Юлія Ілю­ха про «ди­тя­чу» укра­їн­ську в Хар­ко­ві

Ukrainskiy Tyzhden - - News - Юлія Ілю­ха, Хар­ків

Я вчи­ла­ся в «куль­ку». Так тро­хи зне­ва­жли­во й фа­мі­льяр­но куль­тур­ні ви­ші на­зи­ва­ють на­віть їхні сту­ден­ти. Хар­ків­ська ака­де­мія куль­ту­ри — це вам не ін­сти­тут По­плав­сько­го, який гри­мів на всю кра­ї­ну на ме­жі 1990-х і 2000-х. Вчи­ти­ся тут вва­жа­ло­ся не­пре­сти­жним. Зда­ва­ло­ся, наш ста­рий три­по­вер­хо­вий кор­пус на Бур­са­цько­му узво­зі не знав ре­мон­ту з ча­су бу­дів­ни­цтва й був схо­жий на шо­лу­ди­во­го пса — не­ща­сно­го, обдер­то­го й ні­ко­му не по­трі­бно­го. Зде­біль­шо­го так са­мо не­по­трі­бни­ми ви­яв­ля­ли­ся й ми, ви­пу­скни­ки «куль­ка»: куль­ту­ро­ло­ги, бі­бліо­те­ка­рі та ме­не­дже­ри со­ціо­куль­тур­ної ді­яль­но­сті. Про­те на­віть у та­ко­му без­ціль­но­му й без­пер­спе­ктив­но­му на­вчан­ні був один плюс: сту­ден­ти ака­де­мії куль­ту­ри мо­гли без­пла­тно хо­ди­ти в те­а­три за сту­дент­ським кви­тком.

Ми ди­ви­ли­ся ви­ста­ви ча­сто, осо­бли­во на остан­ніх кур­сах, при­найм­ні раз на ти­ждень. Ни­ні я вже на­вряд чи зга­даю зміст біль­шо­сті за­стря­глих у сов­ку й аб­со­лю­тно ві­дір­ва­них від пра­кти­ки кур­сів, про­слу­ха­них в ака­де­мії, але до­сі пам’ятаю ка­лей­до­скоп аб­сур­дних кар­ти­нок, по­ба­че­них у рі­зних те­а­трах Хар­ко­ва.

Зи­мо­вий ве­чір, Хар­ків­ський дер­жав­ний ака­де­мі­чний ро­сій­ський дра­ма­ти­чний те­атр іме­ні А. С. Пу­шкі­на. На сце­ні під­стар­ку­ва­ті акто­ри мо­ло­дя­ться в ро­лях юних «ба­ри­шень» і «ба­ри­нів». А в хо­ло­дно­му за­лі пря­мі­сінь­ко пе­ред на­ми па­ро­чка грі­є­ться, сма­ку­ю­чи пи­во з та­рань­кою. То­ді я впер­ше зро­зумі­ла зміст ви­сло­ву «куль­тур­ний шок».

Або ж Хар­ків­ський дер­жав­ний ака­де­мі­чний дра­ма­ти­чний те­атр ім. Т. Г. Шев­чен­ка ча­сів Ан­дрія Жол­да­ка. Мі­сто гу­де, як роз­во­ру­ше­не оси­не гні­здо, — та­ко­го во­но ще не ба­чи­ло. Гля­да­чі си­дять на сце­ні на своє­рі­дних по­мо­стах. По­се­ред ви­ста­ви з одно­го з них із гур­ко­том па­дає жін­ка. Ні, їй не ста­ло зле й во­на на­віть не за­сну­ла. Про­сто бу­ла так зди­во­ва­на змі­стом і фор­мою спе­кта­клю, що втра­ти­ла рів­но­ва­гу. Ось во­на, си­ла ми­сте­цтва, що ви­би­ває си­ді­н­ня з-під ніг.

За ро­ки на­вча­н­ня бу­ло ще ба­га­то чо­го: не­тве­ре­зі жі­но­чі го­ло­си, які обго­во­рю­ють ана­то­мію со­лі­ста ба­ле­ту, зби­ва­ю­чись на хи­хо­ті­н­ня, чи чо­ло­ві­чі, що на­ма­га­ю­ться під­спі­ву­ва­ти опер­ним со­лі­стам, гу­чне хро­пі­н­ня, що за­глу­шує сло­ва акто­рів на сце­ні, при­сту­пи епі­ле­псії, ал­ко­голь­ні з’ясун­ки й не­спо­ді­ва­ні зі­зна­н­ня. Я ба­чи­ла, як у те­а­трах зна­йом­ля­ться й роз­лу­ча­ю­ться, ми­ря­ться й сва­ря­ться.

Пі­сля за­кін­че­н­ня «куль­ка» моє те­а­траль­не жи­т­тя ста­ло менш на­си­че­ним, а з на­ро­дже­н­ням ди­ти­ни й геть зі­йшло на пси. Ли­ше ко­ли син під­ріс, я зга­да­ла про своє куль­тур­не ми­ну­ле й узя­ла­ся ви­вча­ти ре­пер­ту­ар хар­ків­ських те­а­трів для ді­тей. Про­жив­ши в ро­сій­сько­мов­но­му Хар­ко­ві біль­ше як 17 ро­ків, уже пе­ре­ста­єш ди­ву­ва­ти­ся бу­дья­ким не­при­єм­ним від­кри­т­тям що­до мо­ви. Але на­віть я не очі­ку­ва­ла, що май­же всі ди­тя­чі ви­ста­ви ста­ви­ти­му­ться ро­сій­ською. Зви­кнув­ши до укра­їн­сько­го ду­бля­жу в кі­но, ціл­ком за­ко­но­мір­но шу­ка­ла те са­ме в те­а­трі. А дзу­ськи.

Мій син ро­зу­міє оби­дві мо­ви: і укра­їн­ську, і ро­сій­ську. Удо­ма ми спіл­ку­є­мо­ся з ним укра­їн­ською, але ро­сій­сько­мов­ний са­док і ву­ли­ця тво­рять із ди­тя­чою мо­вою ефект сур­жи­ка, ко­ли «лі­зеш по лє­стні­це, а па­да­єш із дра­би­ни». По­ди­ви­ти­ся один раз «Чер­во­ну ша­по­чку» чи «День на­ро­дже­н­ня ко­та Ле­о­поль­да» ро­сій­ською не про­бле­ма. Пи­та­н­ня в то­му, що аль­тер­на­ти­ви не­має, адже укра­їн­ською мо­вою став­лять ли­ше кіль­ка спе­кта­клів остан­ніх ро­ків. А ме­ні хо­ті­ло­ся б, аби їх бу­ло при­найм­ні по­рів­ну, щоб на сце­нах укра­їн­сько­го Хар­ко­ва лу­на­ла укра­їн­ська, щоб у ТЮГУ й те­а­трі ля­льок ста­ви­ли укра­їн­ські каз­ки, а не ли­ше сві­то­ву й ро­сій­ську ди­тя­чу кла­си­ку. Іна­кше ми й да­лі куль­ти­ву­ва­ти­ме­мо ста­тус Хар­ко­ва як «рус­ско­го го­ро­да», при­ще­плю­ю­чи цю ін­фор­ма­цію з ди­тин­ства, ви­ро­щу­ю­чи но­ве по­ко­лі­н­ня, яке, як і їхні ба­тьки, бу­де пе­ре­ко­на­не, що укра­їн­ська мо­ва зай­ва й не­по­трі­бна в їхньо­му жит­ті.

Не­дав­но ми вко­тре від­ві­да­ли хар­ків­ський ТЮГ. Якщо від­во­лі­кти­ся від мов­них пи­тань, усе бу­ло чу­до­во: і до­брий кіт Ле­о­польд, і під­сту­пні шкі­дни­ки-ми­ші, і ве­се­лий лі­кар-со­ба­ка. Ді­ти смі­я­ли­ся й пле­ска­ли. Але ко­ли ге­рої по­ча­ли спів­а­ти пі­сень­ки зі ста­рих ра­дян­ських муль­тфіль­мів, ма­ле­ча цьо­го не зро­зумі­ла. Ви­ста­ва для до­шкіль­нят, звід­ки ж їм зна­ти «Чун­га-чан­гу», яку на­ма­лю­ва­ли, зня­ли й за­спі­ва­ли 47 ро­ків то­му? Це ці­ле до­ро­сле жи­т­тя, а їм ли­ше по п’ять ро­ків, що на­пов­не­ні пе­ре­ва­жно ін­ши­ми муль­ти­ка­ми й ін­ши­ми ге­ро­я­ми.

На­віть у на­ших те­а­трах ми й да­лі бор­са­є­мо­ся в ра­дян­сько­му ми­ну­ло­му зі стар­ши­ми й мо­лод­ши­ми бра­та­ми, ро­сій­ською як мо­вою між­бра­тньо­го спіл­ку­ва­н­ня та ста­ри­ми ге­ро­я­ми, яких вже не зна­ють су­ча­сні ді­ти, хо­ча по­ра вже дав­но ви­ро­сти з ньо­го, як ви­ро­ста­ють не­мов­ля­та зі сво­їх пер­ших оде­жин.

По­пит по­ро­джує про­по­зи­цію. Упев­не­на, що ча­сти­на хар­ків’ян не по­ве­ла б свою ди­ти­ну на ви­ста­ву укра­їн­ською. Так са­мо як не від­да­ла б в укра­їн­ську шко­лу. Але є й ін­ша ча­сти­на. Та, яка пла­нує жи­ти в Укра­ї­ні, ра­діє укра­їн­сько­му ду­бля­жу в кі­но й ди­ву­є­ться, що в Хар­ко­ві до­сі не­має при­ва­тної шко­ли, де на­вча­н­ня ве­ло­ся б дер­жав­ною мо­вою. Тим ча­сом на Сал­тів­сько­му рин­ку, че­рез який я май­же що­дня йду до ме­тро, про­дав­чи­ня ку­та­є­ться в сі­рий пу­хо­вик і роз­по­від­ає якійсь Ні­ні, як її зна­йо­ма в Пор­ту­га­лії скла­дає мов­ний іспит, щоб отри­ма­ти ро­бо­ту: «И вот так ве­зде, Нин, в лю­бой стра­не го­су­дар­ствен­ный язык на­до знать обя­за­тель­но. По­че­му же толь­ко у нас не так?».

Справ­ді, Ні­но, чо­му?

У НА­ШИХ ТЕ­А­ТРАХ МИ Й ДА­ЛІ БОР­СА­Є­МО­СЯ В РА­ДЯН­СЬКО­МУ МИ­НУ­ЛО­МУ ЗІ СТАР­ШИ­МИ Й МО­ЛОД­ШИ­МИ БРА­ТА­МИ, РО­СІЙ­СЬКОЮ ЯК МО­ВОЮ МІЖ­БРА­ТНЬО­ГО СПІЛ­КУ­ВА­Н­НЯ ТА СТА­РИ­МИ ГЕ­РО­Я­МИ, ЯКИХ ВЖЕ НЕ ЗНА­ЮТЬ СУ­ЧА­СНІ ДІ­ТИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.