Ку­ні Мі­я­ке:

«Ки­тай, Ро­сія та Іран змі­ню­ють ста­тус-кво у Єв­ра­зії»

Ukrainskiy Tyzhden - - Світ - Спіл­ку­ва­лась Ан­на Кор­бут

Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з пре­зи­ден­том то­кій­сько­го Ін­сти­ту­ту зов­ні­шньої по­лі­ти­ки Ку­ні Мі­я­ке про без­пе­ку Япо­нії, по­ту­ги, що змі­ню­ють ни­ні­шнє гео­по­лі­ти­чне се­ре­до­ви­ще, і про те, як про­ти­сто­я­ти їм ко­ле­ктив­ни­ми зу­си­л­ля­ми.

На остан­ньо­му з’їзді пар­тії в Ки­таї Сі Цзі­ньпін ого­ло­сив про «но­ву до­бу» ки­тай­ської по­ту­ги. Як гео­по­лі­ти­чні по­зи­ція та ам­бі­ції остан­ньої ба­ча­ться з Япо­нії те­пер і в се­ре­дньо­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві? — Тут є три аспе­кти. Пер­ший: з по­гля­ду гло­баль­ної гео­по­лі­ти­ки Ки­тай — одна з трьох дер­жав, що змі­ню­ють ста­тус-кво на єв­ра­зій­сько­му ма­те­ри­ку. Дві ін­ші — Ро­сія та Іран. Во­ни й на­да­лі ки­да­ти­муть ви­клик ни­ні­шньо­му ста­тус-кво си­лою. Ро­сія при­клад цьо­го.

Дру­гий аспект: вну­трі­шня пси­хо­ло­гі­чна мо­ти­ва­ція. 1840 ро­ку, ко­ли Ки­тай за­знав по­раз­ки від бри­тан­ців в опі­ум­них вій­нах, то втра­тив ба­га­то, зокре­ма Гон­конг. А ще на­да­лі за­хі­дні по­ту­ги над­то йо­го при­ни­жу­ва­ли. То­ді до Ки­таю при­йшли ін­ші єв­ро­пей­ські дер­жа­ви, а та­кож Ро­сія, Аме­ри­ка, Япо­нія. Тож до­ба при­ни­же­н­ня по­ча­ла­ся в XIX сто­літ­ті. Ця істо­ри­чна трав­ма не за­го­ї­ла­ся. То­му в ки­тай­ців є по­чу­т­тя гор­до­сті як ве­ли­че­зної су­пер­по­ту­ги в ми­ну­ло­му, і во­ни хо­чуть по­вер­ну­ти її. По­ді­бне до то­го, що со­бі уяв­ляє Пу­тін.

Тре­тій аспект, ма­буть, сто­су­є­ться біль­ше обо­ро­ни, ніж на­па­ду. Ки­тай­ська еко­но­мі­ка слаб­ша­ти­ме: до 2020–2025 ро­ків це ста­не фа­ктом. Їм тре­ба по­до­ла­ти пас­тку се­ре­дніх до­хо­дів. Їхнє на­се­ле­н­ня пе­ре­ста­не зро­ста­ти, зар­пла­ти вже за­ви­со­кі. Во­ни не мо­жуть біль­ше за­ле­жа­ти від екс­пор­то­о­рі­єн­то­ва­ної еко­но­мі­чної стра­те­гії.

Їм по­трі­бні — і це ро­би­ли пів­ден­но­ко­рей­ці, тай­ван­ці, гон­конг­ці — онов­ле­н­ня, ре­фор­ми дер­жав­них під­при­ємств. Біль­ше де­ре­гу­ля­ції в еко­но­мі­чній си­сте­мі, під­ви­ще­н­ня вну­трі­шньо­го по­пи­ту, а не за­ле­жність від зов­ні­шніх рин­ків.

Сі му­сить кон­цен­тру­ва­ти по­лі­ти­чну вла­ду у сво­їх ру­ках. Чо­му так? Ра­ні­ше Ки­тай очо­лю­ва­ло ко­ле­ктив­не ке­рів­ни­цтво: сім лі­де­рів, зокре­ма вер­хов­ний. Уя­віть со­бі кіль­ка рів­нів олі­гар­хі­чних стру­ктур, і всі во­ни пов’яза­ні з вла­дою та кон­вер­ту­ють її в до­хо­ди. Аби зро­би­ти ки­тай­ську еко­но­мі­ку жит­тє­зда­тною й здо­ро­вою, її тре­ба пе­ре­тво­ри­ти на ка­пі­та­лізм. Але по­ки ко­ле­ктив­не ке­рів­ни­цтво за­ли­ша­є­ться не­до­тор­кан­ним, ше­сте­ро ін­ших лі­де­рів опи­ра­ти­му­ться цьо­му. Во­ни не хо­чуть втра­ча­ти дже­ре­ла до­хо­дів.

Тож те, що ро­бить за­раз Сі Цзі­ньпін, у йо­го очах є аде­ква­тним, ефе­ктив­ним і не­об­хі­дним спосо­бом ре­фор­му­ва­н­ня еко­но­мі­ки. Іро­нія по­ля­гає в то­му, що в Ки­таї для від­кри­т­тя еко­но­мі­ки до­во­ди­ться зо­се­ре­джу­ва­ти у сво­їх ру­ках вла­ду. Зві­сно, та­ке не прой­де. Че­рез ці три при­чи­ни Ки­тай не при­пи­нить ді­я­ти так, як діє, у про­гно­зо­ва­но­му май­бу­тньо­му. Та­кою си­ту­а­ція ба­чи­ться ме­ні з То­кіо.

Який, га­да­є­те, ба­ланс сил між США та Ки­та­єм у ва­шо­му ре­гіо­ні? — Тут аси­ме­три­чна си­ту­а­ція. У гло­баль­но­му ви­мі­рі пер­шість на бо­ці США. Ки­тай на­здо­га­няє. Однак усе-та­ки ін­ве­стує біль­ше в аси­ме­три­чні сфе­ри ді­яль­но­сті, як-от кі­бер­ді­яль­ність, ко­смі­чні до­слі­дже­н­ня, по­бу­до­ва авіа­но­сців. Це так зва­на ди­пло­ма­тія з по­зи­ції си­ли. Але не зброя XXI сто­річ­чя.

Вре­шті, США має і вій­сько­ву пе­ре­ва­гу, яку змі­цню­ють по­лі­ти­чна ста­біль­ність кра­ї­ни, здо­ро­ва еко­но­мі­ка та ба­га­то ре­сур­сів, а ще ду­же жорс­тке, але кон­ку­рен­тне еко­но­мі­чне се­ре­до­ви­ще, зро­ста­н­ня на­се­ле­н­ня, за­лу­че­н­ня та­лан­тів зі всіх ку­то­чків сві­ту. Тож не ду­маю, що по­ту­га ці­єї кра­ї­ни гір­ша­ти­ме. Тим ча­сом Ки­тай по­чне сла­бну­ти, зокре­ма з еко­но­мі­чних при­чин. Якщо там не змо­жуть про­го­ду­ва­ти лю­дей, отри­ма­ють по­лі­ти­чну не­ста­біль­ність. А це не­без­пе­ка. То­му їм до­во­ди­ться біль­ше за­йма­ти обо­рон­ну по­зи­цію.

Я ска­зав би, що США збе­ре­жуть за со­бою пер­шість.

Чи мо­жли­вий ізо­ля­ціо­нізм США в Азій­сько-ти­хо­оке­ан­сько­му ре­гіо­ні? — Ні­чо­го не­мо­жли­во­го не­має. До­нальд Трамп — це ре­зуль­тат за­ци­кле­ної на со­бі про­те­кціо­ніст­ської, ізо­ля­ціо­ніст­ської, іно­ді ксе­но­фоб­ської по­зи­ції в ду­сі «я на­сам­пе­ред». Але та­кий сен­ти­мент по­вер­та­є­ться до Ва­шинг­то­на раз на кіль­ка де­ся­ти­літь. Тож тут ні­чо­го но­во­го. І все-та­ки аме­ри­кан­цям до­сі ви­ста­ча­ло му­дро­сті не під­да­ва­ти­ся на спо­ку­си ізо­ля­ціо­ні­зму. Бу­ва­ло, що во­ни втра­ча­ли ві­ру в се­бе й го­ру бра­ла «тем­на сто­ро­на» — су­міш ксе­но­фо­бії, не­здо­ро­во­го на­ціо­на­лі­зму, де­стру­ктив­но­го по­пу­лі­зму, дис­кри­мі­на­цій­них по­ри­вів. Але це з’яв­ля­ло­ся й ми­на­ло. У та­ко­му ро­зу­мін­ні в аме­ри­кан­ській істо­рії Трамп — не уні­каль­ний ви­па­док. Не­за­ле­жно від то­го, що він ро­би­ти­ме чо­ти­ри чи ві­сім ро­ків, аме­ри­кан­ці по­вер­ну­ться в центр. Ме­ні зда­є­ться, у них є на це си­ли.

На­скіль­ки Япо­нія від­чу­ває за­гро­зу че­рез пів­ні­чно­ко­рей­ську кри­зу? — Ми від­чу­ва­є­мо за­гро­зу у двох те­а­трах дій. Один — ра­ке­тний: пів­ні­чно­ко­рей­ці за­пу­ска­ють ра­ке­ти та збіль­шу­ють їхню даль­ність. Це одно­зна­чно чі­тка ек­зи­стен­цій­на за­гро­за для нас за пе­рі­од із 1945 ро­ку.

Во­дно­час на­ступ Ки­таю на мо­рі — у Пів­ден­но­ки­тай­сько­му, а осо­бли­во Схі­дно­ки­тай­сько­му мо­рях, бі­ля остро­вів Сен­ка­ку — теж ста­но­вить чі­тку фі­зи­чну за­гро­зу для нас, якої не бу­ло з 1945-го.

На­скіль­ки це спо­ну­кає Япо­нію роз­ви­ва­ти вій­сько­ві по­ту­жно­сті? — Укра­ї­на по­збу­ла­ся ядер­ної зброї, і не­без­при­чин­но: на­яв­ність її має свої пе­ре­ва­ги, але й не­до­лі­ки теж. У Япо­нії ло­гі­ки в здо­бут­ті ядер­ної зброї, ма­буть, ще мен­ше, ніж в Укра­ї­ни. Оста­н­ня має зна­чно про­сто­рі­шу те­ри­то­рію. У нас же ма­лі остро­ви, не­має стра­те­гі­чної те­ри­то­рі­аль­ної гли­би­ни. Тож як ми мо­же­мо роз­ро­бля­ти й утри­му­ва­ти ядер­не озбро­є­н­ня, осо­бли­во з огля­ду на те, що на­ше на­се­ле­н­ня змен­шу­є­ться, лю­ди — па­ци­фі­сти та є пам’ять про жертв Хі­ро­сі­ми й На­га­са­кі. Як ми мо­же­мо пе­ре­ко­на­ти лю­дей на ко­ристь ядер­ної зброї, на­віть як­би хо­ті­ли?

Та­кож озбро­ю­ва­ти­ся та­ким чи­ном для Япо­нії кон­тр­про­ду­ктив­но: це по­шле не­пра­виль­ний си­гнал на­шим су­сі­дам. Тож по­ки Япо­нія має за­хист із бо­ку си­сте­ми стри­му­вань від США й со­ю­зни­ків, по­тре­би в роз­роб­ці вла­сної ядер­ної зброї в нас не­має. Про по­вер­не­н­ня та­кої на свою те­ри­то­рію мо­жуть го­во­ри­ти пів­ден­но­ко­рей­ці, але це їхня спра­ва. У на­шо­му ви­пад­ку, вра­хо­ву­ю­чи за­хист від аме­ри­кан­ської си­сте­ми стри­му­вань, не ба­чу ве­ли­кої по­тре­би в цьо­му. Тіль­ки якщо зга­да­но­го за­хи­сту біль­ше не бу­де, але це вже про ін­ше мо­ва.

А якщо го­во­ри­ти про тра­ди­цій­ну вій­сько­ву по­ту­гу? — У нас во­на ку­ди слаб­ша, ніж по­трі­бно. Однак ек­зи­стен­цій­ні за­гро­зи від Пів­ні­чної Ко­реї та по­тен­цій­но від Ки­таю зму­си­ли пе­ре­сі­чних япон­ців про­ки­ну­ти­ся. У сво­є­му уто­пі­чно­му па­ци­фі­змі ми жи­ли, на­че в ма­рен­ні. Під час хо­ло­дної вій­ни си­сте­ма стри­му­вань пра­цю­ва­ла, то­му ні­хто ні на ко­го не на­па­дав. Збе­рі­гав­ся мир. І це бу­ло не зав­дя­ки на­шій мир­ній Кон­сти­ту­ції, а зав­дя­ки ефе­ктив­ній си­сте­мі стри­му­ва­н­ня.

Те­пер, пі­сля роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, все ста­ло більш не­пе­ре­дба­чу­ва­ним, не­про­зо­рим і не­ста­біль­ним. Тож ми му­си­мо бу­ти спро­мо­жни­ми за­хи­сти­ти се­бе, адже за­гро­зи за­раз на­ба­га­то ближ­чі та ре­аль­ні­ші.

Уря­ду Япо­нії по­сту­по­во вда­є­ться пе­ре­ко­ну­ва­ти гро­мад­ськість у то­му, що кра­ї­ні тре­ба по­мір­ко­ва­но роз­ви­ва­ти вій­сько­ву по­ту­гу з огля­ду на цю но­ву си­ту­а­цію.

На­при­клад, ми вва­жа­ли ра­ні­ше, що ро­сі­я­ни при­бу­ва­ти­муть до Хок­кай­до на тан­ках. Але цьо­го не від­бу­ва­є­ться. Не ду­маю, що во­ни мо­жуть до­пра­ви­ти свої тан­ки до Япо­нії. На­то­мість ре­аль­но нас не­по­ко­ять ки­тай­ські ри­бо­ло­ве­цькі су­дна, ко­ра­блі нав­ко­ло остро­вів Сен­ка­ку. Нам по­трі­бно біль­ше обо­рон­них спро­мо­жно­стей на во­ді на пів­дні, а не на зем­лі на пів­но­чі. То­му ми змі­щу­є­мо прі­о­ри­те­ти.

І це не вій­сько­ва екс­пан­сія. Ми про­сто транс­фор­му­є­мо свої обо­рон­ні мо­жли­во­сті у від­по­відь на за­гро­зу з пів­дня, а не з пів­но­чі.

Як ви зга­да­ли, грав­ці на кшталт Ро­сії чи Ки­таю змі­ню­ють ста­ту­скво. Яким ви ба­чи­те йо­го, ска­жі­мо, за 10 ро­ків? — Усе за­ле­жить від то­го, на­скіль­ки ефе­ктив­ною бу­де си­сте­ма стри­му­ва­н­ня, зокре­ма до­го­во­ри про без­пе­ку, НАТО, дво­сто­рон­ні альян­си зі США або ін­ши­ми кра­ї­на­ми, що по­ді­ля­ють твої цін­но­сті, у май­бу­тньо­му. Якщо ті си­сте­ми пра­цю­ва­ти­муть ефе­ктив­но і якщо ми не по­шле­мо не­пра­виль­ний си­гнал Ро­сії чи Ки­таю, якщо їх на­ле­жним чи­ном стри­му­ва­ти­муть, то не ду­маю, що ни­ні­шній ста­тус-кво їм бу­де так лег­ко по­ру­ши­ти. Хоч би ко­ли во­ни це ро­би­ли — та­ке зав­жди від­бу­ва­є­ться там, де є ва­ку­ум впли­ву. Са­ме так бу­ло в Пів­ден­но­ки­тай­сько­му мо­рі: у 1991 ро­ці аме­ри­кан­ські си­ли ви­йшли з Фі­ліп­пін і Ки­тай по­чав оку­по­ву­ва­ти ске­лі по­бли­зу.

На жаль, це ре­зуль­тат не осла­бле­н­ня аме­ри­кан­ської по­ту­ги, а не­зда­тно­сті аме­ри­кан­сько­го по­лі­ти­чно­го ке­рів­ни­цтва на­ле­жним чи­ном ко­ри­сту­ва­ти­ся вла­сною по­ту­гою в пев­них те­а­трах дій.

На­при­клад, Буш-мо­лод­ший не­пра­виль­но ско­ри­став­ся аме­ри­кан­ською по­ту­гою, ро­бив те, що бу­ло не­по­трі­бно, пе- ре­гнув па­ли­цю. Я то­ді був в Іра­ку й ро­зу­мію при­чи­ни вій­ни. Але оку­па­ція бу­ла жа­хли­вою.

Однак да­лі, на­сту­пних ві­сім ро­ків, Оба­ма не ро­бив вза­га­лі ні­чо­го. Тож ми ба­чи­ли або на­дмір­не ви­ко­ри­ста­н­ня аме­ри­кан­ської си­ли, або інер­цію: ті два пре­зи­ден­ти не змо­гли аде­ква­тно по­ке­ру­ва­ти по­ту­гою кра­ї­ни. Са­ме так ми ство­ри­ли Ірак, то­му ма­є­мо Си­рію, «ІД», і то­му ро­сі­я­ни втор­гли­ся в Крим. Не­ба­жа­н­ня Аме­ри­ки ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти свою по­ту­гу при­зво­дить до ва­ку­у­му. А це спо­ну­кає грав­ців з ам­бі­ці­я­ми до ін­тер­вен­цій або змі­ни ста­тус-кво вда­ва­ти­ся до си­ли та вій­сько­вих опе­ра­цій.

Ба­га­то кра­їн, со­ю­зни­ків і дру­зів США, зокре­ма Укра­ї­на, бу­ли б на­ба­га­то ща­сли­ві­ши­ми, як­би Аме­ри­ка аде­ква­тно ко­ри­сту­ва­ла­ся сво­єю по­ту­гою. Я щи­ро спо­ді­ва­ю­ся, що До­нальд Трамп при­ді­ля­ти­ме си­ту­а­ції в Схі­дній Єв­ро­пі біль­ше ува­ги. По­при йо­го по­га­ну ре­пу­та­цію, ко­ли йде­ться про між­на­ро­дну по­лі­ти­ку, Адмі­ні­стра­ція Трам­па до­во­лі му­дро по­во­ди­ться в Схі­дній Азії. Ча­сом від ньо­го чу­ти жорс­ткі ре­мар­ки. То, ма­буть, та­кти­ка по­га­но­го й хо­ро­шо­го по­лі­цей­сько­го. І це нор­маль­но, бо по­ки що спра­цьо­вує. Ко­ман­да Адмі­ні­стра­ції Трам­па зав­жди ви­прав­ляє та зба­лан­со­вує по­зи­цію США що­до Схі­дної Азії.

У пи­та­н­нях схі­дно­єв­ро­пей­ської по­лі­ти­ки Адмі­ні­стра­ція не­ста­біль­ні­ша че­рез фа­ктор Ро­сії та пов’яза­ні з нею скан­да­ли. Тож це ме­не три­во­жить ку­ди біль­ше.

Пам’ятай­те, у вас су­сід — Ро­сія. У нас — Ки­тай і Ро­сія. Нам до­во­ди­ться ма­ти спра­ву з обо­ма грав­ця­ми, що хо­чуть змі­ни­ти ста­тус-кво окре­мо, а іно­ді во­ни ді­ють ра­зом. Та­кож нам до­во­ди­ться ма­ти спра­ву з Близь­ким Схо­дом. Укра­ї­на отри­му­ва­ла енер­го­но­сії з Ро­сії. Ми з Близь­ко­го Схо­ду. Бу­дья­ка не­ста­біль­ність там пе­ре­ри­ває до нас це по­ста­ча­н­ня.

Тож стра­те­гі­чний гео­по­лі­ти­чний ланд­шафт Єв­ро­пи та Схі­дної Азії ду­же рі­зний.

Чи мо­же Єв­ро­па ві­ді­гра­ва­ти біль­шу без­пе­ко­ву роль у Схі­дній Азії? — По-пер­ше, у Єв­ро­пі є мор­ські та су­хо­пу­тні по­ту­ги. Укра­ї­на чи Ні­меч­чи­на не є мор­ськи­ми по­ту­га­ми. Іспа­нія бу­ла ра­ні­ше. Най­біль­ша та­ка по­ту­га в Єв­ро­пі за­раз — Ве­ли­ка Бри­та­нія. Во­на мо­же ві­ді­гра­ва­ти пев­ну роль, оскіль­ки кра­ї­на ви­хо­дить із ЄС, їй по­трі­бно біль­ше тор­гів­лі, біль­ше ка­на­лів ко­му­ні­ка­ції. Тож бри­тан­ці мо­жуть об’єд­на­ти си­ли з на­ми для ко­ле­ктив­но­го за­хи­сту мор­ських шля­хів ко­му­ні­ка­ції.

Де­які єв­ро­пей­ські кра­ї­ни пе­ре­ва­жно зо­се­ре­дже­ні на су­хо­пу­тних си­лах. У та­ко­му ра­зі їхній вне­сок більш опо­се­ред­ко­ва­ний. Ви ма­є­те спра­ву з ро­сі­я­на­ми, ми теж. Тож нам тре­ба спів­пра­цю­ва­ти в пи­тан­ні: що ро­би­ти з грав­ця­ми, які змі­ню­ють ста­тус-кво. Во­ни ма­ють свої ви­хо­ди і в Єв­ро­пі, і в Схі­дній Азії, і на Близь­ко­му Схо­ді. Аби зму­си­ти по­тен­цій­них під­рив­ни­ків ста­тус-кво по­во­ди­ти­ся аде­ква­тно, ма­є­мо ко­ле­ктив­но над­си­ла­ти пра­виль­ні ме­се­джі їхньо­му ке­рів­ни­цтву.

Я хо­тів би, щоб ви так са­мо об­хо­ди­ли­ся з Ки­та­єм. Для нас Пі­дне­бе­сна й Ро­сія одна­ко­ві в на­ма­га­н­нях змі­ни­ти ни­ні­шній по­ря­док ден­ний. Во­ни та­кож на­ші еко­но­мі­чні пар­тне­ри. Але нас тур­бує їхня по­ве­дін­ка. Тож якщо Укра­ї­на хо­че бу­ти ча­сти­ною За­хо­ду, а во­на нею є, то ма­є­мо ра­зом про­ти­сто­я­ти тим, хто пра­гне змі­ни­ти ста­тус-кво.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.