По­до­ла­ти в со­бі «не для ме­не»

Укра­їн­ські сту­ден­ти та ви­кла­да­чі про на­вча­н­ня в ЄС

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ган­на Ча­ба­рай

Се­ред укра­їн­ців де­да­лі по­пу­ляр­ні­ши­ми ста­ють єв­ро­пей­ські осві­тні та гран­то­ві про­гра­ми. Во­ни да­ють мо­жли­вість по­їха­ти на­вча­ти­ся чи ста­жу­ва­ти­ся до кра­їн ЄС, по­рів­ня­ти за­кор­дон­ну осві­ту з ві­тчи­зня­ною, здо­бу­ти но­ві на­ви­чки й за­сто­су­ва­ти їх удо­ма або й ді­ста­ти шанс за­ли­ши­ти­ся пра­цю­ва­ти в кра­ї­нах ЄС. Одні­єю з та­ких про­грам є «Ера­змус+», роз­ра­хо­ва­на на 2014–2020 ро­ки з бю­дже­том €14,7 млрд, се­ред її ці­лей — під­ви­ще­н­ня мо­біль­но­сті у сфе­рі осві­ти. У 2004–2014-му бу­ла схо­жа про­гра­ма «Ера­змус Мун­дус». Укра­ї­на є її кра­ї­ною-пар­тне­ром. За да­ни­ми пред­став­ни­цтва ЄС в Укра­ї­ні, за цей пе­рі­од близь­ко 2 тис. укра­їн­ців отри­ма­ли сти­пен­дії на на­вча­н­ня, ста­жу­ва­н­ня та ви­кла­да­н­ня. Крім то­го, у 2016 ро­ці на­ша кра­ї­на на піль­го­вих умо­вах при­єд­на­ла­ся до про­гра­ми ЄС «Кре­а­тив­на Єв­ро­па», яка має бю­джет €1,46 млрд і роз­ра­хо­ва­на на 2014–2020 ро­ки. Її ме­тою є по­пу­ля­ри­за­ція куль­тур­ної спад­щи­ни кра­їн Єв­ро­пи, охо­плює во­на три на­пря­ми: куль­тур­ний, кре­а­тив­ний та ау­діо­ві­зу­аль­ний. Крім цих є без­ліч інших гран­то­вих про­грам, і Ти­ждень по­спіл­ку­вав­ся з укра­їн­ця­ми, які вже ско­ри­ста­ли­ся та­ки­ми мо­жли­во­стя­ми.

ЗАКОРДОННА ОСВІ­ТА ЯК ВИКЛИК СО­БІ

Юлія Гу­до­шник про­тя­гом двох ро­ків здо­бу­ва­ла осві­ту на по­двій­ній ма­гі­стер­ці в Ні­меч­чи­ні та Да­нії за сти­пен­ді­єю «Ера­змус Мун­дус». Дів­чи­на ка­же, що дав­но мрі­я­ла на­вча­ти­ся за кор­до­ном, і «Ера­змус» бу­ла одні­єю з ба­га­тьох інших про­грам, ку­ди во­на по­да­ва­ла­ся. Але втра­пи­ла Юлія са­ме сю­ди, бо вда­ло­ся отри­ма­ти фі­нан­со­ву під­трим­ку.

«Ці два ро­ки бу­ли ду­же рі­зні, то­му що під­хо­ди до на­вча­н­ня в Ні­меч­чи­ні та Да­нії рі­зня­ться, а з Укра­ї­ною зов­сім не по­рів­ня­ти. Ко­ли я тіль­ки при­їха­ла в Ні­меч­чи­ну, у ме­не й у всіх інших став­ся шок. Мої одно­гру­пни­ки з’їха­ли­ся з усьо­го сві­ту: зі США, Ла­тин­ської Аме­ри­ки, Азії, Афри­ки. Нас зі­бра­ли в один чо­вен, який плив за ні­ме­цьки­ми пра­ви­ла­ми. А во­ни над­зви­чай­но су­во­рі: ба­га­то ви­мог, до яких чи­ма­ло з нас не бу­ли го­то­ві», — ді­ли­ться Гу­до­шник. За її сло­ва­ми, май­же що­дня до­во­ди­ло­ся чи­та­ти по кіль­ка со­тень, а то й ти­сяч сто­рі­нок, і не про­сто чи­та­ти, а й мог­ти це обго­во­рю­ва­ти. «То­му до та­ких на­ван­та­жень бу­ли го­то­ві не всі, із цим му­си­ли зми­ри­ти­ся, зви­кну­ти, на­вчи­ти­ся пра­цю­ва­ти ду­же швид­ко й про­ду­ктив­но, бу­кваль­но жи­ти в бі­бліо­те­ках. Зі мною тра­пив­ся смі­шний ви­па­док, ко­ли

ба­тько за­те­ле­фо­ну­вав і пи­тає: «Ти де?». Я від­по­від­аю: «У бі­бліо­те­ці». Він ка­же: «Хоч би ко­ли я то­бі по­дзво­нив, ти по­стій­но в бі­бліо­те­ці. На­ві­що ж пла­тиш за гур­то­жи­ток? Мо­жна пе­ре­їха­ти в бі­бліо­те­ку». Ба­га­то хто з нас справ­ді но­чу­вав у бі­бліо­те­ках. Одна дів­чин­ка з Ки­таю спа­ла там і на­віть від­мо­ви­ла­ся від сво­єї кім­на­ти в гур­то­жи­тку, бо їй зру­чні­ше бу­ло жи­ти в бі­бліо­те­ці», — смі­є­ться Юлія. Утім, та­ке ре­гу­ляр­не на­ван­та­же­н­ня спо­ну­ка­ло ба­га­тьох за­ду­ма­ти­ся, чи во­но то­го вар­те. Гу­до­шник ка­же, що більш ніж по­ло­ви­на її одно­гру­пни­ків бу­ла го­то­ва за­вер­ши­ти на­вча­н­ня ще пер­шо­го се­ме­стру. «Але май­же всі ми, крім двох людей, про­йшли че­рез це. Я вва­жаю, що то не­ймо­вір­на шко­ла, яка по­ка­за­ла, що ми зда­тні на біль­ше, ніж ду­ма­ли», — до­дає во­на.

По­тім Юлія пе­ре­їха­ла в Да­нію, де пра­ви­ла бу­ли вже зов­сім ін­ши­ми. «Якщо в Ні­меч­чи­ні нас ве­ли й вка­зу­ва­ли, зму­шу­ва­ли ді­я­ти стро­го за ін­стру­кці­я­ми, ні кро­ку вбік, то в Да­нії, нав­па­ки, ва­жли­во бу­ло вмі­ти від­хо­ди­ти лі­во­руч і пра­во­руч. Нас про­си­ли все обго­во­рю­ва­ти, озву­чу­ва­ти ідеї, спе­ре­ча­ти­ся з ви­кла­да­ча­ми. Так ба­га­то дис­ку­сій і гру­по­вої ро­бо­ти, як у Да­нії, у ме­не не бу­ло ні­де: ні в Укра­ї­ні, ні в Ні­меч­чи­ні, де пе­ре­ва­жа­ла ін­ди­ві­ду­аль­на ро­бо­та. У Да­нії вза­га­лі від­хо­дять від кон­це­пту «я пе­ре­мо­жець», у них уві­мкне­ний ре­жим «ми пе­ре­мож­ці», «ми ко­ман­да», «ми мо­же­мо біль­ше ра­зом», — роз­по­від­ає Юлія. Ка­же, що до цьо­го та­кож тре­ба бу­ло зви­кну­ти, бо та­кий під­хід роз­ви­ває зов­сім ін­ші на­ви­чки: зда­тність роз­ді­ля­ти від­по­від­аль­ність, пра­цю­ва­ти в ко­ман­ді, бра­ти на се­бе ри­зи­ки, умі­н­ня спів­пра­цю­ва­ти з лю­дьми, ро­зу­мі­ти їх, зна­хо­ди­ти ком­про­міс, зре­штою, бу­ти смі­ли­ві­ши­ми у сво­їх по­чи­на­н­нях. «Це на­вча­н­ня да­ло ме­ні ду­же ба­га­то, не­ймо­вір­ну кіль­кість знань, на­ви­чок, ро­зу­мі­н­ня то­го, як фун­кціо­ну­ють осві­тні си­сте­ми в Скан­ди­на­вії та Ні­меч­чи­ні. І не тіль­ки там, то­му що мої одно­гру­пни­ки зі­бра­ли­ся з усьо­го сві­ту й ми ді­ли­ли­ся на­шим по­пе­ре­днім до­сві­дом», — роз­по­від­ає Гу­до­шник. Ще під час на­вча­н­ня в Да­нії дів­чи­на ста­ла пра­цю­ва­ти в дан­сько-швед­сько­му Цен­трі до­слі­джень роз­ви­тку ко­му­ні­ка­цій. Пі­сля по­вер­не­н­ня до­до­му при­єд­на­ла­ся до ко­ман­ди Дан­ської ра­ди у спра­вах бі­жен­ців, вхо­ди­ла до скла­ду гру­пи з роз­мі­ну­ва­н­ня на Дон­ба­сі. Та­кож Юлія пра­цює над роз­ви­тком Укра­їн­сько-скан­ди­нав­сько­го цен­тру. Бу­ла ра­дни­ком із по­лі­ти­чних пи­тань у По­соль­стві Да­нії, звід­ки пі­шла, щоб зо­се­ре­ди­ти­ся на куль­тур­ній ди­пло­ма­тії та роз­ви­тку дер­жав­но­го іно­мов­ле­н­ня. Ка­же, що кар­ти­на зайня­то­сті та­ка стро­ка­та, то­му що пі­сля сти­пен­дій на кшталт «Ера­зму­су» лю­ди схиль­ні до екс­пе­ри­мен­тів, го­то­ві про­бу­ва­ти се­бе в рі­зних сфе­рах, ма­ють біль­ше смі­ли­во­сті для цьо­го. Юлія Гу­до­шник ре­гу­ляр­но про­во­дить ле­кції та май­стер-кла­си про те, як по­їха­ти на­вча­ти­ся чи ста­жу­ва­ти­ся за кор­дон. «Ко­ли лю­ди ба­чать те­бе, тво­їх ко­лег, жи­вих людей, які че­рез це про­йшли, у них одра­зу з’яв­ля­є­ться біль­ше ві­ри, на­тхне­н­ня, ба­жа­н­ня спро­бу­ва­ти. Ко­ли лю­ди зна­йом­ля­ться з ти­ми, хто вже спро­бу­вав, то го­то­ві по­ста­ви­ти їм най­бо­лю­чі­ші за­пи­та­н­ня, то­ді слів «не для ме­не» стає в ра­зи мен­ше. Для ме­не основ­ний ка­нал по­пу­ля­ри­за­ції — ті, хто про­йшов цю шко­лу й по­вер­нув­ся», — роз­по­від­ає во­на.

НА­ВЧИ­ТИ­СЯ НАВЧАТИ ІНШИХ

Олег Ов­ча­рен­ко, ни­ні го­ло­ва гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Кре­мен­чу­цький ін­фор­ма­цій­но-про­сві­тни­цький центр «Єв­ро­пей­ський клуб», дов­гий час пра­цю­вав в уні­вер­си­те­ті. На по­ча­тку 2000-х від зна­йо­мо­го істо­ри­ка у Льво­ві по­чув, що мо­жна по­да­ти­ся на сти­пен­дію та по­їха­ти на­вча­ти­ся чи ста­жу­ва­ти­ся до кра­їн Єв­ро­со­ю­зу. Ка­же, що за­хо­ті­ло­ся змін, то­му спро­бу­вав. І про­йшов. «З’їздив­ши на сти­пен­дію Фон­ду Ко­ро­ле­ви Ядві­ґи в Яґел­лон­ський уні­вер­си­тет, від­крив для се­бе, що про­фе­сор мо­же нор­маль­но спіл­ку­ва­ти­ся зі ста­же­ром, що те­бе ці­ну­ють як лю­ди­ну. Ви­я­вив, що є мо­жли­во­сті, які до­зво­ля­ють лю­ди­ні ді­зна­ва­ти­ся про світ, спіл­ку­ва­ти­ся з одно­дум­ця­ми. Це бу­ло мо­ти­вом, що мною ру­хав», — роз­по­від­ає Ов­ча­рен­ко. Ко­ли про­гра­ма за­вер­ши­ла­ся, по­дав­ся на но­ву й по­їхав до Польщі вже на рік. Це змі­ни­ло йо­го по­гля­ди, до­да­ло впев­не­но­сті в то­му, що він зда­тен ство­ри­ти щось вла­сни­ми си­ла­ми. То­му 2008 ро­ку пі­сля по­вер­не­н­ня в Кре­мен­чук ство­рив «Єв­ро­пей­ський клуб». Він по­чав­ся з іні­ці­а­тив­ної гру­пи в уні­вер­си­те­ті, яка на­ди­хну­ла­ся ру­хом єв­ро­пей­ських клу­бів у Польщі. Уча­сни­ки гру­пи ста­ли їзди­ти на тре­нін­ги, зна­йо­ми­ти­ся з одно­дум­ця­ми, і вре­шті з’яви­ла­ся офі­цій­но за­ре­є­стро­ва­на гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція.

На по­ча­тку 2009-го її чле­ни за­пу­сти­ли пер­ший про­ект під на­звою «Кі­но­аль­тер­на­ти­ва». «Ми ди­ви­ли­ся філь­ми з юна­ка­ми та дів­ча­та­ми й обго­во­рю­ва­ли їх. Зго­дом у кі­но­клу­бі з’яви­ла­ся тема за­хи­сту прав лю­ди­ни, тоб­то на­вча­н­ня цих прав, ан­ти­дис­кри­мі­на­ції, по­тім до­да­ла­ся тема мо­ло­ді: що во­на мо­же ро­би­ти, які має мо­жли­во­сті. Так усе за­кру­ти­ло­ся», — ка­же Ов­ча­рен­ко. У 2012-му гру­па від­окре­ми­ла­ся від уні­вер­си­те­ту й по­ча­ла за­йма­ти­ся су­то роз­ви­тком ор­га­ні­за­ції. Че­рез рік акти­ві­сти ви­рі­ши­ли, що змо­жуть пра­цю­ва­ти з про­гра­мою Єв­ро­со­ю­зу «Мо­лодь в дії». «Спо­ча­тку во­на на­зи­ва­ла­ся «Мо­лодь», по­тім «Мо­лодь в дії», там є дві опції для кра­їн з-по­за меж ЄС. Пер­ша — Єв­ро­пей­ська во­лон­тер­ська слу­жба, ко­ли мо­ло­да лю­ди­на мо­же по­їха­ти в якусь кра­ї­ну ЄС від двох мі­ся­ців до ро­ку й там бу­ти ко­ри­сною су­спіль­ству, гро­ма­ді, гро­мад­ській ор­га­ні­за­ції (во­на бу­ла від­кри­та для Укра­ї­ни й досі та­кою за­ли­ша­є­ться). Дру­га опція — це мо­ло­ді­жні обмі­ни, тре­нін­ги, ко­ли мо­жна ви­їха­ти на ти­ждень чи два до яко­їсь кра­ї­ни та обго­во­ри­ти в не­ви­му­ше­ній атмо­сфе­рі пев­ну про­бле­му. Це мо­жуть бу­ти пи­та­н­ня еко­ло­гії, осві­ти, прав лю­ди­ни, куль­ту­ри — що зав­го­дно, го­лов­не, щоб мо­лодь рі­зних кра­їн зі­бра­ла­ся та по­спіл­ку­ва­ла­ся», — по­яснив Ов­ча­рен­ко.

Так «Єв­ро­пей­ський клуб» став від­прав­ля­ти мо­лодь до ЄС. «Одна з на­ших дів­чат са­ма з’їзди­ла до Че­хії на во­лон­тер­ську про­гра­му, по­вер­ну­ла­ся й по­ча­ла пра­цю­ва­ти в нас.

Во­на за­про­по­ну­ва­ла ро­би­ти та­ку про­гра­му в Кре­мен­чу­ці, яка те­пер діє з 2013-го й здо­бу­ла акре­ди­та­цію. То­рік у нас пра­цю­вав во­лон­тер із Польщі, ми, зі сво­го бо­ку, від­пра­ви­ли по­над 10 та­ких на рі­зні про­гра­ми до кра­їн Єв­ро­пи про­тя­гом остан­ніх трьох ро­ків. Що­ро­ку бе­ре­мо участь у чо­ти­рьо­хп’яти мо­ло­ді­жних обмі­нах, їзди­мо на рі­зні про­гра­ми, ста­жу­ва­н­ня за кор­дон», — за­зна­чає ке­рів­ник ор­га­ні­за­ції. Крім то­го, акти­ві­сти вті­лю­ють рі­зні про­е­кти на рів­ні сво­го та су­сі­дніх міст. По­чи­на­ли­ся ці про­е­кти ко­штом фон­дів ім. Сте­фа­на Ба­то­рія, «Ві­дро­дже­н­ня», По­соль­ства Нор­ве­гії. За­раз в ор­га­ні­за­ції з’яви­ла­ся вла­сна при­бу­тко­ва ді­яль­ність, то­му во­на пра­цює не­за­ле­жно від за­лу­че­н­ня гран­тів.

«У нас є ро­зу­мі­н­ня мі­сії, ро­бо­ти на бла­го су­спіль­ства. В офі­сі від­бу­ва­ю­ться ре­гу­ляр­ні зу­стрі­чі мо­ло­ді й не тіль­ки, є клуб ан­глій­ської мо­ви, по­стій­ний кі­но­клуб, май­стер­ні, ле­кції, тре­нін­ги. Се­ред ве­ли­ких про­е­ктів: ми пра­цю­ва­ли з Єв­ро­пей­ським фон­дом під­трим­ки де­мо­кра­тії, го­ту­ва­ли про­ект Alterned (аль­тер­на­тив­на осві­та для де­мо­кра­ти­чних змін на мі­сце­во­му рів­ні), та­кож хо­ті­ли ор­га­ні­зу­ва­ти гру­пи, які мо­гли б іні­ці­ю­ва­ти щось ко­ри­сне для спіль­но­ти у сво­їх се­ре­до­ви­щах: на ву­ли­цях, у мі­стах», — ка­же Ов­ча­рен­ко. Де­що вті­ли­ли у Сві­тло­вод­ську та Го­рі­шніх Плав­нях. Під час го­строї фа­зи кон­флі­кту на Дон­ба­сі, ко­ли в Укра­ї­ні з’яви­ли­ся вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­ні осо­би, ор­га­ні­за­ція пра­цю­ва­ла в ме­жах про­е­кту Про­гра­ми роз­ви­тку ООН «Но­ві су­сі­ди»: акти­ві­сти зби­ра­ли істо­рії пе­ре­се­лен­ців, які обла­што­ву­ва­ли­ся на Пол­тав­щи­ні, у но­во­му се­ре­до­ви­щі. За­раз до спи­ску актив­но­стей до­да­ла­ся тема бо­роть­би з ко­ру­пці­єю, мо­ні­то­ринг де­кла­ра­цій чи­нов­ни­ків і по­рів­ня­н­ня цих да­них із від­кри­ти­ми да­ни­ми ре­є­стрів.

Олег Ов­ча­рен­ко пі­шов у гро­мад­ську сфе­ру з уні­вер­си­те­ту й про­пра­цю­вав у ній 15 ро­ків, то­му що зна­йшов там по­ле для ді­яль­но­сті й змо­гу швид­ко по­ба­чи­ти ре­зуль­та­ти вла­сної ро­бо­ти. «Тут кіль­ка ви­кли­ків. По-пер­ше, тре­ба вчи­ти­ся та ма­ти мі­сію, хоч би як па­фо­сно це зву­ча­ло. Ба­жа­ти змін і ро­би­ти щось для кра­ї­ни. По-дру­ге, якщо за­лу­ча­ти ко­шти, то слід умі­ло ни­ми роз­по­ря­джа­ти­ся. По-тре­тє, вар­то на­ла­го­джу­ва­ти зв’яз­ки з пар­тне­ра­ми на ло­каль­но­му й між­на­ро­дно­му рів­нях, ви­бу­до­ву­ва­ти до­ві­ру. Це не є чи­мось не­мо­жли­вим, це нор­маль­не за­ня­т­тя актив­них людей, які ви­рі­ши­ли, що мо­жуть ре­а­лі­зу­ва­ти­ся в гро­мад­сько­му се­кто­рі», — за­зна­чив Ов­ча­рен­ко.

ЗОВНІШНІЙ СТИМУЛ ЗБЕ­РЕГ­ТИ СВОЮ СПАДЩИНУ

Ми­ро­сла­ва Вер­тюк, за­сту­пни­ця ди­ре­кто­ра Му­зею Іва­на Гон­ча­ра, роз­по­від­ає про спіль­ний з Угор­щи­ною та Фран­ці­єю про­ект збо­ру укра­їн­ської тра­ди­цій­ної пі­сен­ної спад­щи­ни, який під­три­мує «Кре­а­тив­на Єв­ро­па». Про­ект до­ку­мен­та­ції укра­їн­сько­го фоль­кло­ру роз­по­чав­ся ще до отри­ма­н­ня гран­ту, ко­ли угор­ський му­зи­кант і ком­по­зи­тор Мі­клош Бот при­їхав до Укра­ї­ни з екс­пе­ди­ці­єю в по­шу­ку тра­ди­цій­ної му­зи­ки. «Він хо­тів за­пи­су­ва­ти тра­ди­цій­ну укра­їн­ську му­зи­ку у ви­со­кій яко­сті за ме­то­ди­кою, ко­ли ко­жен го­лос пи­ше­ться на окре­мий ка­нал. Це на­да­лі дасть мо­жли­вість ці­ка­вої ро­бо­ти з ма­те­рі­а­лом. За ти­ми за­пи­са­ми мо­жна бу­де на­вча­ти­ся, оскіль­ки ко­жен го­лос у ба­га­то­го­ло­сних пі­снях зву­чить окре­мо», — роз­по­від­ає Вер­тюк. Мі­клош зна­йшов пар­тне­рів і по­чав вті­лю­ва­ти про­ект у жи­т­тя. «На осно­ві зі­бра­но­го ма­те­рі­а­лу му­зи­кант ви­рі­шив ство­ри­ти кон­цер­тну про­гра­му, до якої за­про­си­ли ав­тен­ти­чні гур­ти та угор­ських му­зи­кан­тів. У цих пер­фор­ман­сах по­ка­зу­ва­ли ві­део, за­пи­са­ні в екс­пе­ди­ці­ях, зву­чав ав­тен­ти­чний спів та ін­тер­пре­то­ва­ні тво­ри в ін­стру­мен­таль­но­му су­про­во­ді. В Угор­щи­ні це бу­ли пла­тні кон­цер­ти в ме­жах пре­сти­жних фе­сти­ва­лів, і во­ни ді­ста­ли над­зви­чай­ний ре­зо­нанс», — зі­зна­є­ться Ми­ро­сла­ва.

Під час фе­сти­ва­лю «Етно­світ» у «Ми­сте­цько­му ар­се­на­лі» ко­ман­да Бо­та по­зна­йо­ми­ла­ся з Му­зе­єм Гон­ча­ра. Во­ни ра­зом по­ча­ли їзди­ти в екс­пе­ди­ції, по­да­ли за­яв­ку в «Кре­а­тив­ну Єв­ро­пу» й здо­бу­ли грант. Про­ект три­ває вже май­же рік, йо­го ре­зуль­та­ти бу­дуть пре­зен­то­ва­ні на пор­та­лі-ар­хі­ві, який пла­ну­ють за­пу­сти­ти в трав­ні. Тут пред­став­лять по­над ти­ся­чу укра­їн­ських пі­сень, він ма­ти­ме ан­гло­мов­ну вер­сію, йо­го ре­кла­му­ва­ти­муть, зокре­ма, у ЄС. «Про­ект має на­зву «По­лі­фо­нія», то­му що Мі­кло­ша як іні­ці­а­то­ра за­ці­ка­ви­ло укра­їн­ське тра­ди­цій­не ба­га­то­го­лос­ся: як лю­ди, які не ма­ли му­зи­чної осві­ти, ство­рю­ва­ли зраз­ки та­кої му­зи­ки, так та­ла­но­ви­то її ви­ко­ну­ва­ли?» — за­зна­чає Ми­ро­сла­ва. Сайт із тра­ди­цій­ною му­зи­кою ста­не своє­рі­дною осві­тньою пла­тфор­мою, ці на­пра­цю­ва­н­ня змо­жуть ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти мо­ло­ді му­зи­кан­ти. «Пі­сля Ре­во­лю­ції гі­дно­сті зріс ін­те­рес до тра­ди­ції, фоль­кло­ру, то­му йо­го тре­ба на­ле­жним чи­ном за­до­воль­ни­ти. Якщо в мо­ло­ді є по­тре­ба ді­зна­ти­ся про тра­ди­ції, то во­на має ді­ста­ти до­ступ до прав­ди­вих дже­рел. Зі­бра­ний ма­те­рі­ал ми транс­фор­му­є­мо в но­ві ідеї, із цьо­го з’яви­ться щось ін­ше, що да­ва­ти­ме на­шо­му та єв­ро­пей­сько­му су­спіль­ствам ро­зу­мі­н­ня то­го, чим є тра­ди­ція і для чо­го во­на по­трі­бна. Ми усві­дом­лю­є­мо, що тра­ди­ція у сво­є­му при­ро­дно­му се­ре­до­ви­щі не бу­де та­кою по­ту­жною, то­му її по­трі­бно за­фі­ксу­ва­ти, збе­рег­ти й ім­пле­мен­ту­ва­ти в се­ре­до­ви­ще мі­ської ін­те­лі­ген­ції за при­кла­дом кра­їн, із яки­ми ми спів­пра­цю­є­мо», — ка­же Вер­тюк.

За­раз ко­ман­да пра­цює над подаль­шим жи­т­тям про­е­кту, адже за­без­пе­че­н­ня ро­бо­ти та­ко­го сай­та по­тре­бує зна­чних ре­сур­сів. «Грант дає пев­ні га­ран­тії сьо­го­дні, але наш про­ект не на один і не на два ро­ки, він для май­бу­тньо­го, і по­трі­бно від­по­від­аль­но спла­ну­ва­ти йо­го подаль­шу до­лю. Він дає до­да­тко­ву мо­жли­вість при­вер­ну­ти ува­гу до ва­жли­вої те­ми укра­їн­ської куль­тур­ної спад­щи­ни й озна­чи­ти її фун­да­мен­таль­ну роль для роз­ви­тку куль­ту­ри в ме­жах Укра­ї­ни та Єв­ро­пи», — ве­де да­лі Ми­ро­сла­ва. За її сло­ва­ми, про­ект уті­лю­вав­ся б на­віть без ко­штів «Кре­а­тив­ної Єв­ро­пи», про­те ця про­гра­ма значно при­швид­ши­ла роз­ви­ток по­дій. Зре­штою, ка­же во­на, зов­ні­шня під­трим­ка да­ла шанс при­вер­ну­ти ува­гу до тем, які дав­но її по­тре­бу­ють із бо­ку дер­жа­ви. «Існу­ють дум­ки на­у­ков­ців, що весь фоль­клор за­кін­чив­ся 100 чи 50 ро­ків то­му, ко­жне по­ко­лі­н­ня ка­же, що ця епо­ха ми­ну­ла й сьо­го­дні не­має сен­су зби­ра­ти й фі­ксу­ва­ти та­ку спадщину. Про­те ми ро­зу­мі­є­мо, що ро­би­ти лі­ній­ний зріз ко­жно­го де­ся­ти­лі­т­тя над­зви­чай­но ва­жли­во не ли­ше для збе­ре­же­н­ня спад­ку, а й для подаль­ших на­у­ко­вих до­слі­джень та осми­сле­н­ня спе­ци­фі­ки по­бу­ту­ва­н­ня тра­ди­ції, її роз­ви­тку чи де­гра­да­ції. Ми по­зи­ціо­ну­є­мо в про­е­кті, що це фі­кса­ція спад­щи­ни, яка зни­кає, усві­дом­лю­є­мо, що, мо­жли­во, справ­ді зні­ма­є­мо остан­ній шар ці­єї тра­ди­ції. Я вва­жаю, во­на має над­зви­чай­ну цін­ність не ли­ше як яви­ще, що бу­ло «вчо­ра», а і як те, без чо­го не­мо­жли­ве на­ше пов­но­цін­не «зав­тра» як ци­ві­лі­зо­ва­ної єв­ро­пей­ської кра­ї­ни», — до­да­ла Ми­ро­сла­ва.

Укра­їн­ці мо­жуть і ма­ють ко­ри­сту­ва­ти­ся пе­ре­ва­га­ми, які над­хо­дять зов­ні, оскіль­ки це ство­рює мо­жли­во­сті для куль­тур­но­го обмі­ну, за­по­зи­че­н­ня чу­жо­го до­сві­ду й на­віть для збе­ре­же­н­ня вла­сних тра­ди­цій. Фа­кто­ри осві­тньої та куль­тур­ної ін­те­гра­ції по­ряд із без­ві­зо­вим ре­жи­мом і зро­ста­н­ням об­ся­гів тор­гів­лі ство­рю­ють атмо­сфе­ру для яко­мо­га шир­шо­го ін­те­ле­кту­аль­но­го діа­ло­гу одні­єї з най­біль­ших кра­їн Єв­ро­пи з ті­єю ж та­ки Єв­ро­пою.

За­кор­дон­не на­вча­н­ня для ба­га­тьох сту­ден­тів стає при­во­дом пе­ре­оці­ни­ти зна­чу­щість осві­ти Від­кри­ти Єв­ро­пу.

Єв­ро­пей­ський клуб у Кре­мен­чу­ці. На­віть у не­ве­ли­ко­му мі­сті зу­си­л­ля­ми мо­ло­дих та іні­ці­а­тив­них мо­жна ор­га­ні­зу­ва­ти без­пла­тні ле­кції, клу­би, тре­нін­ги

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.