Му­жність як фа­куль­та­тив

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ -

Як ве­те­ран, що втра­тив оби­дві но­ги, зна­йшов мі­сце в жит­ті

Ми­хай­ло Лу­пей­ко (по­зив­ний про­сто Ан­гел) на­ро­див­ся 38 ро­ків то­му на Ура­лі, де на той мо­мент про­хо­див слу­жбу йо­го ба­тько. Ан­гел до­бре пам’ятає: на­віть там і на­віть у ті ча­си в їхній кім­на­ті у вій­сько­во­му гур­то­жи­тку ви­сі­ли си­ньо-жов­тий пра­пор та порт­рет Шев­чен­ка. Пам’ятає, що ба­тько спів­ав гімн Укра­ї­ни, чим одно­го ра­зу не­аби­як роз­лю­тив ви­пад­ко­вих слу­ха­чів: на­чаль­ни­ка шта­бу та зам­по­лі­та ча­сти­ни. Пам’ятає і сі­мей­ну ле­ген­ду про те, що пер­шим сло­вом ма­лень­ко­го Ми­хай­ла бу­ли не «ма­ма» і не «та­то», а «хо­хол». І те, як пі­сля за­ги­бе­лі ма­те­рі ро­ди­на по­вер­ну­ла­ся на Ба­тьків­щи­ну…

Вже в Укра­ї­ні Ан­гел про­йшов стро­ко­ву слу­жбу у ВДВ. Але за­ли­ша­ти­ся в ар­мії, не­зва­жа­ю­чи на при­клад ба­тька-вій­сько­во­го, і не ду­мав. Пі­сля «стро­чки» пра­цю­вав зде­біль­шо­го на бу­дів­ни­цтвах. Ін­ко­ли їздив на за­ро­бі­тки, зокре­ма й до Ро­сії.

Аж по­ки не по­ча­ла­ся війна. До офі­цій­ної ар­мії при­єд­на­ти­ся ви­яви­ло­ся не так уже й про­сто: з’ясу­ва­ло­ся, що пі­сля стро­ко­вої слу­жби осо­бо­ва спра­ва Лу­пей­ка-мо­лод­шо­го за­ли­ши­ла­ся в Кри­му. Однак Ан­гел по­ба­чив ого­ло­ше­н­ня про мо­бі­лі­за­цію до до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну й улі­тку 2014-го, не ва­га­ю­чись, всту­пив до лав «Пра­во­го се­кто­ру». Пі­сля кіль­кох ти­жнів на на­вча­н­нях сві­жо­спе­че­ний «пра­во­сєк» при­був до Пі­сків. Звід­ти в жов­тні 2014-го по­їхав у ДАП. На ле­то­ви­щі про­був три дні, до­ки йо­го не по­ра­ни­ло. Хло­пця ви­ве­зли до шпи­та­лю в Дні­про, звід­ки він уже за два ти­жні пра­кти­чно втік на­зад у Пі­ски. По­тім по­тра­пив до Вер­хньо­то­ре­цько­го, де був у роз­від­ці… До­ки ма­ши­ну, за кер­мом якої він був, не зне­сло з тра­си ви­бу­хо­вою хви­лею. На­слі­док — пе­ре­би­ті ший­ні хреб­ці, які в ки­їв­сько­му шпи­та­лі до­ве­ло­ся за­мі­ни­ти на ти­та­но­ві.

Це Лу­пей­ка та­кож не зу­пи­ни­ло. «Я хо­чу до­до­му, — сер­йо­зно ка­зав він, — на вій­ну». І вже за пів­ро­ку, при­хо­вав­ши ін­ва­лі­дність, за спро­ще­ни­ми умо­ва­ми, які то­ді ча­сто про­по­ну­ва­ли до­бро­воль­цям із до­сві­дом, під­пи­сав кон­тракт із 93-ю ОМБР. У скла­ді бри­га­ди по­тра­пив в одну з най­га­ря­чі­ших то­чок — на ша­хту «Бу­тів­ка».

Пі­сля ви­во­ду бри­га­ди на ро­та­цію на­ве­сні 2016 ро­ку Ан­гел пе­ре­вів­ся до 54-ї бри­га­ди, на Сві­тло­дар­ську ду­гу. І про­дов­жу­вав свою вій­ну там. Був ко­ман­ди­ром одно­го з ВОПІВ, до­ки 21 сер­пня 2016 ро­ку в ньо­го під но­га­ми не ро­зір­ва­ла­ся 82-мі­лі­ме­тро­ва мі­на. Оби­дві но­ги до­ве­ло­ся ам­пу­ту­ва­ти.

…Сам обрав­ши мі­сце зу­стрі­чі, він не­ква­пли­во, але впев­не­но спу­ска­є­ться до­во­лі кру­ти­ми схо­да­ми до роз­мі­ще­но­го в під­ва­лі ста­ро­го бу­дин­ку па­бу. Від до­по­мо­ги від­мов­ля­є­ться, ка­же, що на цих про­те­зах уже до­лав і не та­кі пе­ре­шко­ди. І зга­дує: «Пам’ятаю, як при­йшов до тя­ми, ко­ли ме­не ве­зли на «борт» (так на фрон­ті на­зи­ва­ють ге­лі­ко­пте­ри, яки­ми до­прав­ля­ють по­ра­не­них до ти­ло­вих шпи­та­лів. — Ред.). Одра­зу по­чав жар­ту­ва­ти з мед­се­строю. Лі­кар роз­смі­яв­ся і ре­зю­му­вав: «Нор­маль­но. По­чу­т­тя гу­мо­ру є, от­же, жи­ти­меш». Я справ­ді якось одра­зу зро­зу­мів, що моє жи­т­тя на цьо­му не за­кін­чу­є­ться, що по­трі­бно щось ро­би­ти… Що са­ме, я то­ді ще ска­за­ти не міг. Ли­ше зго­дом, спіл­ку­ю­чись із на­ши­ми хло­пця­ми, зба­гнув, що тре­ба пра­цю­ва­ти з ді­тьми, що з ни­ми ні­хто не пра­цює».

За­раз Ми­хай­ло є ко­ор­ди­на­то­ром про­е­кту про­ве­де­н­ня уро­ків му­жно­сті в шко­лах Ки­їв­ської обла­сті. «Спо­ча­тку ме­ні та по­бра­ти­мам до­ве­ло­ся по­хо­ди­ти по шко­лах, по­спіл­ку­ва­ти­ся з ди­ре­кто­ра­ми, вчи­те­ля­ми. У де­яких про­ве­де­н­ня уро­ків іні­ці­ю­ва­ли ба­тьки учнів: во­ни са­мі під­хо­ди­ли до ди­ре­кто­рів, ка­за­ли, що є во­ї­ни, які мо­гли б спіл­ку­ва­ти­ся з ді­тьми. Якщо ди­ре­ктор дає зго­ду, ство­рю­є­ться гру­па, з якою бій­ці вже по­чи­на­ють за­йма­ти­ся. До неї вхо­дять ді­ти, які са­мі ви­яв­ля­ють ба­жа­н­ня. У мо­го по­бра­ти­ма Бам­пе­ра, на­при­клад, від са­мо­го спо­ча­тку бу­ло 8 учнів, а вже за мі­сяць їх ста­ло 25. Це шко­ла ви­хі­дно­го дня, по­за­шкіль­не ви­хо­ва­н­ня, щось на кшталт фа­куль­та­ти­ву. Вчи­те­лів-ве­те­ра­нів пра­це­вла­што­ву­ють офі­цій­но».

Мі­ні­маль­ний вік ді­тей, яких го­то­ві вчи­ти хло­пці, — ві­сім ро­ків. «Мен­ших не бе­ре­мо, бо з ни­ми важ­ко пра­цю­ва­ти, а в нас на уро­ках має бу­ти вій­сько­ва ди­сци­плі­на, — по­яснює Ан­гел. — Ви­хо­дить так, що за­йма­є­мо­ся зде­біль­шо­го з ді­тьми від 15. Вчи­мо їх ме­ди­ци­ни, по­ясню­є­мо іде­о­ло­гі­чні мо­мен­ти, здій­сню­є­мо фі­зи­чну під­го­тов­ку».

Вча­ться ді­ти й по­во­ди­ти­ся зі збро­єю. «В одній зі шкіл Ки­їв­щи­ни ми від­но­ви­ли тир, по­ла­го­ди­ли «во­зду­шки» й уже про­ве­ли пер­ші стріль­би. Бам­пер вла­сним ко­штом ку­пив 1500 ку­льок, і ді­ти ма­ли змо­гу по­стрі­ля­ти», — ра­діє Ан­гел.

Загалом, ка­же, вже на сьо­го­дні­шньо­му по­ча­тко­во­му ета­пі по всій Укра­ї­ні до про­е­кту до­лу­чи­ло­ся близь­ко 20 ве­те­ра­нів вій­ни. Всі во­ни спів­пра­цю­ють між со­бою. «Є лю­ди, які ви­слов­лю­ють ба­жа­н­ня за­йма­ти­ся тим са­мим, і ми да­є­мо їм мо­жли­вість ви­вчи­ти наш ста­тут, зна­йо­ми­мо­ся, спіл­ку­є­мо­ся, ди­ви­мо­ся…»

Ще одна мрія хло­пця — на­ла­го­ди­ти в Укра­ї­ні ви­ро­бни­цтво вер­ти­ка­лі­за­то­рів для ін­ва­лі­дів­спи­наль­ни­ків. «Якщо про­сти­ми сло­ва­ми, то це щось на кшталт ін­ва­лі­дно­го віз­ка, який да­ва­ти­ме змо­гу лю­ди­ні, що не мо­же сто­я­ти, пе­ре­су­ва­ти­ся вер­ти­каль­но, — по­яснює Ан­гел. — За­раз ми на ета­пі під­го­тов­ки до­ку­мен­та­ції. Якщо на­ла­го­ди­мо ви­ро­бни­цтво, ко­шту­ва­ти­ме наш вер­ти­ка­лі­за­тор близь­ко $10–12 тис. За кор­до­ном їхня ці­на стар­тує від $20 тис. Є де­ше­ві ва­рі­ан­ти, ви­ро­бле­ні в Ро­сії та Ки­таї, але в них не­ви­со­ка якість. У нас вже є ін­ве­стор, го­то­вий вкла­сти гро­ші в роз­роб­ку. Обій­де­ться це йо­му в $30–40 тис. — стіль­ки по­трі­бно для ви­го­тов­ле­н­ня пер­шо­го про­то­ти­пу. Він бу­де зро­бле­ний для то­го, щоб прой­ти з ним сер­ти­фі­ка­цію в Укра­ї­ні. Та­ких по­трі­бно три».

Два вер­ти­ка­лі­за­то­ри одра­зу пі­дуть на кра­ште­сти. Пе­ре­ві­ря­ти­муть їх у най­рі­зно­ма­ні­тні­ших умо­вах, як-от по­га­на по­го­да та бруд, на них врі­за­ти­му­ться в щось і на­віть за­мо­ро­жу­ва­ти­муть. «Ці два га­ня­ти­ме­мо по ма­кси­му­му, — усмі­ха­є­ться Ан­гел. — А тре­тій по­трі­бен для то­го, щоб по­ка­зу­ва­ти йо­го ко­мі­сії… Во­на, зві­сно, і ві­део краш-те­стів по­ба­чить».

Про про­бле­ми, з яки­ми сти­ка­ю­ться в мир­но­му жит­ті май­же всі ве­те­ра­ни, Ан­гел мо­же го­во­ри­ти го­ди­на­ми. «Ду­же сер­йо­зна про­бле­ма — пра­це­вла­шту­ва­н­ня. Під­при­єм­ці бо­я­ться бра­ти атов­ців на ро­бо­ту. Це че­рез сте­ре­о­ти­пи. «Він вій­сько­вий, він кон­ту­же­ний. Йо­му щось не спо­до­ба­є­ться — і він при­йде з но­жем, чи з пі­сто­ле­том, чи з гра­на­тою та вла­штує ба­бах»… Це не мої вла­сні при­пу­ще­н­ня! Я спіл­ку­вав­ся з лю­дьми… — зни­зує пле­чи­ма. — Але роз­мов­ляв та­кож із лю­дьми, які від­кри­ли вла­сний бі­знес і, нав­па­ки, бе­руть на ро­бо­ту тіль­ки атов­ців. Бо їх са­мих ко­лись не хо­ті­ли бра­ти. І дядь­ко­під­при­є­мець роз­по­від­ав, що, по­вер­нув­шись з ар­мії, вла­шту­вав­ся на ро­бо­ту кри­зо­вим ме­не­дже­ром. Три мі­ся­ці про­пра­цю­вав, по­сва­рив­ся зі сво­їм ше­фом і по­слав йо­го. Вла­шту­вав­ся на ін­шу фір­му. Там ще два мі­ся­ці про­три­мав­ся, по­тім зно­ву по­слав усіх… І вже від­крив свою фір­му. Ка­же, що в нас ін­ше сприйня­т­тя сві­ту, ін­ші по­гля­ди на жи­т­тя. А ке­рів­ни­ки не ви­три­му­ють, ко­ли їм про­сто в очі ка­жуть, що во­ни не­пра­ві. Ви­ни­ка­ють кон­флі­кти. Крім то­го, атов­ці не йдуть на рі­зні фі­нан­со­ві ма­хі­на­ції, на­при­клад. Ар­гу­мен­та­ція про­ста: «Я не за те во­ю­вав, не за те мої по­бра­ти­ми ги­ну­ли, щоб ти тут на­жи­вав­ся».

Про вій­ну сам зга­дує ма­ло. Ві­джар­то­ву­є­ться: «Та що там а зга­ду­ва­ти… з аду а Ла­зи­ли, аз , чу­ди­ли! уд ДАП? Д Там я вза­га­лі не­дов­го ж про­був. За­їхав ту­ди із 79-ю -ю бри­га­дою в жов­тні… Ди­вив­ся, до ре­чі, «Кі­бор­гів» ор­гів» — не­по­га­ний фільм. При­найм­ні кра­щий, щий, ніж те лай­но, яке в нас зні­ма­ли ра­ні­ше. ше. А дня­ми ви­пад­ко­во зна­йшов укра­їн­ський їн­ський мі­ні-се­рі­ал «Блін­даж» від Babylon’13. Уже чо­ти­ри се­рії ви­йшло. Там про трьох чу­да­ків, які си­дять у блін­да­жі… А до них рі­зні лю­ди за­хо­дять. Ба­чив ури­вок. За­хо­дить у блін­даж чу­дак у фор­мі, пи­тає: — Де у вас тут по­ра­не­ний? — Який по­ра­не­ний? Не­має в нас по­ра­не­них… Чу­дак ски­дає бу­шлат, під яким у ньо­го ря­са. Хрест на пу­зі. І тут тре­тій хло­пець у блін­даж за­бі­гає. Ка­же:

— Все нор­маль­но, па­ца­ни, це я йо­го по­про­сив ку­ле­мет по­ди­ви­ти­ся. Бо кли­нить, за­ра­за.

А свя­ще­ник під­хо­дить до то­го «по­ке­мо­на», роз­би­рає йо­го, ша­ма­нить над ним… І між ни­ми від­бу­ва­є­ться фі­ло­соф­ська роз­мо­ва на ві­чну те­му, чи гріх уби­ти во­ро­га…»

Чи пам’ятає ка­пе­ла­нів, яких сам зу­стрі­чав у зо­ні АТО?

«У нас був ка­пе­лан Ві­тя, фан­та­сти­чний дядь­ко. Хо­див із на­ми на змі­ни, у сна­ря­зі, зі збро­єю. Йо­му ка­за­ли ін­ко­ли но­ва­чки: «Отче, не мо­жна ж… за Бі­блі­єю…» Він від­по­від­ав, що в Бі­блії про це не­має ні­чо­го. Пи­та­ли: «А як що­до за­по­віді «во­злю­би бли­жньо­го сво­го»? Там во­ро­ги… Як я мо­жу їх во­злю­би­ти?». А він їм: «А ти во­злю­би і вбий із лю­бов’ю», — смі­є­ться Ан­гел.

Цю істо­рію він, зві­сно, не роз­по­від­а­ти­ме ді­тям у шко­лах. Але не­о­дмін­но роз­ка­же їм, не­хай і без слів, , а про­сто р вла­сною істо­рі­єю жи­т­тя, як це — лю­би­ти Ба­тьків­щи­ну нас на­стіль­ки, щоб, по­при всі трав­ми, зно­ву й зно­ву по­вер­та­ти­ся на вій­ну за неї. І як це — не втр втра­ча­ти лю­бо­ві до жи­т­тя та ба­жа­н­ня бу­ти м ма­кси­маль­но ко­ри­сним на­віть у си­ту­а­ці­ях си­ту­а­ці­ях, у яких ін­ші

скла­ли б ру­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.