Ма­ксим Ві­хров

про кон­фор­мізм ме­шкан­ців оку­по­ва­них те­ри­то­рій

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ма­ксим Ві­хров

На­строї на оку­по­ва­но­му Дон­ба­сі — тема не­скін­чен­них дис­ку­сій. Со­ці­о­ло­ги пра­цю­ва­ти в ОРДІЛО не мо­жуть, а то­му біль­шість ко­мен­та­то­рів вправ­ля­ю­ться в ми­сте­цтві wishful thinking. «Там усі сє­па­ри! Як нам жи­ти в одній кра­ї­ні!?» — ле­мен­ту­ють одні, на­кру­чу­ю­чи се­бе і, що най­гір­ше, пу­блі­ку. Ін­ші ви­про­мі­ню­ють опти­мізм, роз­по­від­а­ю­чи, що оку­пан­ти ле­две стри­му­ють мов­ча­зний спро­тив мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня, яке пра­гне по­вер­ну­ти­ся в ло­но Укра­ї­ни. На­сми­ка­ти при­кла­дів на ко­ристь ті­єї чи ті­єї гі­по­те­зи не­важ­ко. По­ди­ви­шся на ма­со­ве про­ща­н­ня з Мо­то­ро­лою — і ві­риш у най­гір­ше, а зга­да­єш, скіль­кох мі­сце­вих па­трі­о­тів пе­ре­ло­ви­ли оку­пан­ти, — і со­ро­ми­шся, що так по­га­но ду­мав про зем­ля­ків. Однак без до­сто­вір­них за­мі­рів су­спіль­ної дум­ки, без кон­кре­тних цифр усе це ли­ше вра­же­н­ня, гі­по­те­зи, при­пу­ще­н­ня, що зав­го­дно, але аж ні­як не фа­кти. Про­те, на ща­стя, со­ці­о­ло­ги за­йма­ю­ться не тіль­ки опи­ту­ва­н­ня­ми, а й те­о­ре­ти­чни­ми уза­галь­не­н­ня­ми, що да­ють підстави ро­би­ти пев­ні при­пу­ще­н­ня, на­віть не ма­ю­чи під ру­кою цифр.

У будь-яко­му су­спіль­стві біль­шість людей є конформістами: во­ни гра­ють за пра­ви­ла­ми й скла­да­ють па­сьянс сво­го жи­т­тя з тих карт, які ви­да­ла до­ля. Бун­ти, ре­во­лю­ції, про­су­ва­н­ня змін — це не про них. На­віть зне­ві­рив­шись у тих чи тих цін­но­стях та іде­а­лах, кон­фор­міст ри­ту­аль­но ви­ко­ну­ва­ти­ме на­ле­жні при­пи­си, щоб не вхо­ди­ти в кон­флікт із се­ре­до­ви­щем. Гру­бо ка­жу­чи, це іде­аль­ний за­ру­чник, який не ви­ки­да­ти­ме ко­ни­ків, а мо­жли­во, ще й вхо­пить «сток­гольм­ський син­дром». З ети­чно­го по­гля­ду то оги­дне при­сто­су­ван­ство, але та­ка по­ве­дін­ка за­без­пе­чує най­лі­пші шан­си для ви­жи­ва­н­ня по­пу­ля­ції. Са­ме то­му ма­тін­ка при­ро­да по­дба­ла, щоб ге­рої зав­жди ста­но­ви­ли мен­шість: якщо всі стри­ба­ти­муть на ам­бра­зу­ри, спів­а­ти зви­тяж­цям осан­ну бу­де про­сто ні­ко­му. На рів­ні аб­стра­ктних мір­ку­вань оче­ви­дно, що « лі­пше вмер­ти бі­жу­чи, ніж жи­ти гни­ю­чи». Але на пра­кти­ці не­ве­ли­кі гар­ні­зо­ни кон­цта­бо­рів — що на­цист­ських, що ра­дян­ських — без осо­бли­во­го на­пру­же­н­ня три­ма­ли в по­ко­рі со­тні ти­сяч в’язнів.

Лад, вста­нов­ле­ний оку­пан­та­ми в ОРДІЛО, не кон­цта­бір, але все одно жорс­тко при­му­шує до при­сто­су­ван­ства. Ці­на нон­кон­фор­мі­зму ду­же ви­со­ка: на­віть за без­не­вин­ні до­пи­си в со­цме­ре­жах мо­жна ді­ста­ти якщо вже не ку­лю, то тю­рем­ний тер­мін. Че­рез це най­без­пе­чні­ша фор­ма про­те­сту про­ти «ре­спу­блік» — ви­їха­ти на віль­ні території Укра­ї­ни, став­ши не­д­ося­жним для «МГБ». Це не ли­ше дає змо­гу вря­ту­ва­ти­ся кон­кре­тним лю­дям, а й від­чу­тно б’є по оку­пан­тах, які по­тер­па­ють від бра­ку ква­лі­фі­ко­ва­них пра­ців­ни­ків та інших сим­пто­мів со­ці­аль­ної де­гі­дра­ції. Але є й зво­ро­тний бік: що біль­ше ак- тив­них і про­укра­їн­ських людей ви­їжджає з ОРДІЛО, то то­таль­ні­шим стає кон­фор­мізм тих, хто ли­ша­є­ться. Тим па­че що остан­нім до­во­ди­ться ви­жи­ва­ти ще й в умо­вах ма­те­рі­аль­ної скру­ти, яка аж ні­як не спри­яє осо­би­стій не­за­ле­жно­сті. Ко­ли 3 тис. грн вва­жа­ю­ться ви­щою за се­ре­дню зар­пла­тою по «ре­спу­блі­ці», збе­рег­ти прин­ци­по­вість не так і про­сто.

Ко­ли бо­йо­ви­ки нав­ми­сне ста­ви­ли за­хо­пле­ні мі­ста на ме­жу гу­ма­ні­тар­ної катастрофи, во­ни (при­найм­ні на рів­ні ре­жи­се­рів вій­ни) зна­ли, що ро­блять. Щоб зму­си­ти людей прийня­ти не­прийня­тне, їх тре­ба по­ста­ви­ти на ме­жу ви­жи­ва­н­ня, під­да­ти шо­ко­те­ра­пії, яка зла­має зви­чні уяв­ле­н­ня й пе­ре­за­ван­та­жить си­сте­му оці­нок. «У нас усе до­бре, не стрі­ля­ють!» — сто­рон­ньо­му спо­сте­рі­га­че­ві важ­ко оці­ни­ти істин­ну ва­гу та­ких фраз. «Та де ж во­но нор­маль­но!?» — обу­рю­вав­ся я по­пер­вах, на­га­ду­ю­чи про ко­мен­дант­ську го­ди­ну, без­ро­бі­т­тя, без­прав’я та ін­ші аб­сур­ди «ва­тно­го» за­дзер­ка­л­ля. Але ті, хто пе­ре­жив у Лу­ган­ську стра­шне лі­то 2014-го, спри­йма­ють

ЗВІ­СНО, РЕІНТЕГРАЦІЯ НЕ БУ­ДЕ БЕЗБОЛІСНОЮ, АЛЕ Й КАТАСТРОФИ ТАК СА­МО НЕ СТА­НЕ­ТЬСЯ. СА­МЕ ТО­МУ, ЩО БІЛЬ­ШІСТЬ ЛЮДЕЙ Є КОНФОРМІСТАМИ Й ПРИЙМАЮТЬ ТІ ПРА­ВИ­ЛА ГРИ, ЯКІ ЇМ ВСТАНОВЛЮЮТЬ

те­пе­рі­шнє убоз­тво «ре­спу­блік» іна­кше. До­во­єн­не жи­т­тя не за­бу­ло­ся, але пам’ять під­ши­ла ці спо­га­ди до те­ки ві­ко­пом­них, про­те не­по­во­ро­тних бу­валь­щин. То­чка від­лі­ку зсу­ну­ла­ся вниз, на фі­зіо­ло­гі­чний рівень: щоб не стрі­ля­ли, щоб бу­ли сві­тло, во­да, хліб, а ко­мен­дант­ська го­ди­на — то та­ке, дрі­бні не­зру­чно­сті. Це не епі­де­мія кре­ти­ні­зму, а на­слід­ки со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чної трав­ми, на лі­ку­ва­н­ня якої по­трі­бні ро­ки.

Чи є це під­ста­вою для пе­си­мі­зму? Аж ні­як. Зві­сно, реінтеграція не бу­де безболісною, але й катастрофи так са­мо не ста­не­ться. Са­ме то­му, що біль­шість людей є конформістами й приймають ті пра­ви­ла гри, які їм встановлюють. Тут мо­жна ба­га­то на­пи­са­ти про «пе­ре­фар­бо­ва­них сє­па­рів», про «вов­ків в ове­чій шку­рі» то­що. По-пер­ше, це ні­як не до­по­мо­же об’єд­нан­ню укра­їн­ців, а по-дру­ге, це про­сто ли­це­мір­ство. Бо ко­ле­ктив­на біо­гра­фія укра­їн­сько­го на­ро­ду, за ви­ня­тком де­яких сто­рі­нок ге­ро­ї­чної бо­роть­би, — то істо­рія при­сто­су­ва­н­ня до жор­сто­ких об­ста­вин. По­ко­лі­н­ня, яке в 1991-му на­ва­жи­ло­ся про­го­ло­си­ти не­за­ле­жність, ма­ло в анам­не­зі чер­во­ні кра­ва­тки, пар­тію, ком­со­мол, більш-менш кон­форм­не існу­ва­н­ня в ра­дян­ській си­сте­мі. Але це не за­ва­ди­ло їм ста­ти гро­ма­дя­на­ми Укра­ї­ни. Мо­жна на­зва­ти це «пе­ре­фар­бу­ва­н­ням», а мо­жна не мо­ро­чи­ти со­бі го­ло­ву яр­ли­ка­ми й спри­йма­ти жи­т­тя та­ким, яким во­но є. Го­лов­не, щоб до Лу­ган­ська й До­не­цька по­вер­ну­ла­ся Укра­ї­на, а на­се­ле­н­ня га­ран­то­ва­но під­тя­гне­ться: хтось за страх, хтось за со­вість, але хто ми та­кі, щоб ко­пир­са­ти­ся в ду­шах? А з вчин­ка­ми, дай Бо­же, роз­бе­ре­ться про­ку­ра­ту­ра.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.