На­ціо­наль­не свя­то Не­за­ле­жно­сті 11 ли­сто­па­да

Ева Фі­ґель, ди­ре­ктор Поль­сько­го Ін­сти­ту­ту у Ки­є­ві в 2014–2017 ро­ках

Ukrainskiy Tyzhden - - СПЕЦПРОЕКТ -

Пі­сля 123 ро­ків не­во­лі в 1918-му здій­сни­ли­ся мрії п’яти по­ко­лінь по­ля­ків, які не зми­ри­ли­ся з по­ді­лом Ві­тчи­зни та втра­тою дер­жав­ної не­за­ле­жно­сті. То­му 11 ли­сто­па­да 1918 ро­ку для поль­сько­го на­ро­ду є на­ціо­наль­ним свя­том. Це сим­вол фор­му­ва­н­ня зброй­них ор­га­ні­за­цій, які зро­би­ли свій вне­сок у від­ро­дже­н­ня Ре­чі По­спо­ли­тої, а та­кож спіль­них дій по­ля­ків, що на­ва­жи­ли­ся взя­ти зброю і во­ю­ва­ти за не­за­ле­жність.

У це свя­то кіль­ка по­ко­лінь звер­та­є­ться до тра­ди­ції Поль­ських ле­гіо­нів Юзе­фа Піл­суд­сько­го, Поль­сько­го кор­пу­су Юзе­фа Дов­бор-му­сни­цько­го та ін­ших фор­му­вань, ство­ре­них на схо­ді, у да­ле­ко­му Си­бі­ру, на Ку­ба­ні, у Мур­ман­ську та Оде­сі, Бла­ки­тної ар­мії Юзе­фа Гал­ле­ра, ство­ре­ної у Фран­ції, ве­ли­ко­поль­ських та сі­лезь­ких пов­стан­ців, сол­да­тів Поль­сько­го вій­ська, які в 1919–1920 ро­ках за­хи­ща­ли не­за­ле­жність Поль­щі від біль­шо­ви­цької на­ва­ли.

11 ли­сто­па­да — це день роз­ду­мів про ми­ну­ле на­ро­ду та істо­рію Ре­чі По­спо­ли­тої, вша­ну­ва­н­ня пам’яті всіх, хто від­дав за Поль­щу най­цін­ні­ше — вла­сне жи­т­тя. Ми та­кож зга­ду­є­мо чле­нів за­хі­дно­го альян­су, які по­лі­ти­чно та зброй­но під­три­му­ва­ли пра­гне­н­ня Поль­щі до не­за­ле­жно­сті, со­ю­зни­цьку ла­твій­ську ар­мію, бі­ло­ру­ські під­роз­ді­ли ге­не­ра­ла Ста­ні­сла­ва Бу­лак-ба­ла­хо­ви­ча, а та­кож най­біль­шо­го со­ю­зни­ка Поль­щі го­лов­но­го ота­ма­на Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки Си­мо­на Пе­тлю­ру та йо­го сол­да­тів.

На­ціо­наль­не свя­то Не­за­ле­жно­сті по­чи­на­ю­чи з 1939 ро­ку від­зна­ча­ють у Поль­щі ду­же уро­чи­сто. Основ­ні за­хо­ди від­бу­ва­ю­ться у Вар­ша­ві бі­ля мо­ги­ли Не­ві­до­мо­го сол­да­та. Окрім пре­зи­ден­та Ре­спу­блі­ки Поль­ща, спі­ке­рів Се­йму та Се­на­ту, прем’єр-мі­ні­стра, го­лов­но­го ін­спе­кто­ра Зброй­них сил участь у них бра­ли ду­хів­ни­цтво всіх ві­ро­спо­відань, пар­ла­мен­та­рії, пред­став­ни­ки уря­ду та мі­сце­вої вла­ди, на­у­ко­вих уста­нов, гро­мад­ських і про­фе­сій­них ор­га­ні­за­цій, ве­те­ра­ни вій­ни, ме­шкан­ці та го­сті сто­ли­ці. Поль­ська ар­мія та ін­ші зброй­ні фор­му­ва­н­ня по всій кра­ї­ні ор­га­ні­зо­ву­ва­ли фа­кель­ні по­хо­ди, па­ра­ди та уро­чи­сті за­хо­ди.

Тра­ди­цію свя­та Не­за­ле­жно­сті в 1939–1945 ро­ках під­три­му­ва­ли й в оку­по­ва­ній Ні­меч­чи­ною та Ра­дян­ським Со­ю­зом Поль­щі. Від­зна­ча­ли йо­го кон­спі­ра­тив­но, згі­дно з до­во­єн­ним це­ре­мо­ні­а­лом пар­ти­зан­ських під­роз­ді­лів Поль­ської під­піль­ної дер­жа­ви. Цю тра­ди­цію куль­ти­ву­ва­ли Поль­ські зброй­ні си­ли, що во­ю­ва­ли на бо­ці за­хі­дних со­ю­зни­ків, і на­віть Поль­ська ар­мія, ство­ре­на на схо­ді, яка пе­ре­бу­ва­ла під кон­тро­лем поль­ських ко­му­ні­стів і ра­дян­ської вла­ди.

Че­рез кіль­ка­над­цять ро­ків пі­сля за­вер­ше­н­ня Дру­гої сві­то­вої вій­ни ко­му­ні­сти Поль­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки за­бо­ро­ни­ли від­зна­ча­ти свя­то Не­за­ле­жно­сті. Однак ця тра­ди­ція існу­ва­ла у сві­до­мо­сті по­ля­ків. До неї звер­та­ли­ся кола на­ціо­наль­ної опо­зи­ції, які не ви­зна­ва­ли ко­му­ні­сти­чної вла­ди. 1989 ро­ку, ко­ли Поль­ща пер­шою з-по­між кра­їн со­цта­бо­ру здо­бу­ла дер­жав­ну не­за­ле­жність, слав­ні на­ціо­наль­ні тра­ди­ції по­вер­ну­ли­ся, а се­ред них істо­ри­чний герб, зна­ки та сим­во­ли вла­ди, свя­та, зокре­ма й На­ціо­наль­не свя­то Не­за­ле­жно­сті 11 ли­сто­па­да.

ВІЙ­НА НА­РО­ДІВ. НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ НО­ВОЇ ЄВ­РО­ПИ

1914 ро­ку роз­по­ча­лась Пер­ша сві­то­ва вій­на за уча­сті мо­гу­тніх дер­жав, що до­кла­ли­ся до по­ді­лу Поль­щі: Ав­стро-угор­щи­ни, Ні­меч­чи­ни та Ро­сії, які опи­ни­ли­ся у во­ро­жих та­бо- рах. Вій­на роз­бу­ди­ла в по­ля­ків по­чу­т­тя на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті, а її пе­ре­біг і ре­зуль­та­ти (пе­ре­дов­сім по­раз­ка всіх трьох дер­жав, що по­ді­ли­ли Поль­щу між со­бою) да­ли змо­гу від­но­ви­ти не­за­ле­жну Поль­ську дер­жа­ву.

Цей пе­рі­од три­вав із 3 сер­пня 1914-го до 11 ли­сто­па­да 1918-го. То­ді во­дно­час із пе­ре­су­ва­н­ням фрон­тів і змі­ною доль окре­мих дер­жав, що бра­ли участь у по­ді­лі Поль­щі, фор­му­ва­ли­ся та­кож поль­ські дер­жав­ни­цькі кон­це­пції. Во­ни сто­су­ва­ли­ся спосо­бів і шля­хів від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті як за до­по­мо­гою кра­їн, які по­ді­ли­ли Поль­щу, так і ви­сту­па­ю­чи про­ти. Се­ред них бу­ли й кон­це­пції зга­да­них ви­ще дер­жав, За­хі­дної Єв­ро­пи та Спо­лу­че­них Шта­тів, що ве­ли до вирішення поль­сько­го пи­та­н­ня. Пе­ре­дба­чи­ти пе­ре­біг вій­ни бу­ло важ­ко, тож усі за­ці­кав­ле­ні сто­ро­ни ви­сту­па­ли з рі­зни­ми за­ява­ми, які по­тім ста­ли осно­вою для ство­ре­н­ня Поль­ської ар­мії та за­ро­дже­н­ня дер­жав­но­го ор­га­ні­зму.

Пер­ша сві­то­ва бу­ла вій­ною не ли­ше дер­жав, а й на­ро­дів. Це во­ни ве­ли її як суб’єкти істо­рії. Се­ред дер­жав, які по­чи­на­ли вій­ну, бу­ли й ба­га­то­на­ціо­наль­ні: Ро­сія, Ав­стро-угор­щи­на, Осман­ська ім­пе­рія. Пред­став­ни­ки окре­мих на­ціо­наль­но­стей ба­га­то­на­ціо­наль­них дер­жав ди­сци­плі­но­ва­но йшли ви­ко­ну­ва­ти свій вій­сько­вий обов’язок. Про­тя­гом пер­ших кіль­ка­над­ця­ти мі­ся­ців сві­то­во­го кон­флі­кту пра­гне­н­ня на­ро­дів, що не ма­ли вла­сних дер­жав, не впли­ва­ли на пе­ре­біг во­єн­них дій. Ли­ше на­при­кін­ці, ко­ли си­ли во­ю­ю­чих сто­рін бу­ли на ме­жі, со­лі­дар­ність із «вла­сною» ар­мі­єю, ди­на­сті­єю та дер­жа­вою по­сла­би­ла­ся. Сло­во взя­ли на­ціо­наль­ні елі­ти, які пра­гну­ли ство­ри­ти вла­сні на­ціо­наль­ні дер­жа­ви згі­дно з віль­со­нів­ським пра­вом на­ро­дів на са­мо­ви­зна­че­н­ня.

МІТТЕЛЬЄВРОПА

По­ля­ки бу­ли під­да­ни­ми трьох ім­пе­рій, і їхня до­ля в ко­жній кра­ї­ні бу­ла рі­зною. У пе­рі­од, про який мо­ва, най­біль­ші по­лі­ти­чні та гро­ма­дян­ські сво­бо­ди ма­ли жи­те­лі під­ав­стрій­ської ча­сти­ни (Га­ли­чи­ни), то­ді як у двох ін­ших від­бу­ва­ли­ся на­силь­ни­цька ру­си­фі­ка­ція та гер­ма­ні­за­ція. З еко­но­мі­чно­го по­гля­ду най­кра­ще бу­ло в Прус­сії, а най­гір­ше на Га­ли­чи­ні. На під­ро­сій­ській те­ри­то­рії, де став­ку зро­би­ли на роз­ви­ток про­ми­сло­во­сті й тор­гів­лі з Ро­сі­єю, тим­ча­со­вий

еко­но­мі­чний успіх ма­ла Лодзь, а поль­ські про­ми­слов­ці та ку­пці актив­но пра­цю­ва­ли на зна­чній те­ри­то­рії ім­пе­рії.

Дер­жа­ви, що по­ді­ли­ли Поль­щу між со­бою, на­пе­ре­до­дні вій­ни не ма­ли кон­кре­тних пла­нів сто­сов­но Поль­щі та по­ля­ків. В Ав­стрії ви­ни­кла кон­це­пція ство­ре­н­ня на Га­ли­чи­ні тре­тьо­го «ко­ро­лів­ства» мо­нар­хії, тоб­то по­гли­бле­н­ня ав­то­но­мії. В умо­вах кон­флі­кту ця про­бле­ма бу­ла ду­же від­чу­тною. По­ча­ло­ся зі звер­не­н­ня Го­лов­ної ко­ман­ди Ц. К. ав­стрій­ських військ від 9 сер­пня: «По­ля­ки! На­бли­жа­є­ться хви­ли­на визволення з-під мо­сков­сько­го яр­ма. Со­ю­зні вій­ська Ні­меч­чи­ни та Ав­стро-угор­щи­ни не­вдов­зі пе­ре­тнуть кор­дон Поль­сько­го ко­ро­лів­ства. Мо­ска­лі вже від­сту­па­ють. За­кін­чу­є­ться їхнє кри­ва­ве па­ну­ва­н­ня, що тя­жі­ло над ва­ми по­над сто ро­ків. Об’єд­най­те­ся з вій­ська­ми Ні­меч­чи­ни та Ав­стро-угор­щи­ни. Під на­ши­ми пра­по­ра­ми при­хо­дять до вас сво­бо­да і не­за­ле­жність».

Нім­ці свою вій­сько­ву ме­ту сфор­му­лю­ва­ли ли­ше у ве­ре­сне­вій про­гра­мі кан­цле­ра Бе­тма­на-голь­ве­ґа. Згі­дно з цим до­ку­мен­том у Цен­траль­ній Єв­ро­пі ма­ли на­мір ство­ри­ти Міт­те­льєв­ро­пу, до скла­ду якої вхо­ди­ли б фор­маль­но не­за­ле­жні дер­жа­ви. Однак на­справ­ді ко­жна з них бу­ла б під­по­ряд­ко­ва­на Рей­ху… Поль­ща в цьо­му про­е­кті по­вин­на бу­ла ві­ді­гра­ва­ти роль не­ве­ли­кої бу­фер­ної дер­жа­ви, яка по­сту­по­во гер­ма­ні­зу­ва­ла­ся б (зокре­ма, і че­рез шту­чно ство­ре­ний го­лод, що змен­шу­вав по­пу­ля­цію по­ля­ків). Від ко­ли­шньо­го Ко­ро­лів­ства Кон­гре­со­во­го зби­ра­ли­ся від­окре­ми­ти зна­чні те­ри­то­рії поль­ської при­кор­дон­ної сму­ги, з якої нім­ці пла­ну­ва­ли ви­се­ли­ти по­ля­ків і єв­ре­їв, а на­то­мість за­се­ли­ти ні­ме­цьких ко­ло­ні­стів. Ма­ріо­не­тко­ва Поль­ська дер­жа­ва по­вин­на бу­ла ста­ти мо­нар­хі­єю, на тро­ні якої си­дів би ари­сто­крат із Ні­меч­чи­ни чи Ав­стрії. Спо­ча­тку це мав бу­ти ав­стрій­ський князь, але з огля­ду на по­сла­бле­н­ня по­зи­цій Ав­стро-угор­щи­ни в та­бо­рі цен­траль­но­єв­ро­пей­ських дер­жав від та­ко­го за­ду­му від­мо­ви­ли­ся. Свої кан­ди­да­ту­ри на поль­ський трон по­да­ло кіль­ка ні­ме­цьких кня­зів, се­ред яких і са­ксон­ські. На­віть пі­сля ймо­вір­но­го ство­ре­н­ня ці­єї дер­жав­ки-са­те­лі­та Ні­ме­цька ім­пе­рія хо­ті­ла за­ли­ши­ти кон­троль над еко­но­мі­кою, за­лі­зни­цею та вій­ськом у ру­ках сво­єї ар­мії. Ке­рів­ни­цтво ім­пе­рії зу­стрі­ло цей про­ект без ен­ту­зі­а­зму, вва­жа­ю­чи ство­ре­н­ня Поль­ської дер­жа­ви по­мил­кою, по­при та­ку обме­же­ну ав­то­но­мію. Во­дно­час ні­ме­цькі сол­да­ти 7–8 сер­пня роз­да­ва­ли ли­стів­ки та­ко­го змі­сту: «Ми при­хо­ди­мо до вас як дру­зі. Вір­те нам! Ми не­се­мо вам сво­бо­ду і не­за­ле­жність! Об’єд­най­те­ся з на­шою ар­мі­єю…»

Ро­сія теж не па­сла за­дніх. 14 сер­пня 1914 ро­ку з’яви­ло­ся звер­не­н­ня, під­пи­са­не ве­ли­ким кня­зем Ні­ко­ла­єм Ні­ко­ла­є­ві­чем. Во­но теж скла­да­ло­ся із за­галь­них фраз: «Не­хай поль­ський на­род об’єд­на­є­ться під скі­пе­тром ім­пе­ра­то­ра Ро­сії. Під цим скі­пе­тром від­ро­ди­ться Поль­ща, віль­на у сво­їй ві­рі, мо­ві та са­мов­ря­ду­ван­ні». Сам факт під­пи­са­н­ня ві­до­зви го­лов­но­ко­ман­ду­ва­чем, а не мо­нар­хом свід­чив про те, що йшло­ся ли­ше про мо­бі­лі­за­цію по­ля­ків на бо­роть­бу за ро­сій­ські ін­те­ре­си, а не про ре­аль­ні по­сту­пки.

На За­хо­ді поль­ське пи­та­н­ня, при­найм­ні в по­ча­тко­вій фа­зі вій­ни, не ви­кли­ка­ло жо­дних актив­них ре­а­кцій. Уря­ди дер­жав Ан­тан­ти вва­жа­ли це вну­трі­шнім ро­сій­ським пи­та­н­ням, у яке во­ни не по­вин­ні втру­ча­ти­ся. На­то­мість гро­мад­ська дум­ка на За­хо­ді ду­же при­хиль­но ста­ви­ла­ся до поль­ських справ. У США до­бре ор­га­ні­зо­ва­на По­ло­нія тра­ди­цій­но бу­ла пов’яза­на з на­ціо­наль­ним та­бо­ром.

ПЕР­ШІ МІ­СЯ­ЦІ ВІЙ­НИ — КАДРОВА КАМПАНІЯ

Юзеф Піл­суд­ський спо­ча­тку не ві­рив, що серб­сько-ав­стрій­ський кон­флікт мо­же пе­ре­ро­сти у вій­ну, але 30 ли­пня 1914 ро­ку ви­дав на­каз про мо­бі­лі­за­цію Стрі­ле­цько­го со­ю­зу. 2 сер­пня він під­по­ряд­ку­вав собі стрі­ле­цькі за­го­ни. То­ді ж

на­ді­йшов до­звіл ав­стрій­сько­го шта­бу на ди­вер­сій­ну ді­яль­ність «поль­ських військ». 6 сер­пня на сві­тан­ку з кра­ків­ської діль­ни­ці Оле­ан­дри до кор­до­ну ви­ру­шив пер­ший під­роз­діл, пе­ред яким їхав кін­ний па­труль Бе­лі­ни. Скла­дав­ся він із се­ми осіб. О 9:45 сол­да­ти по­ва­ли­ли при­кор­дон­ні стов­пи під Мі­ха­лов­це, пе­ре­йшов­ши кор­дон.

Роз­по­чи­на­ю­чи ді­яль­ність у Кон­гре­сів­ці, Піл­суд­ський офі­цій­но ого­ло­сив про на­мір об’єд­на­ти оби­дві ві­ді­бра­ні те­ри­то­рії: Га­ли­чи­ну й ту, що бу­ла під Ро­сі­єю. Він пла­ну­вав це зро­би­ти в со­ю­зі з Ав­стрі­єю, а ко­ли да­вав на­каз іти мар­шем, то спо­ді­вав­ся, що, по­ба­чив­ши поль­ське вій­сько, гро­ма­дя­ни Ко­ро­лів­ства ві­зьму­ться за зброю. За­для до­ся­гне­н­ня сво­єї ме­ти вдав­ся до мі­сти­фі­ка­ції: у ли­стів­ці, яку по­ши­рю­ва­ли в Ко­ро­лів­стві до 6 сер­пня, ін­фор­му­ва­ло­ся, що 3 сер­пня у Вар­ша­ві бу­ло ство­ре­но На­ціо­наль­ний уряд, який йо­го, Піл­суд­сько­го, при­зна­чив «ко­мен­дан­том Поль­ських зброй­них сил». Зав­дя­ки роз­ві­ду­валь­ній ін­фор­ма­ції він роз­ра­хо­ву­вав швид­ко за­хо­пи­ти Вар­ша­ву, але ро­сі­я­ни не по­ки­ну­ли мі­сто й на­віть змі­цни­ли свої по­зи­ції в За­глем­бі-дом­бров­сько­му. Са­ме там Піл­суд­ський мав при­хиль­ни­ків і міг роз­ра­хо­ву­ва­ти на під­трим­ку та до­бро­воль­ців. У цій си­ту­а­ції слаб­кі поль­ські си­ли не ма­ли шан­су зі­бра­ти під сво­ї­ми зна­ме­на­ми на­се­ле­н­ня Кон­гре­сів­ки. Стріль­ців зу­стрі­ча­ли не ра­ді­сно, а, нав­па­ки, во­ро­же. У ре­зуль­та­ті пі­сля кіль­кох су­ти­чок і пе­ре­мін­но­го за­хо­пле­н­ня Кель­це стріль­ці від­сту­пи­ли до Га­ли­чи­ни. Ре­а­кція ав­стрій­ців бу­ла оче­ви­дною: во­ни ви­ма­га­ли розпустити стрі-

ле­цькі під­роз­ді­ли або вклю­чи­ти їх до скла­ду Ланд­штур­му. У той час ко­ли Піл­суд­ський та ле­гіо­не­ри пі­шли ва-банк, у Ко­ро­лів­стві ді­я­ли обе­ре­жні­ше. 3 сер­пня 1914 ро­ку у Вар­ша­ві бу­ло ство­ре­но Гро­ма­дян­ський ко­мі­тет, пе­ре­фор­мо­ва­ний 10 ли­сто­па­да за зго­дою ро­сі­ян у Цен­траль­ний гро­ма­дян­ський ко­мі­тет (ЦГК), який ор­га­ні­зу­вав до­по­мо­гу для на­се­ле­н­ня Кон­гре­сів­ки (і ті­єї ча­сти­ни Га­ли­чи­ни, що опи­ни­ла­ся під ро­сій­ською оку­па­ці­єю). Йо­го очо­ли­ли, зокре­ма, Ста­ні­слав Вой­це­хов­ський, Вла­ди­слав Граб­ський, які вва­жа­ли, що за­кла­да­ють під­ва­ли­ни май­бу­тньо­го поль­сько­го уря­ду, але не ма­ли на­мі­ру роз­по­чи­на­ти, при­найм­ні на то­му ета­пі, зброй­них ви­сту­пів. У пер­шій фа­зі вій­ни во­ни ду­ма­ли, що «пе­ре­мо­га ро­сій­сько-фран­цузь­ко-ан­глій­ської ко­а­лі­ції дає на­дію на об’єднання всіх поль­ських зе­мель із ви­хо­дом до Бал­тій­сько­го мо­ря», і вва­жа­ли ле­гіо­не­рів Піл­суд­сько­го по­лі­ти­чним зна­ря­д­дям у ру­ках Ав­стрії та Ні­меч­чи­ни.

У ли­сто­па­ді бу­ло сфор­мо­ва­но по­лі­ти­чний осе­ре­док під на­звою На­ціо­наль­ний поль­ський ко­мі­тет на чо­лі з Ро­ма­ном Дмов­ським. У сво­є­му звер­нен­ні йо­го пред­став­ни­ки про­го­ло­си­ли, що «по­раз­ка Ні­меч­чи­ни — це на­ша пе­ре­мо­га». Го­лов­ною ме­тою вій­ни ви­зна­ли «об’єднання Поль­щі під скі­пе­тром ро­сій­сько­го мо­нар­ха» й дба­ли про ство­ре­н­ня поль­ських під­роз­ді­лів на бо­ці ро­сій­ської ар­мії. Тим ча­сом че­рез спро­тив ан­ти­поль­ських еле­мен­тів у ро­сій­ських шта­бах сфор­мо­ва­ний по­мі­щи­ком Ві­толь­дом Ґор­чин­ським Пу­лав­ський ле­гіон не ви­йшов із роз­та­шу­ва­н­ня ба­таль­йо­ну, а в жов­тні 1915 ро­ку йо­го пе­ре­йме­ну­ва­ли в 739-й Но­во­а­ле­ксан­дрій­ський та 740-й Лю­блін­ський за­го­ни за­галь­но­го при­зна­че­н­ня.

Усі ста­ра­н­ня зем­ле­вла­сни­ків, ари­сто­кра­тів, бур­жу­а­зії та клі­ру Кон­гре­сів­ки з’ясу­ва­ти по­зи­цію ро­сій­ської вла­ди що­до поль­сько­го пи­та­н­ня за­ли­ша­ли­ся без від­по­віді, до­ки ро­сій­ська ар­мія ма­ла успі­хи на фрон­ті. То­му Дмов­ський до­сить ра­но на­ла­го­див кон­та­кти з пред­став­ни­ка­ми По­ло­нії на За­хо­ді, зокре­ма з Іґна­ці­єм Па­де­рев­ським, Яном Шум­ським і Ґа­брі­е­лем На­ру­то­ви­чем, які очо­ли­ли акції до­по­мо­ги й кло­по­та­ли в Па­ри­жі та Ва­шинг­то­ні про по­ча­ток ді­яль­но­сті, що ма­ла на ме­ті від­бу­до­ву Поль­ської дер­жа­ви.

16 сер­пня 1914 ро­ку в Кра­ко­ві за іні­ці­а­ти­вою поль­ських по­лі­ти­чних пар­тій бу­ло ство­ре­но Го­лов­ний на­ціо­наль­ний ко­мі­тет (ГНК) на чо­лі з Юлі­у­шем Лео. Він мав бу­ти — і це швид­ко ви­зна­ли ав­стрій­ці — «най­ви­щою ін­стан­ці­єю вій­сько­вої та по­лі­ти­чної ор­га­ні­за­ції Поль­ських зброй­них сил». Ке­рів­ни­ка­ми вій­сько­во­го де­пар­та­мен­ту ста­ли Вла­ди­слав Сі­кор­ський та Але­ксандр Скар­бек. До скла­ду ГНК уві­йшли пред­став­ни­ки оди­над­ця­ти по­лі­ти­чних пар­тій із Га­ли­чи­ни та п’яти з Ко­ро­лів­ства, се­ред яких бу­ли і при­хиль­ни­ки, і про­тив­ни­ки Піл­суд­сько­го. Від­то­ді всі поль­ські зброй­ні фор­му­ва­н­ня ма­ли ви­сту­па­ти як Поль­ські ле­гіо­ни під ав­стрій­ським вій­сько­вим ко­ман­ду­ва­н­ням. Піл­суд­ський був зму­ше­ний на це по­го­ди­тись. У звер­нен­ні до сол­да­тів від 22 сер­пня він на­пи­сав: «На­род по­чи­нає про­ки­да­тись і не хо­че за­ли­ша­ти нас са­мо­тні­ми, якими ми бу­ли до­сі. Від сво­го й ва­шо­го іме­ні я ого­ло­сив про вступ до шир­шої ор­га­ні­за­ції, яка за­без­пе­чить поль­сько­му вій­ську біль­ше за­со­бів і шир­ше по­ле для ді­яль­но­сті. Я роз­ра­хо­ву­вав, що збе­ре­жу ав­то­но­мію сво­го фор­му­ва­н­ня, однак ав­стрій­ці бу­ли не­по­сту­пли­ви­ми».

Ле­гіо­ни мо­гли ви­сту­па­ти як фор­му­ва­н­ня Ланд­штур­му з ко­ман­ди­ра­ми по­ля­ка­ми — ге­не­ра­ла­ми ав­стрій­ської ар­мії. Єди­не, на що ав­стрій­ці по­го­ди­ли­ся, то це поль­ські вій­сько­ві від­зна­ки, обмун­ди­ру­ва­н­ня та ко­ман­ду­ва­н­ня.

Спо­ча­тку бу­ло ство­ре­но За­хі­дний і Схі­дний ле­гіо­ни (Схі­дний роз­пу­сти­ли ще до по­ча­тку во­єн­них дій, бо йо­го сол­да­ти від­мо­ви­ли­ся скла­да­ти при­ся­гу на вір­ність ім­пе­ра­то­ро­ві. Кіль­ка со­тень сол­да­тів на чо­лі з пол­ков­ни­ком Юзе­фом Гал­ле­ром пе­ре­йшли до За­хі­дно­го ле­гіо­ну. Близь­ко 5 тис. бу­ли вклю­че­ні до лав Ц. К. ар­мії). Ця кри­за при­зве­ла до то­го, що ав­стрій­ці втра­ти­ли ін­те­рес до поль­ської ідеї, а Ні­меч­чи­на вза­га­лі нею не за­ці­ка­ви­ла­ся. На то­му по­ча­тко­во­му ета­пі поль­ські спра­ви ви­да­ва­ли­ся ту­ман­ни­ми, а роль по­лі­ти­ків і вій­сько­вих, які хо­ті­ли ство­ри­ти поль­ську ар­мію, що ста­ла б ва­жли­вим чин­ни­ком на фрон­тах вій­ни, зво­ди­ла­ся до «про­ха­чів».

Тим ча­сом у вій­ні бра­ли участь по­га­но озбро­є­ні Ле­гіо­ни спо­ча­тку в скла­ді трьох пол­ків. Спер­шу Юзеф Піл­суд­ський очо­лю­вав 1-й полк, а на­при­кін­ці 1915-го всі три. Вже у ве­ре­сні 1914 ро­ку го­лов­ні си­ли Ле­гіо­нів (ко­ман­ди­ром був ге­не­рал Ка­роль Дур­ський-тша­ска) бу­ли ки­ну­ті в ра­йон Ма­ра­ма­ро­шСі­гет в Угор­щи­ні, по­тім до Схі­дних Кар­пат, де пі­сля пе­ре­хо­ду Пан­тир­сько­го пе­ре­ва­лу ма­ли успіх у би­твах під Ра­фай­ло­вою і На­двір­ною. Пі­сля цьо­го во­ни всту­пи­ли в По­ку­т­тя. 29 жов­тня в тяж­кій би­тві під Мо­ло­тко­вом по­ля­гло близь­ко 300 ле­гіо­не­рів, по­над 800 бу­ло по­ра­не­но. Ба­таль­йо­ни, якими ко­ман­ду­вав Піл­суд­ський, бра­ли участь у кри­ва­вих бо­ях під Ане­лі­ном і Ля­ска­ми (22–26 жов­тня 1914 ро­ку), де ви­зна­чну роль ві­ді­грав Едвард Ридз-смі­ґлий. Однак че­рез при­пи­не­н­ня на­сту­пу на вар­шав­сько­му на­прям­ку во­ни бу­ли зму­ше­ні від­сту­пи­ти на Пі­дга­л­ля, при цьо­му два ти­ло­ві ба­таль­йо­ни ма­ли жор­сто­кий бій під Кри­во­пло­та­ми. Са­ме в цей мо­мент 1-й Полк за кло­по­та­н­ням ГНК бу­ло пе­ре­фор­мо­ва­но в І Бри­га­ду поль­ських ле­гіо­нів.

У ли­сто­па­ді — гру­дні 1914-го І Бри­га­да в ме­жах ав­стрій­сько­го кон­тр­на­сту­пу ма­ла важ­кі бої під Ли­ма­но­вою, Чи­жув­ка­ми та Мар­цин­ко­ві­це. У ко­жно­му з цих місць їм до­по­ма­га­ли го­ря­ни. На­пе­ре­до­дні Рі­здва І Бри­га­да (за від­су­тно­сті Піл­суд­сько­го нею ко­ман­ду­вав на­чаль­ник шта­бу Ка­зі­меж Со­сн­ков­ський) про­ве­ла жор­сто­кий бій під Лов­чув­ком (22–25 гру­дня). А вже на по­ча­тку 1915-го во­на бу­ла від­кли­ка­на й пі­шла на від­по­чи­нок. ІІ Бри­га­да і да­лі во­ю­ва­ла в го­рах. 18–21 сі­чня 1915 ро­ку во­на прор­ва­ла­ся до ро­сій­сько­го фрон­ту під Кир­лі­ба­бою й ви­йшла на ру­біж рі­чок Дні­стер і Се­рет. Зго­дом її теж від­кли­ка­ли з фрон­ту.

Піл­суд­ський та­кож роз­ви­вав ство­ре­ну во­се­ни 1914-го Поль­ську вій­сько­ву ор­га­ні­за­цію (ПВО). Ор­га­ні­за­ція бу­ла кон­спі­ра­тив­ною, її ді­яль­ність спря­мо­ву­ва­ла­ся пе­ре­дов­сім про­ти Ро­сії. Спо­ча­тку її очо­лю­вав Та­де­уш Зу­лін­ський, по­тім Сте­фан де Ка­сте­не­до­ло Ка­спши­цький. А фа­кти­чно сам Піл­суд­ський. ПВО бу­ла ціл­ком са­мо­стій­ною й скла­да­ла­ся з чин­ної слу­жби та ре­зер­ву. Го­ту­ва­ла офі­це­рів і пі­до­фі­це­рів для май­бу­тньої Поль­ської ар­мії. Ви­да­ва­ла вла­сний ча­со­пис «Уряд і ар­мія», ре­да­кто­ра­ми яко­го бу­ли Адам Сквар­чин­ський і Та­де­уш Го­лув­ка. ПВО ма­ла бу­ти си­лою, яка всту­пить у бій, ко­ли ви­рі­шу­ва­ти­ме­ться до­ля не­за­ле­жно­сті Поль­щі.

КРИ­ЗА ПРОРОСІЙСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

По ін­ший бік фрон­ту та­кож не бу­ло жо­дно­го по­зи­тив­но­го сце­на­рію вирішення поль­сько­го пи­та­н­ня. За чо­ти­ри дні до ви­хо­ду ро­сі­ян із Вар­ша­ви (на по­ча­тку сер­пня 1915 ро­ку) ро­сій­ський прем’єр-мі­ністр по­ін­фор­му­вав Ду­му про рі­ше­н­ня ца­ря що­до поль­сько­го пи­та­н­ня. Ні­ко­лай ІІ ра­див уря­до­ві під­го­ту­ва­ти за­кон, що да­вав би по­ля­кам (зви­чай­но, пі­сля за­вер­ше­н­ня вій­ни) куль­тур­ну, еко­но­мі­чну та на­ціо­наль­ну сво­бо­ду, але ли­ше в ме­жах ав­то­но­мії та під скі­пе­тром Ро­ма­но­вих. Над цим пла­ном пра­цю­вав мі­ністр за­кор­дон­них справ Ро­сії Сєр­ґєй Са­зо­нов. У ньо­му йшло­ся про пев­ну ав­то­но­мію поль­ських зе­мель під па­ну­ва­н­ням Ро­сії, до скла­ду яких ма­ли увійти й те­ри­то­рії, що вхо­ди­ли до скла­ду Ав­стро-угор­щи­ни та Ні­меч­чи­ни. У де­яких ча­сти­нах до­ку­мен­та йшло­ся про при­єд­на­н­ня Вер­хньої Сі­ле­зії. Во­дно­час про­по­но­ва­ні пра­ва зна­чно від­рі­зня­ли­ся від тих, які по­ля­ки ма­ли на Га­ли­чи­ні під па­ну­ва­н­ням Ав­стро-угор­щи­ни. Са­зо­нов на­дав пун­кти сво­го пла­ну по­сло­ві Фран­ції: поль­ський уряд мав

скла­да­ти­ся з пред­став­ни­ка ца­ря або ж ві­це-ко­ро­ля, Ра­ди мі­ні­стрів і дво­па­ла­тно­го пар­ла­мен­ту. Адмі­ні­стра­ція Поль­щі під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся б уря­до­ві, але ми­то, між­на­ро­дна по­лі­ти­ка, ар­мія, фі­нан­си, за­лі­зни­ця за­ли­ши­ли­ся б у роз­по­ря­джен­ні Ро­сій­ської ім­пе­рії. Адмі­ні­стра­тив­ні від­но­си­ни між Поль­ським Ко­ро­лів­ством і ца­рем по­вин­ні бу­ли ли­ши­ти­ся в роз­по­ря­джен­ні Се­на­ту в Пе­тро­гра­ді, а в йо­го ме­жах ство­ре­на спе­ці­аль­на ко­мі­сія, до якої вхо­ди­ли б по­рів­ну поль­ські та ро­сій­ські се­на­то­ри.

Цар­ський двір не­при­хиль­но ста­вив­ся до цих про­по­зи­цій, бо в поль­сько­му пи­тан­ні вба­чав ли­ше про­па­ган­дист­ський мо­мент із чі­ткою вій­сько­вою ме­тою. Не­вдов­зі пі­сля то­го як їх бу­ло пред­став­ле­но, Са­зо­но­ва від­пра­ви­ли у від­став­ку.

Цар­ське рі­ше­н­ня спри­чи­ни­ло різ­ке по­сла­бле­н­ня проросійської орієнтації в поль­сько­му се­ре­до­ви­щі. Ро­ман Дмов­ський не­гай­но ви­їхав із Ро­сії до Швей­ца­рії, де в Ло­зан­ні ді­я­ла Поль­ська аген­ція, що ма­ла на ме­ті під­три­му­ва­ти за­ці­кав­ле­н­ня фран­цузь­кої вла­ди поль­ськи­ми спра­ва­ми. На са­мо­му по­ча­тку вій­ни зав­дя­ки її ста­ра­н­ням із по­ля­ків­до­бро­воль­ців бу­ло сфор­мо­ва­но так зва­ний Ле­гіон ба­йонь­чи­ків, до скла­ду яко­го вхо­ди­ло близь­ко 200 осіб. Йо­го бу­ло зне­кров­ле­но під Ар­ка­сом, і ве­ли­кої ро­лі він не ві­ді­грав.

Дмов­ський, по­ки­да­ю­чи Ро­сію, за­ли­шив ка­нал зв’яз­ку у ви­гля­ді осе­ред­ку ПНК, який і на­да­лі утри­му­ва­ли в Пе­тро­гра­ді. Ін­ші по­мір­ко­ва­ні по­лі­ти­ки, а са­ме ре­а­лі­сти й на­ро­дов­ці, ство­ри­ли в оку­по­ва­но­му Ко­ро­лів­стві так зва­не Між­пар­тій­не по­лі­ти­чне ко­ло й че­ка­ли на роз­ви­ток по­дій. Крім змін на фрон­тах та в між­на­ро­дній си­ту­а­ції 1916 рік по­зна­чив­ся та­кож сер­йо­зни­ми змі­на­ми в ста­но­ви­щі поль­сько­го на­ро­ду. Ситуація на фрон­тах оста­то­чно пе­ре­кре­сли­ла на­дії Ні­меч­чи­ни на швид­ку пе­ре­мо­гу.

В умо­вах, що скла­ли­ся, поль­ські спра­ви ра­но чи пі­зно ма­ли ви­йти на між­на­ро­дний рі­вень. Поль­ські по­лі­ти­ки пе­ре­ко­на­ли пред­став­ни­ків оку­па­цій­ної вла­ди, що з поль­ських зе­мель мо­жна мо­бі­лі­зу­ва­ти ще при­найм­ні міль­йон сол­да­тів. Го­лов­ний квар­тир­мей­стер ні­ме­цької ар­мії Еріх Лю­ден­дорфф пи­сав пря­мо: «Ство­рі­мо Ве­ли­ке поль­ське кня­зів­ство з Вар­ша­ви і Лю­блін­сько­го, а ві­дра­зу пі­сля цьо­го поль­ську ар­мію під ні­ме­цьким ко­ман­ду­ва­н­ням».

У тій си­ту­а­ції (пі­сля кон­фе­рен­ції в Пщи­ні) бу­ло про­го­ло­ше­но так зва­ний Акт 5 ли­сто­па­да — звер­не­н­ня двох ім­пе­ра­то­рів, у яко­му йшло­ся про ство­ре­н­ня «са­мо­стій­ної дер­жа­ви» із зе­мель, «вир­ва­них з-під ро­сій­сько­го па­ну­ва­н­ня», зі спад­ко­вою мо­нар­хі­єю та кон­сти­ту­цій­ним ла­дом. У до­ку­мен­ті не йшло­ся ані про кор­до­ни, ані про вла­сну ар­мію чи між­на­ро­дну по­лі­ти­ку. Біль­шість по­ля­ків про­і­гно­ру­ва­ла цей ім­пе­ра­тор­ський акт, адже су­спіль­ство не до­ві­ря­ло ні­ме­цьким де­кла­ра­ці­ям. Слу­шність та­кої пі­до­зрі­ло­сті су­спіль­ства до­вів гу­бер­на­тор Ганс фон Бе­зе­лер, який 9 ли­сто­па­да ого­ло­сив мо­бі­лі­за­цію під гу­чною на­звою «Polnische Wehrmacht». Мо­бі­лі­зо­ва­ні ма­ли бу­ти «тим­ча­со­во вклю­че­ні» до ні­ме­цької ар­мії. Дер­жа­ви-оку­пан­ти зро­би­ли на­сту­пний крок 6 гру­дня 1916 ро­ку, ство­рив­ши Тим­ча­со­ву ра­ду ста­ну (да­лі ТРС), до скла­ду якої вхо­ди­ли «25 пред­став­ни­ків усіх зе­мель і всіх про­фе­сій­них се­ре­до­вищ», а та­кож по три ко­мі­са­ри від ім­пе­ра­тор­ських уря­дів. По­ля­ки опи­ни­ли­ся пе­ред ди­ле­мою: з одно­го бо­ку, з’яв­ляв­ся шанс ство­ри­ти ма­ріо­не­тко­вий на­ціо­наль­ний уряд, з дру­го­го — ТРС лег­ко мо­жна бу­ло зви­ну­ва­ти­ти в спів­пра­ці з во­ро­гом. Так са­мо ва­гав­ся й Піл­суд­ський, який по­ру­шив це пи­та­н­ня під час зу­стрі­чі з пре­зи­ден­том Вар­ша­ви кня­зем Здзі­сла­вом Лю­бо­мир­ським. Спо­ді­ва­ю­чись на ство­ре­н­ня на­ціо­наль­но­го уря­ду, пев­на кіль­кість гро­ма­дян ви­рі­ши­ла під­три­ма­ти ТРС. Очо­лив Ра­ду ка­лі­ський по­мі­щик Ва­цлав Не­мо­єв­ський.

Та­ким чи­ном поль­ське пи­та­н­ня ви­йшло на між­на­ро­дний рі­вень. Акт 5 ли­сто­па­да був як грім се­ред ясно­го не­ба для не­го­то­вих до та­ко­го по­во­ро­ту дер­жав Ан­тан­ти. По­ля­ки на чо­лі з Дмов­ським, що пе­ре­бу­ва­ли на За­хо­ді, до­по­мо­гли прийня­ти рі­ше­н­ня. Не обі­йшло­ся й без пред­став­ни­ків емі­гра­ції та По­ло­нії як у Єв­ро­пі, так і в Аме­ри­ці. Ді­я­чі рів­ня Ген­ри­ка Сен­ке­ви­ча чи Іґна­ція Па­де­рев­сько­го ма­ли від­по­від­ний ав­то­ри­тет і мо­гли впли­ва­ти на пу­блі­чну дум­ку За­хо­ду.

Пер­шим ви­сло­вив­ся цар Ні­ко­лай ІІ, який у на­ка­зі для ар­мії від 25 гру­дня ви­знав, що ва­жли­вою ме­тою вій­ни є ство­ре­н­ня «віль­ної Поль­щі, до скла­ду якої уві­йшли б три (до­сі роз­ді­ле­ні) ча­сти­ни з вла­сни­ми за­ко­но­дав­чи­ми уста­но­ва­ми та ар­мі­єю».

КРИ­ЗА ПРИСЯГИ

Тим­ча­со­ві успі­хи цен­траль­но­єв­ро­пей­ських дер­жав (при­пи­не­н­ня на­сту­пу Ні­ве­ля та ре­во­лю­ція в Ро­сії) ста­ли при­чи­ною жорс­ткі­шо­го став­ле­н­ня до поль­ських військ. Від ле­гіо­не­рів ви­ма­га­ли не­гай­но­го скла­де­н­ня присяги. Піл­суд­ський че­кав ли­ше на це. Він ро­зі­рвав від­но­си­ни з ТРС, від­мо­вив­ся скла­да­ти при­ся­гу й за­охо­чу­вав Ле­гіо­ни вчи­ни­ти так са­мо. Від­по­від­дю на що ста­ли ре­пре­сії ні­ме­цької та ав­стрій­ської вла­ди. Тих, хто від­мо­вив­ся скла­сти при­ся­гу, або на­прав­ля­ли до ав­стрій­ської ар­мії й по­си­ла­ли на іта­лій­ський фронт, або ж роз­мі­щу­ва­ли в та­бо­рах для ін­тер­но­ва­них у Бе­нья­мі­но­ві та Щи­п­йор­но. Піл­суд­сько­го за­а­ре­шту­ва­ли в ніч з 21 на 22 ли­пня 1917 ро­ку й ви­ве­зли до Ма­где­бурзь­кої фор­те­ці.

Су­спіль­ство бу­ло обу­ре­не. На знак про­те­сту ТРС са­мо­роз­пу­сти­ла­ся. Щоб за­ла­го­ди­ти кон­флікт, ні­ме­цька оку­па­цій­на вла­да від­да­ла по­ля­кам су­до­ву си­сте­му. Ті­єї осе­ні бу­ло ство­ре­но Ре­гент­ську ра­ду, до скла­ду якої вві­йшли три осо­би.

РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЯ В РО­СІЇ ТА ПОЛЬ­СЬКЕ ПИ­ТА­Н­НЯ

Лю­тне­ва ре­во­лю­ція в Ро­сії за­кін­чи­ла­ся по­ва­ле­н­ням ца­ря (15 бе­ре­зня 1917 ро­ку). Вла­да пе­ре­йшла до Тим­ча­со­во­го уря­ду на чо­лі з кня­зем Ґєор­ґі­єм Льво­вим. Но­ва вла­да за­де­кла­ру­ва­ла го­тов­ність продовжувати вій­ну, що в ре­зуль­та­ті при­зве­ло до її па­ді­н­ня. Одно­ча­сно ста­ли ви­ни­ка­ти ра­ди ро­бі­тни­чих і сол­дат­ських де­пу­та­тів. То був по­ча­ток роз­па­ду ро­сій­ської ар­мії.

По­сла­бле­н­ня вла­ди в Ро­сії акти­ві­зу­ва­ло мі­сце­вих по­ля­ків, які ство­ри­ли в Пе­тро­гра­ді Со­юз вій­сько­вих по­ля­ків, а 21 черв­ня 1917 ро­ку — Го­лов­ний поль­ський вій­сько­вий ко­мі­тет, який на­ма­гав­ся фор­му­ва­ти поль­ські вій­сько­ві під­роз­ді­ли. Спо­ча­тку бу­ло сфор­мо­ва­но Ди­ві­зію поль­ських стріль­ців, яку зго­дом пе­ре­фор­мо­ва­но в І Поль­ський кор­пус ге­не­ра­ла Юзе­фа Дов­бор-му­сни­цько­го. Ство­ре­ний в Укра­ї­ні ІІ Поль­ський кор­пус по­тра­пив до ні­ме­цько­го по­ло­ну під Ка­не­вом. Фор­му­ва­н­ня ІІІ Поль­сько­го кор­пу­су до­ве­сти до кін­ця не вда­ло­ся.

7 ли­сто­па­да 1917 ро­ку біль­шо­ви­ки здій­сни­ли пе­ре­во­рот. У кра­ї­ні по­ча­ла­ся гро­ма­дян­ська вій­на. Біль­шо­ви­ки хо­ті­ли здо­бу­ти під­трим­ку су­спіль­ства й про­го­ло­шу­ва­ли га­сла «са­мо­ви­зна­че­н­ня на­цій». Во­ни ану­лю­ва­ли акти про по­діл Поль­щі. Однак це бу­ла ли­ше про­па­ган­дист­ська ді­яль­ність. Їхнім справ­жнім на­мі­ром ви­явив­ся екс­порт ре­во­лю­ції. Про­па­ган­дист­ські га­сла біль­шо­ви­ків ви­кли­ка­ли ре­а­кцію бі­лих, що спри­я­ло по­зи­тив­но­му ви­рі­шен­ню поль­сько­го пи­та­н­ня.

ЗВЕР­НЕ­Н­НЯ ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТА ВІЛЬСОНА

8 сі­чня 1918 ро­ку пре­зи­дент Спо­лу­че­них Шта­тів Ву­дро Віль­сон ви­го­ло­сив у Кон­гре­сі свою ві­до­му про­мо­ву. У 14 пун­ктах він пред­ста­вив умо­ви за­кін­че­н­ня вій­ни.

13-й пункт мі­стив ва­жли­ве для вирішення поль­сько­го пи­та­н­ня твер­дже­н­ня: «По­трі­бно ство­ри­ти не­за­ле­жну Поль­ську дер­жа­ву, яка за­йма­ти­ме те­ри­то­рію, за­се­ле­ну бе­зу­мов­но поль­ським на­ро­дом, і якій не­об­хі­дно га­ран­ту­ва­ти без­пе­чний та віль­ний до­ступ до мо­ря…» Ці сло­ва в Поль­щі сприйня­ли з ен­ту­зі­а­змом.

ПО­ЧА­ТОК БО­РОТЬ­БИ ЗА ВЛА­ДУ

У жов­тні 1918 ро­ку, ко­ли по­раз­ка цен­траль­но­єв­ро­пей­ських дер­жав ста­ла оче­ви­дною, у Поль­щі по­ча­ла­ся бо­роть­ба за вла­ду. Зда­ва­ло­ся, що най­біль­ші шан­си має ПНК у Па­ри­жі, який під­три­му­ва­ла Фран­ція і який ду­же дбав про те, щоб йо­го ви­зна­ли уря­дом де- фа­кто. Ді­я­чі ПНК у Фран­ції, США, Ан­глії та Іта­лії пе­ре­ко­ну­ва­ли со­ю­зни­ків у не­об­хі­дно­сті від­пра­ви­ти до Поль­щі ар­мію Гал­ле­ра. Від­по­від­на про­по­зи­ція по­тра­пи­ла до фран­цузь­ко­го прем’єр-мі­ні­стра та «мі­ні­стра вій­ни» Жор­жа Кле­ман­со. Однак Ан­тан­та бу­ла обе­ре­жною. На За­хо­ді зна­ли про існу­ва­н­ня Ре­гент­ської ра­ди й «піл­суд­чи­ків». То­ді як Ан­глія бу­ла рі­шу­че на­ла­што­ва­на про­ти ПНК. У цій си­ту­а­ції все ма­ли ви­рі­ши­ти по­дії в са­мій Поль­щі.

Ре­гент­ська ра­да за остан­ні мі­ся­ці сво­го існу­ва­н­ня до­ве­ла, що бу­ла справ­жнім поль­ським тим­ча­со­вим уря­дом. У жов­тні во­на за­про­ва­ди­ла но­ве фор­му­лю­ва­н­ня вій­сько­вої присяги та ого­ло­си­ла мо­бі­лі­за­цію до Поль­ської ар­мії. 2 ли­сто­па­да бу­ло прийня­то пер­ші присяги під­роз­ді­лів Поль­ських зброй­них сил. Здо­бу­тки Ре­гент­ської ра­ди ве­ли­че­зні, їх важ­ко пе­ре­оці­ни­ти: во­на роз­ви­ну­ла та змі­цни­ла поль­ське шкіль­ни­цтво, слу­жбу охо­ро­ни здо­ров’я й пра­во­су­д­дя, а та­кож дер­жав­ну адмі­ні­стра­цію; ви­да­ла низ­ку за­ко­нів та нор­ма­тив­них актів, які по­тім ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся в ІІ РП. Бу­ло ство­ре­но ме­ре­жу ди­пло­ма­ти­чних пред­став­ництв у кра­ї­нах, пов’яза­них із бло­ком цен­траль­но­єв­ро­пей­ських дер­жав, а та­кож у ней­траль­них кра­ї­нах. Ре­ген­ти ма­ли ве­ли­кі здо­бу­тки у вій­сько­вій га­лу­зі. Роз­ви­ну­ли па­тро­нат над Поль­ськи­ми зброй­ни­ми си­ла­ми (з 12 жов­тня на­зва­ни­ми Поль­ською ар­мі­єю), з до­по­мо­гою ге­не­ра­ла Та­де­у­ша Ро­зва­дов­сько­го та ді­я­чів Вій­сько­вої ко­мі­сії ство­ри­ли ке­рів­ні ор­га­ни вій­сько­вої вла­ди: Ге­не­раль­ний штаб, Мі­ні­стер­ство вій­сько­вих справ, а та­кож вій­сько­ві шко­ли. За час сво­го існу­ва­н­ня Ре­гент­ська ра­да роз­ро­би­ла ба­га­то вій­сько­вих уста­вів та низ­ку за­ко­но­дав­чих актів, се­ред яких і «Тим­ча­со­вий за­кон про за­галь­ний вій­сько­вий обов’язок». Це ро­би­ло­ся без ві­до­ма Піл­суд­сько­го, а ча­сом і всу­пе­реч йо­го во­лі й ста­ло під­ґрун­тям для ство­ре­н­ня не­за­ле­жної дер­жа­ви.

Піл­суд­сько­го, яко­го всі вва­жа­ли ке­рів­ни­ком са­мо­стій­ни­цько­го та­бо­ру, під­три­му­ва­ли ле­гіо­не­ри та ПВО. Ув’язне­н­ня в Ма­где­бурзь­кій фор­те­ці ли­ше змі­цни­ло йо­го по­зи­цію. Ре­гент­ська ра­да та чи­слен­ні поль­ські ор­га­ні­за­ції ви­ма­га­ли від ні­ме­цької вла­ди якнай­швид­шо­го йо­го звіль­не­н­ня. 31 жов­тня до Ма­где­бур­га при­був Гар­рі Кес­слер (по­сла­нець ке­рів­ни­цтва Рей­ху), який мав з’ясу­ва­ти по­зи­цію Піл­суд­сько­го. Нім­ці ще ва­га­ли­ся, але 7 ли­сто­па­да по­ча­ли­ся за­во­ру­ше­н­ня в Бер­лі­ні, під­три­ма­ні де­мо­ра­лі­зо­ва­ни­ми вій­сько­ви­ми мо­ря­ка­ми. Пе­ред уря­дом Ні­меч­чи­ни по­ста­ла за­гро­за пу­тчу, що мо­гло оста­то­чно при­зве­сти до фа­кти­чно­го па­ді­н­ня ім­пе­рії й ство­ре­н­ня чер­го­вої Ре­спу­блі­ки рад. Ство­ре­н­ня Поль­ської дер­жа­ви мо­гло за­три­ма­ти чер­во­ний на­ступ на за­хід. 8 ли­сто­па­да 1918 ро­ку Піл­суд­сько­го й Со­сн­ков­сько­го бу­ло звіль­не­но, а 10 ли­сто­па­да спе­ці­аль­ним по­тя­гом із Бер­лі­на во­ни при­їха­ли до Вар­ша­ви. На вок­за­лі їх зу­стрі­чав ре­гент Лю­бо­мир­ський.

СТВО­РЕ­Н­НЯ ПОЛЬ­СЬКО­ГО УРЯ­ДУ

Вно­чі з 6 на 7 ли­сто­па­да 1918 ро­ку бу­ло ство­ре­но пер­ший Тим­ча­со­вий уряд Поль­ської Ре­спу­блі­ки в Лю­блі­ні на чо­лі з Іґна­ці­єм Да­шин­ським. Це був лі­вий со­ці­а­лі­сти­чний уряд, до скла­ду яко­го вві­йшли пов’яза­ні з Піл­суд­ським ді­я­чі Ва­цлав Се­ро­шев­ський та Едвард Ри­дзСмі­ґлий. Піл­суд­ський хо­тів спо­ча­тку їха­ти до Лю­блі­на й до­лу­чи­ти­ся до йо­го ро­бо­ти, але князь Лю­бо­мир­ський пе­ре­ко­нав йо­го, що уряд по­трі­бно ство­рю­ва­ти у Вар­ша­ві.

11 ли­сто­па­да Ре­гент­ська ра­да пе­ре­да­ла Піл­суд­сько­му ко­ман­ду­ва­н­ня Поль­ськи­ми зброй­ни­ми си­ла­ми, а 14 ли­сто­па­да він прийняв ци­віль­ну вла­ду. Ре­гент­ську ра­ду роз­пу­сти­ли. 18 ли­сто­па­да бу­ло ство­ре­но уряд Єн­джея Мо­ра­чев­сько­го. За два дні до цьо­го Піл­суд­ський на­ді­слав де­пе­шу дер­жа­вам Ан­тан­ти, у якій ін­фор­му­вав про ство­ре­н­ня не­за­ле­жної Поль­ської дер­жа­ви, до скла­ду якої вві­йшли всі ви­зво­ле­ні поль­ські зем­лі. Поль­ща по­ча­ла існу­ва­ти на між­на­ро­дній аре­ні.

Пла­кат «Пам’ятка не­до­лі поль­сько­го на­ро­ду» 1914–1915, По­знань, 1915. З фон­дів Му­зею істо­рії Поль­щі

Пла­кат, що за­кли­кає по­ля­ків зі США всту­па­ти до лав Поль­ської ар­мії у Фран­ції, 1917. З фон­дів Му­зею істо­рії Поль­щі

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.