Юрій Ма­ка­ров про куль­тур­ні мар­ке­ри ім­пе­рії

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій Ма­ка­ров

Я лю­блю не­зру­чних, якщо во­ни не ідіо­ти, а Во­ло­ди­мир В’ятрович геть не ду­рень. Окрім без­по­се­ре­дніх осо­би­стих за­слуг у спра­ві роз­кри­т­тя ар­хі­вів та де­ко­му­ні­за­ції, за що окре­ма по­дя­ка, він має твер­ді пе­ре­ко­на­н­ня й не спів­мі­рює свої ви­слов­лю­ва­н­ня із зов­ні­шньою кон’юн­кту­рою: що вар­то ка­за­ти са­ме за­раз, а що від­кла­сти до кра­щих ча­сів. То­му, на­пев­но, ма­ло не ко­жне йо­го ви­слов­лю­ва­н­ня (як і ще одно­го ге­роя, пе­ре­про­шую, ге­ро­ї­ні на­ших іде­о­ло­гі­чних битв Окса­ни За­буж­ко) має ре­зо­нанс, не­спів­мір­ний, зда­ва­ло­ся б, із без­по­се­ре­днім при­во­дом. От­же, цьо­го ра­зу Во­ло­ди­мир ви­сло­вив дум­ку, що Ім­пе­рія ви­ко­ри­сто­вує куль­то­вих по­ста­тей ро­сій­ської куль­ту­ри, як- от Мі­ха­іл Бул­ґа­ков, Вла­ді­мір Ви­со­цкій, Ві­ктор Цой, як ін­стру­мент сво­го впли­ву, кла­си­чної soft power. Оскіль­ки це йо­го по­ло­же­н­ня збу­ри­ло чер­го­ву хви­лю по­де­ку­ди, то­чні­ше зде­біль­шо­го, не­аде­ква­тно­го про­те­сту, зокре­ма з бо­ку лю­дей, без­умов­но, по­ря­дних і па­трі­о­ти­чних, зро­зумі­ло, що він влу­чив у якусь ва­жли­ву бо­льо­ву то­чку.

Се­ред ар­гу­мен­тів «про­ти» тра­пля­ли­ся й ра­ціо­наль­ні: на­ві­що від­ки­да­ти те, що мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти са­мим як ча­сти­ну вла­сно­го спад­ку (зокре­ма, Ви­со­цкій зні­мав­ся в укра­їн­ських філь­мах)? Або: всі ті вчо­ра­шні чи ни­ні­шні на­ші ку­ми­ри бу­ли так чи так во­ро­га­ми ра­дян­сько­го/ім­пер­сько­го ре­жи­му, то­му збе­рі­га­ють для нас свою акту­аль­ність. Або: на­ві­що за­бо­ро­ня­ти лю­дям те, що ти не мо­жеш і не му­сиш кон­тро­лю­ва­ти, зокре­ма лю­бов до зі­рок на­шої мо­ло­до­сті? Геть мра­ко­біс­ся!

Вар­то, на­пев­но, на­га­да­ти, що ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’яті не має вла­ди й, на­скіль­ки я йо­го знаю, ба­жа­н­ня щось за­бо­ро­ни­ти, він мо­же вне­сти від­по­від­ну об­ґрун­то­ва­ну про­по­зи­цію до пар­ла­мен­ту або про­філь­но­го ві­дом­ства, як і будь-який гро­ма­дя­нин чи гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція, і єди­на пе­ре­ва­га В’ятро­ви­ча в то­му, що йо­го швид­ше по­чу­ють зав­дя­ки по­са­ді та ав­то­ри­те­ту. Тим біль­ше не все, що ка­же вго­лос дер­жав­ний чи­нов­ник, є офі­цій­ною по­зи­ці­єю йо­го ві­дом­ства, він має пра­во й на осо­би­сті ре­а­кції та при­пу­ще­н­ня. Я чув і та­ке: кинь­те бо­ро­ти­ся з при­ви­да­ми, ва­ші Ви­со­цкій із Цо­єм, а тим біль­ше Бул­ґа­ков — це по­за­вчо­ра­шній день, для 20-рі­чних во­ни не існу­ють як та­кі, тоб­то casus belli не­вдов­зі ві­ді­мре сам со­бою. Це зро­зумі­ло, але в та­ко­му кон­текс­ті ва­жли­ві рад­ше прин­цип, за­са­ди вза­є­мо­дії: у юних мі­ле­ні­а­лів мі­сце бар­дів та ро­ке­рів за­сту­пи­ли ві­део­бло­ге­ри й ре­пе­ри то­го са­мо­го по­хо­дже­н­ня, нам це якось ці­ка­во чи ні? Куль­тур­на мо­скво­цен­три­чність не зло­чин, і вза­га­лі ми ли­бонь не в Ро­сії, бо в нас ко­жен має пра­во на свою іден­ти­чність, осо­бли­во якщо та іден­ти­чність фор­му­ва­ла­ся в ре­пре­сив­них умо­вах, де скла­до­ві по­де­ку­ди не до­рів­ню­ють со­бі. Хо­чеш бу­ти укра­їн­цем ро­сій­сько­го по­хо­дже­н­ня — це твій ви­бір і твоя від­по­від­аль­ність пе­ред со­бою. Тіль­ки че­сно!

Як на ме­не, най­ва­жли­ві­шим та най­по­ка­зо­ві­шим у цьо­му зі­ткнен­ні сві­то­гля­дів і, ві­зьму на се­бе смі­ли­вість ствер­джу­ва­ти, зі­ткнен­ні сві­тів є не кон­кре­тні мір­ку­ва­н­ня, не кіль­кість і якість ар­гу­мен­тів «за» чи «про­ти», а сам гра­дус кон­флі­кту, себ­то ма­ні­фе­ста­ція то­го, що кон­флікт як та­кий до­сі не втра­тив акту­аль­но­сті, хо­ча зда­ва­ло­ся б... Мо­жна за­пе­ре­чу­ва­ти зв’язок куль­ту­ри та по­лі­ти­ки, а, мов­ляв, про­ти­ле­жна дум­ка — фа­шизм (хо­ча це вар­то до­ве­сти). Рі­хард Ва­ґнер не від­по­від­ає за Адоль­фа Гі­тле­ра, Фьо­дор До­сто­єв­скій — за Вла­ді­мі­ра Лє­ні­на. А вже Вла­ді­мір Ви­со­цкій за Лєо­ні­да Брє­жнє­ва й по­го­тів.

А втім, во­ни пов’яза­ні, й це сум­ний, але не­за­пе­ре­чний факт. До­ки Пушкін для те­бе ва­жить біль­ше, ніж Байрон, Турґєнєв біль­ше, ніж Мопассан, а, припустімо, Ви­со­цкій біль­ше, ніж Боб Ділан, ти є, по су­ті, ча­сти­ною « рус­ско­го ми­ра», по­до­ба­є­ться це то­бі чи ні. Я ба­чу в то­му не тра­ге­дію, але, без­пе­ре­чно, дра­му й ґрунт для важ­ких ре­фле­ксій. Мен­таль­на за­ле­жність від ме­тро­по­лії ні­чим не без­пе­чні­ша, ніж за­ле­жність по­лі­ти­чна. Про­сто че­рез те, що то­чки від­лі­ку й си­сте­ми ко­ор­ди­нат ті са­мі. На­вряд чи хтось при­том­ний ви­ма­га­ти­ме за­бу­ти ро­сій­ську мо­ву, що за­га­лом, по- пер­ше, не­мо­жли­во, по-дру­ге, без­глу­здо. Йде­ться про на­бу­т­тя не­за­ле­жно­сті від ро­сій­сько­го уні­вер­су­му, у яко­му, ні­ку­ди не ді­не­шся, «на­чи­на­е­тся зем­ля, как изве­стно, от Крем­ля» ( Ма­я­ков­скій), а це з огля­ду на су­ча­сний кон­текст ви­да­є­ться ні­кчем­ним і смі­шним.

Прощатися з ко­ли­шньою куль­тур­ною ві­тчи­зною над­зви­чай­но важ­ко, знаю по со­бі. Це по­тре­бує не­аби­якої ін­те­ле­кту­аль­ної від­ва­ги й від­кри­то­сті до ве­ли­ко­го сві­ту (чо­гось на­справ­ді про­ти­ле­жно­го ро­сій­ській куль­тур­ній ма­три­ці, за­мкне­ній на со­бі са­мій). Ну й, зві­сно, во­ло­ді­н­ня ін­ши­ми мо­ва­ми, ін­ши­ми ко­да­ми. За де­ко­му­ні­за­ці­єю, яку мо­жна здій­сни­ти в один крок, ло­гі­чно йде де­ко­ло­ні­за­ція, і це шлях на кіль­ка по­ко­лінь та кіль­ка­де­сят ро­ків. І тіль­ки ду­же від­ва­жні до­зво­ля­ють со­бі ста­ви­ти цей на­пря­мок на по­ря­док ден­ний уже те­пер.

ДО­КИ ПУШКІН ДЛЯ ТЕ­БЕ ВА­ЖИТЬ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ БАЙРОН, ТУРҐЄНЄВ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ МОПАССАН, А, ПРИПУСТІМО, ВИ­СО­ЦКІЙ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ БОБ ДІЛАН, ТИ Є, ПО СУ­ТІ, ЧА­СТИ­НОЮ «РУС­СКО­ГО МИ­РА», ПО­ДО­БА­Є­ТЬСЯ ЦЕ ТО­БІ ЧИ НІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.