Спля­чі ті­ні ім­пе­рії

Ukrainskiy Tyzhden - - Тема Номера - Юрій Ма­ка­ров

Від­ко­ли в нас роз­гор­ну­ла­ся кам­па­нія з пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ра­дян­ських назв ву­лиць, площ, про­вул­ків, — кам­па­нія, яку я, до ре­чі, під­три­мую всі­єю ду­шею, — ми­мо­во­лі по­чи­на­єш звер­та­ти ува­гу на ре­шту сто­ли­чної то­по­ні­мі­ки. Ко­му це? Про ко­го це? Чо­му са­ме тут? Спля­чі ті­ні ім­пе­рії? При­пу­сті­мо, про­ти пло­щі Тол­сто­го не маю ні­чо­го, і не ли­ше то­му, що се­ред ін­шо­го на­пи­сав «Ха­джі-му­рат», най­ви­ра­зні­ший ан­ти­ім­пер­ський ма­ні­фест, а про­сто то­му, що Тол­стой на­ле­жить ці­ло­му люд­ству й ме­ні зокре­ма й жо­дна сі­ра че­кіст­ська ми­ша не має вла­ди йо­го в ме­не за­бра­ти. З Пу­шкі­ним тро­хи скла­дні­ше, але га­разд, при­пу­сті­мо, тим біль­ше що вже зви­кли… А от як вам по­до­ба­є­ться ву­ли­ця Волзь­ка? Де ми, а де Вол­га? Яко­го дідь­ка? Мо­же, є в нас ву­ли­ця Ду­най­ська? Ні, не­має.

Це ні­яка не ру­со­фо­бія, чи­сті­сінь­кий здо­ро­вий глузд. До ре­чі, ана­лі­зу­ю­чи ки­їв­ські на­зви, від­кри­ва­єш для се­бе де­які ко­ри­сні фа­кти. При­пу­сті­мо, ро­сій­ський ком­по­зи­тор Аляб’єв («Со­ло­вєй мой, со­ло­вєй»), ви­яв­ля­є­ться, ви­дав збір­ку обро­бок укра­їн­ських на­ро­дних пі­сень. Те­пер я ро­зу­мію, що ро­бить у Ки­є­ві ву­ли­ця йо­го іме­ні. Або Алє­ксєй Коль­цов («Ко­ло­коль­чі­кі моі, цвє­ті­кі стє­пниє»): йо­го ма­ло­ро­сій­ські вір­ші бу­ли чи не пер­ши­ми на­дру­ко­ва­ни­ми в ім­пе­рії текс­та­ми укра­їн­ською мо­вою, якщо не ра­ху­ва­ти Ко­тля­рев­сько­го, і це ще на­га­ду­ва­н­ня, що Во­ро­неж­чи­на — пів­ден­ний аре­ал укра­їн­ських етні­чних зе­мель. Зно­ву-та­ки тут не про ре­ванш, а про ра­ціо­наль­ні по­ясне­н­ня. А от що ро­бить у нас ву­ли­ця Дмі­трія Ма­мі­на-сі­бі­ря­ка? Чо­му не Дік­кен­са, не Стен­да­ля, не Фол­кне­ра? Не ураль­сько­го каз­ка­ря Ба­жо­ва? А — ува­га! — Єр­ма­ка, роз­бій­ни­ка й «під­ко­рю­ва­ча» Си­бі­ру?! Пов­на ма­я­чня…

Це я не до то­го, що тре­ба все ки­да­ти й по­чи­на­ти дру­гу хви­лю пе­ре­йме­ну­вань (хо­ча ра­но чи пі­зно до­ве­де­ться, і кра­ще ра­но, ніж пі­зно). Для ме­не це так чи так ілю­стра­ція ста­ну на­ших міз­ків. Пос­тко­ло­ні­аль­ні сту­дії ни­ні у сві­ті є одні­єю з най­по­ши­ре­ні­ших і мо­дних тем гу­ма­ні­тар­них до­слі­джень. Про­те на рі­дних те­ре­нах я не спо­сте­рі­гаю ви­ра­зних її пло­дів. По­над те, ті ін­те­ле­кту­аль­ні смі­лив­ці, які до неї під­сту­па­ю­ться, ри­зи­ку­ють зі­ткну­ти­ся з не­ро­зу­мі­н­ням і на­віть осу­дом, мов­ляв, для ін­те­ле­кту­а­ла це над­то про­сте й по­пу­ліст­ське зав­да­н­ня, хай ото «стур­бо­ва­ні» ко­пир­са­ю­ться. Хо­ча стур­бо­ва­ність ціл­ком ви­прав­да­на. Бо що та­ке на­слід­ки ко­ло­ні­аль­но­го ста­ну? Пе­ред­усім роз­бе­ще­н­ня дру­го­ря­дні­стю й сва­ві­л­лям. Ім­пе­рії, між ін­шим, теж різні тра­пля­ю­ться. Рим сво­їм ко­ло­ні­ям ніс пе­ред­усім до­ро­ги, які до­жи­ли до ни­ні­шніх ча­сів, і Рим­ське пра­во. Кремль у ціл­ко­ви­тій від­по­від­но­сті зі сво­єю при­ро­дою екс­пор­ту­вав вла­сну мо­дель: дур­нів і до­ро­ги, то­чні­ше їхню від­су­тність. Ар­гу­мент, що на­се­ле­н­ня умов­ної ме­тро­по­лії жи­ло не кра­ще, ніж око­ли­ці, у яких ні­би­то бу­ли всі пре­фе­рен­ції й ма­ло не го­ду­ва­ли­ся з цен­тру, не при­йма­є­ться. Ра­дян­ська ім­пе­рія зав­жди бу­ла орі­єн­то­ва­на на ви­смо­кту­ва­н­ня під­ле­глих те­ри­то­рій, а без­го­спо­дар­ність — то вже по­дро­би­ці мен­та­лі­те­ту кон­кре­тно­го за­гар­бни­ка. Про­сто в мо­сков­сько­му ко­му­ні­сти­чно­му цар­стві ре­сур­си за­са­дни­че спря­мо­ву­ва­ли­ся на роз­дму­ху­ва­н­ня вій­сько­во-про­ми­сло­во­го ком­пле­ксу, а що за­ли­ши­ться — на екс­порт ре­во­лю­ції.

Ма­ло хто пам’ятає, що пі­сля Дру­гої сві­то­вої одним із най­кру­ті­ших ін­фра­стру­ктур­них про­е­ктів був га­зо­гін Да­ша­ва — Мо­сква й у сто­ли­ці СРСР го­ту­ва­ли щі на укра­їн­сько­му га­зі. По­тім, ко­ли йо­го ви­смо­кта­ли, на­ших фа­хів­ців цен­тра­лі­зо­ва­но ки­ну­ли на осво­є­н­ня си­бір­ських ро­до­вищ, ту тру­бу по­ча­ли ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти, з до­зво­лу ска­за­ти, у ре­вер­сно­му на­прям­ку й во­на ста­ла ча­сти­ною екс­порт­но­го

га­зо­про­во­ду Урен­гой — Ужго­род, а ми на де­ся­ти­лі­т­тя ді­ста­ли до­да­тко­ву за­ле­жність — це так, для при­кла­ду. Укра­ї­ні не­має за що дя­ку­ва­ти до­бро­му ца­ре­ві: ні за про­ми­сло­вість (одна гі­гант­ська фа­бри­ка з ви­ро­бни­цтва бомб і ра­кет), ні за енер­ге­ти­ку (ра­зом зі смер­дю­чим смо­гом і за­то­пле­ни­ми без­цін­ни­ми зем­ля­ми), ні за осві­ту з ме­ди­ци­ною, які те­пер не­зро­зумі­ло як ре­фор­му­ва­ти, ні тим біль­ше за ка­та­стро­фу се­ла… Про міль­йон­ні жер­тви те­ро­ру вза­га­лі мов­чу.

Але най­стра­шні­ший спа­док — це, вла­сне, людський вимір. Мо­раль­не роз­бе­ще­н­ня, брак ква­лі­фі­ко­ва­них ка­дрів, осо­бли­во ін­те­ле­кту­а­лів і ме­не­дже­рів, яких сто­ли­ця ви­смо­кту­ва­ла, не­мов пи­ло­со­сом, на­то­мість по­си­ла­ю­чи сю­ди ту­пих дер­жи­морд і се­ле­кціо­ну­ю­чи се­ред мі­сце­вих ко­ла­бо­ран­тів най­оги­дні­ших за сво­ї­ми ду­шев­ни­ми яко­стя­ми. Отці-за­снов­ни­ки пє­тров­ської дер­жа­ви, ми­сли­те­лі з ко­ла Мо­ги­лян­ки га­да­ли, що змо­жуть на­ду­ри­ти істо­рію й ци­ві­лі­зу­ва­ти ко­ло­ні­за­то­рів. Че­рез 300 ро­ків ми ма­є­мо ви­прав­ля­ти пло­ди їхніх ілю­зій.

Про­він­ція в пер­вин­но­му сен­сі, себ­то те, що за­во­йо­ва­но (pro-vincia), до­рів­нює про­він­ції в су­ча­сно­му по­бу­то­во­му. До­ла­ти її мо­жна у два спосо­би: куль­ти­ву­ва­ти зна­н­ня, на­ви­чки, ком­пе­тен­ції, кре­а­тив і ви­ко­рі­ню­ва­ти реш­тки раб­ства. Зокре­ма, по­збу­ва­ти­ся ті­ней. А як ви хо­ті­ли?

РА­ДЯН­СЬКА ІМ­ПЕ­РІЯ ЗАВ­ЖДИ БУ­ЛА ОРІ­ЄН­ТО­ВА­НА НА ВИ­СМО­КТУ­ВА­Н­НЯ ПІД­ЛЕ­ГЛИХ ТЕ­РИ­ТО­РІЙ, А БЕЗ­ГО­СПО­ДАР­НІСТЬ — ТО ВЖЕ ПО­ДРО­БИ­ЦІ МЕН­ТА­ЛІ­ТЕ­ТУ КОН­КРЕ­ТНО­ГО ЗА­ГАР­БНИ­КА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.