Юві­лей без фо­бій

Ukrainskiy Tyzhden - - На Часі - Юрій Ма­ка­ров

«Укра­їн­сько­му ти­жню» 10 ро­ків. Хто міг би по­ду­ма­ти!

Ко­ли пе­ре­бу­ва­єш усе­ре­ди­ні про­це­су або про­сто актив­но вбо­лі­ва­єш за ре­зуль­тат, важ­ко аде­ква­тно оці­ню­ва­ти те, що пе­ред очи­ма: ін­те­лект ди­ти­ни, ста­дію ре­мон­ту, смак ша­шли­ку. То­му я на­ма­га­ти­му­ся ма­кси­маль­но від­сто­ро­ни­ти­ся від кон­кре­тно­го кей­са й спро­бую опи­су­ва­ти рад­ше за­галь­ний пей­заж.

Де­сять ро­ків то­му го­лов­ною озна­кою на­шо­го ви­да­н­ня бу­ла укра­ї­но­мов­ність. Не фор­мат, не іде­о­ло­гія, не стиль. Мо­ва са­ма по со­бі бу­ла де­кла­ра­ці­єю на­мі­рів і вчин­ком. Щось змі­ни­ло­ся? Про­су­ва­н­ня укра­їн­сько­го про­ду­кту на зро­сій­ще­ний ри­нок усе ще спри­йма­є­ться як аван­тю­ра, і тіль­ки пі­сля по­ча­тку ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни кар­ти­на по­тро­ху ста­ла змі­ню­ва­ти­ся. Чи це тіль­ки так зда­є­ться? Ста­ти­сти­ки обмаль.

Будь-який но­вий про­ект, з’яв­ля­ю­чись на світ Бо­жий, до­сі про­по­нує все, що зав­го­дно: стан­дар­ти жур­на­лі­сти­ки, ці­льо­ву ау­ди­то­рію, зна­ко­ві облич­чя, ди­зайн — тіль­ки не цін­но­сті. У цьо­му сен­сі Ти­ждень до­сі є рід­кі­сним при­кла­дом то­го, як про­да­ва­ти сво­є­му спо­жи­ва­че­ві пе­ред­усім кар­ти­ну сві­ту. Тим біль­ше що ви­ра­зно пра­вих ре­сур­сів (пра­вих у тра­ди­цій­но­му ро­зу­мін­ні, себ­то зва­же­но кон­се­рва­тив­них, сум­лін­них і по­слі­дов­них, а не вузь­ко­ло­бих бор­ців за пра­во да­ти в пи­ку опо­нен­то­ві) в укра­їн­сько­му ме­діа-про­сто­рі до­сі бра­кує. Мо­жли­во, то­му се­ред на­ших вір­них чи­та­чів обмаль тих, хто пал­ко де­кла­рує свій па­трі­о­тизм, але ре­а­лі­зує йо­го зде­біль­шо­го в бо­роть­бі із за­хи­сни­ка­ми мен­шин. Сві­то­гляд — це щось біль­ше, ніж се­ксу­аль­ні впо­до­ба­н­ня та фо­бії, він пе­ред­ба­чає на­яв­ність хай там вже якої осві­ти, а зма­га­н­ня на рів­ні сен­сів по­тре­бує на­пру­же­н­ня не м’язів, а зви­вин.

До ре­чі, про стан­дар­ти жур­на­лі­сти­ки: ко­жен но­вий ме­дій­ний гра­вець вклю­чає в де­кла­ра­цію про на­мі­ри кля­тву до­три­му­ва­ти «пра­вил BBC», за­бу­ва­ю­чи, що BBC — це не­мов ан­глій­ський га­зон, 100 ро­ків (га­разд, 95)! На­справ­ді хо­ро­шим то­ном у жур­на­лі­сти­ці вва­жа­є­ться не від­су­тність вла­сної по­зи­ції, а сум­лін­ність, зокре­ма й від­окрем­ле­н­ня фа­ктів від су­джень, і це ре­аль­но не­по­ру­шне пра­ви­ло (тим біль­ше що ні­хто до­сі не ре­а­гує на лі­ди зі сло­во­спо­лу­че­н­ням на кшталт «скан­даль­ний по­лі­тик» або «одіо­зний бі­зне­смен», а це якраз кри­чу­щий брак про­фе­сії). Осо­бли­во це акту­аль­но в до­бу пос­тправ­ди, ко­ли ре­аль­ність по­стає у ви­гля­ді су­ми су­пе­ре­чли­вих, але рів­но­прав­них текс­тів. «ЗСУ ка­жуть, що стрі­ля­ли гі­бри­ди, а гі­бри­ди ствер­джу­ють, що ЗСУ, а де істи­на, ми не зна­є­мо» — та­ке ви­слов­лю­ва­н­ня мо­же со­бі до­зво­ли­ти спі­кер яко­гось ОБСЄ, тіль­ки не жур­на­ліст. Не зна­єш — іди ніж­ка­ми й не по­вер­тай­ся, до­по­ки не ді­зна­є­шся!

Ти­ждень ні­ко­ли не хо­вав­ся за ма­скою «не­упе­ре­дже­но­сті» й ча­сто-гу­сто до­зво­ляв со­бі пер­со­наль­ні ді­а­гно­зи, да­ле­кі від світ­ської ком­плі­мен­тар­но­сті, за що на ньо­го за­та­ї­ло обра­зу чи­ма­ло по­лі­ти­ків і пу­блі­чних ін­те­ле­кту­а­лів. Але ж ні­хто не обі­цяв, що ми бу­де­мо то­ва­ри­ством вза­єм­но­го за­хо­пле­н­ня! Бо йде­ться не про ізо­льо­ва­ні фа­кти, а про тен­ден­ції і вже по­тім про їхніх но­сі­їв. Із пер­со­на­лі­я­ми б’ються пе­ре­ва­жно за­ра­ди ма­те­рі­аль­но­го ін­те­ре­су, з прин­ци­па­ми або без­прин­ци­пні­стю — за­ра­ди прин­ци­пів.

Ну і як тут не ска­за­ти про ін­те­рес? Я не мо­жу зга­да­ти жо­дно­го ви­пад­ку, ко­ли б у жур­на­лі або на сай­ті за 10 ро­ків з’явив­ся бо­дай один (у дуж­ках по скла­дах бо-дай о-дин) за­мов­ний ма­те­рі­ал. Це ви­пли­ває зі став­ле­н­ня до пос­тправ­ди: якщо всі ви­слов­лю­ва­н­ня рів­но­прав­ні, яка рі­зни­ця, ко­ли бу­де одні­єю дум­кою біль­ше, а в бух­гал­те­рії ста­не не так по­ро­жньо? Якщо ві­риш в існу­ва­н­ня істи­ни, якось обра­зли­во нею тор­гу­ва­ти.

Ко­лись у юно­сті я за­хо­пив­ся бі­гом, лег­ко ді­йшов до що­ден­ної п’яти­кі­ло­ме­тро­вої ди­стан­ції, а да­лі по­ста­ло пи­та­н­ня: як удо­ско­на­лю­ва­ти­ся? При­швид­шу­ва­ти темп чи збіль­шу­ва­ти від­стань? Я звер­нув­ся по по­ра­ду до до­свід­че­ні­шо­го то­ва­ри­ша й по­чув па­ра­до­ксаль­ну від­по­відь: «Не же­ни­ся за що­ден­ним ре­зуль­та­том, єди­ним кри­те­рі­єм тво­го про­гре­су бу­де тер­мін, який ти ви­три­ма­єш і не ки­неш свої ре­гу­ляр­ні за­ня­т­тя».

Го­то­вий при­пу­сти­ти, що Ти­ждень по­сту­па­є­ться на­кла­да­ми без­пла­тно­му та­бло­ї­ду, який ви­да­є­ться за мо­сков­ські гро­ші. Я та­кож не пе­ре­ко­на­ний, що він є ета­ло­ном впли­во­во­сті, тоб­то що йо­го ува­жно ви­вча­ють у ви­со­ких ка­бі­не­тах (хо­ча де­що та­ки за­слу­го­вує на озна­йом­ле­н­ня, і пар­тнер­ство зі зна­ме­ни­тим бри­тан­ським The Economist тут у при­го­ді). Ва­жли­ві­ше, як на мій смак, те, що в рі­зних мі­стах і мі­сте­чках Укра­ї­ни на ко­жен йо­го но­мер че­ка­ють як на пра­кти­чний ін­стру­мент орі­єн­та­ції в цьо­му не­про­сто­му й за­плу­та­но­му сві­ті.

Сво­го ча­су я звик, що ме­не впі­зна­ють в облич­чя, і не над­то хи­зу­вав­ся ці­єю об­ста­ви­ною, адже те­ле­ві­зій­на сла­ва лег­ко­ва­жна й швид­ко­плин­на, тим біль­ше що в по­ло­ви­ні ви­пад­ків до ме­не звер­та­ли­ся: «Ми­ко­ла Ве­ре­сень!». Ни­ні якщо ме­не зу­пи­ня­ють, то най­ча­сті­ше за­ра­ди то­го, щоб по­дя­ку­ва­ти за чер­го­ву ко­лон­ку. І це я вва­жаю одним із най­біль­ших сво­їх до­ся­гнень.

БУДЬ-ЯКИЙ НО­ВИЙ ПРО­ЕКТ, З’ЯВ­ЛЯ­Ю­ЧИСЬ НА СВІТ БО­ЖИЙ, ДО­СІ ПРО­ПО­НУЄ ВСЕ, ЩО ЗАВ­ГО­ДНО: СТАН­ДАР­ТИ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ­КИ, ЦІ­ЛЬО­ВУ АУ­ДИ­ТО­РІЮ, ЗНА­КО­ВІ ОБЛИЧ­ЧЯ, ДИ­ЗАЙН — ТІЛЬ­КИ НЕ ЦІН­НО­СТІ. У ЦЬО­МУ СЕН­СІ ТИ­ЖДЕНЬ ДО­СІ Є РІД­КІ­СНИМ ПРИ­КЛА­ДОМ ТО­ГО, ЯК ПРО­ДА­ВА­ТИ СВО­Є­МУ СПО­ЖИ­ВА­ЧЕ­ВІ ПЕ­РЕД­УСІМ КАР­ТИ­НУ СВІ­ТУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.