Про­ки­ну­ти­ся «опол­чен­цем»

Про мо­ти­ви тих, хто має укра­їн­ський па­спорт і во­ює про­ти сво­єї кра­ї­ни

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Єли­за­ве­та Гон­ча­ро­ва, Ба­хмут

Ба­га­тьом жи­те­лям Схо­ду Укра­ї­ни по­дії ве­сни 2014 ро­ку на­га­ду­ва­ли фан­та­сти­чний фільм, за сю­же­том яко­го низ­ка про­стих людей не­спо­ді­ва­но пе­ре­тво­ри­ла­ся на іно­пла­не­тян, що бу­ли ко­лись за­сла­ні на Зем­лю і на­бу­ли ви­гля­ду зем­лян. Про­ки­да­є­шся зран­ку, а твій су­сід, із яким ти без­ліч ра­зів хо­див на ри­бо­лов­лю, ви­яв­ля­є­ться, з ін­шої пла­не­ти, він усе жи­т­тя му­чив­ся та стра­ждав по­руч із то­бою, ви­пи­ва­ю­чи укра­їн­ський са­мо­гон бі­ля мі­сце­вої рі­чки та спів­а­ю­чи «Чер­во­ну ру­ту ». Це, зви­чай­но, суб’єктив­на але­го­рія: вже по­тім ба­га­то ро­зум­ни­ків зі­зна­ва­ли­ся, що дав­но по­мі­ча­ли, як у де­ко­го зі зна­йо­мих від­бли­ску­ва­ла іно­пла­не­тна лу­ска як не з-під ви­ши­ван­ки, то з-під спор­тив­но­го ко­стю­ма Adidas то­чно. Але ба­га­то не та­ких спо­сте­ре­жли­вих гро­ма­дян то­ді бу­ли шо­ко­ва­ні ти­ми мит­тє­ви­ми пе­ре­тво­ре­н­ня­ми: по­при від­вер­ту про­ро­сій­ську про­па­ган­ду зві­ду­сіль, на­вряд чи хтось сер­йо­зно вва­жав, що це аж так ско­ли­хне «ти­хе жи­т­тя» на Дон­ба­сі. І тим біль­ше зму­сить ко­гось узя­ти до рук зброю.

НА ЖАЛЬ, ТРИ­ВА­ЛІСТЬ КОН­ФЛІ­КТУ ГРАЄ НА КО­РИСТЬ ОКУ­ПАН­ТАМ: УЧАСТЬ У БО­ЙО­ВИХ ДІ­ЯХ НА БО­ЦІ БО­ЙО­ВИ­КІВ УЖЕ НЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ЯК ЩОСЬ НЕЗАКОННЕ, БО ЗА ТРИ РО­КИ ОКУПАЦІЇ У ВСІХ СФЕ­РАХ ВЖЕ ПОМІТНА НОМІНАЛЬНА ЛЕГАЛІЗАЦІЯ НАЧЕБТО ВЛА­ДИ

Се­ред тих, хто не про­сто кри­чав на мі­тин­гах про бан­де­рів­ців та хун­ту, а справ­ді брав участь у во­єн­них ді­ях, бу­ли рі­зні лю­ди — від зав­зя­тих ре­ци­ди­ві­стів до пра­ців­ни­ків усі­ля­ких ор­га­нів, які дов­гі ро­ки отри­му­ва­ли за­ро­бі­тну пла­ту від Укра­ї­ни за зу­си­л­ля зі збе­ре­же­н­ня дер­жав­но­сті та по­ряд­ку. Най­не­ви­ба­гли­ві­ши­ми до ідеї, але швид­ки­ми на під­йом ви­яви­ли­ся, зви­чай­но, мар­гі­наль­ні осо­би­сто­сті: ко­ли­шні в’язні, ал­ко­го­лі­ки та нар­ко­ма­ни, лю­ди без фа­ху та ро­бо­ти, ті, хто мав про­бле­ми в ро­ди­ні. Ці «вер­шки» за­зви­чай зна­хо­дять со­бі ро­лі в будь-яко­му кри­ва­во­му спе­кта­клі.

«Мій одно­кла­сник і ще кіль­ка хло­пців з на­шої шко­ли. Усі во­ни по­га­но вчи­ли­ся, не всту­пи­ли до ви­шу й за­ли­ши­ли­ся в Ан­тра­ци­ті, на­вча­ли­ся в те­хні­ку­мі, їзди­ли до Мо­скви на бу­дів­ни­цтво. Са­ме во­ни взя­ли до рук зброю і кай­фу­ва­ли від мо­жли­во­сті во­ю­ва­ти. Не знаю, що з ни­ми те­пер», — зга­дує Сві­тла­на Ко­ло­дій. Та­ких істо­рій не­спо­ді­ва­но­го «кар’єр­но­го зле­ту » справ­ді ба­га­то: хтось пі­шов то­му, що ді­став вла­ду над ти­ми, хто без зброї, та мо­жли­вість щось урва­ти. Хтось то­му, що по­ба­чив се­бе справ­жнім «ге­ро­єм», адже у зви­чай­но­му жит­ті ви­кли­кав в ото­че­н­ня тіль­ки жа­лість, бо не міг взя­ти від­по­від­аль­ність за вчин­ки, за ді­тей, за сім’ю. Са­ме та­кі най­ча­сті­ше й ско­ю­ва­ли най­стра­шні­ші зло­чи­ни: ка­ту­ва­ли, ґвал­ту­ва­ли та жор­сто­ко вби­ва­ли в умо­вах, які ство­ри­ли ро­сій­ські те­ро­ри­сти. З та­ко­го мар­гі­на­лі­те­ту, що пі­шов во­ю­ва­ти від по­ча­тку вій­ни, вже май­же ні­ко­го не ли­ши­ло­ся: їх уби­ли пер­ши­ми, ча­сто їхні ж по­плі­чни­ки.

Ін­ша ка­те­го­рія — лю­ди, які сві­до­мо сим­па­ти­зу­ва­ли Ро­сії та Ра­дян­сько­му Со­ю­зу. На їхній бла­го­да­тний ґрунт ля­гла май­же смер­тель­на до­за опро­мі­не­н­ня про­па­ган­дою з рі­зних бо­ків — від кон­цер­тів а-ля но­сталь­жи, цер­ков­них про­по­від­ей по­пів Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту до «Одно­клас­сни­ков». Во­ни мрі­я­ли про Ро­сію, яку ба­чи­ли по те­ле­ві­зо­ру, на­віть не здо­га­ду­ю­чись, що на­справ­ді їх очі­кує за ме­жа­ми бла­ки­тно­го екра­на. А ра­зом із лю­бов’ю до Ро­сії куль­ти­ву­ва­ла­ся не­на­висть до всьо­го укра­їн­сько­го. То­му, по­чув­ши про ймо­вір­ну за­гро­зу від­мо­ви від «туль­сько­го пря­ни­ка», по­ча­ли свою бо­роть­бу про­ти Укра­ї­ни. До ре­чі, за мов­ча­зної та в ба­га­тьох ви­пад­ках кра­сно­мов­ної під­трим­ки вла­ди на рі­зних рів­нях — без цьо­го во­ни про­сто не на­ва­жи­ли­ся б.

«По­же­жник Бо­ря, чо­ло­вік на­шої мо­ло­чни­ці, на по­ча­тку 2014-го із за­хо­пле­н­ням ка­зав: «Та на ко­го во­ни стри­ба­ють?! Та во­ни хоч усві­дом­лю­ють міць ро­сій­ської ар­мії? Ку­ди на­шим до РО­СІЇ!!! Ро­сія жи­ве. А в нас, я ж по­їздив Укра­ї­ною, у нас са­мі зли­дні го­лі. Пол­тав­ська область — се­ло зли­ден­не не­а­сфаль­то­ва­не. Жи­вуть тіль­ки Ки­їв та обла­сні цен­три де­які. А ін­ши­ми мі­сця­ми їдеш — бу­дин­ки за­не­дба­ні, бруд, за­пу­сті­н­ня...» — роз­по­від­ає про спіл­ку­ва­н­ня з май­бу­тнім «опол­чен­цем» пе­ре­се­лен­ка з Гор­лів­ки Ган­на. Про те, що Бо­ря в «опол­че­н­ня» пі­шов, во­на ді­зна­ла­ся че­рез зна­йо­мих, бо вже ви­їха­ла на той мо­мент. І про те, що за­ги­нув Бо­ря, теж від зна­йо­мих. І ще до­дає, що лю­бив Бо­ря си­ді­ти вдо­ма без ді­ла (ма­ю­чи пра­цьо­ви­ту дру­жи­ну) та ди­ви­ти­ся ка­бель­не, зокре­ма й ро­сій­ське. Про­па­ган­да там мі­цна, ба­га­тьох за­че­пи­ла ще за­дов­го до вій­ни. Але Ган­на ка­же: «Я дав­но пе­ре­ко­на­ла­ся, що не­має жо­дної озна­ки, жо­дної ре­чі, че­рез яку лю­ди під­да­ю­ться на про­па­ган­ду. Ані осві­та, ані рівень ін­те­ле­кту, ані пра­цьо­ви­тість, ані ду­шев­на до­бро­та чи зло, ані си­ла ду­ху й пра­гне­н­ня сво­бо­ди чи за­ле­жно­сті від во­лі ца­ря».

Та­кі «Бо­рі» зде­біль­шо­го теж уже не на цьо­му сві­ті, бо їх за­зви­чай ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли без жа­лю та сум­ні­вів. Се­ред них до­во­лі ба­га­то й нор­маль­них за зви­чай­ни­ми мір­ка­ми людей, які бу­ли впев­не­ні, що йдуть за­хи­ща­ти свої ро­ди­ни та бо­ро­ти­ся за спра­ве­дли­вість. Це їх не ви­прав­до­вує, але ще гір­ше, що ті, хто мо­ро­чив їм го­ло­ви, ро­блять це з ви­со­ких, ні­би­то опо­зи­цій­них, три­бун і за­раз. Хтось вва­жає, що та­кі «до­бро­воль­ці» по­стра­жда­ли че­рез не­ба­жа­н­ня тве­ре­зо ду­ма­ти та ана­лі­зу­ва­ти, то­му й по­тра­пи­ли на га­чок про­па­ган­ди­стів. А хтось упев­не­ний, що це ціл­ком

за­ко­но­мір­но, бо за не­укра­їн­ської дер­жав­ної по­лі­ти­ки та­кі гі­бри­дні те­ра­кти мо­жна бу­ло вла­шту­ва­ти в будь-яко­му ре­гіо­ні Укра­ї­ни: зна­йшло­ся б стіль­ки са­мо охо­чих за­хи­ща­ти чу­жий «мир», який уяв­ля­є­ться кра­щим, ніж свій.

Але най­біль­ше тих, хто до­лу­чив­ся до ро­сій­ської збройної агре­сії, ви­йшло з усі­ля­ких об’єд­нань, які за­раз уже від­вер­то мо­жна на­зи­ва­ти вер­бу­валь­ни­ми май­дан­чи­ка­ми. Там бу­ли не ви­пад­ко­ві лю­ди, які по­тра­пи­ли в сі­ті про­па­ган­ди­стів, а під­го­тов­ле­ні до во­єн­них дій бо­йо­ви­ки. Іде­о­ло­гія від­по­від­на: «По­ря­ту­нок сві­ту при­йде зі Свя­тої Ру­сі-ро­сії, а за­хі­дна ци­ві­лі­за­ція не­се по­не­во­ле­н­ня й за­ги­бель ду­ші». По­пер­ше, це рі­зні «ка­за­чі» угру­по­ва­н­ня, які без­пе­ре­шко­дно кур­су­ва­ли між Укра­ї­ною та Росією з пі­сня­ми, тан­ця­ми та бо­йо­ви­ми та­бо­ра­ми. Во­ни ро­ка­ми під бряз­ка­н­ня ме­да­льок та шур­хіт лам­па­сів ге­не­ра­лі­си­му­сів го­ту­ва­ли­ся до вій­ни. До ре­чі, теж під схваль­ні від­гу­ки вла­ди та ні­би­то па­трі­о­ти­чні га­сла. По-дру­ге, рі­зно­ма­ні­тні то­ва­ри­ства — від ве­те­ра­нів Аф­га­ні­ста­ну до те­а­тра­лів-ре­кон­стру­кто­рів. Са­мі по со­бі во­ни начебто не ро­би­ли ні­чо­го по­га­но­го, але ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся для за­лу­че­н­ня до лав бо­йо­ви­ків ду­же про­фе­сій­но. Ба­га­то з них во­ю­ють і досі, на­був­ши бо­йо­во­го до­сві­ду й пі­шов­ши на під­ви­ще­н­ня.

«Був у нас один го­ре- бай­кер із прі­зви­щем ві­до­мо­го ху­до­жни­ка. До вій­ни злов­жи­вав спир­тним, грав у WOT, на­віть мо­то­цикл про­пив. На­зи­вав се­бе фа­ши­стом і но­сив на­шив­ки зі сва­сти­кою. А у 2014-му пі­шов во­ю­ва­ти «за ді­дів» із «фа­ши­змом» у скла­ді одно­го з «ка­за­чих» вій­сько­вих фор­му­вань. Знаю, що ра­зом зі спів­ме­шкан­кою він убив в ОРДІЛО ко­гось не то­го, пі­сля чо­го за­гри­мів «на під­вал» у Ста­ха­но­ві, зда­є­ться», — зга­дує про сво­го зем­ля­ка жи­тель До­неч­чи­ни Оле­ксій Ар­тюх.

При­чин, які зму­си­ли пі­ти во­ю­ва­ти, ба­га­то. «Пра­цю­вав во­ді­єм то там, то тут, пі­шов в «опол­че­н­ня» — при­їхав хва­ли­ти­ся но­вень­кою віджа­тою ма­шин­кою, дам­ською, між ін­шим». «Під­при­є­мець, то­ді бу­ло ро­ків 32–33, пі­сля Іра­ку, ви­рі­шив гро­шей за­ро­би­ти. Ду­мав, стрі­ля­ти не тре­ба бу­де, лег­кі гро­ші. Втік одра­зу з ро­ди­ною до Ро­сії». «Жін­ка. Нев­да­ча в осо­би­сто­му жит­ті, не­на­ви­сна ро­бо­та. Ви­рі­ши­ла все змі­ни­ти. За­раз на­віть лі­тня ма­ма не знає, де во­на» — так від­гу­ку­ю­ться лю­ди про сво­їх зем­ля­ків, які пі­шли во­ю­ва­ти. Але бу­ли й ті, ко­го го­ту­ва­ли до вій­ни сер­йо­зні­ше. Во­ни пра­цю­ва­ли на впли­во­вих по­са­дах, а в по­трі­бний мо­мент кар­ти бу­ли від­кри­ті. На­при­клад, у Ба­хму­ті на по­са­ді ко­мен­дан­та мі­ста опи­нив­ся Сер­гій Іо­чков (по­зив­ний Ве­лес), який до вій­ни очо­лю­вав ство­ре­ний за Яну­ко­ви­ча де­пар­та­мент із бо­роть­би з ко­ру­пці­єю. На ві­део, що за­ли­ши­ли­ся з йо­го пре­скон­фе­рен­цій, де він зві­ту­вав про успі­шну за­чис­тку мі­ста від «Пра­во­го се­кто­ру », мо­жна по­ба­чи­ти но­вень­ку фор­му та рі­зно­ма­ні­тні вій­сько­ві «при­бам­ба­си», які то­ді бу­ли тіль­ки на ро­сій­ських вій­сько­вих, а не на зви­чай­них «опол­чен­цях», що «звіль­ня­ли Дон­бас» у гу­мо­вих ка­пцях та з ди­тя­чи­ми ша­пка­ми на го­ло­вах. Ве­ле­са вби­ли спе­цна­зів­ці, які охо­ро­ня­ли те­ри­то­рію тан­ко­вої ча­сти­ни, під час спро­би взя­ти в за­ру­чни­ки її на­чаль­ни­ка. Се­ред фо­то­гра­фій до­во­єн­них ча­сів на ба­га­тьох він зі збро­єю в ру­ках, то­му зро­зумі­ло, що під­го­тов­ка бу­ла сер­йо­зна й три­ва­ла. І хо­ча з три­бу­ни за­хо­пле­но­го під час се­сії мі­сце­во­го ви­кон­ко­му він ка­зав кра­си­ві сло­ва про гор­дість ша­хтар­сько­го краю (ви­ріс у ро­ди­ні вчи­тель­ки, то­му ора­тор був не- аби­який), участь у по­ді­ях — це про­сто ро­бо­та, ні­чо­го осо­би­сто­го.

Ба­га­то тих, хто во­ює на ін­шо­му бо­ці, вба­чає в цьо­му най­про­сті­ший ви­хід для ви­рі­ше­н­ня ма­те­рі­аль­них тру­дно­щів. У не­ве­ли­ких мі­сте­чках, де й до вій­ни не бу­ло су­пер­мо­жли­во­стей, із при­хо­дом ро­сій­ських оку­пан­тів зов­сім не ли­ши­ло­ся ро­бо­ти. На то­му й гра­ють «мо­бі­лі­за­то­ри», бо по­де­ку­ди це єди­на мо­жли­вість за­ро­би­ти гро­шей. На жаль, три­ва­лість кон­флі­кту грає на ко­ристь оку­пан­там: участь у бо­йо­вих ді­ях на бо­ці бо­йо­ви­ків уже не сприймається як щось незаконне, бо за три ро­ки окупації у всіх сфе­рах вже помітна номінальна легалізація начебто вла­ди. Зви­чай­но, ні­хто не за­га­няє людей з до­по­мо­гою за­го­ро­джу­валь­них за­го­нів на пе­ре­до­ву, це їхній сві­до­мий ви­бір. Але в очах жи­те­лів оку­по­ва­них те­ри­то­рій то вже не про­сто участь у роз­бо­ях та ма­ро­дер­стві, як бу­ло спо­ча­тку, це по­да­є­ться як офі­цій­не слу­жі­н­ня «на­ро­до­ві Дон­ба­су », що при­би­рає в го­ло­вах людей пев­ні пе­ре­по­ни, які ра­ні­ше за­ва­жа­ли їм взя­ти зброю. З’яви­ли­ся й ті, хто ду­же сер­йо­зно «під­няв­ся» на хви­лі вій­ни, ді­став пев­ний ста­тус, по­чу­ва­є­ться «го­спо­да­рем жи­т­тя». На­при­клад, у бу­дин­ку Іри­ни Дов­гань, ме­шкан­ки Яси­ну­ва­тої, ві­до­мої на весь світ зав­дя­ки фо­то­гра­фії, на якій бо­йо­ви­ки прив’яза­ли її до стов­па, жи­ве та­ка со­бі ро­ди­на «опол­чен­ців». Жін­ка ви­став­ляє фо­то в одя­зі Іри­ни, ди­ти­ну во­зять у ві­зо­чку ону­ки Дов­гань, а гла­ва сім’ ї — «по­ва­жний офі­цер» на прі­зви­ще Дон. До вій­ни йо­го ро­ди­на, ко­рей­ці за на­ціо­наль­ні­стю, орен­ду­ва­ла по­ля, ви­ро­щу­ва­ла ово­чі. А те­пер во­ни слу­жать «рус­ско­му миру », ма­ють при­слу­гу та жи­вуть у чу­жо­му бу­дин­ку.

На жаль, тен­ден­ції не­ве­се­лі: що дов­ше три­ва­ти­ме вій на, то біль­ше людей се­ред ци­віль­но­го на­се­ле­н­ня Дон­ба­су бу­де пов’яза­но кров’ю, втра­та­ми, зло­чи­на­ми.

За гро­ші, за ідею, від без­ви­хо­ді. До лав «опол­че­н­ня» йшли з рі­зних мо­ти­вів, але за­раз пе­ре­ва­жа­ють за­ро­бі­тчан­ські на­строї

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.