Ві­ланд Шпек:

«Фільм — це зброя, яка впли­ває на су­спіль­ні змі­ни та роз­ви­ток біль­ше, ніж ін­ші фор­ми куль­ту­ри»

Ukrainskiy Tyzhden - - Культура - Спіл­ку­ва­ла­ся Ган­на Тре­губ

Ди­ре­ктор се­кції «Па­но­ра­ма» Бер­лін­сько­го між­на­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю, го­ло­ва жу­рі на­ціо­наль­но­го кон­кур­су 47-го Між­на­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість» роз­по­вів Ти­жню про су­ча­сні трен­ди в кі­но, про­бле­ми жі­но­чої кі­но­ре­жи­су­ри та ре­брен­динг «Мо­ло­до­сті » .

Се­кція «Па­но­ра­ма» Бер­лін­сько­го між­на­ро­дно­го кі­но­фе­сти­ва­лю, яку ви очо­лю­є­те вже 25 ро­ків, від­кри­ла Єв­ро­пі й сві­то­ві низ­ку ав­тор­ських та ар­тха­у­сних філь­мів. Ре­аль­ність нав­ко­ло нас дра­ма­ти­чно змі­ню­є­ться, але чи змі­ню­ю­ться во­дно­час і те­ми та трен­ди в кі­но? — Отак одра­зу й не від­по­ві­си. На жаль, му­шу ска­за­ти, що те­ми ли­ша­ю­ться при­бли­зно ті са­мі. Усіх нас тур­бує світ, у яко­му ми жи­ве­мо. Се­кція «Па­но­ра­ма» на Бер­лін­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі зав­жди охо­плю­ва­ла філь­ми, які щось зна­чи­ли, щось не­сли в со­бі, якийсь по­гляд на су­спіль­ство, на лю­ди­ну як осо­бу, на різні со­ці­аль­ні гру­пи, на те, як ми мо­же­мо жи­ти ра­зом, як зна­хо­ди­мо си­лу в куль­ту­рі, що є міс­тком між тва­рин­ним у лю­ди­ні й чи­мось зна­чно кра­щим.

На­справ­ді те­ма про те­ми пра­кти­чно без­дон­на, бо в нас май­же не­має ра­мок ні в есте­ти­ці, ні в кон­тен­ті, ні на рів­ні по­лі­ти­чних за­яв. Мо­ва про кі­но, яке пі­ді­йшло б на­шо­му гля­да­че­ві. Зви­чай­но, ми на­ма­га­є­мо­ся ви­хо­ва­ти йо­го, сфор­му­ва­ти, на­вчи­ти. Але гля­да­чі як та­кі бу­ли й до по­ча­тку ро­бо­ти на­шої се­кції.

Успіх «Па­но­ра­ми» на кі­но­фе­сти­ва­лі в Бер­лі­ні по­ля­гає в то­му, що гля­да­чі хо­чуть філь­мів зі сми­слом. Па­ра­лель­но ми вки­да­є­мо стрі­чки на кі­но­ри­нок, бо Бер­лі­на­ле — це мі­сце, де та­кий ри­нок бу­ло ство­ре­но. У се­ре­ди­ні 1980-х ми як ке­рів­ни­ки рі­зних про­грам­них се­кцій зро­зумі­ли, що ма­є­мо ро­би­ти біль­ше для то­го, аби но­ві стрі­чки де­мон­стру­ва­ли­ся не ли­ше в Бер­лі­ні, а у всьо­му сві­ті. То­му Бер­лі­на­ле — єди­ний кі­но­ри­нок, ство­ре­ний про­грам­ни­ми ке­рів­ни­ка­ми. Як єв­ро­пей­ський май­дан­чик для про­да­жу кі­но Бер­лін­ський кі­но­фе­сти­валь осо­бли­ву ува­гу звер­тає на якість кі­но­про­ду­кції.

Бер­лін 1960-х ро­ків, осо­бли­во За­хі­дний, був мі­сцем ску­пче­н­ня лю­дей, що ма­ли не­ба­га­то гро­шей, про­те ве­ли­кі ці­лі. Лю­ди з гро­ши­ма в той час бу­ли в Мюн­хе­ні, Гам­бур­зі, Фран­кфур­ті, але не в Бер­лі­ні. Ша­лен­ці з ко­пій­ка­ми в ки­ше­ні, але з ве­ле­тен­ською іде­єю змі­ни­ти світ їха­ли до Бер­лі­на. Та­кою бу­ла ау­ди­то­рія гля­да­чів Бер­лі­на­ле на по­ча­тку й та­ки­ми бу­ли ми са­мі. Все це, ме­ні зда­є­ться, за­да­ло за­галь­ний тон «Па­но­ра­мі». Але мо­ва не ли­ше про неї, а й про ін­ші се­кції Бер­лін­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю.

Якщо по­вер­ну­ти­ся до пи­та­н­ня про те­ми, то 1981 ро­ку ми по­ка­за­ли фільм Ка­трін Брейя, яка є ду­же ва­жли­вим жі­но­чим ре­жи­сер­ським го­ло­сом із Фран­ції. Фе­мі­ні­сти­чна те­ма­ти­ка бу­ла при­су­тня в «Па­но­ра­мі» від са­мо­го по­ча­тку й до­сі ли­ша­є­ться. Та­кі ре­чі важ­че змі­ню­ю­ться, ніж їх сприйня­т­тя. Ко­лись кі­но, зня­те жін­кою-ре­жи­се­ром, бу­ло чи­мось рід­кі­сним. 40 ро­ків то­му на­ша ідея по­ля­га­ла в то­му, щоб у якийсь мо­мент жі­нок і чо­ло­ві­ків у кі­но­ре­жи­су­рі ста­ло по­рів­ну. Ми­ну­ло стіль­ки ча­су, а ми все ще да­ле­кі від то­го ба­жа­но­го іде­а­лу. Тож пра­кти­чно всі те­ми, що й ра­ні­ше, ли­ша­ю­ться на по­верх­ні. Май­же те са­ме з квір-кі­но. А во­но та­кож до­по­ма­гає су­спіль­ству роз­ви­ва­ти­ся, по­ста­чає на кі­но­ри­нок но­ві те­ми.

Та якщо по­гля­ну­ти й на світ за­га­лом, то си­ту­а­ція пра­кти­чно не­змін­на. Хо­ча ті кра­ї­ни, де во­на змі­ни­ла­ся, за­да­ють тон для ре­шти, але без жо­дних га­ран­тій.

Те­ми теж змі­ню­ю­ться по­віль­но. Про­те без по­сту­пу все ж та­ки не об­хо­ди­ться. Опти­мі­стом ме­не аж ні­як не на­звеш, про­те вва­жаю, що фільм — це зброя, зна­ря­д­дя, ми­сте­цька фор­ма, яка впли­ває на су­спіль­ні змі­ни та роз­ви­ток біль­ше, ніж ін­ші фор­ми куль­ту­ри.

Жін­ки, які про­дю­су­ють філь­ми, що ста­ють по­пу­ляр­ни­ми, як- от Ка­трін Дю­сар, ко­тра та­кож бу­ла го­стею кі­но­фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість», ні­ко­го не ди­ву­ють. Чо­му до­сі так ма­ло ві­до­мих і ви­зна­них жі­нок- кі­но­ре­жи­се­рок? — Мо­жна ка­за­ти про пер­ші кро­ки в цій спра­ві, але не про гло­баль­ний по­ступ. В Укра­ї­ні, на­при­клад, є Кі­ра Му­ра­то­ва, яка ба­га­то ра­зів бу­ва­ла на Бер­лі­на­ле, але це не озна­чає, що си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся за по­ма­хом ру­ки. Та змі­на ра­но чи пі­зно має ста­ти­ся. На­га­даю, що Анґе­ла Мер­кель — пер­ша кан­цлер­ка ФРН. Впев­не­ний, що це впли­ну­ло на образ жін­ки в по­лі­ти­ці. До­во­ди­ться до­ві­ря­ти су­спіль­ству ро­бо­ту над ці­єю те­мою, а не за­га­ня­ти йо­го в ті­сні ле­ка­ла.

Якщо по­ди­ви­ти­ся, що від­бу­ва­є­ться за ме­жа­ми Єв­ро­пи, то по­ба­чи­мо різні кар­ти­ни. На­при­клад, Ко­рея — це над­зви­чай­но па­трі­ар­халь­на культура. Одна ча­сти­на ціл­ком се­ре­дньо­ві­чна, а ін­ша ба­чи­ться

як май­бу­тнє. Ду­маю, для Кім Чен Ина то не про­бле­ма. У Ко­реї є жін­ки-кі­но­про­дю­сер­ки, про­те не ду­же ба­га­то ре­жи­се­рок. Пра­кти­чно те са­ме ба­чи­мо на схі­дно­єв­ро­пей­ських те­ре­нах. Ска­жі­мо, жін­ка-ре­жи­сер у Ро­сії — не­аби­яка рід­кість. Кі­ра Му­ра­то­ва — ре­жи­сер­ка ще з то­го ча­су, ко­ли все ви­да­ва­ло­ся опти­мі­сти­чні­шим, ніж є сьо­го­дні. Пи­та­н­ня ли­ша­є­ться від­кри­тим, і не тре­ба за­бу­ва­ти, що ко­лись ми ста­ви­ли пе­ред со­бою зав­да­н­ня, про які я ка­зав ви­ще. Зга­дай­мо про скан­дал, що спа­ла­хнув дов­ко­ла гол­лі­вуд­сько­го про­дю­се­ра Гар­ві Вайн­штай­на, яко­го зви­ну­ва­чу­ють у се­ксу­аль­них до­ма­га­н­нях, усе це без­це­ре­мон­не згрі­ба­н­ня жі­нок в обійми без їхньої зго­ди як та­кий со­бі жар­тик. Про­бле­ма в то­му, що той ви­па­док не уні­каль­ний. США ни­ні не в най­кра­щій формі, про­те су­спіль­на дис­ку­сія що­до зга­да­них ви­ще ре­чей там три­ває, по­ру­ше­ні те­ми не зни­ка­ють із пу­блі­чно­го про­сто­ру.

1950– 1960- ті ро­ки по­да­ру­ва­ли сві­то­ві но­ву хви­лю фран­цузь­ко­го кі­но. Є іта­лій­ський не­о­ре­а­лізм, кла­си­чне гол­лі- вуд­ське кі­но, ар­тха­ус. Яким, на ва­шу дум­ку, є кі­но на­шо­го ча­су? Чи мо­жна йо­го на­зва­ти яки­мось одним сло­вом? — Важ­ко від­по­ві­сти. Ра­ди­каль­не кі­но все ще існує. Про­те якщо го­во­ри­ти про кон­тент кі­но­те­а­трів, то пе­ре­ва­га на бо­ці лег­ших стрі­чок. Над си­ту­а­ці­єю до­во­ди­ться пра­цю­ва­ти ро­ка­ми. Ху­до­жнє кі­но стає де­да­лі ре­а­лі­сти­чні­шим. До­ку­мен­та­лі­сти­ка, маю ска­за­ти, зро­би­ла ве­ле­тен­ський стри­бок упе­ред. Мо­ва не ли­ше про збіль­ше­н­ня кіль­ко­сті до­ку­мен­таль­них стрі­чок, а й про по­яву кре­а­тив­ної до­ку­мен­та­лі­сти­ки. Знаю, що це сло­во­спо­лу­че­н­ня зву­чить як су­пе­ре­чність. Ра­ні­ше ре­жи­се­ри на­ма­га­ли­ся по­да­ти зі­бра­ний до­ку­пи до­ку­мен­таль­ний кон­тент як та­ку со­бі прав­ду. Ду­маю, сьо­го­дні всім нам зро­зумі­ло, що прав­да — це ду­же скла­дна річ і що є та­кі ком­пле­ксні яви­ща, про які ми не мо­же­мо одно­зна­чно ска­за­ти «ось, ма­є­те прав­ду». Ду­маю, пі­сля то­го як США обра­ли Трам­па пре­зи­ден- том, це важ­ко. Ре­жи­се­ри вже на­бли­зи­ли­ся до ідеї про те, що кри­є­ться за ре­аль­ні­стю та прав­дою, і за­со­ба­ми кі­не­ма­то­гра­фа ство­рю­ють си­ту­а­ції, які хо­чуть під­не­сти як вла­сну за­яву. Це но­вий спо­сіб спіл­ку­ва­н­ня з гля­да­ча­ми в до­ку­мен­та­лі­сти­ці. Я ба­чу та­ку тен­ден­цію ду­же чі­тко. Ни­ні­шньо­го ро­ку в се­кції «Па­но­ра­ма» ма­є­мо дві стрі­чки: одну із США, ін­шу з Па­ле­сти­ни. Це два зов­сім від­мін­них сві­ти, про­те ре­жи­се­ри цих філь­мів, що ці­ка­во, за­сто­со-

КО­ЛИСЬ КІ­НО, ЗНЯ­ТЕ ЖІН­КОЮ-РЕ­ЖИ­СЕ­РОМ, БУ­ЛО ЧИ­МОСЬ РІД­КІ­СНИМ. 40 РО­КІВ ТО­МУ НА­ША ІДЕЯ ПО­ЛЯ­ГА­ЛА В ТО­МУ, ЩОБ У ЯКИЙСЬ МО­МЕНТ ЖІ­НОК І ЧО­ЛО­ВІ­КІВ У КІ­НО­РЕ­ЖИ­СУ­РІ СТА­ЛО ПО­РІВ­НУ. МИ­НУ­ЛО СТІЛЬ­КИ ЧА­СУ, А МИ ВСЕ ЩЕ ДА­ЛЕ­КІ ВІД ТО­ГО БА­ЖА­НО­ГО ІДЕ­А­ЛУ

ву­ють ту са­му те­хні­ку. Ра­ед Ан­до­ні, ав­тор па­ле­стин­ської кі­но­кар­ти­ни «По­лю­ва­н­ня на при­ви­дів», роз­по­від­ає про па­ле­стин­ців, які по­бу­ва­ли в ізра­їль­ських тюр­мах. Зби­рає їх до­ку­пи, щоб во­ни по­ді­ли­ли­ся сво­ї­ми спо­га­да­ми про ув’язне­н­ня.

Та­ким чи­ном гру­па з 20 осіб зав­дя­ки сво­їм спо­га­дам зво­дить в’язни­цю, у якій во­ни пе­ре­бу­ва­ли. У філь­мі ці лю­ди фа­кти­чно гра­ють са­мих се­бе, по­руч при­су­тні та­кож їхні вар­тів­ни­ки. Ко­ли хтось один роз­по­від­ає та­ку істо­рію, у до­ку­мен­та­лі­сти­ці це ба­чи­ться як до­ку­мент ча­су, про­те ж усі ми зна­є­мо, які ко­ни­ки ча­сом ви­ки­дає на­ша пам’ять. Спо­га­ди двох де­ся­тків лю­дей біль­ше на­бли­жа­ють нас до прав­ди. Ду­маю, зга­да­ний жанр до­ку­мен­та­лі­сти­ки пев­ним чи­ном мо­жна по­рів­ня­ти з нон-фі­кшн у лі­те­ра­ту­рі.

Аме­ри­кан­ська до­ку­мен­таль­на стріч ка Кіт­ті Ґрін «Ка­стинг на роль Джон­бе­не» роз­по­від­ає істо­рію про дів­чин­ку Рем­сі Джон­бе­нет, яка ста­ла ди­тя­чою ко­ро­ле­вою кра­си в США і яку вбив її ба­тько. Мі­сте­чко, де бу­ло ско­є­но зло­чин, ду­же трав­мо­ва­не цим ви­пад­ком. Ре­жи­сер­ка стрі­чки від­ві­дує там­те­шніх жи­те­лів і пи­тає їхньої зго­ди зі­гра­ти «оче­вид­ців» зло­чи­ну, який бу­ло ско­є­но по­руч із ни­ми. Пе­ред на­ми по­стає 10 рі­зних кар­тин, як усе те мо­гло тра­пи­ти­ся. Це ані до­ку­мен­та­лі­сти­ка, ані ху­до­жній фільм, але во­но має вплив на су­спіль­ство.

Сьо­го­дні ми вже зов­сім іна­кше пра­цю­є­мо з прав­дою, бо ста­ли на­ба­га­то кри­ти­чні­ши­ми до цьо­го по­ня­т­тя.

Пу­блі­ка зде­біль­шо­го пра­гне лег­ких жан­рів кі­но, і не зав­жди кі­но­ше­дев­ри спри­йма­ти про­сто. Що сти­му­лює її при­хо­ди­ти на скла­дні­ші, важ­чі для сприйня­т­тя філь­ми? — Якщо го­во­ри­ти про лі­те­ра­ту­ру, то во­на зав­жди мі­сти­ла еле­мент роз­ва­ги, що по­трі­бен і нам на Бер- лі­на­ле чи на будь-яко­му ін­шо­му кі­но­фе­сти­ва­лі, аби при­ва­би­ти лю­дей, ко­трі не див­ля­ться скла­дне кі­но. Якщо во­ни та­ки при­йдуть на пе­ре­гляд за­ра­ди роз­ва­ги, то, ціл­ком мо­жли­во, за­ці­кав­ля­ться й скла­дні­шим кі­но.

Так чи іна­кше, а за кі­но­фе­сти­ва­ля­ми сто­ять спон­со­ри. Бер­лі­на­ле від них за­ле­жить мен­шою мі­рою. Про­те ме­ні хо­ті­ло­ся б, аби ця за­ле­жність бу­ла ще мен­шою. Ми­сте­цтво та культура не мо­жуть бу­ти при­ва­тни­ми. Во­ни по­вин­ні бу­ти су­спіль­ни­ми. Са­ме су­спіль­ство має ви­сту­па­ти за або про­ти, го­ло­сно ка­за­ти: так, ми хо­че­мо, щоб у нас був той чи ін­ший фе­сти­валь або від­бу­ва­ла­ся та чи ін­ша по­дія, і да­ва­ло на це гро­ші, а не ком­па­нії. Остан­ні зав­жди ма­ють якийсь ін­те­рес, по­чи­на­ю­чи від роз­мі­ще­н­ня скрізь сво­го ло­го (най­про­сті­ша фор­ма) і за­кін­чу­ю­чи чи­мось скла­дні­шим. Та­ким чи­ном, кі­но­фе­сти­валь — це зав­жди по­шук ба­лан­су між зга­да­ни­ми сто­ро­на­ми.

Бер­лін­ський кі­но­фе­сти­валь має свій кі­но­ри­нок, ко­мер­цій­ний май­дан­чик, а от йо­го про­грам­ні се­кції не є ко­мер­цій­ни­ми. Це дає змо­гу ба­лан­су­ва­ти. У нас є гля­да­чі, що до­по­ма­га­ють нам у то­му.

Ми­сте­цтво по­лю­бляє філь­ми, які бі­зне­су ви­да­ю­ться чи­мось за­ро­зумі­лим. Ду­маю, це про­ти­бор­ство ні­ко­ли не при­пи­не­ться, над­то вже во­но ди­на­мі­чне. Існує одві­чне пи­та­н­ня, як зве­сти до­ку­пи лю­дей куль­ту­ри та бі­зне­су. Якщо го­во­ри­ти про ко­ру­пцію, то у філь­мах її не­ба­га­то, а от у ми­сте­цтві ви­ста­чає.

Ко­ли на­дза­мо­жні лю­ди пла­тять ен­ну кіль­кість міль­йо­нів за кар­ти­ну дав­ньо­го або не ду­же ху­до­жни­ка, то це то­му, що во­ни мо­жуть со­бі це до­зво­ли­ти, а не то­му, що аж так ці­ну­ють той чи ін­ший твір. У кі­но та­ко­го не­має. На­віть якщо взя­ти до ува­ги той факт, що це най­до­рож­ча фор­ма ми­сте­цтва, все одно во­но фі­нан­су­є­ться де­мо­кра­ти­чним спосо­бом, че­рез ку­пів­лю-про­даж кви­тків на кі­но­се­ан­си, кра­уд­фан­динг. І так від са­мо­го по­ча­тку йо­го по­яви. Тіль­ки спе­ци­фі­ка та­ка, що пла­тять пі­сля ви­хо­ду філь­му, а не до мо­мен­ту йо­го по­яви.

Ви є одним із дав­ніх дру­зів ки­їв­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість». Із чо­го по­чи­на­ла­ся ва­ша спів­пра­ця? — Сво­го ча­су «Мо­ло­дість» по­тра­пи­ла до Бер­лі­на, і всі ми бу­ли зди­во­ва­ні тим, що, ви­яв­ля­є­ться, Укра­ї­на має свій кі­но­фе­сти­валь. Ми ду­же швид­ко зро­зумі­ли, що про­по­но­ва­на «Мо­ло­ді­стю» про­гра­ма ду­же хо­ро­ша, бо, якщо че­сно, те, що на­пов­нює кі­но­фе­сти­ва­лі ці­єї ча­сти­ни сві­ту, не зав­жди які­сне. Укра­ї­на для нас бу­ла мі­сцем, де ні­чо­го та­ко­го до­сі не тра­пи­ло­ся. То­му в нас ви­ник при­ро­дний ін­те­рес. Ми по­зна­йо­ми­ли­ся з Ан­дрі­єм Хал­па­хчі, по­спіл­ку­ва­ли­ся про низ­ку стрі­чок, і він за­про­сив ме­не в жу­рі. Ро­бо­та кі­но­фе­сти­ва­лю — осо­би­сті­сна річ. Ко­ли він стає ду­же мас­шта­бним, це вже не так від­чу­ва­є­ться, а до­ти це ду­же й ду­же осо­би­ста спра­ва, бо йде­ться про до­ві­ру. Ко­ли ство­рю­єш фільм, ма­єш ві­ри­ти ре­жи­се­ро­ві, а ко­ли фе­сти­валь — то­му, хто йо­го ро­бить, бо ти ви­тра­ча­ти­меш свій час, а та­кож у пра­виль­ний дух по­дії. От як це пра­цює.

Ду­же ва­жли­во, що кі­но­фе­сти­валь «Мо­ло­дість» у Ки­є­ві став пер­шим, де прийня­ли мою ідею да­ле­ко­го 1986 ро­ку за­про­ва­ди­ти кі­но­на­го­ро­ду за най­кра­щий квір­фільм. Те­пер та­ка на­го­ро­да вже є в Ріо-де-жа­ней­ро, Гва­да­ла­ха­рі, Кан­нах та Ве­не­ції, але впер­ше во­на з’яви­ла­ся тут, у вас. Це нас ще біль­ше збли­зи­ло.

Цьо­го ро­ку «Мо­ло­дість» ого­ло­си­ла про своє­рі­дний ре­брен­динг, про змі­ну ча­су про­ве­де­н­ня зі зви­чної гля­да­чам осе­ні на кі­нець ве­сни. Як це мо­же впли­ну­ти на якість кі­но­фе­сти­ва­лю? — Ва­жли­во зна­ти час про­ве­де­н­ня ве­ли­ких кі­но­фе­сти­ва­лів сві­ту й від­по­від­но до цьо­го оби­ра­ти час про­ве­де­н­ня сво­го. Ве­сна — пе­рі­од Канн­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю та кі­но­фе­сти­ва­лю в Тран­силь­ва­нії (TIFF), що йдуть один за одним. Ду­маю, від­те­пер «Мо­ло­дість» від­бу­ва­ти­ме­ться в пе­рі­од між ни­ми. Не мо­жу на­пе­ред ска­за­ти, що са­ме й у який бік змі­ни­ться в ре­зуль­та­ті її пе­ре­не­се­н­ня з осе­ні на ве­сну. По­ба­чи­мо, як це спра­цює.

МИ­СТЕ­ЦТВО ТА КУЛЬТУРА НЕ МО­ЖУТЬ БУ­ТИ ПРИ­ВА­ТНИ­МИ. ВО­НИ ПО­ВИН­НІ БУ­ТИ СУ­СПІЛЬ­НИ­МИ. СА­МЕ СУ­СПІЛЬ­СТВО МАЄ ВИ­СТУ­ПА­ТИ ЗА АБО ПРО­ТИ, ГО­ЛО­СНО КА­ЗА­ТИ: ТАК, МИ ХО­ЧЕ­МО, ЩОБ У НАС БУВ ТОЙ ЧИ ІН­ШИЙ ФЕ­СТИ­ВАЛЬ, І ДА­ВА­ЛО НА ЦЕ ГРО­ШІ, А НЕ КОМ­ПА­НІЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.