ПОСТЖОВТНЕВИЙ СИН­ДРОМ

МИ Є. Спе­ці­аль­ний про­ект до 99-ї рі­чни­ці не­за­ле­жно­сті Поль­щі

Ukrainskiy Tyzhden - - FRONT PAGE - Юрій Ма­ка­ров

Мо­рок роз­ві­яв­ся не для всіх. Чи­ма­ло укра­їн­ців, і не ли­ше під­стар­ку­ва­тих, які про­жи­ли в со­віт­ській си­сте­мі біль­шу ча­сти­ну жи­т­тя, а й зов­сім мо­ло­дих, які ма­ють урив­ча­сті каз­ко­ві уяв­ле­н­ня про по­пе­ре­дній по­ря­док, до­зво­ля­ють собі но­сталь­гію за «ста­біль­ні­стю» й «най­сма­чні­шим у сві­ті мо­ро­зи­вом» — та­ких, якщо ві­ри­ти со­ціо­ло­гії, се­ред нас по­над тре­ти­на. При­пу­сті­мо, у де­ко­го ту­га сим­во­лі­чна й не та­ка сер­йо­зна, щоб об­сто­ю­ва­ти свої со­ціо­по­лі­ти­чні впо­до­ба­н­ня в офлай­ні, але сам факт, що в кра­ї­ні є лю­ди, для яких ко­му­ні­сти­чне ми­ну­ле до­сі не со­ро­мі­цька хво­ро­ба, не пре­дмет ні­чних ко­шма­рів, зму­шує за­ми­сли­ти­ся. Я на­звав би це мо­сков­ським син­дро­мом за ана­ло­гі­єю зі сток­гольм­ським, тоб­то під­сві­до­мою сим­па­ті­єю за­ру­чни­ка до йо­го по­не­во­лю­ва­ча, що зу­мов­ле­на пси­хо­ло­гі­чною трав­мою, тим біль­ше три­ва­лою. Хай там як, а три чвер­ті сто­лі­т­тя…

У по­же­жі ні­яка сталь не гар­ту­є­ться, то все дур­ня. Бу­ли ко­лись на зга­ри­щі? За­зви­чай усі реш­тки звід­ти ви­грі­ба­ють на смі­тник, во­ни біль­ше ні на що не при­да­тні. Тіль­ки в на­шо­му ви­пад­ку йде­ться не про фі­зи­чне смі­т­тя, а про люд­ські ду­ші. Хво­рі, ска­лі­че­ні, спо­тво­ре­ні, які за­мість яко­гось там ре­а­бі­лі­та­цій­но­го цен­тру по­тра­пи­ли одра­зу в чи­сти­ли­ще «віль­но­го рин­ку» ран­ніх 1990-х. То що ми хо­че­мо? Ди­во, що від нас уза­га­лі щось збе­ре­гло­ся: культура, мо­ва, нор­маль­ні уяв­ле­н­ня про верх і низ, чор­не й бі­ле.

Так, і ме­не теж не ду­же вла­што­вує якість на­яв­но­го «люд­сько­го ма­те­рі­а­лу», як ко­лись ка­за­ли. Ме­ні не по­до­ба­є­ться наш опор­ту­нізм, на­ша схиль­ність до про­стих рі­шень, го­тов­ність «ви­рі­шу­ва­ти пи­та­н­ня», тоб­то в бу­кваль­но­му сен­сі та­кти­ки ви­жи­ва­н­ня, без яких їхні но­сії ні­як не при­му­дри­ли­ся б до­бра­ти­ся до на­шо­го ча­су ці­ли­ми й від­но­сно не­у­шко­дже­ни­ми. Най­стра­шні­ше, що я сам час від ча­су лов­лю се­бе на про­я­вах, від яких хо­че­ться роз­би­ти лю­стро: спо­ку­са на­силь­ства, агре­сії, зне­ва­ги, сва­ві­л­ля… Про­сто я кра­ще ада­пто­ва­ний і гі­пер­ком­пен­со­ва­ний, не від усіх цьо­го мо­жна ви­ма­га­ти. Ін­ша річ, що лю­ди­на не одно­ви­мір­на й на­ді­ле­на сво­бо­дою во­лі, і це ми й спо­сте­рі­га­ли на Май­да­ні та на по­ча­тку вій­ни. Але спле­ски шля­хе­тно­сті — то одне, а щоденна про­за жи­т­тя зі штов­ха­ни­ною в пря­мо­му й пе­ре­но­сно­му сен­сах, хам­ством і спо­ку­сою на­ду­ри­ти бли­жньо­го — то зов­сім ін­ше. Я пам’ятаю, звід­ки все це.

Ні, не все, від чо­го ми сьо­го­дні по­тер­па­є­мо, прив­не­сла са­ме ко­му­ні­сти­чна вла­да. Щось із то­го, що во­на впро­ва­джу­ва­ла, бу­ло за­по­зи­че­но ще з мон­го­ло-та­тар­ських ча­сів, які во­на пря­мо на­слі­ду­ва­ла, щось бу­ло ви­на­йде­но в про­це­сі збу­дже­ної «твор­чо­сті мас». Але го­лов­не, що во­на зро­би­ла, — це від­чи­ни­ла двер­ця­та най­по­та­єм­ні­ших, най­тем­ні­ших ку­то­чків люд­ської ду­ші, звіль­ни­ла де­мо­нів, які хо­ва­ю­ться в ко­жній люд­ській істо­ті. Гі­тлер ко­лись де­кла­ру­вав, що звіль­няє сво­їх по­слі­дов­ни­ків від хи­ме­ри сум­лі­н­ня. Те са­ме нав’язу­ва­ли біль­шо­ви­ки. Єди­на рі­зни­ця в то­му, що во­ни свій акт роз­бе­ще­н­ня при­кри­ли гар­ною ка­зо­чкою про ща­стя для всіх.

Під пра­по­ром при­мар­но­го бра­тер­ства во­ни спер­шу за­хо­пи­ли на­ро­ди, які бу­ли вже май­же звіль­ни­ли­ся від ор­дин­сько­го па­тро­на­ту, по­тім за­бра­ли їхнє май­но, по­тім фі­зи­чно — го­ло­дом і ку­ля­ми — зни­щи­ли най­віль­ні­ших, по­тім ре­шту спря­му­ва­ли на бу­дів­ни­цтво без­глу­здих пі­ра­мід («ін­ду­стрі­а­лі­за­ція»), по­тім ки­ну­ли в по­же­жу сві­то­вої вій­ни, по­тім зно­ву спо­ку­си­ли «сві­тлим май­бу­тнім», по­тім оста­то­чно де­мо­ра­лі­зу­ва­ли без­час­сям «за­стою». Жо­дне з до­ся­гнень ре­аль­но­го со­ці­а­лі­зму не вар­те тих жертв, якими бу­ло до­ся­гну­те. За­галь­на осві­та, до­сту­пна ме­ди­ци­на, со­ці­аль­не жи­тло, пра­во на пра­цю — все це ре­а­лі­зу­ва­ло-

ся в ба­га­тьох кра­ї­нах Єв­ро­пи, Азії та Аме­ри­ки зна­чно до­ско­на­лі­ше й без жертв, тим біль­ше та­ких жертв.

Я, мо­жна ска­за­ти, ща­сли­вий, що для мо­єї до­чки Вла­ді­мір Лє­нін пе­ре­бу­ває при­бли­зно в одно­му ча­со­во­му про­між­ку (тоб­то ко­лись ду­же-ду­же дав­но) й бе­зу­мов­но в одно­му сми­сло­во­му ря­ду з Чи­нґі­сха­ном, Ер­на­ном Кор­те­сом та Іва­ном Ґро­зним. Але це не озна­чає, що во­на віль­на від травм біль­шо­ви­цько­го ми­ну­ло­го. Їй, як і всім нам, до­ве­де­ться ще дов­го до­ла­ти спо­ку­си жа­хли­во­го спро­ще­н­ня ре­аль­но­сті й про­ле­тар­ський не­смак, по­бу­то­ве дво­є­дум­ство й ба­жа­н­ня будь-що при­ни­зи­ти си­ту­а­тив­но­го опо­нен­та. Ка­жуть, пси­хо­ло­гі­чні трав­ми фі­ксу­ю­ться в на­щад­ків жертв на­віть у тре­тьо­му по­ко­лін­ні. На по­ча­тку 2000-х у чер­го­во­му опи­ту­ван­ні ре­спон­ден­ти на пер­шо­му мі­сці се­ред очі­ку­ва­них не­без­пек на­зва­ли по­бо­ю­ва­н­ня го­ло­ду. Ми не­до­оці­ню­є­мо шлях, який про­йшли. Але та­кож не­до­оці­ню­є­мо те, що тя­гне нас у ми­ну­ле. У будь-яко­му ра­зі озна­ки су­ча­сно­го укра­їн­ця, якими ми за­раз пи­ша­є­мо­ся: па­трі­о­тизм, жер­тов­ність, ба­жа­н­ня гра­ти за пра­ви­ла­ми й по­кра­щу­ва­ти жи­т­тя, не з ра­дян­сько­го ми­ну­ло­го. І во­ни да­ють на­дію, що трав­ми мо­жна по­до­ла­ти, але тіль­ки якщо їх усві­до­ми­ти. Втім, це ази пси­хо­ло­гії.

НЕ ВСЕ, ВІД ЧО­ГО МИ СЬО­ГО­ДНІ ПО­ТЕР­ПА­Є­МО, ПРИВ­НЕ­СЛА СА­МЕ КО­МУ­НІ­СТИ­ЧНА ВЛА­ДА. АЛЕ ГО­ЛОВ­НЕ, ЩО ВО­НА ЗРО­БИ­ЛА, — ЦЕ ВІД­ЧИ­НИ­ЛА ДВЕР­ЦЯ­ТА НАЙ­ПО­ТА­ЄМ­НІ­ШИХ, НАЙ­ТЕМ­НІ­ШИХ КУ­ТО­ЧКІВ ЛЮД­СЬКОЇ ДУ­ШІ, ЗВІЛЬ­НИ­ЛА ДЕ­МО­НІВ, ЯКІ ХО­ВА­Ю­ТЬСЯ В КО­ЖНІЙ ЛЮД­СЬКІЙ ІСТО­ТІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.