По­гляд крізь опти­чний при­ціл

Юрій Ма­ка­ров про лі­нію фрон­ту в на­шо­му су­спіль­стві

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій Ма­ка­ров

Мо­жли­во, як­би я був одним із них, то спри­ймав би ці по­ві­дом­ле­н­ня лег­ше. Ні, зві­сно, не лег­ше — іна­кше. Як­би в мо­є­му жит­ті був хо­ча б один день у блін­да­жі, під об­стрі­лом, у ка­му­фля­жі, який не за­хи­щає ані від хо­ло­ду, ані від до­щу, ані від спе­ки, якщо ти в ньо­му більш як дві го­ди­ни, тим па­че від куль та оскол­ків… Мо­жли­во, то­ді ко­жна звіс­тка у Facе­book про чер­го­во­го за­ги­бло­го, з порт­ре­том, ко­ро­ткою біо­гра­фі­єю та кіль­ко­ма ла­ко­ні­чни­ми по­ста­ми, де одне сло­во, де два, а де про­сто плюс за­мість хре­сти­ка, не ви­кли­кáла б та­ко­го роз­па­чу й по­чу­т­тя про­ви­ни. Ти свою вій­ну про­ґа­вив, хо­ча пле­кав у со­бі ма­ску­лін­ність і до сво­го вій­сько­во­го кви­тка офі­це­ра за­па­су ста­вив­ся ціл­ком сер­йо­зно, а від­бу­ва­ю­ться за­мість те­бе мо­лод­ші й здо­ро­ві­ші, за­ли­ша­ю­чи то­бі без­си­л­ля та ком­пле­кси. А ще, ко­ли ти ма­єш фа­хо­во ре­фле­кту­ва­ти те, що ста­є­ться із су­спіль­ством, тоб­то ра­ціо­на­лі­зу­ва­ти все, що ді­є­ться не з то­бою, це стає не­стер­пним і по­тре­бує бу­кваль­но що­ра­зу не­гай­но­го по­ясне­н­ня. Чо­му? За що? Про­ти чо­го?

Влі­тку 2014-го від­по­відь бу­ла про­стою: щоб Ім­пе­рія зла не від­тя­ла по­ло­ви­ну, мі­ні­мум по­ло­ви­ну укра­їн­ської зем­лі по Дні­про, а мо­же, і по Дні­стер. То­ді за­гро­за бу­ла ціл­ком ре­аль­ною. І во­на, без­умов­но, здій­сни­ла­ся б, як­би не со­лі­дар­ний спро­тив пра­кти­чно ці­лої на­ції. Укра­їн­ці не схо­ті­ли ста­ти ча­сти­ною чу­жої іє­рар­хії й утра­ти­ти шанс, бо­дай шанс по­бу­ду­ва­ти нор­маль­ну кра­ї­ну. Мо­жли­во, не всі усві­дом­лю­ва­ли при­на­ди «рус­ско­го ми­ра» в пов­но­му об­ся­зі, тим біль­ше що між на­ми, ні­де прав­ди ді­ти, чи­ма­ло спіль­них рис. Со­ці­аль­на не­рів­ність, сва­ві­л­ля ма­гна­тів, па­тер­на­ліст­ська сві­до­мість зна­чної ча­сти­ни на­ро­ду, від­су­тність про­е­кту май­бу­тньо­го, який за­мі­ню­є­ться си­му­ля­кра­ми з уяв­но­го ми­ну­ло­го (ва­жить не так рі­зний сту­пінь до­бро­які­сно­сті цих си­му­ля­крів, як сам прин­цип), я вже не ка­жу про схо­жі зов­ні­шні де­ко­ра­ції з ру­їн до­би «ін­ду­стрі­а­лі­за­ції». Але є й прин­ци­по­ві від­мін­но­сті: так чи так укра­їн­ці швид­ко роз­ча­ро­ву­ю­ться у во­ждях, схиль­ні зде­біль­шо­го по­кла­да­ти­ся на се­бе, а не на дя­де­чка, збе­рі­га­ють пам’ять про куль­тур­ну й со­ці­аль­ну нор­му. І, що го­лов­не, по­при всю не­без­пе­чність уза­галь­нень, до­зво­лю со­бі ствер­джу­ва­ти: нам при­та­ман­на по­ва­га до сво­бо­ди як най­ви­щої цін­но­сті. Як на­пи­са­но за­раз на ба­не­рі по­верх Бу­дин­ку проф­спі­лок на Хре­ща­ти­ку: «Freedom is our religion». Сво­бо­да — на­ша ре­лі­гія. Загалом це прав­да, на­віть якщо в кон­кре­тних кей­сах на­ша сво­бо­да ви­ро­джу­є­ться в «прин­цип трьох геть­ма­нів».

То­ді сво­бо­ду від­сто­я­ли. Ми­ну­ло три з по­ло­ви­ною ро­ки. Хло­пці все ще ги­нуть пра­кти­чно що­дня. А си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся кар­ди­наль­но. По-пер­ше, умов­на «між­на­ро­дна спіль­но­та» не по­го­джу­є­ться то­ле­ру­ва­ти сва­ві­л­ля не­до­ім­пе­рії, яка ви­рі­ши­ла го­спо­да­рю­ва­ти на території сво­єї «сфе­ри ін­те­ре­сів». Ні­я­ко­го но­во­го Кри­му во­на біль­ше не про­ков­тне й пру­ча­ти­ме­ться всі­ма на­яв­ни­ми в неї си­ла­ми. Си­ли ці ре­а­лі­зу­ю­ться че­рез по­ка­ра­н­ня кон­кре­тних стов­пів мо­сков­сько­го тро­ну по­і­мен­но, що в іде­а­лі мо­же за­ли­ши­ти ім­пе­ра­то­ра на­о­дин­ці зі сво­ї­ми ам­бі­ці­я­ми. По-дру­ге, роз­ві­я­ла­ся ілю­зія, що агре­со­ра че­ка­ють із кві­та­ми при­гно­бле­ні бан­де­ра­ми ме­шкан­ці умов­ної Но­во­ро­сії, у Крем­лі си­дять па­ра­но­ї­ки, але не де­бі­ли. По­тре­тє, в Укра­ї­ни з’яви­ла­ся ар­мія, мо­жли­во, не та­ка по­ту­жна й су­ча­сна, як зда­є­ться під час вій­сько­во­го па­ра­ду на Хре­ща­ти­ку, але рі­зни­ця з 2014-м оче­ви­дна. Іна­кше ка­жу­чи, ко­жен окре­мий сол­дат, який втра­чає жи­т­тя в око­пі на пе­ре­до­вій, уже не ду­має, що са­ме йо­го осо­би­ста жер­тва мо­же вря­ту­ва­ти ба­тьків­щи­ну.

І вже де­да­лі ча­сті­ше й чі­ткі­ше чу­ти го­ло­си, що до­сить ці­єї вій­ни, «на якій на­жи­ва­ю­ться олі­гар­хи», що так не мо­же три­ва­ти без­кі­не­чно, бо війна за­би­рає най­кра­щих, і це прав­да! Тіль­ки не вар­то за­бу­ва­ти, що війна йде не ли­ше з конкретною Росією й конкретними росіянами (бурятами, чеченцями), а й зі способом ор­га­ні­за­ції дій­сно­сті, зі способом мислення й принципами взаємодії між со­бою. Є го­ре­зві­сний «рус­ский мир», який, ко­ли мо­же, про­су­ва­є­ться в під­ко­ва­них чо­бо­тях, а ко­ли ні, то в м’яких ка­пцях. І щой­но він по­чу­ва­є­ться го­спо­да­рем на тій чи ін­шій зем­лі, по­чи­нає впро­ва­джу­ва­ти свої цін­но­сті, які за сто­лі­т­тя не ду­же змі­ни­ли­ся: «пра­во­сла­віє- са­мо­дєр­жа­віє-на­ро­дность/скрє­пи». Мир на зов­ні­шньо­му фрон­ті тут і те­пер озна­чає ка­пі­ту­ля­цію на вну­трі­шньо­му з усі­ма мо­жли­ви­ми на­слід­ка­ми. А це втра­та пра­ва бу­ти со­бою, втра­та вже зга­да­но­го шан­су змі­ню­ва­ти­ся й мо­дер­ні­зу­ва­ти­ся, втра­та зов­ні­шньо­го впли­ву (хай ча­сом не­ком­фор­тно­го), який зму­шує до ре­форм. Війна на Схо­ді — це ли­ше ча­сти­на вій­ни між ми­ну­лим і май­бу­тнім, яка то­чи­ться в ці­ло­му су­спіль­стві на всьо­му те­ре­ні Укра­ї­ни. Лі­нія фрон­ту про­хо­дить усе­ре­ди­ні ма­ло не ко­жно­го з нас, і са­ме цю лі­нію бо­ро­нить лю­ди­на з ав­то­ма­том. Ого­ли­ти її озна­чає за­ги­ну­ти як кра­ї­ні, як про­е­кту, як спіль­но­ті. Як нам.

ВІЙНА ЙДЕ НЕ ЛИ­ШЕ З КОНКРЕТНОЮ РОСІЄЮ Й КОНКРЕТНИМИ РОСІЯНАМИ (БУРЯТАМИ, ЧЕЧЕНЦЯМИ), А Й ЗІ СПОСОБОМ ОР­ГА­НІ­ЗА­ЦІЇ ДІЙ­СНО­СТІ, ЗІ СПОСОБОМ МИСЛЕННЯ Й ПРИНЦИПАМИ ВЗАЄМОДІЇ МІЖ СО­БОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.