ї­ни пе­ре­орі­єн­ту­ва­ти на те, щоб укра­їн­ський учи­тель отри­му­вав пла­ту, за яку не со­ром­но пе­ред ко­ле­гою хо­ча б із су­сі­дньої Сло­вач­чи­ни, а кра­ще Ні­меч­чи­ни. По-тре­тє, за­бра­ти лі­цен­зії в уні­вер­си­те­тів, ін­сти­ту­тів та ака­де­мій, єди­ним сен­сом яких є за­ро­бля­н­ня гро­шо­вих зна­ків на сту­ден­тах-кон­тра­ктни­ках. Для цьо­го ви­найня­ти спе­ці­аль­ну ко­мі­сію з яки­хось мар­сі­ан-со­ціо­па­тів, не­вбла­ган­них і без­жаль­них. По­ча­ти з ви­шів, де остан­нім ча­сом бу­ли гу­чні фі­нан­со­ві скан­да­ли. По-че­твер­те, за­по­ча­тку­ва­ти на­ціо­наль­ну про­гра­му пе­ре­кла­ду укра­їн­ською під­ру­чни­ків і на­у­ко­вої лі­те­ра­ту­ри… По­ча­ти фі­нан­су­ва­ти осві­тні кур­си на те­ле­ба­чен­ні та в ме­ре­жі… Сти­пен­дії в Єв­ро­пі з обов’яз­ко­вим від­пра­цю­ва­н­ням учи­те­лем у рай­цен­трі…

У ме­не ще ба­га­то ре­це­птів, звер­тай­те­ся, і я не бо­ю­ся за­жи­ти сла­ви мі­сько­го бо­же­віль­но­го. Я бо­ю­ся ін­шо­го: до­жи­ти до то­го дня, ко­ли з’ясу­є­ться, що в мо­єї кра­ї­ни не­має зав­тра, є тіль­ки вчо­ра.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.