Текс­ти бри­тан­ські, сце­на укра­їн­ська

Taking the Stage 2017 як ве­ли­кий сце­ні­чний «ти­зер»

Ukrainskiy Tyzhden - - Змiст Має Значення - Ана­ста­сія Го­лов­нен­ко, Хри­сти­на Хо­мен­ко

Кон­курс для ре­жи­се­рів і те­а­трів Taking the Stage — це не про­сто так по­дія. Уже втре­тє в Ки­є­ві від­бу­ва­є­ться пі­тчинг про­е­ктів за текс­та­ми бри­тан­ських ав­то­рів й окре­слю­ю­ться май­бу­тні те­а­траль­ні го­ри­зон­ти. Так сво­го ча­су з’яви­ли­ся ви­ста­ви­пер­шо­про­чи­та­н­ня за Де­ві­дом Гар­ро­ве­ром «Но­жі в кур­ках» ре­жи­сер­ки Оль­ги Ту­ру­ті­пра­со­ло­вої в Те­а­трі іме­ні Іва­на Фран­ка, «Зи­мо­ва каз­ка» за Шек­спі­ром у львів­сько­му Те­а­трі іме­ні Ле­ся Кур­ба­са (ре­жи­сер Єв­ген Ху­дзик), «Ле­ге­ні» Дан­ка­на Ма­кміл­ла­на в по­ста­нов­ці Єв­ге­на Мер­зля­ко­ва в Сє­ве­ро­до­не­цьку, «Під не­бом си­нім» за Де­ві­дом Ел­дрі­джем у сце­ні­чній ре­да­кції Та­ма­ри Тру­но­вої в Те­а­трі опе­ре­ти в Ки­є­ві. Спи­сок про­дов­жи­ли й ін­ші по­ста­нов­ки в Ки­є­ві, Хар­ко­ві та Чер­ні­го­ві. Отож по­дія чим­дуж стає дов­го­о­чі­ку­ва­ною і для про­фе­сій­но­го гля­да­ча, і для зав­зя­то­го те­а­тра­ла.

Цьо­го­річ у кон­кур­сі взя­ли участь 42 за­яв­ки від ре­жи­се­рів спіль­но з дра­ма­ти­чни­ми, ди­тя­чи­ми й те­а­тра­ми ля­льок. 12 із них про­йшли у фі­нал, аби по­зма­га­ти­ся за три гран­ти по 30 тис. грн у бю­джет по­ста­нов­ки, мен­тор­ську під­трим­ку від укра­їн­ських і бри­тан­ських ре­жи­се­рів, лі­цен­зію на вті­ле­н­ня обра­них текс­тів і про­мо­під­трим­ку май­бу­тніх прем’єр. На від­мі­ну від по­пе­ре­дніх ро­ків у 2017­му на кон­курс при­йма­ли за­яв­ки від ре­жи­се­рів рі­зно­го ві­ку й до­сві­ду. Мо­жли­вість взя­ти участь у зма­ган­ні з’яви­ла­ся і в не­за­ле­жних те­а­трів та сту­дій. А та­кож ор­га­ні­за­то­ри не обме­жи­ли мо­жли­вість ви­бо­ру ма­те­рі­а­лу дра­ма­тур­гі­єю, тоб­то про­по­ну­ва­ти на кон­курс мо­жна бу­ло будь­який текст бри­тан­ської лі­те­ра­ту­ри не­за­ле­жно від йо­го жан­ру.

Пе­ре­гля­да­ли ескі­зи ра­зом з укра­їн­сько­бри­тан­ською екс­пер­тною гру­пою, якій і ви­па­ло оби­ра­ти цьо­го­річ пе­ре­мож­ця. До неї вві­йшли три укра­їн­ські ми­тці й три бри­тан­ські: ре­жи­се­ри дра­ма­ти­чно­го те­а­тру Та­ма­ра Тру­но­ва (Театр дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра) і Ві­та­лій Ма­ла­хов (Театр на По­до­лі), ре­жи­се­ри те­а­тру ля­льок Окса­на Дмі­трі­є­ва (Хар­ків­ський театр ля­льок ім. В. Афа­на­сьє­ва) та Марк Да­ун (лон­дон­ський театр Blind Summit), ху­до­жня ди­ре­ктор­ка уель­сько­го Sherman Theatre Рей­чел О’рі­ор­дан і фри­ланс­ре­жи­сер­ка, яка пра­цює в дра­ма­ти­чно­му, му­зи­чно­му те­а­трі та опе­рі, Са­ра Тіппл. Отож гля­да­чі за­пов­ни­ли за­лу «Сце­ни 6», ще кіль­ка ти­сяч до­лу­чи­ли­ся до он­лайн­пе­ре­гля­ду — фе­сти­валь роз­по­чав­ся.

РЕ­ЖИ­СЕ­РИ В ПОШУКУ

Чи вар­то по­ясню­ва­ти, що всі ескі­зи, пред­став­ле­ні на мі­ні­фе­сти­ва­лі, не ма­ють жо­дної спіль­ної кон­це­пту­аль­ної ри­си, крім бри­тан­сько­го ав­тор­ства. Тож про­сто зга­да­є­мо, що ви­ста­ви­ли на суд 12 ре­жи­се­рів із Ки­є­ва, Хар­ко­ва, Дні­пра й Чер­ні­го­ва.

Від­кри­ла фе­сти­валь по­ста­нов­ка «Ди­ко­го те­а­тру» й Ан­то­на Ли­тви­но­ва — ре­жи­се­ра, який справ­ді пе­ре­бу­ває в пошуку. Йо­го ви­бір — «За­гад­ко­ве ні­чне вбив­ство со­ба­ки», де­те­ктив­ний ро­ман Мар­ка Гед­до­на. У цен­трі по­дій 15­рі­чний Крі­сто­фер, який стра­ждає на ау­тизм. Одно­го ран­ку він зна­хо­дить у сво­є­му са­ду ті­ло су­сід­сько­го пу­де­ля, хло­пчик по­чи­нає вла­сне роз­слі­ду­ва­н­ня, у хо­ді яко­го з’ясо­ву­ю­ться не тіль­ки об­ста­ви­ни вбив­ства. По­зна­йо­мив­шись із су­сі­да­ми, Крі­сто­фер ді­зна­є­ться істо­рію сво­єї сім’ї, що ма­ма йо­го не по­мер­ла, а вте­кла з ін­шим чо­ло­ві­ком, і ще чи­ма­ло ці­ка­во­го.

Ре­жи­сер та ви­ко­на­вець му­зи­чних по­ста­но­вок Ан­тон Ли­тви­нов, який у па­рі з ху­до­жни­цею Сан­дрою Кр­ма­джян пра­цю­вав над жан­ром «опе­ра у ва­лі­зі». Во­ни ра­зом бе­ру­ться до вті­ле­н­ня ро­ма­ну Мар­ка Гед­до­на. Ав­то­ри зо­бра­жа­ють жи­те­лів містечка, які прив’яза­ні до со­ба­чих шво­рок. У пла­сти­чних етю­дах ко­льо­ро­ві швор­ки пер­со­на­жів пе­ре­ти­на­ю­ться, утво­рю­ю­чи па­ву­ти­ну з упе­ре­джень і рі­зних сто­сун­ків. На­то­мість Крі­сто­фер за­ли­ша­є­ться віль­ним і ні­би з вла­сно­го ко­смо­су за­кли­кає лю­дей оду­ма­ти­ся й чи­ни­ти спра­ве­дли­во.

Ан­то­ну Ли­тви­но­ву вда­є­ться за не­ве­ли­кий хро­но­ме­траж ескі­зу (20 хв) про­ве­сти кон­ту­ри май­бу­тньої каз­ки­при­тчі, де­що фі­ло­соф­ської, де­що на­їв­ної. Та ка­жуть, що зав­дя­ки про­сто­му сти­лю на­пи­са­н­ня ро­ма­ну Марк Гед­дон до­міг­ся від­тво­ре­н­ня мо­ви ау­ти­стів. Тоб­то дав мо­жли­вість сво­є­му чи­та­чу зро­зу­мі­ти вну­трі­шній стан лю­ди­ни з не­ви­лі­ков- ним пси­хі­чним роз­ла­дом. Тож ціл­ком імо­вір­но, що са­ме цей шлях обра­ли й у «Ди­ко­му те­а­трі».

Один із най­ві­до­мі­ших те­а­трів із Дні­пра «Ві­ри­мо!» пред­ста­вив на Taking the Stage ві­до­му п’єсу Фі­лі­па Рі­длі «Бро­кен­віль». Во­ло­ди­мир Пе­трен­ко, ві­до­мий пе­ред­усім як ху­до­жній ке­рів­ник те­а­тру, ви­сту­пив ре­жи­се­ром по­ста­нов­ки. Вар­то ска­за­ти, що «Ві­ри­мо!» ві­до­мий сво­ї­ми екс­пе­ри­мен­та­ми, однак у йо­го ре­пер­ту­а­рі кла­си­чна дра­ма змі­ню­є­ться кла­си­чною ко­ме­ді­єю, а су­ча­сна дра­ма­тур­гія за­ли­ша­є­ться десь осто­ронь. «Укра­їн­ських дра­ма­тур­гів або не­ма, або я їх не знаю», — зі­зна­є­ться очіль­ник те­а­тру «Ві­ри­мо!» у не­дав­ньо­му сво­є­му ін­терв’ю. А то­му й текст Фі­лі­па Рі­длі ар­ти­сти ви­ко­ну­ють у тра­ди­цій­ній, май­же за Ста­ні­слав­ським, ма­не­рі.

За сю­же­том, кіль­ка під­лі­тків, ди­ти­на й ба­бу­ся опи­ня­ю­ться в одно­му мі­сці пі­сля яко­їсь ка­та­стро­фи. Сво­їх імен чи то­го, що ста­ло­ся, ді­ти не пам’ята­ють. Во­ни роз­див­ля­ю­ться одне одно­го й при­ду­му­ють со­бі прі­зви­ська: Порт­фель, По­дря­пи­на, Бли­скі­тка й так да­лі. Се­ред них є най­мо­лод­ший — Ди­ти­на, він май­же не го­во­рить і весь час пла­че, тож «до­ро­слі» на­ма­га­ю­ться за­спо­ко­ї­ти йо­го каз­кою.

Во­ло­ди­мир Пе­трен­ко пе­ре­но­сить по­дії «Бро­кен­ві­ля» до зо­ни АТО, тож ка­та­стро­фа уяв­ля­є­ться нам не­що­дав­нім ви­бу­хом, ру­ї­ни бу­дів­лі — одні­єю з роз­ва­ле­них шкіл, а прі­зви­ська ді­тей по­ді­бні до по­зив­них вій­сько­вих. Се­ред ді­тей за­мість баб­ці з’яв­ля­є­ться сол­дат — най­сві­тлі­ший образ су­ча­сно­сті, а са­мі каз­ки з обра­зу ві­чно­сті, що за­кар­бо­ву­ю­ться в пам’яті на­віть то­ді, ко­ли не за­ли­ша­є­ться ні­чо­го, пе­ре­тво­рю­ю­ться на ди­ва­ку­ва­ті спе­ку­ля­тив­ні ман­три, від бур­мо­ті­н­ня яких ма­ло б ста­ва­ти лег­ше.

На­сту­пно­го ро­ку Дми­тро За­хо­жен­ко має зайня­ти місце в жу­рі кон­кур­су, оскіль­ки він вже дру­гий рік по­спіль опи­ня­є­ться се­ред пе­ре­мож­ців. Тре­ба ж уста­нов­лю­ва­ти якийсь лі­міт на пе­ре­мо­ги, по­ки обме­же­н­ня на те­а­траль­ні при­йо­ми не ви­чер­па­ли­ся. Йо­го ескіз ство­ре­но за на­у­ко­во­по­пу­ляр­ною книж­кою Сті­ве­на Го­кі­нґа «Світ у го­рі­хо­вій шка­ра­лу­пі». По­я­сню­ю­чи фі­зи­ку

жит­тє­ви­ми при­кла­да­ми й жар­та­ми, бри­тан­ський ав­тор про­дав чо­ти­ри бес­тсе­ле­ри по­чи­на­ю­чи з 1988 ро­ку. На­у­ко­вець орі­єн­ту­є­ться на Айн­штай­на як на від­прав­ну то­чку в су­ча­сній на­у­ці, а За­хо­жен­ко по­чав ада­пта­цію від Шек­спі­ра. Гам­ле­то­ві «ви­ста­чи­ло б на­віть го­рі­хо­вої шка­ра­лу­пи, щоб вва­жа­ти се­бе за вла­да­ря без­кра­йо­го про­сто­ру» — ци­та­та з кла­си­ки, при­клад із 4­ї гла­ви, від­сил­ка до на­зви тво­ру й ціл­ком здо­ро­ва ілю­стра­ція ам­бі­цій ре­жи­се­ра. Під роз­ва­жаль­ною фор­мою, роз­ра­хо­ва­ною на емо­ції тут і за­раз, на сце­ні пре­зен­то­ва­на за­яв­ка на ба­га­то­ета­пну ро­бо­ту. Двад­ця­ти­хви­лин­ний від­рі­зок ро­бо­ти ар­гу­мен­то­ва­но по­єд­нав рі­зні бри­тан­ські текс­ти, хо­ча по­ки що й незрозуміло, який осно­во­по­ло­жний еле­мент бу­де за­кла­де­но у ви­ста­ву.

У по­шу­ках цьо­го основ­но­го еле­мен­та акто­ри про­го­ло­шу­ють діа­лог мо­гиль­ни­ків ні­би фор­му­лу, чим під­клю­ча­ють зал у гру із за­гад­ка­ми. Від­по­віді се­ред най­мен­ших де­ко­ра­цій: сто­ла, двох стіль­ців, че­ре­па Йо­ри­ка й аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­но ма­лень­ко­го ру­до­го ко­ше­ня­ти. Зда­є­ться, ні­би все бу­ло про­ду­ма­но са­ме за­ра­ди цьо­го мо­мен­ту. Без­по­ра­дне «няв» у тра­гі­чній

істо­рії про асте­ро­їд і ви­мер­лих ди­но­зав­рів під­ко­рює на 100%. Taking the Stage — це зма­га­н­ня, і пе­ре­ма­гає той, хто по­обі­цяє най­біль­ше. А За­хо­жен­ко й Театр на Пе­чер­ську по­обі­ця­ли що­най­мен­ше до­дзво­ни­ти­ся че­рез Skype до но­бе­лів­сько­го ла­у­ре­а­та в пов­ній вер­сії ви­ста­ви.

ФІРМОВИЙ СТИЛЬ

Дру­гий день мі­ні­фе­сти­ва­лю роз­по­ча­ли з по­ка­зу ескі­за Вла­ди Бі­ло­зо­рен­ко й Те­а­тру опе­ре­ти. Схиль­на до екс­пе­ри­мен­тів із пла­сти­кою та му­зи­кою у сво­їх про­е­ктах, ре­жи­сер­ка ви­бра­ла до­ку­мен­таль­ну п’єсу «для акто­ра й скри­па­ля» «Кра­вець з містечка Ін­вер­нес» Ме­тью За­я­ца. Ав­то­біо­гра­фі­чна опо­відь про смі­шно­го крав­ця роз­по­чи­на­є­ться з ба­жа­н­ня ро­зі­бра­ти­ся в со­бі й від­най­ти своє ко­рі­н­ня. Істо­рія йо­го сім’ї роз­тя­гну­ла­ся на Поль­щу, Укра­ї­ну, Швей­ца­рію. Але хто він та­кий на­справ­ді, кра­вець зро­зу­мі­ти не мо­же. На при­кла­ді одно­го зла­ма­но­го жи­т­тя Ме­тью За­яц на­ма­га­є­ться го­во­ри­ти про тра­ге­дію люд­ських доль у гло­баль­но­му сен­сі.

Вла­да Бі­ло­зо­рен­ко пе­ре­тво­рює чор­ний про­стір «Сце­ни 6» на по­во­єн­ну дра­му з одним не­ві­до­мим. Її актор Дми­тро Вів­ча­рюк у якийсь мо­мент пе­ре­тво­рю­є­ться на сво­го ба­тька (який на­ро­див­ся на Га­ли­чи­ні), при­мі­ряє йо­го ши­нель, на­ма­га­є­ться зро­зу­мі­ти йо­го вчин­ки. Ре­жи­сер­ка, ро­зу­мі­ю­чи су­ча­сний укра­їн­ський кон­текст, нав­ми­сне не «на­кру­чує» дра­ма­ти­зму. Нав­па­ки, Бі­ло­зо­рен­ко всі­ма за­со­ба­ми ста­ра­є­ться роз­смі­ши­ти гля­да­ча, не екс­плу­а­ту­ю­чи йо­го по­чу­т­тя та емо­ції на­віть у най­го­стрі­ші мо­мен­ти сю­же­ту. На жаль, цей ескіз не по­тра­пив до трій­ки пе­ре­мож­ців 2017­го за вер­сі­єю жу­рі. Та спо­ді­ва­є­мо­ся, що че­твер­та на­го­ро­да — за вер­сі­єю гля­да­чів — йо­му га­ран­то­ва­на.

Се­ред на­йо­чі­ку­ва­ні­ших ескі­зів опи­нив­ся «Пси­хоз 4.48» Са­ри Кейн, який по­ка­за­ла Ро­за Сар­кі­сян у спіль­но­му про­е­кті з те­а­тром «Актор». Річ пе­ред­усім у са­мо­му текс­ті — про­во­ка­тив­но­му й куль­то­во­му, що йо­го ав­тор­ка від­ра­зу пі­сля на­пи­са­н­ня на­кла­ла на се­бе ру­ки. На­пи­са­ний у фор­мі по­то­ку сві­до­мо­сті й урив­ча­стих діа­ло­гів, мантр і по­вто­рів, він не не­се ні фа­буль­ної істо­рії, ні бо­дай яко­їсь по­ді­є­во­сті. «Пси­хоз 4.48» — своє­рі­дна гра слів і сми­слів, де ре­жи­се­ру до­зво­ля­є­ться май­же будь­що. Окрім ре­аль­ної смер­ті, якої, зві­сно, так са­мо, як і ре­аль­но­го се­ксу, на сце­ні не бу­ває.

Ро­за Сар­кі­сян ви­но­шу­ва­ла ідею по­ста­нов­ки ці­єї п’єси не один рік. Тема хво­ро­би в най­шир­шо­му її ро­зу­мін­ні, хво­ро­би люд­ства, по­ста­ла в ін­тер­пре­та­ції ре­жи­сер­ки в жан­рі дарк­ка­ба­ре. Актор­ки те­а­тру «Пре­кра­сні кві­ти» Ні­на Хи­жна й Окса­на Чер­ка­ши­на ві­до­мі сво­ї­ми екс­цен­три­чни­ми ро­бо­та­ми з дра­ма­тур­гом Дми­тром Ле­ви­цьким і Ро­зою Сар­кі­сян ви­ко­на­ли дві партії — дві роз­ще­пле­ні ча­сти­ни сві­до­мо­сті сце­ні­чної ге­ро­ї­ні. Кан­ву ви­ста­ви утво­ри­ли пі­сні, спе­ці­аль­но на­пи­са­ні ав­тор­ка­ми ви­ста­ви з текс­тів по­е­зії Сіль­вії Плат та урив­ків «Пси­хо­зу».

По­збав­ле­на па­фо­су ін­сце­ні­за­ція куль­то­во­го тво­ру бри­тан­ської «но­вої дра­ми» по­тра­пи­ла до трій­ки пе­ре­мож­ців фе­сти­ва­лю. А от­же, до бе­ре­зня на­сту­пно­го ро­ку ми змо­же­мо по­ба­чи­ти пов­ну вер­сію ви­ста­ви, у якій дра­ма­ти­чні актор­ки «рвуть ша­блон» укра­їн­сько­го те­а­тру по­ст­дра­ма­ти­чним текс­том і шо­ку­ю­чим не­о­чі­ку­ва­ним йо­го про­чи­та­н­ням.

Ми не зна­є­мо, чи мо­жна вва­жа­ти екс­пе­ри­мент із фор­мою фір­мо­вим сти­лем, та Ігор Бі­лиць, як зна­ний про­фе­сіо­нал ці­єї спра­ви, зно­ву зди­ву­вав пу­блі­ку, пред­ста­вив­ши на фе­сти­ва­лі ескіз до ви­ста­ви «Тіт Ан­дро­нік» за Ві­лья­мом Шек­спі­ром. Ка­жуть, усі ре­жи­се­ри пра­гнуть по­ста­ви­ти «Гам­ле­та», та «Гам­ле­тів» на всіх не ви­ста­чає. Тож Бі­лиць не ви­тра­чав ча­су дар­ма й пред­ста­вив уже дру­гу (пі­сля «Мак­бе­та») спро­бу по­но­во­му про­чи­та­ти Шек­спі­ра, цьо­го ра­зу спіль­но з Чер­ні­гів­ським обла­сним укра­їн­ським му­зи­чно­дра­ма­ти­чним те­а­тром іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка.

Пам’ята­є­мо, що «Тіт Ан­дро­нік» за пра­вом вва­жа­є­ться най­кри­ва­ві­шою тра­ге­ді­єю, ма­буть, не тіль­ки у твор­чо­сті ав­то­ра, а й у всій істо­рії сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри. За сю­же­том, ге­не­рал Тіт Ан­дро­нік по­вер­та­є­ться до Ри­му з трі­ум­фом і ви­ма­гає стра­ти­ти сво­їх бран­ців, що вчи­ни­ли за­мах на ве­лич ім­пе­рії. Йо­му на­ма­га­є­ться про­ти­сто­я­ти ко­ро­ле­ва го­тів, та зу­си­л­ля мар­ні. Не­за­ба­ром по­ми­рає ім­пе­ра­тор і роз­по­чи­на­є­ться кри­ва­ва й жор­сто­ка бо­роть­ба за вла­ду.

Ігор Бі­лиць чу­до­во ро­зу­міє акту­аль­ність кла­си­чно­го тво­ру, то­му не ада­птує текст. Йо­го ге­рої го­во­рять вір­ша­ми, пе­ре­кла­де­ни­ми укра­їн­ською з дав­ньо­ан­глій­ської, пе­ре­бу­ва­ю­чи в ціл­ком су­ча­сних ві­тчи­зня­них ре­а­лі­ях. На сце­ні умов­на ку­хня в ро­ди­ні офі­це­ра, який по­вер­нув­ся з вій­ни з бу­ден­ною їжею й бу­ден­ни­ми ба­ла­чка­ми та лай­кою дов­ко­ла неї. Щоб по­ка­за­ти не­мо­жли­вість мир­но­го ви­рі­ше­н­ня кон­флі­кту че­рез пе­ре­го­во­ри з ко­ро­ле­вою, ре­жи­сер пе­ре­мо­тує їй ру­ки кри­ва­ви­ми бин­та­ми, за­ли­ша­ю­чи ку­кси, яки­ми не те що вій­ну

не зу­пи­ниш, а й су­пу не уві­л­лєш. До­вер­шу­ю­чи без­до­ган­ну сце­ні­чну кар­тин­ку, ре­жи­сер ви­бу­до­вує осо­бли­ву ри­тмі­ку, яка на­бли­жає йо­го стиль до ви­тон­че­но­го, але різ­ко­го су­ча­сно­го ні­ме­цько­го те­а­тру.

УЛЮ­БЛЕ­НИЙ АВ­ТОР

Се­ред фі­на­лі­стів Taking the Stage 2017 аж три ки­їв­ські ре­жи­се­ри обра­ли до по­ста­нов­ки п’єси Мар­ті­на Мак­до­на­ха. Ви­ста­ви за йо­го текс­та­ми вже йдуть у Мо­ло­до­му те­а­трі, у «Зо­ло­тих во­ро­тах», ра­ні­ше та­кож ста­ви­ли­ся в ЦСМ «Дах» і те­а­трі «Су­зір’я». Ір­ланд­ський по­бут, який ав­тор зо­бра­жує з по­зи­ції мар­гі­наль­но­го, так ча­сто ски­да­є­ться на аб­сур­дні ре­а­лії укра­їн­сько­го, що де­да­лі біль­ше ре­жи­се­рів на­ма­га­ю­ться ін­тер­пре­ту­ва­ти сю­же­ти ав­то­ра «Се­ми пси­хо­па­тів» і «За­ляг­ти на дно в Брюг­ге» на свій смак. Отож ни­ні Да­вид Пе­тро­сян спіль­но з ЦСМ «Дах» пре­зен­ту­вав ескіз ви­ста­ви «Си­ро­тли­вий за­хід», а го­лов­ний ре­жи­сер «Ди­ко­го те­а­тру» Ма­ксим Го­лен­ко та ре­жи­сер­ка Бо­г­да­на Ор­ле­а­но­ва в ко­про­ду­кції з те­а­тром «Актор» пред­ста­ви­ли «Лей­те­нан­та з остро­ва Іні­шмор». І ска­за­ти, що смак у цих ре­жи­се­рів ви­явив­ся рі­зний, — не ска­за­ти ні­чо­го.

Най­бру­таль­ні­шу й, ма­буть, найі­ро­ні­чні­шу п’єсу ір­ланд­сько­го дра­ма­тур­га пер­шим пред­ста­вив «Ди­кий театр». «Лей­те­нант» — істо­рія про ір­ланд­ські бан­дит­ські угру­по­ва­н­ня, де, з одно­го бо­ку, по­стій­но вби­ва­ють і ка­ту­ють, а з дру­го­го — ні­жно й при­стра­сно лю­блять. Не­хай на­віть і не лю­дей, а ко­тів. Про­во­ка­цій­на й ме­та­фо­ри­чна п’єса

Мар­ті­на Мак­до­на­ха пов­на па­ра­до­ксів і зну­щань із чи­та­ча, адже в брид­ко­му по­бу­то­во­му сві­ті ір­ланд­ських мі­сте­чок від­бу­ва­ю­ться оги­дні ре­чі. Тут уби­ва­ють ко­тів, ви­би­ва­ють одне одно­му очі, ка­ту­ють «не­вір­них», зну­ща­ю­ться над ста­ри­ми й не­мі­чни­ми. Однак і в цьо­му мер­тво­му три­ку­тни­ку Мак­до­нах роз­плю­щує нам очі на аб­сур­дний і жор­сто­кий су­ча­сний світ, йо­го не­спра­ве­дли­вість і без­на­дію.

Ре­жи­сер Ма­ксим Го­лен­ко, який уже звер­тав­ся до текс­ту Мак­до­на­ха «Ко­ро­ле­ва кра­си з Лі­ней­на», від­на­йшов вла­сний стиль ро­бо­ти з текс­та­ми куль­то­во­го дра­ма­тур­га. По­ді­бно до по­пе­ре­дньої ви­ста­ви ескіз «Лей­те­нан­та» пе­ре­си­че­ний чор­ним гу­мо­ром і ге­га­ми, лай­кою, якою го­во­рять пер­со­на­жі, ґвал­том і за­галь­ним до­бре про­ду­ма­ним ха­о­сом. Ре­жи­сер пе­ре­но­сить дію в Укра­ї­ну, у Кар­па­ти, де за­мість мо­то­ро­шних ір­ланд­ців з’ясун­ки вла­што­ву­ють не менш мо­то­ро­шні гу­цу­ли. Над зем­ним сві­том — сце­ною — ре­жи­сер роз­мі­стив му­зи­кан­тів, які, мов бо­ги у ба­га­то­по­вер­хо­во­му ста­ро­вин­но­му вер­те­пі, ви­ко­ну­ють ві­чні ко­ло­мий­ки й «Гу­цул­ку Ксе­ню».

Зов­сім ін­ший сце­ні­чний текст «Лей­те­нан­та» за­про­по­ну­ва­ла ре­жи­сер­ка Бо­г­да­на Ор­ле­а­но­ва з акто­ра­ми те­а­тру «Актор». Обрав­ши для пре­зен­та­ції кіль­ка остан­ніх сцен п’єси, у який ге­рої, по­між ін­шим, се­ред ку­пи мер­твих тіл ро­зу­мі­ють, що кіт, че­рез яко­го здійняв­ся весь ґвалт і стрі­ля­ни­на, на­справ­ді жи­вий. Емо­цій­ний під­текст цьо­го урив­ка ви­ста­ви ду­же ви­со­кий: тут уби­ва­ють і, за ло­гі­кою Ма­кси­ма Го­лен­ка, по­стрі­ли ма­ли б зву­ча­ти ма­ло не ко­жні 10 се-

кунд. Однак куль­мі­на­цій­не на­пру­же­н­ня Ор­ле­а­но­ва пе­ре­не­сла з екс­пре­сив­ної ле­кси­ки в гро­те­ско­ву фі­зіо­ло­гі­чність сво­їх пер­со­на­жів. А їхню в пев­но­му сен­сі не­аде­ква­тність — у мов­лен­нє­ву ха­ра­кте­ри­сти­ку й ко­стю­ми. Ге­рої ре­жи­сер­ки — та­кі са­мі зму­че­ні без­на­ді­єю й мі­зер­ним жи­т­тям ір­ланд­ці, яки­ми їх ство­рив Мак­до­нах. А го­лов­не — во­ни справ­ді смі­шні. За кіль­ка сцен зна­йом­ства з «ме­шкан­ця­ми» ескі­за ми не всти­гли пов­ною мі­рою ста­ти їхні­ми спів­пе­ре­жи­ва­ча­ми. За­те за­ко­ха­ли­ся в їхню про­сто­ту й на­їв­ність на­раз.

Ма­буть, для пе­ре­мо­ги ескі­за Бо­г­да­ни Ор­ле­а­но­вої тро­хи не ви­ста­чи­ло ан­сам­бле­во­сті ви­ко­нав­ців: усі уча­сни­ки онов­ле­ної тру­пи те­а­тру «Актор» усе ще зайня­ті в ін­ших про­е­ктах, їм бра­кує ко­ле­ктив­но­сті та єди­но­го сти­лю. Однак ві­ри­ться, що до на­сту­пно­го Taking the Stage си­ту­а­ція змі­ни­ться. Бо вже 2017­го до фі­на­лі­стів по­тра­пи­ли дві за­яв­ки те­а­тру, про який ще пів­ро­ку то­му ні­чо­го не бу­ло чу­тно.

Утім, якщо Ор­ле­а­но­ва й Го­лен­ко пред­ста­ви­ли рі­зні ба­че­н­ня текс­тів Мак­до­на­ха, Да­вид Пе­тро­сян по­ка­зав ескіз, зда­ва­ло­ся б, зов­сім ін­шо­го ав­то­ра. Йо­го «Си­ро­тли­вий за­хід» став до­сить не­о­чі­ку­ва­ною ін­сце­ні­за­ці­єю дра­ма­тур­гії ав­то­ра. За сю­же­том п’єси, два бра­ти хо­ва­ють ба­тька, який, за офі­цій­ною вер­сі­єю, був уби­тий ви­пад­ко­вим по­стрі­лом із ру­шни­ці. За не­о­фі­цій­ною — від рук одно­го із си­нів. Ін­ший брат та­кож знає про вбив­цю, то­му все май­но, яке зо­ста­ло­ся від по­мер­ло­го, має пе­ре­йти йо­му за умов­ча­н­ням. Па­ра­лель­но роз­ви­ва­є­ться істо­рія свя­то­го отця, який, пе­ре­бу­ва­ю­чи в ста­ні «кри­зи ві­ри», до­зво­ляє со­бі де­які сто­сун­ки з юною дів­чи­ною. Пе­ри­пе­тії ці­єї істо­рії жор­сто­кі й не­ви­ба­гли­ві: убив­ство, са­мо­губ­ство, ку­цість люд­ської мо­ра­лі на­бли­жа­ють п’єсу до тра­ге­дії. І мо­жли­во, як­би цю істо­рію на­пи­сав менш ци­ні­чний ав­тор, во­на й не ма­ла б ні­чо­го спіль­но­го із су­ча­сним жи­т­тям.

Да­вид Пе­тро­сян, ро­зу­мі­ю­чи істо­рію га­ла­сли­вих і кі­тче­вих укра­їн­ських по­ста­но­вок ав­то­ра, на­ма­га­є­ться ство­ри­ти зов­сім ін­шу істо­рію. Йо­го пер­со­на­жі го­во­рять ти­хо, ли­ше зрід­ка зри­ва­ю­чись на крик і по­вер­та­ю­чись до існу­ва­н­ня май­же по­ше­пки. Зда­є­ться, на­віть мат як клю­чо­ва мов­лен­нє­ва ха­ра­кте­ри­сти­ка ге­ро­їв ку­дись роз­чи­ня­є­ться. Са­ти­ра, за­кла­де­на в текс­ті, спра­цьо­вує ні­би по­бі­чно, мов­би акто­ри не ро­зу­мі­ють гу­мо­ру. Во­ни не че­ка­ють па­у­зи, до­ки зал смі­я­ти­ме­ться, ве­дуть лі­нію фі­лі­гран­но, сма­ку­ю­чи ко­жне про­мов­ле­не сло­во. І як ре­зуль­тат — за­мість га­мір­ної ме­ту­шні із со- тнею по­стрі­лів на го­ди­ну, пе­ред на­ми тон­ка й ду­же кі­не­ма­то­гра­фі­чна чор­на ко­ме­дія про ма­лень­кий і та­кий ту­жли­вий су­ча­сний світ.

ДЛЯ СІМЕЙНОГО ПЕРЕГЛЯДУ

Мо­жли­во­сті те­а­трів, які пра­цю­ють із ляль­кою або з пре­дме­том, зна­чно шир­ші від по­ста­но­вок «Ко­лоб­ка» й «Пі­те­ра Пе­на», то­му ре­пер­ту­ар «до­ро­слих» по­ста­но­вок у те­а­трі ля­льок мав би бу­ти біль­шим, а «ди­тя­чих» хоч тро­хи ін­шим. Та, ма­буть, че­рез те, що прин­ци­по­вих ви­на­хо­дів ре­жи­се­ри, які пред­ста­ви­ли свої «ляль­ко­ві» урив­ки, не зро­би­ли, жо­ден із них, на жаль, не по­тра­пив до спи­ску пе­ре­мож­ців. Усе­та­ки за тим у скла­ді жу­рі пиль­ну­ва­ла не аби­хто, а гу­ру укра­їн­сько­го те­а­тру ля­льок Окса­на Дмі­трі­є­ва.

Най­тра­ди­цій­ні­ший в усіх ро­зу­мі­н­нях ескіз за Чарль­зом Дік­кен­сом пред­ста­ви­ли Ми­хай­ло Ури­цький і Ки­їв­ський му­ні­ци­паль­ний ака­де­мі­чний театр ля­льок (що на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра). «Рі­здвя­на пі­сня», ві­до­ма всім із се­ре­дньої шко­ли, за­ли­ша­є­ться по­пу­ляр­ною, бо на­пи­са­на про ві­чне. Ми­хай­ло Ури­цький, який ро­зу­мі­є­ться на ре­пер­ту­а­рі те­а­тру ля­льок, зро­бив кла­си­чну «за­го­тов­ку» для май­бу­тньої зи­мо­вої афі­ші. Він по­єд­нав про­е­кцію, дра­ма­ти­чну актор­ську гру та за­сто­су­ва­н­ня не­ве­ли­кої де­рев’яної ляль­ки — Скру­джа, зав­дя­ки чо­му в сце­ні­чно­му про­сто­рі ви­ни­ка­ють ши­ро­кі й за­галь­ні пла­ни, з’яв­ля­є­ться ілю­зія муль­тфіль­му­ка­лей­до­ско­па. Істо­рія про ску­по­го чо­ло­ві­ка й при­ви­дів із ми­ну­ло­го й май­бу­тньо­го на­бу­ває сфе­ри­чно­го об’єму, ме­ре­хтли­во­го рі­здвя­но­го на­строю, та су­ча­сною, на жаль, не стає.

Зов­сім ін­ший під­хід до те­а­тру ля­льок по­ка­за­ла ре­жи­сер­ка Ка­те­ри­на Ту­шдер у спіль­но­му про­е­кті з Ки­їв­ським ака­де­мі­чним те­а­тром ля­льок (що на ву­ли­ці Грушевського). До по­ста­нов­ки ви­бра­ли опо­віда­н­ня Гер­бер­та Велл­са «Ча­рів­на крам­ни­ця» — по­вчаль­ну істо­рію про ди­тя­чий і до­ро­слий сві­ти, у якій одні ві­рять у ди­ва, а ін­ші на­ма­га­ю­ться їх по­ясни­ти чи спро­сту­ва­ти.

У сце­ні­чно­му вті­лен­ні епі­зо­дів опо­віда­н­ня Ка­те­ри­на Ту­шдер на­ма­га­є­ться по­до­ла­ти чор­ну по­ро­жне­чу, що ча­сто су­про­во­джує тло ляль­ко­вих ви­став. За­мість де­ко­ра­цій ре­жи­сер­ка ви­ко­ри­сто­вує на­пів­про­зо­рі екра­ни, на ко­трі про­е­кту­є­ться зо­бра­же­н­ня мі­ста, яким кро­ку­ють ба­тько й син повз ча­рів­ну крам­ни­цю, йо­го ме­шкан­ців і са­му крам­ни­цю. На­бли­зив­ши та­ким чи­ном дзер­ка­ло сце­ни май­же до екра­на кі­но- те­а­тру, во­на по­ді­бно ство­рює і ляль­ки: ве­ли­ки­ми пло­ски­ми фі­гу­ра­ми, ви­ко­на­ни­ми в то­му са­мо­му ху­до­жньо­му сти­лі. Ви­ста­ва все стає схо­жою на жи­ву па­пе­ро­во­сві­тло­ву ані­ма­цію, пер­со­на­жі якої ру­ха­ю­ться вздовж екра­на, чи­та­ю­чи свої мо­но­ло­ги.

А от ін­ша по­ста­нов­ка від­бу­ла­ся за тво­ра­ми «Рав­лик і кит» та «Де моя ма­ма?» Джу­лії До­нальд­сон й Аксе­ля Шеф­фле­ра. Яні­на Зе­лен­ська в ком­бо­ко­ле­кти­ві з «Пла­тфор­мою те­а­траль­них іні­ці­а­тив» і Хар­ків­ським бу­дин­ком акто­ра іме­ні Ле­ся Сер­дю­ка на­ма­га­ла­ся ство­ри­ти каз­ко­вий світ ціл­ком мо­жли­ви­ми за­со­ба­ми те­а­тру ля­льок. На фе­сти­ва­лі по­ка­за­ли ли­ше ури­вок із «Рав­ли­ка й ки­та» — каз­ки про не­о­чі­ку­ва­них дру­зів, які пря­му­ють до ве­ли­ких при­год.

Зо­бра­зи­ли, вла­сне, і рав­ли­ка, і ки­та в кіль­кох мас­шта­бах для рі­зних пла­нів і біль­шої ди­на­мі­ки «кар­тин­ки». Пе­ред про­сто­ром дії роз­мі­сти­ли актор­ку, яка чи­тає каз­ку, а за ним ві­део­про­е­кцію — муль­тфільм, ство­ре­ний ді­тьми. Ці­ка­во, що й ля­льок, які бе­руть учать у ви­ста-

ві, теж до­по­мо­гли ви­го­то­ви­ти ді­ти — ви­хо­ван­ці «Пла­тфор­ми» Зе­лен­ської. А то­му не­і­де­аль­ність лі­ній і ко­льо­рів, під­сві­че­них пси­хо­де­лі­чни­ми не­о­но­ви­ми лі­хта­ря­ми, ство­ри­ла стиль­ний і не­ор­ди­нар­ний образ каз­ки для сімейного перегляду.

За­мість фі­наль­но­го уза­галь­не­н­ня хо­ті­ло­ся б, нав­па­ки, по­ді­ли­ти­ся де­яки­ми ку­ме­дни­ми умо­ви­во­да­ми. По­пер­ше, Taking the Stage — це мистецтво зро­би­ти театральний трейлер і правильну заявку. Жо­ден із ре­жи­се­рів не має мо­жли­во­сті про­де­мон­стру­ва­ти жу­рі всю концепцію, то­му все, що мо­же, — до­бре наобіцяти. По­дру­ге, 20 хв мо­жна ди­ви­ти­ся будь­яку ви­ста­ву, на­віть най­менш при­єм­ну або ці­ка­ву, хо­ча на фе­сти­ва­лі та­ких, зі­знай­мо­ся че­сно, справ­ді не бу­ло. По­третє, спри­йма­ти всі шість те­а­траль­них ескі­зів за один ве­чір до­сить не­про­сто: усі во­ни ма­ють свій фор­мат, текс­то­ву осно­ву, і хо­ті­ло­ся б тро­хи біль­ше ча­су для ре­фле­ксій. Втім, то­ді фе­сти­валь із мі­ні пе­ре­тво­ри­ться на ма­ксі. І, ма­буть, остан­нє, як ма­ре­н­ня: а чо­му б те­а­трам не вла­што­ву­ва­ти та­кі кон­кур­си для май­бу­тніх се­зо­нів? До жу­рі мо­жна бу­ло б за­про­си­ти укра­їн­ських експертів і ко­лег, а гля­дач — він і у Ве­ли­кій Бри­та­нії гля­дач. Йо­му ви­рі­шу­ва­ти, хто кра­щий.

TAKING THE STAGE — ЦЕ МИСТЕЦТВО ЗРО­БИ­ТИ ТЕАТРАЛЬНИЙ ТРЕЙЛЕР І ПРАВИЛЬНУ ЗАЯВКУ. ЖО­ДЕН ІЗ РЕ­ЖИ­СЕ­РІВ НЕ МАЄ МО­ЖЛИ­ВО­СТІ ПРО­ДЕ­МОН­СТРУ­ВА­ТИ ЖУ­РІ ВСЮ КОНЦЕПЦІЮ, ТО­МУ ВСЕ, ЩО МО­ЖЕ, — ДО­БРЕ НАОБІЦЯТИ

сти­мул для актив­ні­шо­го та на­си­че­ні­шо­го жи­т­тя. На­віть на­во­дить ста­ти­сти­ку: ста­рі, які кон­та­кту­ють із тва­ри­на­ми, жи­вуть на п’ять ро­ків дов­ше. Окрім ко­тів і цу­ци­ків за­ве­ли тут ще й кро­лів, пта­хів, сви­ней, на­віть ко­ро­ву.

«Від сьо­го­дні по­ча­ли ба­лу­ва­ти по­сто­яль­ців пе­ре­пе­ли­ни­ми яй­ця­ми. І це зав­дя­ки мі­сце­во­му під­при­єм­цю, який по­да­ру­вав нам кіль­ка де­ся­тків пе­ре­пі­лок і трьох кро­лів! А ще по­ра­ді­йте з на­ми: у го­спі­сі з’явив­ся ще один ме­шка­нець. То­чні­ше, ме­шкан­ка. Її зва­ти Маль­ві­на. Во­на по­обі­ця­ла за­без­пе­чи­ти на­ших ме­шкан­ців мо­ло­ко­про­ду­кта­ми. А якщо не впо­ра­є­ться, то за­без­пе­чить... яло­ви­чи­ною! У неї є ви­бір», — із гу­мо­ром роз­по­від­ає про своє го­спо­дар­ство Єв­ген Тка­чов на сто­рін­ках у со­цме­ре­жах.

Май­же 90% лю­дей, які за­раз перебувають у го­спі­сі, при­ве­зли з га­ря­чих то­чок: бе­руть сю­ди за ре­ко­мен­да­ці­єю во­лон­те­рів, мі­сце­вої вла­ди, у якої на лі­нії зі­ткне­н­ня ду­же ма­ло мо­жли­во­стей до­по­ма­га­ти лю­дям. Ве­зуть і про­сто з лі­ка­рень, адже хво­рих ча­сто про­сто ні­ку­ди ви­пи­су­ва­ти. Для всіх цих лю­дей дер­жав­ні со­ці­аль­ні за­кла­ди за­чи­не­ні: у ко­гось десь (най­ча­сті­ше на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії чи в Ро­сії) є ро­ди­чі, то­му до­по­ма­га­ти їм — по­за за­ко­ном. Звичайно, ін­ко­ли й во­лон­те­рам го­спі­су до­во­ди­ться пе­ре­ві­ря­ти, чи не на­ма­га­ю­ться го­ре­ро­ди­чі та­ким чи­ном по­збу­ти­ся сво­їх ста­рих, щоб, на­при­клад, звіль­ни­ти жи­тло­ву пло­щу. А ін­ко­ли, нав­па­ки, ря­ту­є­мо пен­сіо­не­рів від сім’ ї, яка ви­ко­ри­сто­вує їхню пен­сію, зму­шу­ю­чи ста­рих го­ло­ду­ва­ти. Бу­ває, що в го­спіс по­тра­пля­ють і не­зви­чні го­сті. Якось кіль­ка днів жи­ла жін­ка з трьо­ма ді­тьми, у якої ро­зір­ва­ло бу­ди­нок, що сто­яв між дво­ма по­зи­ці­я­ми. Ще одна ро­ди­на че­ка­ла на під­твер­дже­н­ня ін­ва­лі­дно­сті від по­ра­нень, бо по­вер­та­ти­ся на­зад, де на них по­стій­но по­лю­вав снай­пер, жін­ки не мо­гли. Але го­лов­не, чим від­рі­зня­є­ться іні­ці­а­ти­ва Єв­ге­на та йо­го дру­зів, — це до­бра во­ля, з якою во­ни на­ма­га­ю­ться збе­рег­ти гі­дність лю­дей, що зму­ше­ні до­жи­ва­ти свої дні на са­мо­ті та в не­без­пе­чних умо­вах. Бо для них ва­жли­ві­ші не па­пі­рець та за­кон­ні під­ста­ви для до­по­мо­ги, а са­ма лю­ди­на, що опи­ни­ла­ся в скру­ті.

Сті­вен Го­кі­нґ на сце­ні. «Світ у го­рі­хо­вій шка­ра­лу­пі», ре­жи­сер Дми­тро За­хо­жен­ко

Ви­шу­ка­ність ір­ланд­сько­го рей­ва­ху. «Лей­те­нант з остро­ва Іні­шмор» Мар­ті­на Мак­до­на­ха, ре­жи­сер Ма­ксим Го­лен­ко, «Ди­кий театр», Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.