На­ві­що нам пред­ки?

Ukrainskiy Tyzhden - - Погляд - ОНУХ

По­до­ро­жу­ю­чи пі­зньою осін­ню Єв­ро­пою, — а я їжджу так при­найм­ні вже кіль­ка­над­цять ро­ків, — зав­жди на­ма­га­ю­ся за­ско­чи­ти до Вар­ша­ви на ме­жі жов­тня та ли­сто­па­да. Най­кра­ще там бу­ти 1 ли­сто­па­да, ко­ли ка­то­ли­ки від­зна­ча­ють день Усіх Свя­тих, най­гар­ні­ше у сво­є­му за­ду­мі та сму­тку свя­то, яке я знаю. Цьо­го, а та­кож на­сту­пно­го, По­ми­наль­но­го (2 ли­сто­па­да), дня по­ля­ки хо­дять на цвин­та­рі, щоб упо­ряд­ку­ва­ти й при­кра­си­ти мо­ги­ли сво­їх близь­ких кві­та­ми, за­па­ли­ти лам­па­ди, зга­да­ти сво­їх близь­ких і мо­ли­ти­ся за них, за дру­зів і зна­йо­мих. За спо­кій їхніх душ. Хто ні­ко­ли не їздив у ці дні поль­ськи­ми до­ро­га­ми, про­ми­на­ю­чи се­ла й мі­сте­чка, а в них опо­ря­дже­ні, ося­я­ні лам­пад­ка­ми цвин­та­рі, пов­ні осін­ніх кві­тів: хри­зан­тем, айстр, ве­ре­ску та лі­лей, — то­му важ­ко пе­ре­да­ти вра­же­н­ня все­ося­жної за­ду­ми та сму­тку. Осінь, по­ра ро­ку, а во­дно­час і ме­та­фо­ра змі­ни, ли­ше уви­ра­знює цю не­зви­чай­ну атмо­сфе­ру. Опа­дає

ЩО НАМ ДАЄ МО­ЛИ­ТВА ЗА ПО­МЕР­ЛИХ? МИ НЕЮ СПЛА­ЧУ­Є­МО БОРГ. КО­ЖЕН ІЗ НАС КО­ЛИСЬ ЩОСЬ ОТРИ­МАВ, БА­ГА­ТО МУ­ДРО­СТІ Й ІН­ШИХ ДА­РІВ ВІД ЛЮ­ДЕЙ, ІЗ ЯКИ­МИ БА­ЧИВ­СЯ, ТА НА­ВІТЬ ВІД ТИХ, ІЗ ЯКИ­МИ НІ, АЛЕ ОДНА­КО­ВО ЩОСЬ ЗАВ­ДЯ­ЧУЄ ЇМ. ВО­НИ ДІ­ЛИ­ЛИ­СЯ З НА­МИ Й ТО­МУ ЗА­БЕЗ­ПЕ­ЧИ­ЛИ ПРО СЕ­БЕ ПАМ’ЯТЬ

зо­ло­та­ве ли­стя, про­бли­скує сон­це, ін­ко­ли вже осі­н­ня сльо­та, а ми йде­мо на цвин­та­рі, щоб бу­ти ра­зом із на­ши­ми пред­ка­ми та ра­зом із близь­ки­ми лю­дьми, які ще з на­ми се­ред жи­вих.

Мої най­ближ­чі ро­ди­чі спо­чи­ва­ють у Вар­ша­ві на пра­во­слав­но­му цвин­та­рі в ра­йо­ні Во­ля. І хоч у на­шо­му ре­лі­гій­но­му ка­лен­да­рі цьо­го свя­та не­має, ми одна­ко­во ра­зом із ка­то­ли­ка­ми про­від­у­є­мо 1 ли­сто­па­да мо­ги­ли на­ших близь­ких, бо так ве­лить ба­га­то­ві­ко­ва й гар­на тра­ди­ція то­го краю. Пра­во­слав­ний цвин­тар у Во­лі — один із най­гар­ні­ших у Вар­ша­ві, за­сно­ва­ний 1834 ро­ку цар­ським ука­зом на те­ри­то­рії Воль­сько­го ре­ду­ту. Ви­бір мі­сця для пра­во­слав­но­го цвин­та­ря мав то­ді по­лі­ти­чний вимір, бо за той ре­дут то­чи­ли­ся бої під час ро­сій­сько­го штур­му Вар­ша­ви, остан­ньої би­тви Ли­сто­па­до­во­го пов­ста­н­ня. Але це вже та­ка да­ле­ка істо­рія, що ма­ло хто пам’ятає її. Сьо­го­дні на біль­шо­сті цвин­тар­них ді­ля­нок по­хо­ва­ні по­том­ки пра­во­слав­них жи­те­лів ко­ли­шньої Ре­чі По­спо­ли­тої: бі­ло­ру­си, укра­їн­ці, ци­га­ни, а та­кож усі ін­ші пра­во­слав­ні ду­ші, яким до­ве­ло­ся спо­чи­ти у Вар­ша­ві.

Мої най­ближ­чі пред­ки спо­чи­ва­ють у ра­ді­у­сі 50 м одне від одно­го, і ми в ро­ди­ні жар­ту­є­мо, що в нас не­має про­бле­ми з по­шу­ка­ми чо­ти­рьох пар­тне­рів для бри­джу або ро­дин­ної роз­мо­ви. Бо не тіль­ки на істо­ри­чній Холм­щи­ні, звід­ки ми ро­дом, а й у Вар­ша­ві зна­йшли свій остан­ній спо­чи­нок кіль­ка­над­цять осіб

Про­від­ав­ши « чле­нів ро­ди­ни», іду до мо­гил при­я­те­лів і зна­йо­мих, а по­тім під­сту­паю до мо­гил Сі­чо­вих стріль­ців, сол­да­тів Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки, які бо­ро­ли­ся за сво­бо­ду Укра­ї­ни, а во­дно­час і не­за­ле­жність Поль­щі у вій­ні з біль­шо­ви­ка­ми 1920 ро­ку. Се­ред них спо­чи­ває на­ро­дже­ний у Ве­ли­ко­му То­кма­ку в Тав­рій­ській гу­бер­нії ге­не­рал-хо­рун­жий Мар­ко Бе­зру­чко, що ко­ман­ду­вав укра­їн­ськи­ми вій­ська­ми в би­тві під За­мо­стям, ви­рі­шаль­ній у пе­ре­мо­зі над ар­мі­єю Бу­дьон­но­го. На йо­го мо­ги­лі та на мо­ги­лах не­ві­до­мих ко­за­ків ар­мії УНР у ці ли­сто­па­до­ві дні теж пло­ме­ні­ють за­па­ле­ні лам­пад­ки, бо хтось пам’ятає про них.

Що нам дає мо­ли­тва за по­мер­лих? Ми нею спла­чу­є­мо борг. Ко­жен із нас ко­лись щось отри­мав, ба­га­то му­дро­сті й ін­ших да­рів від лю­дей, із яки­ми ба­чив­ся, та на­віть від тих, із яки­ми ні, але одна­ко­во щось зав­дя­чує їм. Во­ни ді­ли­ли­ся з на­ми й то­му за­без­пе­чи­ли про се­бе пам’ять. Пле­ка­н­ня її теж удя­чність.

На за­пи­та­н­ня: «На­ві­що нам пред­ки?» — ксьондз Адам Бо­не­цький від­по­вів: «Таж я, во­че­видь, успад­ку­вав якісь ге­ни. Я мо­жу го­во­ри­ти про вплив ді­дів і ба­бусь, ба­тька- ма­те­рі. Во­ни всі пе­ре­да­ли ме­ні теж отри­ма­ний від пред­ків пев­ний стиль, ро­дин­ний етос, си­сте­му цін­но­стей».

По­до­ба­є­ться нам чи ні, пред­ки бу­ли та є. Во­ни в нас, і то не ли­ше то­му, що це про­ста пе­ре­да­ча ге­нів, що це схо­жість — не тіль­ки фі­зи­чна, а й спосо­бу жи­т­тя, який ба­тько- ма­ти пе­ре­да­ють ді­тям. Пі­зна­ва­н­ня пред­ків — це ще й кра­ще ро­зу­мі­н­ня се­бе, на­го­да за­пи­та­ти, що во­ни ска­за­ли б про наш ви­гляд, на­ші вчин­ки. Що ска­зав би мій ба­тько, із чи­їм прі­зви­щем я жи­ву? Але ми все ж та­ки не по­вин­ні до­хо­ди­ти зго­ди в дум­ках і по­гля­дах, не му­си­мо тво­ри­ти ро­дин­ної ле­ген­ди, бо не всі на­ші пред­ки бу­ли свя­ти­ми. Во­ни, хо­че­мо ми цьо­го чи ні, ро­зу­мі­є­мо чи ні, — це ко­рі­н­ня, із яко­го ми ви­ро­сли. День Усіх Свя­тих — зу­стріч жи­вих із ти­ми, хто щой­но ві­ді­йшов, і не­має зна­че­н­ня: 100, 50 або ли­ше кіль­ка ро­ків то­му. Це зу­стріч ро­дин, при­я­те­лів, зна­йо­мих і ще й не­зна­йо­мих. Ме­ні важ­ко уяви­ти со­бі, що, по­до­ро­жу­ю­чи десь Єв­ро­пою, я не зна­йду ча­су, щоб за­зир­ну­ти в ці осін­ні дні на хви­лин­ку до Вар­ша­ви, по­їха­ти на пра­во­слав­ний цвин­тар, при­бра­ти мо­ги­ли, по­ста­ви­ти гор­щик із хри­зан­те­ма­ми, за­па­ли­ти лам­па­ду, ба­га­то лам­пад і вко­тре по­ри­ну­ти в за­ду­му: як там ве­ло­ся мо­їм пред­кам?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.